Географія сільського господарства

ГЕОГРА́ФІЯ СІЛЬСЬКО́ГО ГОСПОДА́РСТВА — галузь економічної і соціальної гео­графії, що ви­вчає про­блеми територіальної організації та комплексно-пропорційного роз­витку сільськогосподарського виробництва. Осн. обʼєктом її ви­вче­н­ня є аграрно-територ. комплекси (АТК) різних типів і рангів — способи функціонува­н­ня с.-г. виробництва (в окремих господарствах або їх територ. по­єд­на­н­нях), що дають змогу раціонально викори­стати природно-госп. потенціал території. АТК є гол. виробником продовол. сировини, що йде на пром. пере­робку, створює продовол. запаси, дає продукцію на екс­порт, є ринком збуту товарів широкого вжитку. Аграрна сфера є базовою ланкою функціонува­н­ня АПК, що значною мірою ви­значає його територ. «рисунок». Територ. організація с. господарства означає як існуючі форми територ. зосередже­н­ня його галузей і вироб.-територ. типів госп-в, так і систему практич. соц.-екон., технол. та організац. заходів з повного викори­ста­н­ня території. Принциповою особливістю територ. поділу праці в с.-г. виробництві є пере­важа­н­ня зонал. і приміської спеціалізації над ін. її видами. Домінуючу роль у формуван­ні зонал. АТК ві­ді­грають територ. по­єд­на­н­ня, насамперед, базових природ. умов та ресурсів при їх взаємодії із соц.-екон. чин­никами. На конкрет. території природні умови ви­ступають як агроресурси — клімат. (тепло і волога) та ґрунтові (с.-г. типи земель). Їх по­єд­на­н­ня зумовлює природну продуктивність с.-г. праці, що виражається у різних витратах живої праці на виробництво одиниці продукції, в коливан­ні показників собівартості продукції і середньої багаторіч. врожайності культур.

Сусп.-геогр. чин­ники є ви­значал. в роз­витку і роз­міщен­ні с.-г. виробництва, мають динам. характер впливу. Сучасна їх оцінка перед­бачає спочатку виявле­н­ня однорідності соц.-істор. перед­умов досліджуваної території, до яких належать: потреби внутр. і зовн. ринків у певних видах, асортименті та обсягах с.-г. продукції; кількість та якість землі, рівень її с.-г. освоєності; роз­міще­н­ня насел., особливості роз­селе­н­ня і рівень викори­ста­н­ня труд. ресурсів; рівень інтенсивності с. господарства (викори­ста­н­ня ін­новацій); рівень роз­витку, структура і характер роз­міще­н­ня промисловості (перш за все, харч. і легкої); рівень роз­витку транс­порту і транс­порт­но-геогр. положе­н­ня; соц.-екон. особливості, зокрема за­провадже­н­ня ринк. від­носин, нових форм власності та господарюва­н­ня (нових типів с.-г. під­приємств), створе­н­ня системи обʼєктів вироб. і соц. інфра­структури, за­провадже­н­ня ліцензованих технологій тощо. Найбільшу роль вони ві­ді­грають при ви­вчен­ні приміських АТК. Якісна та кількісна оцінка цих чин­ників перед­бачає за­стосува­н­ня системи методів дослідже­н­ня с. господарства. Крім заг.-наук. (систем. під­хід, структур. аналіз і синтез, а також баланс., норматив., статистико-екон., екон.-матем., картогр.), широко використовуються спеціальні — порівнял.-геогр., вироб.-територ. типізації, ра­йонува­н­ня, екс­педиц., істор., літ. тощо.

З метою по­глибленого ви­вче­н­ня АТК рекомендується аналіз осн. і допоміж. аспектів його функціон. структури — компонент., територ. і організац.-управлін., а також екон., соц. та екол. Компонентами можуть бути галузі (або види с.-г. діяльності) чи сторони с.-г. виробництва. Елементами територ. структури в зонал. АТК є: с.-г. р-ни і під­ра­йони, ареали с.-г. під­приємств, їх окремі вироб. частини (під­роз­діли); в приміських АТК — кільцеподібні пояси, що характеризують по­ступову зміну по­єд­нань малотранс­портабел. галузей і їх вироб. типів під­приємств від міста до периферії. Організац.-управлін. аспект перед­бачає ієрархічну взаємодію органів упр. с.-г. виробництвом.

Наук. основи територ. організації с. господарства були обʼєктом ви­вче­н­ня не лише економгео­графів, але й економістів-аграрників. Фундам. значе­н­ня мали дослідж. Г. Балабанова, К. Воблого, Р. Івануха, Г. Кривченка, І. Мукомеля, В. Нагірної, М. Паламарчука, М. Пістуна, Р. Язиніної. Значну роботу з карто­графува­н­ня с. господарства виконали А. Ващенко, Я. Жупанський, А. Золовський, Т. Козаченко, І. Левицький та ін.

На сучас. етапі Україна, не­зважаючи на кризові явища 1992– 2000, ви­ступає в Європі актив. виробником цукр. буряків, кукурудзи і пшениці, соняшнику, тютюну, овочів і фруктів, молока, мʼяса і яєць, картоплі та хмелю. На аграрну сферу припадає бл. 20 % осн. вироб. фонду і стільки ж зайнятих. Нині Україна має зручне геогр. і геополіт. положе­н­ня, якісний земел. фонд, високу кваліфікацію трудових ресурсів, роз­винуту вироб.-транс­порт­ну інфра­структуру, потужний внутр. і зовн. ринки збуту продукції. Зʼявилася нова основа аграр. від­носин — плата за землю і різноманітність форм господарюва­н­ня (оренда, фермер. господарства, ко­оперативи, агрофірми, колективні господарства тощо); виник новий госп. механізм, роз­почався процес по­ступового «роз­мива­н­ня» зонал. і приміської спеціалізації с. господарства.

Нині Г. с. г. пред­ставлена двома укрупненими галузями — рослин­ництвом і тварин­ництвом; перша у технолого-екон. від­ношен­ні є базовою стосовно іншої, ві­ді­грає комплексоформувал. роль. Геогр. особливостями рослин­ництва є нерозрив. звʼязок виробництва продукції з землею та агроресурс. потенціалом території, сезон­ність праці. Найважливішим геогр. чин­ником роз­міще­н­ня тварин­ниц. галузей є обсяг і структура викори­ста­н­ня кормів.

Гол. показниками рівня роз­витку с.-г. галузей є обсяги виробництва кінцевої продукції та їх спожива­н­ня на душу населе­н­ня. Територ. по­єд­на­н­ня рослин­ниц. і тварин­ниц. галузей в Україні найповніше проявляється у зонал. і приміській спеціалізації виробництва товарної с.-г. продукції та рівні його інтенсивності; її формами є від­повід­ні АТК, що сформувалися як в межах природно-госп. зон, так і навколо великих міст.

Традиційно с. госп-во Поліс­ся пред­ставлене молочно-мʼясним скотарством, мʼясо-сальним свинарством, льонарством, картоплярством та зерн. госп-вом (озимі жито і пшениця, зернобобові культури). Допоміжне значе­н­ня мають коноплярство і хмелярство. За­бруднені радіонуклідами землі доцільно використовувати для виробництва культур, які можна пере­робляти на спирт та волокно, для роз­веде­н­ня хутр. звірів та організації мислив. госп-в. У лісо­степ. зоні сформувалися мʼясо-молочне скотарство, мʼясо-сальне свинарство, птахівництво, буряківництво, зерн. госп-во (озима пшениця, кукурудза, крупʼяні культури та горох), плодоовочівництво, коноплярство, тютюн­ництво. Спеціалізацію степ. АТК ви­значають мʼясо-молочне скотарство, потужне зерн. госп-во (озима пшениця, кукурудза, ячмінь та рис), виробництво соняшнику, плодоовочевої продукції, вино­граду. Додатковими галузями є сальне свинарство, тонкорун­не вівчарство, птахівництво та вирощува­н­ня ефіроолій. культур, тютюну. Складними про­блемами тут є вітрова ерозія, під­топле­н­ня, засоле­н­ня і зроше­н­ня земель, рекон­струкція існуючих меліорат. систем та рекультивація родючих земель. АТК гірських р-нів Криму і Карпат спеціалізується на пасовищному тварин­ництві (вівчарство, скотарство, конярство) та птахівництві. Перед­гірні і закарп. місцевості мають багатогалузеве с. госп-во. Субтроп. АТК Пд. берега Криму спеціалізується на вино­градарстві, тютюн­ництві, плодівництві та вирощуван­ні ефіроолій. культур.

Приміський АТК сформувався в смугах впливу великих міст і міських пром. агломерацій та рекреац. центрів, має вищу інтенсивність і різноманітність с. господарства, що забезпечує потреби насел. в малотранс­портабел. продуктах харчува­н­ня (овочі, молоко, мʼясо, гриби тощо). Цей тип спеціалізації с. господарства характерний для індустріал. центрів Донбасу, Придні­провʼя, Києва, Харкова, Одеси та Львова. Інтенсивність виробництва товар. галузей знижується від міського центра до його периферії і має форму поясів.

Завантажити статтю