Географія сільського господарства - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Географія сільського господарства

ГЕОГРА́ФІЯ СІЛЬСЬКО́ГО ГОСПОДА́РСТВА – галузь економічної і соціальної географії, що вивчає проблеми територіальної організації та комплексно-пропорційного розвитку сільськогосподарського виробництва. Осн. об’єктом її вивчення є аграрно-територ. комплекси (АТК) різних типів і рангів – способи функціонування с.-г. вироб-ва (в окремих госп-вах або їх територ. поєднаннях), що дають змогу раціонально використати природно-госп. потенціал території. АТК є гол. виробником продовол. сировини, що йде на пром. переробку, створює продовол. запаси, дає продукцію на експорт, є ринком збуту товарів широкого вжитку. Аграрна сфера є базовою ланкою функціонування АПК, що значною мірою визначає його територ. «рисунок». Територ. орг-ція с. госп-ва означає як існуючі форми територ. зосередження його галузей і вироб.-територ. типів госп-в, так і систему практич. соц.-екон., технол. та організац. заходів з повного використання території. Принциповою особливістю територ. поділу праці в с.-г. вироб-ві є переважання зонал. і приміської спеціалізації над ін. її видами. Домінуючу роль у формуванні зонал. АТК відіграють територ. поєднання, насамперед, базових природ. умов та ресурсів при їх взаємодії із соц.-екон. чинниками. На конкрет. території природні умови виступають як агроресурси – клімат. (тепло і волога) та ґрунтові (с.-г. типи земель). Їх поєднання зумовлює природну продуктивність с.-г. праці, що виражається у різних витратах живої праці на вироб-во одиниці продукції, в коливанні показників собівартості продукції і середньої багаторіч. врожайності культур.

Сусп.-геогр. чинники є визначал. в розвитку і розміщенні с.-г. вироб-ва, мають динам. характер впливу. Сучасна їх оцінка передбачає спочатку виявлення однорідності соц.-істор. передумов досліджуваної території, до яких належать: потреби внутр. і зовн. ринків у певних видах, асортименті та обсягах с.-г. продукції; кількість та якість землі, рівень її с.-г. освоєності; розміщення насел., особливості розселення і рівень використання труд. ресурсів; рівень інтенсивності с. госп-ва (використання інновацій); рівень розвитку, структура і характер розміщення пром-сті (перш за все, харч. і легкої); рівень розвитку транспорту і транспортно-геогр. положення; соц.-екон. особливості, зокрема запровадження ринк. відносин, нових форм власності та господарювання (нових типів с.-г. підпр-в), створення системи об’єктів вироб. і соц. інфраструктури, запровадження ліцензованих технологій тощо. Найбільшу роль вони відіграють при вивченні приміських АТК. Якісна та кількісна оцінка цих чинників передбачає застосування системи методів дослідження с. госп-ва. Крім заг.-наук. (систем. підхід, структур. аналіз і синтез, а також баланс., норматив., статистико-екон., екон.-матем., картогр.), широко використовуються спеціальні – порівнял.-геогр., вироб.-територ. типізації, районування, експедиц., істор., літ. тощо.

З метою поглибленого вивчення АТК рекомендується аналіз осн. і допоміж. аспектів його функціон. структури – компонент., територ. і організац.-управлін., а також екон., соц. та екол. Компонентами можуть бути галузі (або види с.-г. діяльності) чи сторони с.-г. вироб-ва. Елементами територ. структури в зонал. АТК є: с.-г. р-ни і підрайони, ареали с.-г. підпр-в, їх окремі вироб. частини (підрозділи); в приміських АТК – кільцеподібні пояси, що характеризують поступову зміну поєднань малотранспортабел. галузей і їх вироб. типів підпр-в від міста до периферії. Організац.-управлін. аспект передбачає ієрархічну взаємодію органів упр. с.-г. вироб-вом.

Наук. основи територ. орг-ції с. госп-ва були об’єктом вивчення не лише економгеографів, але й економістів-аграрників. Фундам. значення мали дослідж. Г. Балабанова, К. Воблого, Р. Івануха, Г. Кривченка, І. Мукомеля, В. Нагірної, М. Паламарчука, М. Пістуна, Р. Язиніної. Значну роботу з картографування с. госп-ва виконали А. Ващенко, Я. Жупанський, А. Золовський, Т. Козаченко, І. Левицький та ін.

На сучас. етапі Україна, незважаючи на кризові явища 1992– 2000, виступає в Європі актив. виробником цукр. буряків, кукурудзи і пшениці, соняшнику, тютюну, овочів і фруктів, молока, м’яса і яєць, картоплі та хмелю. На аграрну сферу припадає бл. 20 % осн. вироб. фонду і стільки ж зайнятих. Нині Україна має зручне геогр. і геополіт. положення, якісний земел. фонд, високу кваліфікацію трудових ресурсів, розвинуту вироб.-транспортну інфраструктуру, потужний внутр. і зовн. ринки збуту продукції. З’явилася нова основа аграр. відносин – плата за землю і різноманітність форм господарювання (оренда, фермер. госп-ва, кооперативи, агрофірми, колективні госп-ва тощо); виник новий госп. механізм, розпочався процес поступового «розмивання» зонал. і приміської спеціалізації с. госп-ва.

Нині Г. с. г. представлена двома укрупненими галузями – рослинництвом і тваринництвом; перша у технолого-екон. відношенні є базовою стосовно іншої, відіграє комплексоформувал. роль. Геогр. особливостями рослинництва є нерозрив. зв’язок вироб-ва продукції з землею та агроресурс. потенціалом території, сезонність праці. Найважливішим геогр. чинником розміщення тваринниц. галузей є обсяг і структура використання кормів.

Гол. показниками рівня розвитку с.-г. галузей є обсяги вироб-ва кінцевої продукції та їх споживання на душу населення. Територ. поєднання рослинниц. і тваринниц. галузей в Україні найповніше проявляється у зонал. і приміській спеціалізації вироб-ва товарної с.-г. продукції та рівні його інтенсивності; її формами є відповідні АТК, що сформувалися як в межах природно-госп. зон, так і навколо великих міст.

Традиційно с. госп-во Полісся представлене молочно-м’ясним скотарством, м’ясо-сальним свинарством, льонарством, картоплярством та зерн. госп-вом (озимі жито і пшениця, зернобобові культури). Допоміжне значення мають коноплярство і хмелярство. Забруднені радіонуклідами землі доцільно використовувати для вироб-ва культур, які можна переробляти на спирт та волокно, для розведення хутр. звірів та орг-ції мислив. госп-в. У лісостеп. зоні сформувалися м’ясо-молочне скотарство, м’ясо-сальне свинарство, птахівництво, буряківництво, зерн. госп-во (озима пшениця, кукурудза, круп’яні культури та горох), плодоовочівництво, коноплярство, тютюнництво. Спеціалізацію степ. АТК визначають м’ясо-молочне скотарство, потужне зерн. госп-во (озима пшениця, кукурудза, ячмінь та рис), вироб-во соняшнику, плодоовочевої продукції, винограду. Додатковими галузями є сальне свинарство, тонкорунне вівчарство, птахівництво та вирощування ефіроолій. культур, тютюну. Складними проблемами тут є вітрова ерозія, підтоплення, засолення і зрошення земель, реконструкція існуючих меліорат. систем та рекультивація родючих земель. АТК гірських р-нів Криму і Карпат спеціалізується на пасовищному тваринництві (вівчарство, скотарство, конярство) та птахівництві. Передгірні і закарп. місцевості мають багатогалузеве с. госп-во. Субтроп. АТК Пд. берега Криму спеціалізується на виноградарстві, тютюнництві, плодівництві та вирощуванні ефіроолій. культур.

Приміський АТК сформувався в смугах впливу великих міст і міських пром. агломерацій та рекреац. центрів, має вищу інтенсивність і різноманітність с. госп-ва, що забезпечує потреби насел. в малотранспортабел. продуктах харчування (овочі, молоко, м’ясо, гриби тощо). Цей тип спеціалізації с. госп-ва характерний для індустріал. центрів Донбасу, Придніпров’я, Києва, Харкова, Одеси та Львова. Інтенсивність вироб-ва товар. галузей знижується від міського центра до його периферії і має форму поясів.

Літ.: Розміщення і зональна спеціалізація сільського господарства Української РСР. К., 1979; Іванух Р. А. Охорона і раціональне використання природно-ресурсного потенціалу сільського господарства. К., 1985; Пістун М. Д., Гуцал В. О., Провотар Н. І. Географія агропромислових комплексів: Навч. посіб. К., 1997.

М. Д. Пістун

Стаття оновлена: 2006