Геронтологія

Визначення і загальна характеристика

ГЕРОНТОЛО́ГІЯ (від грец. γέρων(γέροντος) — старий і …логія) — наука, що ви­вчає закономірності старі­н­ня живих організмів, зокрема людини. Сучасна Г. включає такі роз­діли: біо­логія старі­н­ня, клін. Г. і геріатрія, соц. Г. і герогігієна. Осн. зав­да­н­ня Г.: роз­кри­т­тя ключових механізмів процесу старі­н­ня; пошук шляхів збільше­н­ня тривалості життя та періоду праце­здатності; ви­вче­н­ня особливостей захворювань та роз­робле­н­ня методів профілактики й лікува­н­ня патол. процесів у людей похилого й старечого віку; дослідж. впливу соц. середовища та способу життя на старі­н­ня людини.

Історія становле­н­ня уявлень про старі­н­ня триває бл. 3-х тис. рр., але Г. як наук. напрям започаткував у 2-й пол. 19 ст. А. Вайсманн. Сучасну Г. заснував І. Мечников, який критично роз­винув ідеї А. Вайсман­на і заклав основи екс­перим. ви­вче­н­ня старі­н­ня. Подальшого роз­витку Г. набула в працях О. Богомольця, О. Нагорного, М. Стражеска, І. Шмальгаузена, з іменами яких повʼязане її становле­н­ня в СРСР. Пред­ставники наук. школи О. Богомольця роз­робили концепцію ролі сполуч. тканини в механізмах старі­н­ня, що ви­значила подальші напрями роз­витку сучас. Г. Науковці харків. школи онтофізіологів (І. Буланкін, О. Нагорний, В. Нікітін) за­пропонували теорію згаса­н­ня з віком самооновле­н­ня протоплазми. Вагомий внесок у роз­виток сучас. Г. зробили В. Анисимов, М. Аринчин, І. Аршавський, В. Баранов, І. Давидовський, В. Дільман, М. Емануель, а також укр. вчені Г. Бердишев, Г. Бутенко, Б. Вартапетов, В. Войтенко, М. Горев, Б. Ґольдштейн, О. Коркушко, Н. Лауер, Б. Маньковський, А. Мінц, Є. Подрушняк, А. Токар, В. Фролькіс, Д. Чеботарьов та ін. Нині наук. ви­вче­н­ня про­блем старі­н­ня здійснюють фахівці Ін­ституту біо­логії Харків. університету та Ін­ституту геронтології АМНУ (Київ), в якому сформувалися ві­домі у світі наук. школи — клін. Г. та геріатрії Д. Чеботарьова та екс­перим. Г. В. Фролькіса. Д. Чеботарьов започаткував в Україні геріатрію та працював над удосконале­н­ням форм організації мед.-соц. допомоги людям похилого віку. В. Фролькіс за­пропонував адаптац.-регуляторну теорію старі­н­ня та гіпотезу його генорегулятор. механізмів, теорію вітаукта (анти­старі­н­ня), концепцію етагенезу для характеристики жит­тєвого циклу організму в цілому, а також сформував уявле­н­ня про син­дроми старі­н­ня. У 1972 на базі Ін­ституту геронтології АМНУ проведено 9-й Між­нар. кон­грес геронтологів. Від 1984 з метою виріше­н­ня про­блем Г. Ін­ститут спів­працює з ВООЗ. 1997 Президент України затвердив роз­роблену науковцями Ін­ституту про­граму «Здоровʼя літніх людей». Осн. сучасні н.-д. напрями і пріоритети вітчизн. Г. значною мірою синхрон­ні з тенденціями її роз­витку в світі. Серед них — дослідж. про­блем біо­логії старі­н­ня, зокрема його молекулярно-біол. і генет. механізмів, ролі ферменту теломерази як обʼєкта можливої спрямованої регуляції тривалості життя клітин організму; вікових змін генома, особливостей кодува­н­ня генет. інформації та її регуляції; роз­робле­н­ня систем. молекуляр. моделей старі­н­ня з аналізом взаємодії руйнівних факторів, механізмів старі­н­ня та анти­старі­н­ня. Фахівці з Г. здійснюють також популяц.-генет. дослідж., ви­вчають про­блеми біол. віку, виявляють генет. маркери старі­н­ня в їхньому взаємозвʼязку з роз­витком провід. видів патології, залежної від віку, проводять аналіз механізмів старі­н­ня клітин. В остан­ні роки актуалізувалося ви­вче­н­ня імунології старі­н­ня, зокрема виявле­н­ня типів і механізмів роз­витку імунодефіцит. станів, особливостей роз­витку аутоімун. реакцій, ролі імун. механізмів у процесах онкогенезу при старін­ні, про­блем регуляції імун. від­повіді та шляхів спрямованого впливу на систему імунітету залежно від віку. Традиц. напрям укр. геронтол. шкіл — аналіз вікових особливостей нейрогуморал. регуляції функцій органів і систем. Важливе місце в ньому за­ймає зʼясува­н­ня закономірностей і механізмів старі­н­ня нерв. системи. Найпер­спективнішими шляхами екс­перим. подовже­н­ня життя є пошук цілеспрям. впливів на екс­пресію та ре­пресію генів, впровадже­н­ня генно-інж. під­ходів (напр., методів ген. та генорегулятор. терапії атеро­склерозу та ін. захворювань, залежних від віку), викори­ста­н­ня стовбурових клітин, клонува­н­ня тканин, а також дослідж. геро­протектор. властивостей таких біо­логічно актив. речовин, як антиокси­данти, гормони, нейромедіатори, препарати нейротроп. типу дії, інгібітори біо­синтезу білка, засоби детоксикації організму, які стали вже традиц. (ентеросорбенти, стимулятори системи мікросомал. окисне­н­ня тощо). Важливими зав­да­н­нями сучас. нейрогеронтології є ви­вче­н­ня вікових особливостей судин. патології мозку, забезпече­н­ня наук. бази для ефектив. реабілітації після інсультів осіб старечого віку, подола­н­ня деменцій, зокрема хвороби Альцгаймера, старечих де­пресій та паркінсонізму. Інтенсивно роз­виваються такі напрями Г., як вікова кардіологія, вікова пульмонологія, лікува­н­ня цукр. діабету, типових залежних від віку захворювань опорно-рухового апарату, про­блеми пост­менопаузал. періоду тощо. У центрі уваги Г. пере­бувають соц.-гігієн. про­блеми, повʼязані з сучас. вимогами до під­вище­н­ня жит­тєвого рівня осіб похилого віку за умов про­гресуючого демогр. по­старі­н­ня. Зокрема це стосується заходів з під­вище­н­ня ролі літніх людей у су­спільстві та поліпше­н­ня їхнього соц. забезпече­н­ня, роз­робле­н­ня систем організації стаціонар. та амбулатор. мед. допомоги, ко­ординації діяльності мед. і соц. служб та створе­н­ня автоматиз. банків даних рівнів захворюваності і смертності в старших вікових групах. Особлива увага приділяється ви­вчен­ню впливу на старіючий організм окремих харч. продуктів та їхніх компонентів (нутрієнтів), ролі режиму харчува­н­ня та об­ґрунтуван­ню дієтич. рекомендацій за різних патол. станів, впливу харчува­н­ня (зокрема калорійно недо­статніх, але якісно повноцін. раціонів) на тривалість життя тощо; дослідж. у галузі вікової фізіології та гігієни праці (нормува­н­ня умов і режиму праці літніх людей, роз­робле­н­ня принципів соц.-труд. реабілітації в старості).

Літ.: Нагорный А. В., Никитин В. Н., Буланкин И. Н. Про­блема старения и долголетия. Москва, 1963; Механизмы старения. К., 1963; Фролькис В. В. Регулирование, присп­особление и старение. Ленин­град, 1970; Маньковский Н. Б., Минц А. Я. Старение и нервная система: Очерки клинической нейрогеронтологии. К., 1972; Чеботарев Д. Ф. Гериатрия в клинике внутрен­них болезней. К., 1977; Руководство по геронтологии. Москва, 1978; Бутенко Г. М., Войтенко В. П. Генетические и им­мунологические механизмы возрастной патологии. К., 1983; Дупленко Ю. К. Старение: Очерки развития про­блемы. Ленин­град, 1985; Войтенко В. П., Полюхов А. М. Системные механизмы развития и старения. Ленин­град, 1986; Подрушняк Е. П. Возрастные изменения и заболевания опорно-двигательного ап­парата человека. К., 1987; Фролькис В. В., Мурадян Х. К. Экспериментальные пути продления жизни. Ленин­град, 1988; Войтенко В. П. Смертність і тривалість життя: Аналіз та про­гноз. К., 1990; Коркушко О. В., Чеботарев Д. Ф., Калиновская Е. Г. Гериатрия в терапевтической практике. К., 1993; Фролькис В. В., Без­руков В. В., Кульчицкий О. К. Старение и экспериментальная возрастная патология сердечно-сосуди­стой системы. К., 1994; Анисимов В. Н., Соловьев М. В. Эволюция концепций в геронтологии. С.-Петербург, 1999; Фойгт Н. А. Тривалість життя в похилому віці: Еволюція. Сучасність. Пер­спективи. К., 2002; Герцен Г. І., Процик А. І., Остапчук М. П. та ін. Травматологія літнього віку. Кн. 1. Пере­ломи шийки стегнової кістки у людей літнього і старечого віку. К., 2003; Поворознюк В. В., Григорьева Н. В. Менопауза и костно-мышечная система. К., 2004.

В. В. Без­руков, Ю. К. Дупленко

Завантажити статтю