Воркутинське повстання - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Воркутинське повстання

ВОРКУТИ́НСЬКЕ ПОВСТА́ННЯ Відбулося 19 липня – 1 серпня 1953 у таборі «Речлаг» (в архів. документах – Особливо режимний табір № 6 МВС СРСР, Комі АРСР, РФ). Приводом стало опублікування Указу Президії ВР СРСР про амністію, дія якої на політ. в’язнів цього табору не поширювалася. «Речлаг» складався із 17-ти табір. відділ., де перебувало 38 589 ув’язнених, зокрема 16 812 «націоналістів»: 10 495 українських, 2935 литовських, 1521 естонських, 1075 латвійських, 510 польських. Після переведення у «Речлаг» політв’язнів із таборів «Камишлаг» і «Песчанлаг» у Воркуті поширилися відомості про вияви непокори у цих таборах: відмову виходити на роботу, страйки, сутички із табір. адміністрацією і кримінал. злочинцями. В’язні «Речлагу» вирішили підтримати цю ініціативу й розпочали підготовку до масових акцій протесту. Повстання виникало поступово, із низки страйків, що майже кожного дня спалахували у різних табір. відділ. 17 липня на шахті «Капітальна» під час чергової відмови виходити на роботу в’язні побили десятника Єдинобика, який закликав припинити саботаж. Решта десятників спускатися у шахту відмовилися, внаслідок чого робочий день було зірвано. 19 липня 350 в’язнів, яких привезли зі «Степлагу», відмовилися вийти на роботу. Страйкарі заявили адміністрації про своє бажання провести переговори із прокурором і нач. упр. концтаборів. Прибулим у табірне відділ. заст. нач. «Речлагу» та нач. відділу режиму й оператив. роботи в’язні повідомили, що із заг. питаннями хочуть звернутися до представника ЦК КПРС, а відтак вимагають його приїзду в концтабір. Учасники страйку організували свої штаби, завданням яких було стежити за діями агентури, оператив. складу і адміністрації табору, не виходячи на роботу. Представники різних націй створювали свої керівні штаби, зокрема в бараку № 42 розміщувався штаб укр. націоналістів. Власні штаби мали також литовці, латвійці й естонці. Осередок чл. ОУН–УПА у таборі № 1 очолював П. Михайлик, до нього входили М. Бугера, М. Воргас, І. Ульмир, М. Мосієвич, М. Полтава, О. Мартинюк, Н. Дедерчук, П. Сом, В. Шмайко. У табір. відділ. № 2 діяв потуж. повстан. штаб поляків на чолі із колиш. капітаном польс. армії Кендзерським.

21 липня у листівках в’язні висунули адміністрації вимоги: ліквідувати режимні особливі табори МВС, відмінити каторгу, максимально зменшити строки покарання за 58 ст., а також висловили прохання до приїзду представника ЦК КПРС не переводити їх у ін. місця та не змушувати працювати. Цю заяву підтримало бл. 150-ти в’язнів. 22 липня у табір. відділ. № 2 1500 осіб відмовилися виходити на роботу до приїзду представника ЦК КПРС, а наступного дня кількість страйкуючих у цьому відділ. зросла до 3-х тис. осіб. Телеграмою від 19 липня про ситуацію в «Речлагу» повідомили Міністра внутр. справ СРСР С. Круглова, який підписав наказ про встановлення для ув’язнених «Речлагу» дев’ятигодин. робочого дня; зняття з їхнього одягу номерів (тобто повернення звертання до в’язнів за ім’ям і прізвищем); дозвіл писати один лист на місяць замість одного листа в рік; переводити зароблені гроші сім’ям, а також знімати з рахунку до 300 рублів щомісяця; дозволив побачення з рідними. 24 липня з метою погасити страйк про це було повідомлено в усіх табір. відділ., однак укр. націоналісти розгорнули широку пропаганду проти виходу на роботу і закликали боротися за звільнення та виконання усіх вимог страйкуючих. У результаті агітації націоналістів ув’язнені табір. відділ. № 2, 3, 16 відреагували на пільги негативно, і 8700 осіб відмовилися виходити на роботу, внаслідок чого роботу шахт № 7, 12, 14, 16 і буд-во ТЕЦ-2 було припинено. 23 липня у бараках і заг. їдальнях в’язні провели мітинги. 26 липня у таборі № 10 було ізольовано 52-х в’язнів, які проходили по справах як активні учасники повстан. орг-цій, а всі колючо-ріжучі предмети та бензин вивезені за зону. У відповідь на ці карал. заходи ув’язнені табір. відділ. № 3 здійснили напад на штраф. ізолятор і звільнили 77 актив. учасників повстання. Під час операції охорона застосувала зброю, внаслідок чого двоє в’язнів загинуло і двоє дістали поранення. 27 липня біля штабу упр. табір. кер-ва зібралося бл. 1000–1500 ув’язнених, від імені яких українець Е. Буц висунув вимоги: звільнити і повернути у табірне відділ. вивезених на етап 52-х ув’язнених або віддати їх трупи; повернути в’язнів, залишених адміністрацією на шахті; не вивозити із табору продукти і видавати їх згідно з установленою нормою; не допускати приходу в зону оператив. складу; викликати на переговори представника ЦК КПРС. Уранці 28 липня до повсталих приєдналися в’язні табір. відділ. № 13 (шахта № 30), внаслідок чого 29 липня не вийшли на роботу бл. 12-ти тис. в’язнів табір. відділ. № 2, 3, 10, 13 і 16. Кер-во повстанням здійснював конспіратив. центр, до складу якого входили переважно укр. та прибалт. націоналісти. Серед українців до найактивніших учасників повстання належали Ю. Левандо, Ф. Волков, Е. Буц, чл. ОУН–УПА С. Колесников, В. Григорчук, Й. Ріпецький, В. Заяць, П. Собчишин, В. Малюшенко. Оскільки ізоляція повстанців-активістів виявилась безрезультатною, адміністрація погодилась із вимогою про зустріч із представником ЦК КПРС. 29 липня до табору прибула комісія на чолі із заст. міністра МВС СРСР І. Масленниковим. Під час зустрічі з ув’язненими чл. комісії закликали їх вийти на роботу й нагадали про пільги, оголошені 24 липня, проте в’язні відповіли відмовою. У відповідь комісія розробила план придушення повстання у найактивніших табір. відділ.: у відділ. № 2 проведення операції було призначено на 31 липня, у відділ. № 10 – на 1 серпня 1953. План ліквідації повстання у табір. відділ. № 10, де страйкувало 2860 в’язнів і перебувало найбільше чл. ОУН(б), розроблявся у 3-х варіантах на випадок непередбачених обставин. 31 липня 1953 через трансляц. мережу місц. радіо у табір. відділ. № 2 прозвучала вимога негайно припинити повстання та вийти із зони через центр. вихід. В’язні опинились у посиленому оточенні озброєної охорони, тому вони не змогли вчинити опору, і групами по 100 осіб були виведені за зону. Керівників повстання заарешт., а найактивніших учасників – ізольов. від ін. в’язнів. 1 серпня почалася операція з ліквідації повстання у найстійкішому табір. відділ. № 10. Ген. прокурор СРСР Р. Руденко, який приїхав у табір, щоб ознайомитися із подіями на місці, перед строєм ув’язнених шахти № 29 особисто застрелив одного з організаторів – поляка Ігнатовича, після чого охорона почала стріляти по людях. У ході зброй. сутички ув’язнені намагались пробитися за зону, однак біля прохідних воріт офіцер. склад і озброєна охорона вступили у бій з повстанцями.

У результаті цих подій загинули 53 особи (з них 30 українців), 138 дістали поранення. Після закінчення операції у табір. відділ. № 10 було заарешт. 11 осіб, 40 – засуджено на каторж. режим, 206 – вивезено на заг. режим (за свідченням очевидців, кількість жертв у архів. документах МВС занижена). Вбитих похов. у р-ні терикона шахти № 29. На місці поховання 1 серпня 1995 відкрито пам’ят. знак.

Після розправи із повстанцями у табір. відділ. № 2 і 10, у відділ. № 3, 4, 13, 16 оперативно-військові операції не проводились. Там в’язням зачитали наказ № 105 від 30 липня 1953, згідно з яким дозволялось цілодобово тримати бараки відкритими, зняти з вікон ґрати, на ув’язнених «Речлагу» поширили заліки робочих днів, крім того, їм пообіцяли переглянути всі скарги і заяви комісії МВС. З огляду на ці обіцянки та гіркий досвід боротьби у відділ. № 2 і 10 в’язні вийшли на роботу. До цього спонукала також інформація про масові розстріли повстанців, що надходила із ін. таборів, зокрема 3 серпня пройшла інформація про розстріл за наказом комісії МВС 300 страйкарів на шахті «Капітальна»; на шахті № 29 спочатку стратили 40 в’язнів за відмову виходити на роботу, а згодом, за наказом нач. упр. «Речлагу», розстріляли ще 82 особи; з робітників шахти № 7 відібрали 150 в’язнів і вивезли у невідомому напрямку. Ті організатори повстання, які залишились живими, були заарешт. і 25 грудня 1953 засуджені на нові строки. Однак діяльність конспіратив. націоналіст. центру орг-ції нац.-визв. змагань у рад. концтаборах тривала. В. п. стало ґрунтом для нового повстання, що відбулось у травні–червні 1954 у Кенгірі.

Літ.: Романькова Т. Кровавый август 53-го // Заполярье. 1995, 2 сен.; ГУЛАГ (Главное управление лагерей), 1917– 1960. Москва, 2000.

ДА: Гос. архив РФ. Ф. Р–9413, оп. 1, д. 160.

Л. В. Бондарук

Стаття оновлена: 2006