Гемоглобін
ГЕМОГЛОБІ́Н (від грец. αἷμα– кров та лат. globus — куля) — складний білок гемопротеїн, що належить до хромопротеїнів. Г. — осн. білок дихал. циклу, який приєднує О2 при атмосфер. тиску і вивільняє в умовах його нестачі та відіграє важливу роль в перенесенні СО2 від тканин до органів дихання. Знаходиться в еритроцитах крові майже всіх хребетних та гемолімфі більшості безхребетних. Молекулярна маса Г. — 64–68 тис., в одному еритроциті міститься бл. 400 млн молекул. Г. добре кристалізується, форма кристалів у різних тварин неоднакова. У молекулах Г. дорослої людини міститься бл. 3 г заліза (70 % від заг. кількості в організмі людини). Г. складається з білка глобіну (96 %) та простетичної (небілк.) групи — гему (4 %), завдяки якому кров має червоне забарвлення. Гем — це залізопорфірин з Fe2+ в центрі ядра з 4-х пірол. кілець. Координац. звʼязком до заліза приєднується О2 або такі сполуки, як СО, Н2, азиди, F+. Гем здатний утворювати комплексні сполуки з аміаком, піридином, гідразином, амінами, амінокислотами, перетворюючись у гемохромогени. При дії на Г. таких окислювачів, як пероксиди, окиси азоту, хінони тощо відбувається окислення Fe2+ до Fe3+ з утворенням метгемоглобіну коричневого кольору, який не здатний приєднувати ні О2, ні СО2. Будова гему у всіх видів тварин однакова, гетерогенність Г. обумовлена особливостями будови глобіну. Г. переносить СО2 та Н+, приєднуючи їх до N-кінцевих груп білка.
Нестача заліза в їжі або розлади при його всмоктуванні призводять до зниження рівня Г., що супроводжує захворювання залізодефіцит. або гіпохром. анемії (хлороз). Спадк. захворювання гемохроматоз (пігмент. цироз, бронз. діабет) повʼязане з надлишком заліза в крові. При масовому руйнуванні еритроцитів виникає захворювання гемосидероз (при інфекц. захворюваннях, отруєнні грибами, укусах змій).
Видові та індивід. особливості будови Г. та міоглобіну встановили М. Стародуб (Київ), Б. Сухомлинов та В. Коробов (Львів. університет); вони також дослідили радіац. ураження Г. у ссавців.
