Воронежчина

ВОРО́НЕЖЧИНА — історичний гео­графічний край Подо­н­ня у пів­нічно-східній частині Слобожанщини в межах Російської Федерації, де, пере­важно в пів­ден­них ра­йонах, компактно проживають українці, котрі кількома міграційними хвилями 17 та 18 століть заселяли, обороняли від ординців і освоювали ці терени Дикого Поля. На пів­дні Воронежчина межує з Луганською областю України. Центр — місто Воронеж (901,5 тисяч осіб).

Межею Воронежчини за­звичай вважають територію колишньої Воронезької губернії, а нині — області (площа 52,2 тис. км²; населе­н­ня 2,4 міль­йона осіб, 2003). Однак історична територія Воронежчини, де поселе­н­ня ві­домі ще з палеоліту, значно ширша нинішніх кордонів Воронезької області, позаяк неодноразово здійснювані в часи царизму та більшовицького тоталітаризму адміністративні реформи при­звели до від­чуже­н­ня значних площ на користь нинішніх Бєлгородської, Липецької, Ростовської та інших областей Російської Федерації і роз­пороше­н­ня української людності краю.

По­близу села Шубне Острогозького ра­йону роз­копано залишки культури ран­нього палеоліту, а скелети кромань­йонця з місцевості села Костенки, яке знаходиться за 40 кілометрів на пів­день від Воронежа, подібні до від­найдених в Україні. Найдавніші місця виплавле­н­ня заліза виявлені під Воронежем у памʼятках зрубної культури (1550–1400 до нашої ери). Археологічні дослідже­н­ня городищ Титчиха, Борщівське, Костенки (1 тисячолі­т­тя нашої ери) засвідчують, що етногенез тодішніх жителів краю належить до словʼянської спільноти й суголосний цивілізаційному рівню епохи. Зна­йдені в Костенках жіночі скульптури за формою й можливим при­значе­н­ням подібні до зна­йдених у місцевості Мізинь сучасної України та в Центральній Європі, але пере­важають чисельністю. Кон­струкція укріплень Титчихи, що була форпостом на пів­ден­них кордонах словʼянських донських поселень, окремими елементами аналогічна фортецям кінця 1 тисячолі­т­тя в Бєлгороді, Пере­яславі, Києві. Внутрішнє облаштува­н­ня житла Титчихи певними деталями нагадує закарпатське.

Водночас досі немає єдиної точки зору щодо ідентифікації словʼянського племені, яке населяло Подо­н­ня. Частина дослідників (Д. Багалій, П. Голубовський, Є. Будде, Ю. Ґотьє, М. Грушевський — спочатку) стверджували про сіверянське походже­н­ня воронежців, академік О. Шахматов, деякі інші називали їх вʼятичами, а треті (Є. Болховитинов, Л. Вейнберґ) взагалі заперечували присутність у Подон­ні осідлого населе­н­ня. Дехто вказував на хозарський елемент, зрештою, М. Грушевський заявляв про можливу достемен­но неві­дому тут гілку словʼянства. Однак схожість борщівської культури з роменською та низка археологічних знахідок свідчать на користь сіверянського племін­ного союзу. Словʼяни Воронежчини за­ймалися землеробством, тварин­ництвом, мисливством, рибальством, бортництвом; вивозили хліб, хутро, мед; обробляли залізо. Край був важливою транзитною територією, крізь яку пролягали торгові сполуче­н­ня Київської Русі, країн Європи з Булгаром, Хозарією, іншими державами Сходу.

Перша писемна згадка про Воронеж датована 1177 в Іпатіївському літописі, але досі не зʼясовано, що малося на увазі під топонімом «Воронажь» — місто чи ріка. Натиск кочівників зі Сходу змусив населе­н­ня полишити терени Воронежчини. Напрямок їх пере­міще­н­ня й досі є предметом дис­кусії дослідників. Вони могли пере­братися на пів­ніч (у лісові хащі) чи на захід — під захист фортечних мурів княжої Русі. Апологети тези щодо пере­важно великоросійської колонізації Воронежчини в 17–18 столі­т­тях, з метою заперечити вирішальний внесок українців в освоє­н­ня Дикого Поля, без­доказово стверджують, що словʼяни від­ступили в Рязанщину, інші ра­йони пів­ночі, щоб через три столі­т­тя повернутися на «власні» землі. Походи чернігівських, сіверянських князів, що зафіксовані в памʼятці культури «Слово о полку Ігоревім», засвідчують ро­зумі­н­ня державниками Київської Русі стратегічного значе­н­ня колишніх східних теренів.

До кінця 16 столі­т­тя Воронежчина була, за невеликим винятком, пере­важно без­людним краєм, про що свідчать французькі, італійські, турецькі та інші джерела. Зміцне­н­ня Московської держави, її прагне­н­ня захистити пів­ден­ні рубежі від набігів кримських та ногайських татар об­умовили по­ступове освоє­н­ня краю, в якому без­посередню участь взяли українські колонізаційні потоки. Джерела свідчать, що помітними вони стали від 30-х років 17 столі­т­тя, хоча ще 1599 Валуйки заселяють «лутчими черкасами», як тоді називали українців, але особливо потужними — з вибухом національно-визвольної боротьби українського народу під проводом Бог­дана Хмельницького проти польського поневоле­н­ня. Однією з головних причин міграційних процесів стали стратегічні прорахунки геть­мана у воєн­ній кампанії (Берестечко), Білоцерківський договір та подальша «Руїна» на Прав­обережній Україні.

Найві­домішим в історії є факт пере­селе­н­ня 1003 козацьких сімей на чолі з полковником Іваном Дзінковським (Зінковським), які 1652 року заснували місто Острогозьк і від­так стали основою першого з пʼяти Слобожанських полків — Острогозького. Українці прибували в край не лише зі своїм майном, реманентом і домашньою худобою, а й транс­формували на нові терени систему козацького демократичного устрою, власні школи, де на­вча­н­ня велося рідною мовою, організували релігійне життя з українськими священиками. Козаки за­провадили в економіку краю пере­дову на той час технологію, зокрема й плужний обробіток землі, оскільки соха московитів не спроможна була впоратися з масними тамтешніми чорноземами, водяні млини й вітряки, що були значно продуктивніші за звичні прибульцям з пів­ночі жорна. Ефективнішою була в козаків організація системи оборони краю від ординців, на що особливо роз­раховував царський уряд, адже саме тут пролягали основні шляхи вторгне­н­ня кримських татар — Ізюмський, Кальміуський та Муравський.

Навіть у побуті (квітучі садки біля завжди зокола побілених і всередині роз­писаних національним орнаментом чепурненьких українських осель, за­стосува­н­ня для їхнього спорудже­н­ня будівельних колод і гонту, чоботи й черевики су­проти личаків, каганець на олії замість лучини для освітле­н­ня приміщень тощо) помітною була цивілізаційна окремішність українців від пред­ставників пів­нічної ментальності. Українці були також серед перших поселенців міст Ольшанськ, Коротояка, Усерда, Корочі, Полатів та інших. Сут­тєво зро­стала чисельність української людності в краї на­ступні два столі­т­тя.

На­прикінці 17 — на початку 18 столі­т­тя Воронежчина стала центром кораблебудува­н­ня Росії, де на верфʼях Воронежа й Таврова також від­чутний був їхній внесок. В Азовських походах Петра I брали участь українські козаки на чолі з геть­маном Іваном Мазепою, який особисто зу­стрічався з царем у Острогозьку. Однак від того часу автономія Слобожанських полків почала обмежуватися й під­даватися неодноразовій реорганізації, а указом Катерини II від 28 липня 1765 вони були остаточно пере­творені на гусарські. Козаки й під­помічники пере­творювалися на військових обивателів, почалося покріпаче­н­ня вільного населе­н­ня. Воронежчина спочатку входила до Азовської губернії, яку 1725 року пере­йменували на Воронезьку. 1857 року тут мешкало 1,3 міль­йона осіб, половина з яких були українцями. За пере­писом 1897 року їх уже 36,2%, або 854 093 особи. В окремих повітах українці становили більшість (в Острогозькому — 90%, Богучарському — 80%, Бірюченському — 70%), значна частина їх була в інших пів­ден­них ра­йонах краю, що набагато динамічніше роз­вивалися після реформи 1861, ніж пів­нічні російськомовні.

Після 1917 року українці Воронежчини масово висловлювалися за при­єд­на­н­ня краю до України й впровадже­н­ня в життя національної освіти, українських газет, книго­друкува­н­ня, судочинства, театру тощо. Центром українського руху став Острогозьк, де від­булася низка зʼ­їздів та зі­брань з вимогою до Української Центральної Ради ввести до складу України Подо­н­ня. Подібні вимоги ставилися у Валуйках, інших містах і слободах. За Брест-Литовськими домовленостями радянський уряд погодився на встановле­н­ня кордонів між Україною та РРФСР за етнічним принципом, окремі ра­йони (Кантемирівка) були навіть зайняті українськими військами та частинами Почвірного союзу, однак Воронежчина все ж залишилася в складі Росії. Спроби націонал-більшовицького керівництва України 1924–1925 років повернути пів­ден­не Подо­н­ня завершилися провалом, за винятком при­єд­на­н­ня не­значної території в ра­йоні Валу­йок. Однак національне під­несе­н­ня й прагне­н­ня українців до самови­значе­н­ня змусили більшовицький режим до проведе­н­ня українізації. Процес фактично від­бувався паралельно з таким самим в УСРР та інших українських землях тодішніх радянських республік.

На теренах Воронежчини, де 1928 року проживало 32,6% (1,078 міль­йона) українців, які компактно мешкали в 42-х волостях із 91 в шести пів­ден­них повітах, українською мовою пере­кладалася документація, спілкувалися нею в державно-партійному апараті, судочинстві, органах прокуратури й міліції, нею здійснювалися записи актів цивільного стану. Від­чутною була українізація освіти. У 1924–1925 роках у шести українських повітах (Богучарському, Рос­сошанському, Валуйському, Острогозькому, Новохоперському, Бобровському) було 32 українські школи, у 1925–1926 — 85, у 1926–1927 — 221, у 1927–1928 — 413. На 1927 рік у 780 групах шкіл першого ступеня 500 учителів на­вчали українською мовою 28 775 учнів; нею викладали в 13 групах шкіл другого ступеня. Лише на території сучасного Ольховатського ра­йону, що тоді входив до складу Рос­сошанщини та частково до інших повітів, 1929 року з 97 шкіл 53 були україномовними. У 1931 році в 1050 школах першого ступеня українською мовою охоплено у Східній Слобожанщині 105 627 учнів, яких на­вчало 2275 учителів. Національні кадри готувалися на українських від­діле­н­нях у Воронезькому робітфаці, факультативно — на педагогічному факультеті (54 студенти) Державного університету. У Рос­соші, Борисові та Волоконівці діяли українські педагогічні технікуми, у Павлівську — національний робітфак. Окремим предметом українську мову за­проваджено в перших трьох групах восьми шкіл другого ступеня, в одній школі селянської молоді та ще трьох педагогічних технікумах. Планувалися до українізації технікуми сільськогосподарського профілю в Богучарі, Калачі, Кантемирівці, Острогозьку, Рос­соші. Були пере­ведені на українську мову на­вча­н­ня деякі радянські партійні школи. Видавництво «Комуна» випускало під­ручники національними мовами. Губернську газету «За ліквідацію неписьмен­ності» змінила також україномовна газета «Ленінський шлях»; друкувалося 13 ра­йон­них українських газет. На 1928 рік із 73 хат-читалень 20 вели роботу українською мовою; діяло 90 українських лікнепів. У справі організації національної освіти, преси, під­готовки кадрів для них краяни здійснювали спроби налагодже­н­ня контактів та спів­праці з Україною.

Водночас особливого роз­вою вогонь національної сві­домості спалахнув у системі театральної сфери та художньої самодіяльності. На професійній та аматорській сцені ставили твори Тараса Шевченка, Івана Франка, Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основʼяненка, виконували народні пісні й танці. У 1925 році з 49 театрів Воронезької області лише по 4 було у Воронежі та одно­ймен­ній волості, проте в україномовному Острогозькому повіті — 10, Валуйському — 7, Рос­сошанському — 8, Бобровському — 9, Богучарському — 3. В Острогозькому повіті діяло 6 Будинків селян та 2 музеї, в Богучарському — 6 і 1. Однак внаслідок директиви ЦК ВКП(б) та Раднаркому СРСР від 15 грудня 1932 року про припине­н­ня українізації в краї були закриті всі україномовні газети, заборонено випуск національних книг та під­ручників, пере­ведено на російську мову на­вча­н­ня всі україномовні школи, технікуми тощо. На російську пере­водилися документація в системі радянсько-партійних органів, судочинства, записи актів громадянського стану. Був пере­глянутий репертуар театральних труп та аматорських колективів. Жахливим наслідком етногеноциду в краї став Голодомор 1933–1934 років, який захопив найбільше саме українські терени. Від того часу й фактично до середини 1980-х років лише народна пісня та наукові дослідже­н­ня слобожанської говірки Подо­н­ня вченими-лінгвістами Воронезького університету (Михайлом Авдєєвим, Георгієм Ковальовим, Ольгою Акаткіною) свідчили про наявність потужного українського етносу в краї.

Політику асиміляції українців Воронежчини під­тверджено офіційними даними пере­писів населе­н­ня. Понад міль­йон­на громада на початку 20 столі­т­тя за остан­нім радянським пере­писом 1989 року пере­творилася всього на 122,6 тисяч українців. Менше зафіксовано їх і пере­писом 2003 року — 73 716 осіб. Однак в Ольховатському, Павлівському ра­йонах українці пере­важають чисельно, 40% їх — у Рос­сошанському, 20% — Кантемирівському.

Поверх­ня Воронежчини рівнин­на, на заході — Середньоросійська височина. Середня температура січня –9 °С, липня +20 °С. Середньорічна кількість опадів складає близько 500 мм. На території Воронезької області роз­ташовані Воронезький і Хоперський заповід­ники.

Роз­винені сільськогосподарське машинобудува­н­ня, радіо­електрон­на, авіаційна, хімічна (синтетичний каучук, шини), хімічно-фармацевтична, харчова, легка галузі промисловості; працює Нововоронезька АЕС. Сільське господарство спеціалізується на вирощуван­ні пшениці, жита, ячменю, кукурудзи, гречки, цукрового буряка, соняшника, картоплі; роз­веден­ні великої рогатої худоби, свиней, овець, племін­них коней.

Пере­будовні процеси кін. 1980-х рр. об­умовили від­родже­н­ня національної сві­домості українців Воронежчини. Наукова, творча та освітянська інтелігенція краю згуртувалася спочатку навколо осередку товариства «Просвіта», що структурно входило до Всеукраїнського в Києві, але згодом зорганізувалося в товариство українців Воронежчини «Пере­весло» (очольник проф. М. Бірюк), що має опорні осередки в українських ра­йонах Воронежчини. Завдяки Товариству започатковано українські гуртки в школах та коледжі у Воронежі, Богучарі, українське від­діле­н­ня на кафедрі словʼянських мов Воронезького університету. Центром національного від­родже­н­ня є місто Рос­сош, де завдяки журналістам, педагогам, під­приємцям, держ­службовцям щорічно проводять фестиваль української слобідської культури в різних номінаціях. Письмен­никами випущено двома мовами твори класика Євгена Плужника. Були спроби ви­да­н­ня місцевої україномовної газети. Встановлено памʼятні знаки — Тарасові Шевченку у Рос­соші (його нащадки по лінії брата Йосипа оселилися тут у 19 століт­ті), на честь Івана Мазепи — в Острогозьку. На батьківщині історика Миколи Костомарова в селі Юрасівка Ольховатського ра­йону в місцевій школі створено етно­графічний музей. На аматорській сцені Рос­сошанського, Кантемирівського, Ольховатського ра­йонів лунають пісні, вірші, ставлять пʼєси й водевілі українською мовою. На Різдво й Водохреща звучать щедрівки й колядки.

Однак місцева влада не сприяє прагнен­ню українського етносу до задоволе­н­ня власних культурологічних потреб (не надають приміще­н­ня для товариства «Пере­весло», від­сутні преса, радіо- й телемовле­н­ня українською мовою, немає жодної національної школи, окремої кафедри у вищому на­вчальному закладі, театру тощо).

Паралельно на Воронежчині існує офіційна структура «Чуття єдиної родини», що теж опікується про­блемами українства краю. Попри офіційні дані остан­ніх пере­писів, незалежні соціологічні дослідже­н­ня під­тверджують пере­кона­н­ня активістів «Пере­весла», що кількість громадян українського походже­н­ня в Воронезькій області сягає третини мешканців краю.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю