Воркутинське повстання

ВОРКУТИ́НСЬКЕ ПОВСТА́­Н­НЯ Від­булося 19 липня — 1 серпня 1953 у таборі «Речлаг» (в архів. документах — Особливо режимний табір № 6 МВС СРСР, Комі АРСР, РФ). Приводом стало опублікува­н­ня Указу Президії ВР СРСР про амністію, дія якої на політ. вʼязнів цього табору не поширювалася. «Речлаг» складався із 17-ти табір. від­діл., де пере­бувало 38 589 увʼязнених, зокрема 16 812 «націоналістів»: 10 495 українських, 2935 литовських, 1521 естонських, 1075 латвійських, 510 польських. Після пере­веде­н­ня у «Речлаг» політвʼязнів із таборів «Камишлаг» і «Песчанлаг» у Воркуті поширилися ві­домості про вияви непокори у цих таборах: від­мову виходити на роботу, страйки, сутички із табір. адміністрацією і кримінал. злочинцями. Вʼязні «Речлагу» вирішили під­тримати цю ініціативу й роз­почали під­готовку до масових акцій протесту. Пов­ста­н­ня виникало по­ступово, із низки страйків, що майже кожного дня спалахували у різних табір. від­діл. 17 липня на шахті «Капітальна» під час чергової від­мови виходити на роботу вʼязні побили десятника Єдинобика, який закликав припинити саботаж. Решта десятників спускатися у шахту від­мовилися, внаслідок чого робочий день було зірвано. 19 липня 350 вʼязнів, яких привезли зі «Степлагу», від­мовилися вийти на роботу. Страйкарі заявили адміністрації про своє бажа­н­ня провести пере­говори із прокурором і нач. упр. концтаборів. Прибулим у табірне від­діл. заст. нач. «Речлагу» та нач. від­ділу режиму й оператив. роботи вʼязні пові­домили, що із заг. пита­н­нями хочуть звернутися до пред­ставника ЦК КПРС, а від­так вимагають його при­їзду в концтабір. Учасники страйку організували свої штаби, зав­да­н­ням яких було стежити за діями агентури, оператив. складу і адміністрації табору, не виходячи на роботу. Пред­ставники різних націй створювали свої керівні штаби, зокрема в бараку № 42 роз­міщувався штаб укр. націоналістів. Власні штаби мали також литовці, латвійці й естонці. Осередок чл. ОУН–УПА у таборі № 1 очолював П. Михайлик, до нього входили М. Бугера, М. Воргас, І. Ульмир, М. Мосієвич, М. Полтава, О. Мартинюк, Н. Дедерчук, П. Сом, В. Шмайко. У табір. від­діл. № 2 діяв потуж. пов­стан. штаб поляків на чолі із колиш. капітаном польс. армії Кендзерським.

21 липня у листівках вʼязні висунули адміністрації вимоги: ліквідувати режимні особливі табори МВС, від­мінити каторгу, максимально зменшити строки покара­н­ня за 58 ст., а також висловили проха­н­ня до при­їзду пред­ставника ЦК КПРС не пере­водити їх у ін. місця та не змушувати працювати. Цю заяву під­тримало бл. 150-ти вʼязнів. 22 липня у табір. від­діл. № 2 1500 осіб від­мовилися виходити на роботу до при­їзду пред­ставника ЦК КПРС, а на­ступного дня кількість страйкуючих у цьому від­діл. зросла до 3-х тис. осіб. Теле­грамою від 19 липня про ситуацію в «Речлагу» пові­домили Міністра внутр. справ СРСР С. Круглова, який під­писав наказ про встановле­н­ня для увʼязнених «Речлагу» девʼятигодин. робочого дня; зня­т­тя з їхнього одягу номерів (тобто поверне­н­ня зверта­н­ня до вʼязнів за імʼям і прі­звищем); до­звіл писати один лист на місяць замість одного листа в рік; пере­водити зароблені гроші сімʼям, а також знімати з рахунку до 300 рублів щомісяця; до­зволив побаче­н­ня з рідними. 24 липня з метою погасити страйк про це було пові­домлено в усіх табір. від­діл., однак укр. націоналісти роз­горнули широку пропаганду проти виходу на роботу і закликали боротися за звільне­н­ня та викона­н­ня усіх вимог страйкуючих. У результаті агітації націоналістів увʼязнені табір. від­діл. № 2, 3, 16 від­реагували на пільги негативно, і 8700 осіб від­мовилися виходити на роботу, внаслідок чого роботу шахт № 7, 12, 14, 16 і будівництво ТЕЦ-2 було припинено. 23 липня у бараках і заг. їдальнях вʼязні провели мітинги. 26 липня у таборі № 10 було ізольовано 52-х вʼязнів, які проходили по справах як активні учасники пов­стан. організацій, а всі колючо-ріжучі предмети та бензин вивезені за зону. У від­повідь на ці карал. заходи увʼязнені табір. від­діл. № 3 здійснили напад на штраф. ізолятор і звільнили 77 актив. учасників пов­ста­н­ня. Під час операції охорона за­стосувала зброю, внаслідок чого двоє вʼязнів загинуло і двоє ді­стали поране­н­ня. 27 липня біля штабу упр. табір. керівництва зібралося бл. 1000–1500 увʼязнених, від імені яких українець Е. Буц висунув вимоги: звільнити і повернути у табірне від­діл. вивезених на етап 52-х увʼязнених або від­дати їх трупи; повернути вʼязнів, залишених адміністрацією на шахті; не вивозити із табору продукти і видавати їх згідно з установленою нормою; не допускати приходу в зону оператив. складу; викликати на пере­говори пред­ставника ЦК КПРС. Уранці 28 липня до пов­сталих при­єд­налися вʼязні табір. від­діл. № 13 (шахта № 30), внаслідок чого 29 липня не ви­йшли на роботу бл. 12-ти тис. вʼязнів табір. від­діл. № 2, 3, 10, 13 і 16. Кер-во пов­ста­н­ням здійснював кон­спіратив. центр, до складу якого входили пере­важно укр. та прибалт. націоналісти. Серед українців до най­активніших учасників пов­ста­н­ня належали Ю. Левандо, Ф. Волков, Е. Буц, чл. ОУН–УПА С. Колесников, В. Григорчук, Й. Ріпецький, В. Заяць, П. Собчишин, В. Малюшенко. Оскільки ізоляція пов­станців-активістів виявилась без­результатною, адміністрація погодилась із вимогою про зу­стріч із пред­ставником ЦК КПРС. 29 липня до табору прибула комісія на чолі із заст. міністра МВС СРСР І. Маслен­никовим. Під час зу­стрічі з увʼязненими чл. комісії закликали їх вийти на роботу й нагадали про пільги, оголошені 24 липня, проте вʼязні від­повіли від­мовою. У від­повідь комісія роз­робила план придуше­н­ня пов­ста­н­ня у най­активніших табір. від­діл.: у від­діл. № 2 проведе­н­ня операції було при­значено на 31 липня, у від­діл. № 10 — на 1 серпня 1953. План ліквідації пов­ста­н­ня у табір. від­діл. № 10, де страйкувало 2860 вʼязнів і пере­бувало найбільше чл. ОУН(б), роз­роблявся у 3-х варіантах на випадок непередбачених об­ставин. 31 липня 1953 через транс­ляц. мережу місц. радіо у табір. від­діл. № 2 про­звучала вимога негайно припинити пов­ста­н­ня та вийти із зони через центр. вихід. Вʼязні опинились у посиленому оточен­ні озброєної охорони, тому вони не змогли вчинити опору, і групами по 100 осіб були виведені за зону. Керівників пов­ста­н­ня заарешт., а най­активніших учасників — ізольов. від ін. вʼязнів. 1 серпня почалася операція з ліквідації пов­ста­н­ня у най­стійкішому табір. від­діл. № 10. Ген. прокурор СРСР Р. Руденко, який при­їхав у табір, щоб озна­йомитися із подіями на місці, перед строєм увʼязнених шахти № 29 особисто застрелив одного з організаторів — поляка Ігнатовича, після чого охорона почала стріляти по людях. У ході зброй. сутички увʼязнені намагались пробитися за зону, однак біля прохідних воріт офіцер. склад і озброєна охорона вступили у бій з пов­станцями.

У результаті цих подій загинули 53 особи (з них 30 українців), 138 ді­стали поране­н­ня. Після закінче­н­ня операції у табір. від­діл. № 10 було заарешт. 11 осіб, 40 — засуджено на каторж. режим, 206 — вивезено на заг. режим (за свідче­н­ням очевидців, кількість жертв у архів. документах МВС занижена). Вбитих похов. у р-ні терикона шахти № 29. На місці похова­н­ня 1 серпня 1995 від­крито памʼят. знак.

Після роз­прави із пов­станцями у табір. від­діл. № 2 і 10, у від­діл. № 3, 4, 13, 16 оперативно-військові операції не проводились. Там вʼязням зачитали наказ № 105 від 30 липня 1953, згідно з яким до­зволялось цілодобово тримати бараки від­критими, зняти з вікон ґрати, на увʼязнених «Речлагу» поширили заліки робочих днів, крім того, їм по­обіцяли пере­глянути всі скарги і заяви комісії МВС. З огляду на ці обіцянки та гіркий досвід боротьби у від­діл. № 2 і 10 вʼязні ви­йшли на роботу. До цього спонукала також інформація про масові роз­стріли пов­станців, що надходила із ін. таборів, зокрема 3 серпня про­йшла інформація про роз­стріл за наказом комісії МВС 300 страйкарів на шахті «Капітальна»; на шахті № 29 спочатку стратили 40 вʼязнів за від­мову виходити на роботу, а згодом, за наказом нач. упр. «Речлагу», роз­стріляли ще 82 особи; з робітників шахти № 7 ві­дібрали 150 вʼязнів і вивезли у неві­домому напрямку. Ті організатори пов­ста­н­ня, які залишились живими, були заарешт. і 25 грудня 1953 засуджені на нові строки. Однак діяльність кон­спіратив. націоналіст. центру організації нац.-визв. змагань у рад. концтаборах тривала. В. п. стало ґрунтом для нового пов­ста­н­ня, що від­булось у травні–червні 1954 у Кенгірі.