Геніальність
Визначення і загальна характеристика
ГЕНІА́ЛЬНІСТЬ (від лат. genialis — властивий генієві, плідний) — найвищий ступінь прояву творчих сил людини, котра передбачає вроджену здатність до продуктивної діяльності в тій чи іншій галузі при універсальності обдарування. Термін «Г.» вживається як для позначення здатності людини до творчості, так і для оцінки результатів її діяльності. Ця оцінка базується на творчій поведінці індивіда, котра, як глибоко особистісна, стає сусп. надбанням і зумовлює непередбачувані та глибокі зміни в культурі. Г. заявляє про себе радикал. розривом із поперед. звичаями, настановами, нормами і когнітив. навичками; принципово новим підходом до розвʼязання складних проблем. У психології творчості Г. вивчається під кутом індивід. особливостей особистості (її психол. складу, здібностей тощо), а також осн. факторів, що впливають на творчість. З психол. точки зору геній не може розглядатися як особл. тип особистості: не виділено заг. психол. риси Г.; творчий процес генія також принципово не відрізняється від творчого процесу інших обдаров. людей. Істор. погляди на природу Г. визначалися заг. розумінням творчого процесу. Від античності сформувався погляд на Г. як на ірраціон. натхнення, «осяяння» зверху (Платон, неоплатоніки). Слово «genio» почали вживати у серед. 16 ст. щодо великих живописців, які вирізнялися видатними, але не унікал. здібностями. Культ генія з притаманним йому творчим началом зростає в епоху Відродження (Леонардо да Вінчі, Дж. Вазарі, Ж. Скаліґер), досягає свого апогею в романт. естетиці (течія «Бурі та натиску» в Німеччині, учення Т. Карлейля, Ф. Ніцше з характер. для них протиставленням генія та маси). У добу Просвітництва досягнення видатних наук. результатів повʼязували з такими рисами дослідника, як завзятість та чистота його морал. спонукань у поєднанні з непохит. дотриманням рац. методології. Перші спроби зʼясувати психол. механізми феномену Г. стали можливими завдяки розвитку методології соц. наук у серед. 19 ст. Ф. Ґальтон вперше зробив Г. предметом наук. аналізу: застосував статист. методи та емпірич. підхід до проблеми впливу факторів спадковості на люд. здібності та характер; розглянув Г. як доступну спостереженню і вимірюванню люд. якість; започаткував психометрич. напрямок вивчення інтелекту та творчої обдарованості, який у 20 ст. продовжив Л. Термен. Завдяки дослідж. З. Фройда розвиток всіх великих людей почали розглядати як такий, що підпорядк. певним закономірностям; у пошуках джерела незвичної мотивації та продуктивності геніїв традиційним стало звернення до аналізу їхніх внутрішньоособистіс. психол. конфліктів та динаміки. Отже, Ф. Ґальтон і З. Фройд, поставивши генія в один ряд із менш видатними людьми, відкрили шлях до вивчення індивідуал. особливостей творчої особистості та психол. механізмів творчих процесів.
Від серед. 19 ст. відбулася заміна поняття «геній» на поняття «видатна особистість». Вивчення феномену «видатна особистість» у теперіш. час ведеться за такими напрямами: вивчення інтелектуал. обдарованості та процесів розвʼязання проблем; пошук специф. особистіс. властивостей творців, які могли би пояснити їхню незвичайну продуктивність і високі досягнення; виділення соціокультур. факторів, особливостей сімей. оточення, виховання та освіти, що сприяють розвитку творчих задатків.
Літ.: Лук А. Н. Личность ученого: Науч.-аналит. обозрение. Москва, 1981; Його ж. Таланты высшего уровня в истории науки: Обзор зарубеж. исследований // Вопросы истории естествознания и техники. 1981. № 1; Ландрам Дж. Гении, которые ломали правила. Ростов-на-Дону, 1997.
Р. О. Семенова
Додаткові відомості
Рекомендована література
Завантажити статтю
