ВОРОНИ́Й Юрій Георгі­йович (09(21). 08. 1895, с. Журавка Пирятин. пов. Полтав. губ., нині Варвин. р-ну Черніг. обл. — 13. 06. 1961, Київ) — лікар-хірург. Доктор медичних наук (1950). Син Георгія, внук Феодосія Вороних, чоловік В. Нечаївської. Учасник 1-ї та 2-ї світових воєн. На­вчався на медичному факультеті Університету св. Володимира у Києві (від 1913), закінчив Київську медичну академію (1921). Під час воєн­них дій 1918– 20 — у загонах Армії УНР; учасник бою під Крутами; далі — у військах С. Петлюри (за усними свідче­н­нями). Працював під керівництвом М. Волковича і О. Черняхівського у Київському та В. Шамова у Харківському медичних ін­ститутах (1926–31). Від 1931 — директор та завідувач кафедри Херсонського виробничого медичного ін­ституту; від 1936 — завідувач кафедри Харківського стоматологічного ін­ституту, одночасно — старший науковий спів­робітник Всеукраїнського ін­ституту невід­кладної хірургії і пере­лива­н­ня крові (Харків). 1946–50 — завідувач урологічних від­ділень міської та обласних лікарень Житомира; в Київському ін­ституті екс­периментальної біо­логії та патології (1950–53) та Київському ін­ституті пере­лива­н­ня крові та невід­кладної хірургії (1953–61). 

Основні напрями наукової діяльності: приживле­н­ня пере­саджених органів і тканин та зміни у звʼязку з цим імун­ної ре­активності; консервація органів і тканин; травматичний шок; білкові кровозамін­ники. Від 1927 за­ймався науково-екс­периментальною працею над про­блемою приживле­н­ня тканин і органів (вільної пере­садки від­різаної цілої ноги, нирки собаки та ін.). Вперше у світі пере­садив консервовану нирку людині (1933), робив спроби під­шива­н­ня консервованої нирки хворим з тяжким пере­бігом гломерулонефриту (1950). В. — фундатор теорії біо­фізичного походже­н­ня раку і його лікува­н­ня.