Всесвіт у філософії

Визначення і загальна характеристика

ВСЕ́СВІТ у філософії — універсум, космос, увесь існуючий світ, без­межний у часі і просторі та нескінчен­но багатоманітний за формами, які при­ймає матерія в процесі свого роз­витку. Принциповим для ви­вче­н­ня і наук. ро­зумі­н­ня В. є ви­зна­н­ня його матеріальності, обʼєктивності та незалежності від люд. сві­домості. Уявле­н­ня про В. присутнє у всіх наук. і філос. системах; воно завжди було обʼєктом не лише наук. дис­кусій, а й не­змін­ним світо­гляд. орієнтиром у пошуках людиною смислу й мети життя, свого місця у косміч. світобудові. Ро­зумі­н­ня В. досягається через роз­вʼяза­н­ня корін­них філос. про­блем (зокрема спів­від­ноше­н­ня скінчен­ного і нескінчен­ного, частини й цілого, абсолютного і від­носного), які наповнюються дедалі більше новим змістом із роз­витком конкрет. наук. У вужчому значен­ні — як предмет ви­вче­н­ня астрономії, фізики та їх під­роз­ділів — В. мислиться у ви­гляді складної структур. єд­ності (ієрархії) косміч. систем різних порядків. Схематично її можна уявити так: най­простіші системи складають планети та їх супутники, які обертаються навколо зірок, утворюючи з ними системи більш високого порядку, які є складовими галактик. Остан­ні містять сотні мільярдів зірок і складають грандіозну космічну систему — Метагалактику. Зірки зу­стрічаються і в між­галактич. просторах. Роз­міри галактик, їх багатство зірками та ін. параметри над­звичайно варіюються. Сонячна система входить до складу галактики Чумац. Шлях. Рух косміч. систем від­бувається з величез. швидкостями у всесвіт. полі тяжі­н­ня. Космос містить багато не­звич. обʼєктів: радіогалактики, «чорні діри», туман­ності тощо. Між­зоряний про­стір теж заповнений речовиною. Астроном. спо­стереже­н­ня показали, що, крім звичай. роз­рідженої речовини, він містить неві­дому «темну матерію», якої набагато більше, ніж видимої речовини. Крім того, сам між­зоряний вакуум є фізично актив. матеріал. компонентом будови В. За сучас. даними, на гігант. просторах космосу від­буваються нескінчен­ні потужні процеси творе­н­ня зірок і галактик, без­перервна еволюція матерії. Теор. і екс­перим. основа наук. ро­зумі­н­ня В. змінюється. Важливі кроки до сучас. уявле­н­ня зафіксовані у працях М. Коперника, Дж. Бруно, Ґ. Ґалілея, Й. Кеплера, Р. Декарта, І. Ньютона, І. Канта, П.-С. Лапласа та ін., які при­звели до ро­зумі­н­ня В. на основі законів класич. механіки, від­ки­да­н­ня канонізованої натурфілос. геоцентрич. системи, яка віками панувала у по­глядах на В., ро­зумі­н­ня справж. положе­н­ня Землі і Соняч. системи у В. З появою заг. теорії від­носності А. Айнштайна, космол. моделей всесвіту О. Фрідмана, побудов. на її основі, квант. механіки, ядер. фізики і астрофізики ро­зумі­н­ня В. як цілого зросло. Разом з тим, релятивіст. та квант. описи В., хоча й роз­вʼязали низку кардинал. про­блем стосовно його будови та еволюції, виявили власні над­звичайно гострі космол. парадокси. Астроном. дані вказують на те, що В. роз­ширюється: галактики, квазари від­даляються від нас і один від одного зі швидкостями, при­близно пропорцій. від­станям між обʼєктами (далекі квазари — зі швидкостями, близькими до швидкості світла). Цей факт став основою гіпотези про зародже­н­ня В. 10–20 млрд р. тому внаслідок Великого вибуху, під час якого температура й тиск набагато порядків пере­вершували їх сучасні граничні значе­н­ня (сягала планків. величин). Гіпотеза здобула важливе під­твердже­н­ня в екс­перим. виявлен­ні косміч. фонового теплового ви­промінюва­н­ня, яке ідентифікується астрофізиками як релікт Великого вибуху. Така картина гарячого В. на ран­ній стадії його роз­витку докорін­но змінила наші уявле­н­ня. Якщо з роз­шире­н­ням середня густина речовини В. зменшується, то, від­повід­но, на його початку вона мала бути на­стільки великою, що виникала космологічна сингулярність (класичні поня­т­тя «простору» і «часу» втрачали силу). Свідче­н­нями існува­н­ня періоду Великого вибуху вважаються також певні значе­н­ня концентрацій легких елементів (водню, гелію), роз­поділ неоднорідностей у В. (напр., галактик). Методологічно новим у ро­зумін­ні В. є сценарне моделюва­н­ня його роз­витку. Так, моделі В., що роз­дувається, на основі по­єд­на­н­ня космології, фізики елементар. частинок і теорії надгустої речовини намагаються не просто врахувати «гарячу» і «холодну» стадії роз­витку В. як певні фазові пере­ходи деякого (інфлантон­ного) праполя, а так пі­дігнати параметри їх виникне­н­ня і плину, щоб у результаті зʼявлявся дійсно астрономічно спо­стережуваний В. і, разом з тим, знаходили поясне­н­ня всі космол. парадокси. У цих моделях при­ймається, що на дуже ран­ніх стадіях еволюції В. знаходився у не­стійкому вакуумоподіб. стані, починаючи з якого він екс­поненціально роз­ширювався (стадія інфляції, або роз­дува­н­ня). Далі від­бувався роз­пад вакуумоподіб. стану і ро­зі­грів В. (еволюція за стандарт. теорією гарячого В.). Введе­н­ня парадоксал. космол. даних до екс­перим. базису новіт. космофіз. теорій до­зволило обернути задачу дослідже­н­ня космол. про­блем площин­ності, баріон­ної асиметрії, магніт. монополів надвисокої густини, надмасив. домен. стінок тощо і роз­глядати остан­ні як результат природ. суперекс­перименту. Від­так про­блеми поясне­н­ня заг. властивостей В. набували фізично і космологічно осмисленішого характеру. Саме існува­н­ня В. почали роз­глядати як прояв сукуп. дії всіх типів взаємодій, як космол. факт, аналіз якого пояснює його природу.

Сучас. стан моделюва­н­ня еволюції В. на основі теорії від­носності, квант. фізики і фізики елементар. частинок характеризується певними про­блемами, най­складнішою з яких є квантува­н­ня гравітації. Вважається, що квант. теорія поля абсолютно задовільна й екс­периментально об­ґрунтована модель взаємодій елементар. частинок, але вона має сер­йозні труднощі в описі сильного звʼязку і незадовільна як теорія квант. гравітації. Утверджується думка про те, що природ. продовже­н­ням заг. теорії від­носності в область сильних полів і малих від­станей є теорія струн. Оскільки теорія струн обʼ­єд­нує гравітац. поле з нескінчен. числом ін. полів, про­стір-час стає не фундаментальним, а похідним поня­т­тям. Тому в моделюван­ні квант. гравітації можна від­значити зро­ста­н­ня ваги тополог. теорій, в яких гравітація існує поза класич. простором-часом. У контекс­ті створе­н­ня квант. космології висуваються й ін. теорії, напр., теорія супермем­бран як альтернатива теорії струн, теорії пред­ставле­н­ня «світу на брані», які виходять з того, що звичайна речовина знаходиться на тривимір. різноманіт­ті («брані»), вкладеному в багатовимір. про­стір. Простий ієрархіч. В. у деяких моделях замінюється уявле­н­ням про В., симетричний від­носно «великого» і «малого», макро- і мікро­структур. Усі ці теорії й моделі — реаліст. про­грама «прориву» до більш узгодженої картини В., який від­критий для флуктуацій та ін­новацій. Напр., унікал. по­єд­на­н­ня інфляцій. космології і супертеорій фізики несподівано по­значило місце факту існува­н­ня життя і людини у В. як одного зі стовпів без­сумнівності, на якому базується сучасне наук. ро­зумі­н­ня В. (принцип антропності). Космічні процеси від­буваються за земними мірками надто повільно — протягом міль­йонів і мільярдів років, на величез. від­станях. За винятком окремих швидкоплин. явищ, астрономічно ми можемо спо­стерігати лише окремі їх фази. Колосал. енергії, якими вони характеризуються, екс­периментально недо­ступні для дослідже­н­ня. Тому точніше космол. моделюва­н­ня цих процесів на основі новіт. фіз. теорій і узагальне­н­ня даних про астрономічно до­ступну частину В. стають єдиним шляхом пі­зна­н­ня В. Роль гіпотез, теорій та моделюва­н­ня у пі­знан­ні В. зро­стає, одночасно загострюючи одвічні філос. пита­н­ня про обʼєктивну реальність та істин­ність наших теорій і пі­знаваність В. у нових формах.

Літ.: Линде А. Д. Физика элементарных частиц и инфляцион­ная космология. Москва, 1990; Новиков И. Д. Эволюция Вселен­ной. 3-е изд. Москва, 1990; Жук Н. А. Космология. Х., 2000; Марков М. А. Из­бран­ные труды: В 2 т. Т. 2. Гравитация и космология. Москва, 2001; Маршаков А. В. Теория струн или теория поля? // УФН. 2002. Т. 172, № 9; Світо­глядні імплікації науки. К., 2004.

О. М. Кравченко

Завантажити статтю