Герасим’юк Василь Дмитрович

ГЕРАСИМʼЮ́К Василь Дмитрович (18. 08. 1956, м. Караґанда, Казах­стан) — поет. Член НСПУ (1983), АУП (1997). Національна премія України імені Т. Шевченка (2003). Премія «Благовіст» НСПУ (1993) та Літ. премія ім. П. Тичини (1998). Закiн. Київ. університет (1978). Працював ред. у видавництвах «Молодь» та «Дні­про» (1978–92); від 1992 — ведучий про­грам редакції літ-ри Нац. радіокомпанії України. Від 1993 — голова журі Між­нар. конкурсу молодих літераторів «Гранослов». Майбут. поет народився в гуцул. родині, вивезеній у 40-і рр. до Караґанди на «вічне поселе­н­ня»; але на­прикінці 50-х рр. батьки змогли повернутися в рідне с. Прокурава (Косів. р-н Івано-Фр. обл.), де й минуло його дитинство — в стихії чарів карпат. природи та родових пере­казів. Пробудже­н­ня інтересу до поет. творчості й перші поет. спроби припадають на шкіл. роки в Косові. Це був поч. 70-х рр., коли при­йшла нова хвиля політ. ре­пресій, що мали покласти край рухові «шістдесятників». Однак і вона не змогла цілком зупинити оновле­н­ня літ. й мист. життя. Всупереч усім «зачисткам» культур. території та цензур. тискові тривало по­ступове роз­хитува­н­ня догм «соціаліст. реалізму», збагаче­н­ня мист. форм, озна­йомле­н­ня з тенденціями новіт. європ. поезії (від Т.-С. Еліота, Е.-Л. Паунда й Сен-Жон Перса до Т. Ружевича й З. Герберта), вкоріне­н­ня «самвидаву» й андеґраунду. Етапами цього по­ступового духов. визволе­н­ня були послідовно 60-і, 70-і, 80-і рр.; в його атмо­сфері й формувалася творча особистість Г. Від перших віршів до першої поет. зб. («Смереки», К., 1982) Г. ішов 10 р. і при­йшов уже сформов. поетом. Він чинив власне першовід­кри­т­тя Карпат як світу особл. спів­жи­т­тя людини й природи. Невигадлива назва збірки немовби навʼязувала до традиц. версії гуцул. локал. патріотизму. Смеречки й потічки на той час уже заполонили укр. поезію й естраду. Але в Г. смерека — не окраса ландшафту й не стимулятор поет. сентименту, а щось більше: величина міфотворча, аналог світ. дерева чи дерева життя і роду. Вже в цій першій збірці Гуцульщина по­ставала не етно­графією і не екзотикою, не щемливою лірикою і не грайливою бравадою, — а магією. Магією позачасовості: вічність гір роз­ряджає люд. час у світове без­час­ся, і «тінь незриму» нена­званої миті щастя «столі­т­тями лататиме павук». Магією над­просторовості: стиснутий горами, покраяний ущелинами й прова­л­лями, вперезаний потоками, поточений печерами, притлумлений лісами про­стір виривається з самого себе догори — і вже згори падає «на гори, на смереки, на потоки, на царинки», щоб «мерехті­н­ням космічного танцю» лягти в світославні килими гуцул. чаклунки Параски Танасійчук. Стихії й вимірювал. сили цього простору — повітря, вітри, води-потоки. Спосіб бути в ньому — пере­тіка­н­ня, пере­лива­н­ня, колиха­н­ня, літа­н­ня («Все гойдалось, літало і мінилося без кінця»; все — «тільки вітер, що від­риває від землі»). А до всього — ще й магія гуцул. легенд і замовлянь, «забутих пророцтв» і гуцул. бестіарію, світ гуцул. (і ними «спровокованих» власних) фантазій...

1986 у Києві ви­йшла друга збірка «Потоки». Назва також не довільна: потоки — одна з тих стихій, що творять величний, грізний і очисний космос Карпат («високі потоки» — символ і нещад., і жит­тєдай. плин­ності й незупин­ності, неминущості минущого: «гортає потік сторінки забутої памʼяті, темної туги людської»). З потоками колобродять ін. стихії, ін. сили Карпат — гордовиті верхи, затаєний ліс, нездолан. все­єд­навчий і всерозʼ­єд­нуючий вітер, вічнозримі небеса, то глухонімі, то вогнен­номовні, — всі ці стихії плекали, мордували й гартували душу поета, але вони живуть у ньому не як натуральність, а як витворена ним самим міфопоетика. Такою ж міфопоетикою, але вже більше поза­особистісною, живуть у ньому і таємничо-ек­статичні гуцул. обряди, багата символіка та скоряюча краса яких сповнювали люд. буття святістю, робили причетним до вічності: мало ще де можна бачити так здійснювану високу ритуалізацію неминучих кроків люд. долі. Водночас Г. не те щоб визволяється з полону карпат. магій (він з цього полону ніколи не визволиться, і це, власне, не полон, а животворна серцевина його світу), — але від­кривається в поезії й ін. сторонами своєї весь час самопобільшуваної, в роз­ро­стан­ні, особистості. Дедалі болючіше промовляються муки самоо­значе­н­ня в неясному світі люд. буття, жалі, провини, свої й чужі, рахунки, захисні рефлексії, — все це не під­дається прямоназиван­ню, не вміщається в ритор. формули, а роз­пливається у всеобʼємність морал. пере­жива­н­ня, що і є змістом великого діалогу особистості з «матерією» і духом життя — під знаком совісті, діалогом, на який стають, «обливши стидом голову свою», коли «страшать вітри й повільний скрип небес». У цьому герці поро­зумі­н­ня зі світом поет не сам — з ним тіні далеких і ближчих предків, зʼяви забутих опришків, карпат. дебрі, верховини, оселища, самі назви яких звучать мов чаклун. магія, мов голоси з інобу­т­тя правічності: Брустури, Прокурава, Космач, Монгели, Завоєли, Ґреґіт, Рушір, Шешори, Ворохта...

Третя збірка — «Космацький узір» — зʼявилася вже в роки «гласності» (К., 1989); у ній зна­йшло вихід і те, що на­громаджувалося в душі, тамувалося раніше, від­лунюючи роз­ки­даними в просторі голосами, і те, що ви­зрівало в атмо­сфері сусп. під­несе­н­ня 80-х рр. Час замовляв високу поет. публіцистику й під­кидав небуден­ні спокуси, але Г. — не трибун, а «метафізик», поет не екс­пансив., а рефлексив. складу. І в його поезіях порахунок з минулим чиниться не в полумʼяних філіп­піках, а в муче­н­нях духу, в сувʼязі міфологізов. споминів, у привидже­н­нях жертв — дідів, батьків, матерів, братів; у болісному самокартан­ні й само­очищен­ні — за всіх нас, бо поет не може ви­окремитися зі свого народу, він обтяжений і його чеснотами, і його гріхами, — тобто сам бере на себе все. У «Космацькому узорі» багато тяжких роз­думів про негаразди власні, своїх ровесників і своєї нації («Ми на камінь поклали мечі...», «Ми все залишили в могилах предків...», «Ми будемо довго криваві роки роз­грібати...»). Багато гіркого і роз­пачливого сказано про світову покинутість. Але й у цій світовій забутості й покинутості ми не самі — бо: «...про стаєньку ветху і маленьку // Спів­али рідні мати і земля... // Забули тріє царі ту стаєньку. // Ми не забули. З нами немовля». Так обернувся батьків урок — ягня на руках у батька, ягня «на руках у Христа». Наше немовля, якого не можна зрадити, навіть якщо всі зрадять, — і яке не зрадить нас...

Зб. «Діти трепети» (К., 1991) — може, найдраматичніша у творчій спадщині Г. минулого десятилі­т­тя. До неї вві­йшли вірші, писані пере­важно в період під­несе­н­ня нац.-демократ. руху, коли складалися обʼєктивні і субʼєктивні перед­умови для здобу­т­тя омріяної держ. незалежності України. Ця атмо­сфера тривог, надій і жа­дань не могла не від­битися на поетових на­строях і рефлексіях. Але його духов. формат завеликий для мітинг. риторики, і цей істор. злам він спри­ймає в ін. вимірах: як про­блему від­повід­ності чи невід­повід­ності світопочува­н­ня та етич. тонусу нації пер­спективі її самоствердже­н­ня в новій якості, в повноті свого буття. Поет від­чуває сучас. стан свого су­спільства як критичну масу зла. Біблій. мотив гріховності ви­значає осн. тон збірки. Але Г. — не мораліст, мораліст. пафос здебільшого чужий йому, як і всякий інший (щоправда, зу­стрічаються в нього і зразки го­строї морал. інвективи, як-от два «Посла­н­ня Дмитра з Кутів до галичан», але тут автор промовляє наче не від себе, а голосом ін. особи — імітатора біблій. проповіді). Натомість у нього пере­важає трагічне пере­жива­н­ня колізій давньої і недавньої історії, «оприлюдне­н­ня» потаєм. кривд совісті або лиходійств, похованих під напластува­н­нями узвичаєності й притерпілості. Своєрід. під­сумком до тодіш. творчого шляху стала кн. «Осін­ні пси Карпат», що мала підзаголовок «Із лірики 80-х», хоч вона, ви­йшовши 1990 (Київ), містила, здається, й щось із 90-х рр. У всякому разі, це було невелике ви­бране, як і на­ступна маленька зб. «Серпень за старим стилем» (Л., 2000).

Вершини свого самовираже­н­ня — свободи самовираже­н­ня Г. сягнув у зб. «Поет у повітрі» (Л., 2002), від­знач. Нац. премією України ім. Т. Шевченка (2003). Поет дедалі більше тяжіє до «епічного» роз­горта­н­ня своїх візій, що від­повід­ало б су­присутності в його самопочува­н­нях багатьох часових і подій. зрізів буття, мас­штабам його асоціатив. поля, просторові уяви. Назву збірці дала однойм. невелика поема, і назва ця може здатися, на перший по­гляд, несподіваною і манірною. Але на­справді вона давно «на­зрівала». Повітря — це, як уже згадувалося, одна з по­стій. і гол. стихій поезії Г., стихія, що акумулює незримі імпульси буття, і позитивні, і негативні; що зʼ­єд­нує і роз­ʼ­єд­нує, визволяє і приневолює, від­даляє від землі й повертає до неї, а власне, є еманацією і поетового «Я», і сил, що над ним тяжіють. У віршах зб. «Космацький узір» є «повітря журби і жалоби», в якому поет сподівається «ще зійтися» з небіжчиком І. Миколайчуком; і є «повітря страшне» — пере­шкода рятівному акту по­єд­на­н­ня з «найменшими» (а власне — найсокровен­нішими) зʼявами світ. буття, символ незримої не­проникності між зверненими одне до одного існува­н­нями: «Те найменше звіря, // що в смереках проскаче, // та найменша зоря, // що на сіні заплаче, // те найменше маля, // що хлюпоче в потоці, // та найменша земля // з порошинкою в оці // врятували б мене, // та за­мкнуло всі брами // це повітря страшне, // що спинилось між нами». Тут на «повітря» скинено вину за екзистенц. приреченість людини, за не­здійснен­ність її бут­тєвої всеобʼємності й непосильність інтим. злуче­н­ня в зворот. морал. звʼязку. Є й повітря, в якому серед ночі жахно «пере­вертається» старий гуцул, ді­ставши звістку, що сина забила «облава», — це «пере­верта­н­ня» в повітрі, власне, нічне виді­н­ня самих облавників, які принесли звістку й заночували в хаті старого: дивна атмо­сфера не ненависті, а біблій. гріха брато­вбивства. У зб. «Діти трепети» є «зранене повітря» — від «дотику вій» апокаліпт. гостя, старого страдника, і є «золоте повітря» церкви, в якому поетова мама, молячись, стає «маленькою дівчинкою», щоб зустрітися по­глядом з тими, кого вже давно немає. Але повітря «Поета в повітрі» — інакше й більше за раніші Герасимʼюкові «повітря». Ще тривожний, тяжкий ефір нашої сумʼятної доби, нашої драм. історії, нерадісного світу людства поч. 3-го тисячолі­т­тя. Це повітря, в якому «пропав дзвін» (ця грізна метафора обездуховле­н­ня має цілком житейське походже­н­ня і по­стала зі слів матері: не стало чути в Карпатах дзвону, коли вирубали ліси). Це повітря, в якому «задихається Бог». Можуть нагадати, що про смерть Бога сказано столі­т­тя тому. Але тут зовсім інше. Бог не вмер і не покинув землю, не зрадив, хоч його «від­крите серце» замалювали чужою фарбою. Він тут, але задихається в цьому повітрі разом із людьми. І разом з поетом. Тут така конкретність злочину й від­повід­альності за Божу справу, від якої не від­крутишся даремною риторикою про «смерть Бога», хоч би як вона когось улаштовувала. А проте «повітря» — це лише сфера пере­бува­н­ня й муче­н­ня поета, який шукає не то ви­схід. потоку, не то стрічного — для опертя. Лише поет робить «повітря» від­чутним і зримим — екзистенц. величиною.

Поет — гол. образ і поеми, і всієї збірки. Вперше Г. так широко і спонтан­но роз­горнув своє ро­зумі­н­ня і своє пере­жива­н­ня місії поета в світі людей. І в цій місії профес., операцій. аспект покликаності (уділеність словом від Бога) — не єдиний і, може, не головний; головне — дар повноти люд. буття в собі, мука від­повід­альності за гідність цього буття. Поема (хоч автор воліє вважати цей архітвір циклом віршів) дає метафорично ущільнений жит­тєпис, подійний і духовний, самого поета — у формі імпульсив. сповіді перед батьком, батьковою памʼя­т­тю. Поета пере­слідують виді­н­ня із забутої давнини, змиваної утилізованими водами історії («Невже і Христа з хрестом, й Шевченка з Франком // Змивали ночі і дні, води й помиї?»), та пекучостидного сьогоде­н­ня, коли всі ловці й усі — жертви, «хто б кого не загриз», коли «кровʼю одною спасен­ні всі ми і всі // Забрьохані до одного — в кривавій росі», бо до нас «Андрій Перво­зван­ний ді­йшов, але дух не зі­йшов». Поет не судить. Він страждає. При виді тих, перед якими ви­гнані Христом з храму гендлярі — невин­ні діти, він може виразити своє від­чу­т­тя лише словом, остан­нім з остан­ніх: омерзі­н­ня. Але ж має бути зу­стріч? З тією, яку жде заквітчаний кінь — жде віки. «Прибуде на конику, як прибуває вода»: Молода. Прибуде і скаже: «Це ти». Знову символ весільної Молодої. Чи прибуде? Її чека­н­ня — і в містерії «Єзавель», де біблій. образ лише вгадується в своїй амбівалентності як щось за­стережливе, хіба в сенсі невтримності й спокусливості жін. природи спів­від­носне з образом укр. дівчини, нареченої, жінки, матері: як завжди чи як здебільшого у Г., та, про яку він думає й пише, живе в різні часи, на різних землях (хоч її земля — Гуцулія) і в різному віковому «статусі», більше того, це може бути і дівчина, на яку вперше озвалося його дит. серце, і Наречена, і його ж мати чи мамина мама: якась іпостась жінки взагалі, жіночності, але водночас у густому плетиві гуцул. буття. Сакральне і плотське. А в «Єзавелі» особл. градус насиченості реаліями гуцул. ритуал. дійств, в яких азарт плоті під­носиться до одухотвор. поезії, набуває естет. рангу.

В «Київській повісті» ждалося Молоду, яка зна­йде, впі­знає, рече: «Це ти!» В «Єзавелі» є ін. шука­н­ня, впі­знава­н­ня, страх, щоб хтось не той побачив і впі­знав. Але оста­н­ня фраза знов повертає до Молодої, і звучить вона так: «Молода буде цілувати всіх». Це оста­н­ня фраза поки що остан­ньої книжки поета: «Була така земля: Ви­бране» (К., 2003). Але вона звучить у багатьох поезіях усіх книжок Г. Поцілунок Молодої — і в першому вірші «Ви­браного» — вірші 1973. Певно, це найдорожчий для поета, найінтимніший і най­значиміший символ. Це як весна життя. Чека­н­ня обраності. Свято душі, дарунок долі. Клич чистоти. І надія на оновле­н­ня світу. Все це — у священ­нодійстві ініціації — з глибоких дит. вражень від епіч. сили сакрал. гуцул. обряду (взагалі дит. пере­жива­н­ня, а власне, їхнє нескінчен­не активне життя і пере­творе­н­ня в душі, стають до числа гол. структуротвірних сил поезії).

Отже, Молода (Україна?) на заквітчаному коні вводить нас у книгу поезії та виводить з неї, знаменуючи її досконалу завершеність. Річ тут у органіч. характері творчої еволюції Г. Від збірки до збірки його поет. потік ширшав і глибшав, але — в одному річищі. Спадковість така щільна, що кожна на­ступна збірка ніби прояснює мотиви попередніх і робить «заділ» для на­ступних. І мотиви, і символіка, і міфопоетика «пере­ходять» із збірки в збірку, але вони весь час употужнюються і з дедалі більшою силою виражають ті морал. терза­н­ня, якими живе сьогодні морально притомна частина всього людства, коли давні слова О. Гакслі: «Життя серед не­прихованого неподобства, духовний голод» — стали вже слабеньким евфемізмом. І нище­н­ня Карпат («була така земля») Г. пере­живає як нище­н­ня людини — один із фронтів цього по­всюдного нище­н­ня й зубожі­н­ня світ. життя. Бо Карпати для нього — естет. і етич. посла­н­ня людству.

Випереджаючи модерну теорію міфу, Т.-С. Еліот у ст. «Уліс» говорив, що тільки міф може внести лад у хаос сучас. сві­домості. Але світ. «репертуар» міфів не­осяжний, і є міфи різних «рангів» та різної компетенції й сфери дії.

Ще з дитинства, — а це, власне, тільки з дитинства й буває, — міфи й символи Гуцульщини вві­йшли в плоть і кров нашого поета. І це часто міфи й символи заг.-укр. або їхні локал. варіації. А також заг.-християн. в конкретному місц. побутуван­ні. Ці остан­ні не тільки мирно спів­існують з дохристиян. поганськими, а часто й пере­гукуються в своїй поет. функції або постають симбіо­тично. Поетика гуцул. обрядів, замовлянь, заклинань, легенд, узвичаєнь, усього естетизованого, як мало деінде, побуту й поводже­н­ня — все це аспект світо­гляду, поважна частина сві­домості Г. й образного скарбу, «велетенського дерева мови» (Сен-Жон Перс), — але це не заважає йому в його глибокій християн. вірі. Це один із небагатьох наших поетів, у віру яких віриш, бо від­чуваєш її в тканині мовле­н­ня, в ставлен­ні до світу й людини, в неухилян­ні від ризиков. запитань, від баче­н­ня люд. блюзнірства, але й — по всьому — у помічан­ні десь на скелі маленького павучка, що тче образ Богородиці.

Колись О. Блок говорив про різницю між містикою і релігією. Містика — себелюбство. Релігія — самолюбство. Тобто: гордість. Гідність і честь. Духов. аристократизм. Г. — гордий поет. Аристократ укр. поезії. Його поет. сві­домість прагне з гуцул. верхів і дні­пров. круч осягти шкалу всесвіту.

Завантажити статтю