Географія населення

ГЕОГРА́ФІЯ НАСЕ́ЛЕ­Н­НЯ — галузь економічної і соціальної гео­графії, що ви­вчає територіальні закономірності формува­н­ня, роз­міще­н­ня і роз­витку населе­н­ня в конкретних соціальних, економічних і природних умовах. Г. н. зародилася ще в стародавні часи і мала описовий характер (праці Геродота, Страбона, Птолемея). Новим етапом у роз­витку Г. н. став період великих геогр. від­крит­тів (13–17 ст.). Новіт. період характеризувався роз­витком теор. узагальнень з різноманіт. питань гео­графії людини та її діяльності в певному природ. і соц.-екон. середовищі. На­прикінці 19 — на поч. 20 ст. значного ви­зна­н­ня набула франц. школа «гео­графії людини», осн. ідеї якої виклав П. Ві­даль де Ла Блаш в кн. «Principes de géographie humaine» («Принципи гео­графії людини», 1922). Осн. увага приділялася впливу геогр. середовища на різноманітні форми люд. діяльності, взаємодії людини і природи. Виявле­н­ня причин­но-наслідкових звʼязків людини і люд. су­спільств з особливостями природ. умов сприяли роз­витку таких теорій, як геогр. детермінізм (Е. Гантінґтон, США; Г. Мак­кіндер, Велика Британія), інвайроменталізм (Е. Семпл, Г. Тейлор, США) та геогр. посибілізм (І. Бовмен, К. Зауер, США). На поч. 20 ст. Г. н. утвердилася як наук. дисципліна. Почав за­стосовуватися комплекс. під­хід до встановле­н­ня звʼязків між природою і людством в їх істор. роз­витку, залежності між госп. діяльністю людей, різними способами їх роз­селе­н­ня, звичаями, культурою народів та умовами територій, на яких вони проживають. Так виник наук. напрям — антропогео­графія (від грец. a[nurwpov — людина). Хоч ідеї цього напряму були започатковані ще у 18 ст. франц. філософами Ш. Монтескʼє та Ж. Бюф­фоном, однак у завершал. ви­гляді роз­роблені нім. гео­графом Ф. Ратцелем. Вони лягли в основу укр. наук. думки поч. 20 ст. С. Рудницький та В. Кубі­йович включали в предмет дослідже­н­ня гео­графії причин­ні звʼязки людини з усіма геогр. явищами — поверх­нею землі, водою, атмо­сферою, рослин. і тварин. світом. Окрім демоетніч. та статист. аналізів насел. окремих губерній, повітів, міст і сіл України, ви­вчалися зміни в його чисельності, особливостях народже­н­ня, смертності, шлюбності, міграцій, етніч. складу та ін. пита­н­ня життя насел. окремих тер., скла­да­н­ня народописних карт українського народу. Роз­вивалася систематизація геогр. дисциплін з Г. н. У складі антропогео­графії було виділено гео­графію людини, гео­графію культури й екон. гео­графію. Від серед. 20 ст. у звʼязку з загостре­н­ням у світі соц. і екол. про­блем набула роз­витку гуманіст. гео­графія, що характеризує людину у всій складності її соц.-екон. та екол. взаємин. Предмет Г. н. значно роз­ширився й охопив просторові аспекти жит­тєдіяльності територ. спільностей людей в усій сукупності звʼязків і взаємооб­умовленостей. Так, для англо-амер. гео­графії людини найбільш характерним є ви­вче­н­ня конкрет. соц. явищ та поведінки людей — гео­графія нерівності, гео­графія добробуту, феміністична гео­графія тощо. Для Г. н. Росії найбільш важливими напрямами є теор. і прикладні про­блеми насел. окремих країн світу і регіонів Росії, міських агломерацій, міст і сільс. р-нів, природ. і мех. рух насел., ра­йон­не планува­н­ня і містобудува­н­ня. У Франції набули роз­витку дослідж. гео­графії міст та поведінки людей у певному геогр. середовищі. Просторова структура насел. і його рух ви­вчалися у Польщі, причин­ність роз­міще­н­ня насел. і його динаміка — в Чехії, просторові аспекти життя територ. спільностей людей — у Нідерландах та ін. Ці напрями дослідж. доповнювалися іншими, оскільки Г. н. роз­глядає складність і унікальність життя людей в єд­ності і взаємооб­умовленості усіх процесів.

Г. н. України у 2-й пол. 20 ст. також характеризується знач. досягне­н­нями. Домінуючого характеру набули теор.-методол. та прикладні пита­н­ня, що стосувалися взаємозвʼязку територ.-вироб. комплексів і систем роз­селе­н­ня, теор. та метод. аспектів дослідж. жит­тєдіяльності насел., його роз­міще­н­ня, про­блеми екології людини, систематизації наук. напрямів з Г. н. тощо (М. Фащевський). Пита­н­ня карто­графува­н­ня насел. ви­вчали Л. Руденко, В. Барановський; Г. н. і насел. пунктів, поселень та систем роз­селе­н­ня — Ю. Пітюренко, М. Пістун, А. Степаненко, А. Доценко, П. Коваленко та ін.; міграції насел. — О. Хомра; гео­графії трудових ресурсів — Г. Писаренко, І. Білоконь; етногео­графії — О. Шаблій; рай. планува­н­ня та містобудува­н­ня — Д. Богорад, В. Нудельман. Знач. внесок у дослідж. геодемогр. ситуації України, нац. складу насел. та укр. діаспори зробили Ф. За­ставний, А. Голиков, Г. Старостенко, О. Топчієв.

Завантажити статтю