ГЕ́ТЬМАН (чеськ. hejtman, польс. hetman, від нім. Hauptmann — воєначальник, отаман) — виборний ватажок козацького загону; воєначальник козацького війська і правитель України; головнокомандувач збройними силами у Речі Посполитій. Геть­маном називали також керівника деяких селянсько-козацьких пов­стань в Україні у 16–17 ст. Під час гуситських воєн у Чехії (перша половина 15 ст.) геть­ман — керівник таборитів. У Польщі (15–18 ст.) головнокомандувач називався великим корон­ним геть­маном (у Литві — великий литовський геть­ман); його за­ступники і командири прикордон­них військ — польовими геть­манами; начальник на­йманого війська при королівському дворі — на­двірний геть­ман.

Першими козацькими ватажками — геть­манами в Україні були Венцеслав Светольдович (1401–1439), П. Лянцкоронський (1506–1512), Є. Дашкевич (1506–1536), В. Хмельницький (1534), Д. Вишневецький (1530–1563), з яким повʼязують заснува­н­ня Запорозької Січі. У 1576 польський король С. Баторій, враховуючи силу українських військових формувань, уперше взяв козаків на державну службу, записавши їх до від­повід­ного реєстру, що стало початком реєстрового козацтва на чолі з геть­маном, якого при­значав король. У тому ж році С. Баторій надав Війську Запорозькому «кон­ституцію і привілеї», за якими Б. Ружицький уперше був офіційно найменований запорозьким геть­маном із на­да­н­ням йому геть­манських клейнодів. Геть­манською резиденцією спочатку був Трахтемирів, згодом — Батурин. Від­тоді геть­манська влада в Україні виходила з двох джерел: козацького обра­н­ня і королівського при­значе­н­ня (П. Конашевич-Сагайдачний був одночасно геть­маном запорозького і реєстрового козацтва).

Б. Хмельницький увів в обіг найменува­н­ня «Геть­ман України». Його геть­манство зумовило пере­лом у су­спільно-політичному житті Європи, на терені якої зʼявилася, хоч і ненадовго, суверен­на Україна з усіма атрибутами політичної та економічної влади. Були ви­значені кордони Української Держави в межах давніх українських земель. За Б. Хмельницького зва­н­ня геть­мана набуло офіційного значе­н­ня і ви­зна­н­ня з боку сусідніх держав. Геть­манство пере­творилося із суто військового ін­ституту на державну форму організації вищої влади в Україні. Ознаками влади геть­мана, її формальними атрибутами, були бунчук та булава. В умовах самоврядува­н­ня України у складі Російської імперії геть­ман, обраний генеральною козацькою радою і затверджений російським царем, ставав майже необмеженим правителем України. Після Андрусівського пере­мирʼя Польщі з Росією (1667), за яким Прав­обережна Україна ві­ді­йшла до Польщі, а Лів­обережна стала провінцією Росії, обиралися і, від­повід­но, затверджувалися царем та королем геть­мани Лів­обережної та Прав­обережної України. Обсяг повноважень геть­мана Лів­обережної України (Геть­манщини) ви­значався спеціальною угодою — геть­манськими ста­т­тями, які під­писував черговий геть­ман (окрім І. Виговського) з московським царем. Права і компетенція геть­мана при цьому по­ступово зменшувалися, однак тривалий час їм удавалося зберегти основну політичну, адміністративну, військову, фінансову і судову владу. Вони також під­тримували звʼязки з іноземними державами, мали значний вплив на церковні справи. Геть­мана обирали фактично довічно, його влада була владою військового диктатора. Риси монархічного панува­н­ня особливо виразно про­ступали за правлі­н­ня Б. Хмельницького, І. Самойловича та І. Мазепи. Б. Хмельницький на певному етапі навіть прагнув установити спадкове геть­манство.

На­ступ російського царизму на українську державність, зокрема і на прерогативи геть­манської влади, особливо активізувався після невдачі політичної акції геть­мана І. Мазепи (1709). В Україні інтенсивно утверджувались російські владні структури. Функції геть­мана, вибори якого то забороняли, то знову до­зволяли, в різні часи виконували Малоросійська колегія (1722–1727) і Правлі­н­ня геть­манського уряду (1734–1750). За від­сутності геть­мана особи, які тимчасово обі­ймали цю посаду, називалися наказними геть­манами. Найві­доміші серед них — Я. Сомко (1660–1663) і П. Полуботок (1722–1724). Курс на обмеже­н­ня самоврядува­н­ня України призвів до остаточного скасува­н­ня геть­манства у 1764 році. Упродовж квітня–грудня 1918 року на чолі Української Держави був геть­ман П. Скоропадський, влада якого мала виразні ознаки монархічного типу, що засвідчило спадкоємність історико-політичних реалій. Загалом в історії України ві­домі імена близько ста осіб, які іменувалися геть­манами.