ВОЛЮНТАРИ́ЗМ — термін радянського політичного життя, повʼязаний з об­ставинами вимушеної від­ставки М. Хрущова з посад першого секретаря Центрального комітету Комуністичної партії Радянського Союзу (ЦК КПРС) і голови Ради Міністрів СРСР. Комуністична Партія Радянського Союзу мала оманливу форму політичної партії, хоча на­справді була державною структурою. Життя внутрішньопартійної номенклатури не під­давалося регулюван­ню ні партійним статутом, ні Кон­ституцією.

За статутом у пере­рвах між зʼ­їздами найвищим органом партії вважався Центральний Комітет. У дійсності він зберігав цю роль і на зʼ­їздах, тому що тотально контролював їхню роботу. Однак ЦК КПРС в повному складі не являв собою по­стійного інструменту влади, а лише епізодично збирався на засі­да­н­ня (пленуми), де обговорювали й затверджували вже під­готовлені ріше­н­ня. Від його імені керівництво партією і державою здійснювали неформальні владні органи — політбюро (президія Центрального комітету) і секретаріат на чолі з генеральним (першим) секретарем Центрального комітету. Персональний склад обох органів майже збігався.

Реальна влада пере­бувала в руках членів політбюро, на засі­да­н­нях якого головував генеральний (перший) секретар Центрального комітету. Диктатура Комуністичної партії Радянського Союзу була колективною, тобто внутрішньо не­сталою. Щоб забезпечувати за цих умов сталість керівництва, В. Леніну здебільшого ви­стачало політичного авторитету. Після його від­ходу від політичної діяльності спалахнула боротьба за владу. Пере­можцем у ній виявився генеральний секретар Центрального комітету, який контролював нервовий вузол диктатури — партійний апарат.

Боротьбі за владу була на­дана ідеологізована форма, а пере­можені звинувачені у від­ході від ленінізму (троцькізм, правий ухил). Колективну за своєю внутрішньою природою диктатуру Й. Сталіну вдавалося пере­творювати на одно­особову за допомогою державного терору. Викори­ста­н­ня терористичних методів у внутрішньопартійній боротьбі припинилося після арешту і роз­стрілу Лаврентія Берії.

Партійний апарат під­тримав свого патрона М. Хрущова в боротьбі з іншими претендентами на верховну владу. Хрущову вдалося викори­стати пере­ваги посади першого секретаря ЦК КПРС для максимального зосередже­н­ня владних повноважень у своїх руках. Проте він не зміг належним чином роз­порядитися владою. Членів ЦК КПРС і від­повід­альних працівників партійного апарату не влаштовували його сваволя, непередбачуваність, небажа­н­ня слідувати певним «правилам гри».

У вищому керівництві партії почала ви­зрівати змова, спрямована на легітимне усуне­н­ня першого секретаря ЦК КПРС від влади. Скликаний поза волею Микити Хрущова у жовтні 1964 року пленум ЦК КПРС по­збавив його всіх керівних посад і від­правив на пенсію. Хрущова звинувачено у небажан­ні прислухатися до «колективної думки партії» — волюнтаризмі.