Воронежчина - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Воронежчина

ВОРО́НЕЖЧИНА – історичний географічний край Подоння у північно-східній частині Слобожанщини в межах Російської Федерації, де, переважно в південних районах, компактно проживають українці, котрі кількома міграційними хвилями 17 та 18 століть заселяли, обороняли від ординців і освоювали ці терени Дикого Поля. На Пд. В. межує з Луган. обл. України. Центр – м. Воронеж (901,5 тис. осіб). Здебільшого прийнято вважати межею В. тер. колиш. Воронез. губ., а нині – обл. (пл. 52,2 тис. км2; насел. 2,4 млн осіб, 2003). Однак істор. межі В., де поселення відомі ще з палеоліту, значно ширші ниніш. кордонів Воронез. обл., позаяк неодноразово здійснювані в часи царизму та більшов. тоталітаризму адм. реформи призвели до відчуження значних площ на користь нинішніх Бєлгород., Липец., Ростовської та ін. областей РФ і розпорошення укр. людності краю. Побл. с. Шубне Острогоз. р-ну розкопано залишки культури раннього палеоліту, а скелети кроманьйонця з місцевості с. Костенки, яке знаходиться за 40 км на Пд. від Воронежа, подібні віднайденим в Україні. Найдавніші місця виплавлення заліза виявлені під Воронежем у пам’ятках зрубної культури (1550–1400 до н. е.). Археол. дослідж. городищ Титчиха, Борщівське, Костенки (1 тис. н. е.) засвідчують, що етногенез тодіш. жителів краю належить до слов’ян. спільноти й суголосний цивілізацій. рівневі епохи. Знайдені в Костенках жін. скульптури за формою й можливим призначенням подібні до знайдених у місцевості Мізинь сучас. України та в Центр. Європі, але переважають чисельністю. Конструкція укріплень Титчихи, що була форпостом на пд. кордонах слов’ян. донських поселень, окремими елементами аналогічна фортецям кін. 1 тис. в Бєлгороді, Переяславі, Києві. Внутр. облаштування житла Титчихи подібне у певних деталях закарпатському. У «Велесовій книзі» (дощечка 4-в) згадується «Воронженець», але не відомо, про який з двох Воронежів (на Сумщині чи Подонні) мовиться. Водночас досі немає єдиної точки зору щодо ідентифікації слов’ян. племені, яке населяло Подоння. Частина дослідників (Д. Багалій, П. Голубовський, Є. Будде, Ю. Ґотьє, М. Грушевський – спочатку) стверджували сіверян. походження воронежців, акад. О. Шахматов, деякі інші називали їх в’ятичами, а треті (Є. Болховитинов, Л. Вейнберґ) взагалі заперечували присутність у Подонні осідлого населення. Дехто вказував на хозарський елемент, М. Грушевський зрештою заявляв про можливу достеменно невідому тут гілку слов’янства. Однак схожість борщів. культури з роменською, інші археол. знахідки свідчать на користь сіверян. племінного союзу. Слов’яни В. займалися землеробством, тваринництвом, мисливством, рибальством, бортництвом; вивозили хліб, хутро, мед; обробляли залізо. Край був важливою транзит. територією, крізь яку пролягали торг. сполучення Київ. Русі, країн Європи з Булгаром, Хозарією, ін. державами Сходу. Перша писемна згадка про Воронеж датована 1177 в Іпатіївському літописі, але досі не з’ясовано, що малося на увазі під топонімом «Воронажь» – місто чи ріка. Натиск кочівників зі Сх. змусив населення полишити терени В. Напрямок їх переміщення й досі є предметом дискусії дослідників. Вони могли перебратися на Пн. – у лісові хащі, чи на Зх. – під захист фортеч. мурів княжої Русі. Апологети тези щодо переважно великорос. колонізації В. у 17–18 ст., з метою заперечити вирішал. внесок українців в освоєння Дикого Поля, бездоказово стверджують, що слов’яни відступили в Рязанщину, ін. р-ни Пн., щоб через три століття повернутися на «власні» землі. Походи черніг., сіверян. князів, що зафіксовано в пам’ятці вітчизн. культури «Слово о полку Ігоревім», засвідчують розуміння державниками Київ. Русі стратег. значення колиш. сх. теренів. До кін. 16 ст. В. була, за невеликим винятком, переважно безлюд. краєм, про що свідчать франц., італ., турец. та ін. джерела. Зміцнення Моск. держави, її прагнення захистити пд. рубежі від набігів крим. та ногай. татар обумовили поступове освоєння краю, в якому безпосередню участь взяли укр. колонізац. потоки. Джерела свідчать, що помітними вони стали від 30-х рр. 17 ст., хоча ще 1599 Валуйки заселяють «лутчими черкасами», як тоді називали українців, але особливо потужними – з вибухом нац.-визв. боротьби укр. народу під проводом Б. Хмельницького проти польс. поневолення. Однією з гол. причин міграц. процесів стали стратег. прорахунки гетьмана у воєн. кампанії (Берестечко), Білоцерків. договір та подальша «Руїна» на Правобереж. Україні. Найвідомішим в історії є факт переселення 1003 козац. сімей на чолі з полковником І. Дзінковським (Зінковським), які 1652 заснували м. Острогозьк і відтак стали основою першого з п’яти Слобожан. полків – Острогозького. Українці прибували в край не лише зі своїм майном, реманентом і домаш. худобою, а й трансформували на нові терени систему козац. демократ. устрою, власні школи, де навчання велося рідною мовою, організували реліг. життя з укр. священиками. Козаки запровадили в економіку краю передову на той час технологію, зокрема й плуж. обробіток землі, позаяк соха московітів не спроможна була впоратися з масними тамтеш. чорноземами, водяні млини й вітряки, що були значно продуктивніші за звичні прибульцям з Пн. жорна. Ефективнішою була в козаків орг-ція системи оборони краю від ординців, на що особливо розраховував цар. уряд, адже саме тут пролягали осн. шляхи вторгнення крим. татар – Ізюмський, Кальміуський та Муравський. Навіть у побуті (квітучі садки біля завжди зокола побілених і всередині розписаних нац. орнаментом чепурненьких укр. осель, застосування для їхнього спорудження буд. колод і гонту, чоботи й черевики супроти личаків, каганець на олії замість лучини для освітлення приміщень тощо) помітною була цивілізац. окремішність українців від представників пн. ментальності. Українці були також серед перших поселенців міст Ольшанськ, Коротояка, Усерда, Корочі, Полатів та ін. Суттєво зростала чисельність укр. людності в краї наступні два століття. Наприкінці 17 – на поч. 18 ст. В. стала центром кораблебудування Росії, де на верф’ях Воронежа й Таврова також відчут. був їхній внесок. В Азов. походах Петра І брали участь укр. козаки на чолі з гетьманом І. Мазепою, який особисто зустрічався з царем у Острогозьку. Однак від того часу автономія Слобожан. полків почала обмежуватися й піддаватися неодноразовій реорганізації, а указом Катерини ІІ від 28 липня 1765 вони були остаточно перетворені на гусарські. Козаки й підпомочники перетворювалися на військ. обивателів, почалося покріпачення вільного населення. В. спочатку входила до Азов. губ., яку 1725 перейменували на Воронезьку. 1857 у В. мешкало 1,3 млн осіб, половина з яких були українцями. За переписом 1897 – їх уже 36,2 %, або 854 093 особи. В окремих повітах українці становили більшість (в Острогозькому – 90 %, Богучарському – 80 %, Бірюченському – 70 %), значна частина їх була в інших пд. р-нах краю, що набагато динамічніше розвивалися після реформи 1861, ніж. пн. російськомовні. Після 1917 українці В. масово висловлювалися за приєднання краю до України й впровадження в життя нац. освіти, укр. газет, книгодрукування, судочинства, театру тощо. Центром укр. руху став Острогозьк, де відбулася низка з’їздів та зібрань з вимогою до УЦР ввести до складу України Подоння. Подібні вимоги ставилися у Валуйках, ін. містах і слободах. За Брест-Литовськими домовленостями рад. уряд погодився на встановлення кордонів між Україною та РРФСР за етніч. принципом, окремі р-ни (Кантемирівка) були навіть зайняті укр. військами та частинами Почвір. союзу, однак В. все-таки залишилася в складі Росії. Спроби нац.-більшов. кер-ва України 1924–25 повернути Пд. Подоння завершилися провалом, за винятком приєднання незнач. території в р-ні Валуйок. Однак нац. піднесення й прагнення українців до самоідентифікації змусили більшов. режим до проведення українізації. Процес фактично проходив паралельно з таким самим в УСРР та ін. укр. землях тодіш. рад. республік.

На теренах В., де 1928 проживало 32,6 % (1,078 млн) українців, які компактно мешкали в 42-х волостях із 91 в 6-ти пд. повітах, укр. мовою перекладалася документація, спілкувалися нею в держпартапараті, судочинстві, органах прокуратури й міліції, нею здійснювалися записи актів цивіл. стану. Відчут. була українізація освіти. 1924–25 в 6-ти укр. повітах (Богучар., Россошан., Валуй., Острогоз., Новохопер., Бобровському) було 32 укр. школи, 1925–26 – 85, 1926–27 – 221, 1927–28 – 413. На 1927 в 780-ти групах шкіл 1-го ступ. 500 вчителів навчали укр. мовою 28 775 учнів; нею викладали в 13-ти групах шкіл 2-го ступ. Лише на тер. сучас. Ольховат. р-ну, що тоді входив до складу Россошанщини та частково до ін. повітів, 1929 із 97-ми шкіл 53 були україномовними. 1931 в 1050-ти школах 1-го ступ. укр. мовою охоплено в Сх. Слобожанщині 105 627 учнів, яких навчало 2275 вчителів. Нац. кадри готувалися на укр. відділ. у Воронез. робітфаці, факультативно – на пед. ф-ті (54 студенти) Держ. ун-ту. У Россоші, Борисові та Волоконівці діяли укр. пед. технікуми, у Павлівську – нац. робітфак. Окремим предметом укр. мову запроваджено в перших 3-х групах 8-ми шкіл 2-го ступ., в одній школі селян. молоді та ще 3-х пед. технікумах. Планувалися до українізації технікуми с.-г. профілю в Богучарі, Калачі, Кантемирівці, Острогозьку, Россоші. Були переведені на укр. мову навчання деякі рад. парт. школи. Вид-во «Комуна» випускало підручники нац. мовами. Губерн. г. «За ліквідацію неписьменності» змінила також україномовна г. «Ленінський шлях»; друкувалося 13 рай. укр. газет. На 1928 із 73-х хат-читалень 20 вели роботу укр. мовою; діяло 90 укр. лікнепів. У справі орг-ції нац. освіти, преси, підготовки кадрів для них краяни робили спроби налагодження контактів та співпраці з Україною. Водночас особливого розвою ватра нац. свідомості спалахнула в системі театр. сфери та худож. самодіяльності. На профес. та аматор. сцені ставили твори Т. Шевченка, І. Франка, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, виконували нар. пісні й танці. 1925 із 49-ти театрів В. лише по 4 було у Воронежі та одноймен. волості, проте в україномов. Острогоз. пов. – 10, Валуй. – 7, Россошан. – 8, Бобров. – 9, Богучарському – 3. В Острогоз. пов. діяло 6 Будинків селян та 2 музеї, в Богучар. – 6 і 1. Однак внаслідок директиви ЦК ВКП(б) та Раднаркому СРСР від 15 грудня 1932 про припинення українізації в краї були закриті всі україномовні газети, заборонено випуск нац. книг та підручників, переведено на рос. мову навчання всі україномовні школи, технікуми тощо. На рос. переводилися документація в системі радпарторганів, судочинства, записи актів громадян. станів. Був переглянутий репертуар театр. труп та аматор. колективів. Жахливим наслідком етногеноциду в краї став голодомор 1933–34, який захопив найбільше саме укр. терени. Від того часу й фактично до серед. 1980-х рр. лише нар. пісня та наук. дослідж. слобожан. говірки Подоння вченими-лінгвістами Воронез. ун-ту (М. Авдєєва, Г. Ковальов, О. Акаткіна) свідчили про наявність потуж. укр. етносу в краї. Політика асиміляції українців В. підтверджена офіц. даними переписів населення. Понад мільйонна община на поч. 20 ст. за остан. рад. переписом 1989 перетворилася всього на 122,6 тис. українців. Менше зафіксовано їх і переписом 2003 – 73 716 осіб. Однак у Ольховат., Павлів. р-нах українці переважають чисельно, 40 % їх – у Россошан., 20 % – Кантемирівському. Поверхня В. рівнинна, на Зх. – Середньорос. височина. Середня т-ра січня –9 °С, липня +20 °С. Середньорічна кількість опадів складає бл. 500 мм. На тер. Воронез. обл. – Воронез. і Хопьор. заповідники. Розвинені с.-г. машинобудування, радіоелектронна, авіац., хім. (синтетич. каучук, шини), хім.-фармацевт., харч., легка галузі пром-сті; працює Нововоронез. АЕС. С. госп-во спеціалізується на вирощуванні пшениці, жита, ячменю, кукурудзи, гречки, цукр. буряка, соняшника, картоплі; розведенні великої рогатої худоби, свиней, овець, племін. коней. Перебудовні процеси кін. 1980-х рр. обумовили відродження нац. свідомості українців В. Наук., творча та освітян. інтелігенція краю згуртувалася спочатку навколо осередку т-ва «Просвіта», що структурно входило до Всеукр. у Києві, але згодом зорганізувалося в т-во українців В. «Перевесло» (очолює проф. М. Бірюк), котре має опорні осередки в укр. р-нах В. Завдяки Т-ву створ. укр. гуртки в школах та коледжі у Воронежі, Богучарі, укр. відділ. на каф. слов’ян. мов Воронез. ун-ту. Центром нац. відродження є м. Россош, де завдяки журналістам, педагогам, підприємцям, держслужбовцям щорічно проводиться фестиваль укр. слобід. культури в різних номінаціях. Письменниками випущено двома мовами твори класика Є. Плужника. Були спроби видання місц. україномов. газети. Встановлено пам’ятні знаки – Т. Шевченку у Россоші (його нащадки по лінії брата Йосипа оселилися тут у 19 ст.), на честь І. Мазепи – в Острогозьку. На батьківщині історика М. Костомарова в с. Юрасівка Ольховатського р-ну в місц. школі створ. етногр. музей. На аматор. сцені Россошан., Кантемирів., Ольховат. р-нів лунають пісні, вірші, ставляться п’єси й водевілі рідною мовою. На Різдво й Водохреща звучать щедрівки й колядки. Однак місц. влада не сприяє прагненню укр. етносу до задоволення влас. культурол. потреб (не надається приміщення для т-ва «Перевесло», відсутні преса, радіо- й телемовлення укр. мовою, немає жодної нац. школи, окремої кафедри у ВНЗі, театру тощо). Паралельно на В. існує офіц. структура «Чуття єдиної родини», що теж опікується проблемами українства краю. Попри офіц. дані остан. переписів, незалежні соціол. дослідж. підтверджують переконання активістів «Перевесла», що кількість громадян укр. походження в В. о. сягає третини мешканців краю.

Літ.: Головинский П. Слободские козачьи полки. С.-Петербург, 1864; Животко А. Подонь (Українська Вороніжчина) в культурному житті України. Прага, 1943; Багалій Д. Історія Слобідської України. Х., 1993; Бірюк М. Український етнос Воронезького краю // УкрС. 2001. Спецвипуск. Т. 19.

ДА: Обласний держ. арх. Воронез. обл. Ф. Р-1; Центр документів новіт. історії Воронез. обл. Ф. 1, спр. 961; ф. 2.

Ю. А. Брязгунов

Стаття оновлена: 2006