Всеукраїнський православний церковний собор (ВПЦС)

ВСЕУКРАЇ́НСЬКИЙ ПРАВОСЛА́ВНИЙ ЦЕРКО́ВНИЙ СОБО́Р (ВПЦС) Соборноправність є важл. каноніч. умовою організац. існува­н­ня Православ. Церков. Собори Київ. митрополії від­бувалися лише до 17 ст., надалі Церква втратила можливість їх проведе­н­ня, особливо в Синодал. період своєї історії. На поч. 20 ст. політ. ситуація в Україні сприяла від­новлен­ню каноніч. традиції соборноправності. Ідею проведе­н­ня Собору за­пропонували й прагнули реалізувати укр. духовенство та миряни. Для під­готовки було створ. Всеукр. Православ. Церк. Раду (ВПЦР). Гол. мета ініціаторів склика­н­ня Собору — здобу­т­тя само­стійності УПЦ. Уперше офіційно це пита­н­ня обговорювалося у червні 1917 на Помісному (Всерос.) Соборі в Москві, коли 66 пред­ставників від 10-ти укр. єпархій подали зверне­н­ня, у якому просили про під­тримку ідеї укр. автономії перед Тимчас. урядом та клопоталися про склика­н­ня Собору в Києві. Рішуче проти цього ви­ступив Київ. митрополит Володимир (Богоявленський) та єпис­копат. Св. Синод заборонив проведе­н­ня Собору, від­кинувши автономістичні прагне­н­ня УПЦ на під­ставі її істор. залежності від Кон­стантиноп., а потім Моск. патріархів й Св. Синоду та від­сутності традиції автокефальності. Після цього зі складу Комісії для склика­н­ня Собору ви­йшов єдиний єпис­коп — Уманський вікарій Димитрій (Вербицький) — і вона втратила свою канонічність. Подальша боротьба укр. кіл за склика­н­ня Собору роз­цінювалася як політиканство на нац. ґрунті. На поч. грудня 1917 ВПЦР ухвалила ріше­н­ня про склика­н­ня Собору в Києві на 28 грудня 1917 (10 січня 1918). У ві­дозві «До українського народу» вона об­ґрунтувала необхідність проголосити УАПЦ як самост. помісну Церкву у звʼязку з незалежністю України. Порядок від­бору делегатів ви­значався наказом ВПЦР про вибори від 15 грудня. Теоретично Церк. рада ви­ступала за демократизацію церк. життя, однак практично намагалася забезпечити пере­вагу укр. сил на Соборі. ВПЦР від­рядила делегацію до Московського Патріарха Тихона (Белавіна) з метою отримати його згоду на проведе­н­ня Собору. Всерос. Собор у грудні 1917 направив до Києва делегацію на чолі з митрополитом Платоном (Рождественським) для участі в Соборі та пере­говорів із ВПЦР і церк. організаціями. 22 грудня 1917 митрополит Платон надіслав записку до ВПЦР, у якій наголошував, що Собор має від­буватися на канон. засадах. Склика­н­ня Собору на цих умовах означало б пере­могу пророс. більшості й пере­креслило б ідею унезалежне­н­ня УПЦ, тому ВПЦР зупинила пере­говори з митрополитом Платоном і вирішила добиватися зміни керівництва митрополії. Уряд УНР ви­знав ВПЦР закон. пред­ставником Церкви в Україні й налагодив з нею спів­працю; у Ген. Секретаріаті внутр. справ УНР спец. комісаром у справах віро­сповідань при­значено О. Карпинського. Пере­говори із ВПЦР продовжили архі­єпис­коп Євлогій (Георгієвський) та єпис­коп Чернігівський Пахомій (Кедров). Було вирішено, що ВПЦР на чолі з єпис­копами укр. єпархій має бути єдиним закон. органом, що може скликати Собор. Ком­проміс був тимчасовим. ВПЦР отримала санкцію й запевне­н­ня ви­зна­н­ня канонічності Собору, можливість активної участі у ньому її прибічників (військових, мирян), а ієрархи Церкви не допустили проведе­н­ня самочин. Собору й фактично очолили роботу з його склика­н­ня. З метою нед­опуще­н­ня церк. роз­колу єпис­копат на своєму Синоді по­збавив Володимир. каф. архі­єпис­копа Алексія (Дородніцина), котрий єдиний з вищих церк. ієрархів під­тримував прагне­н­ня українців до автокефалії, тим самим усунувши його від впливу на роботу Собору. Фінансува­н­ня Собору за згодою Київ. митрополита Володимира здійснювалося з церк. казни. Для членів ВПЦР найважливішим було досягне­н­ня автокефал. статусу УПЦ. Собор роз­почав роботу у січні 1918, головою обрано єпис­копа Пимена (Пєгова). У керів. органах Собору пере­важала група ВПЦР із нац. спрямува­н­ням та ідеєю автокефалії. Собор сформував спец. комісії: урядову (роз­робляла положе­н­ня про Вище церк. упр. в Україні); з питань єпарх. упр. і парафіял. життя; з про­блем українізації Церкви; на­вчальну, з про­блем духов. освіти; економічну (пита­н­ня матер. забезпече­н­ня духовенства); особового складу (мандатна). Матеріали 9-ти пленар. засі­дань 1-ї сесії Собору, роботи його комісій та Собор. ради не збереглися. Офіц. звіт — опубл. 1918 брошурою «Краткая летопись первого Всеукраинского Церковного Собора и его важнейшие по­становления в январе и июне 1918 г.». Єпис­копат та осн. склад делегатів Собору вичікували — на Київ йшли війська більшовиків. Більшість присутніх під­тримала заяву про роз­пуск Собору до травня, що фактично означало його закри­т­тя. Укр. делегати подали до президії заяву з вимогою обовʼязк. виріше­н­ня перед роз­пуском Собору найважливіших питань: про структуру Вищої Церк. влади й статус УПЦ, а також становище духов. шкіл, однак вони спромоглися лише на остан­ню маніфестацію: прийнято спец. по­станову, в якій заявлено, що через оголоше­н­ня Росією війни УНР будь-які звʼязки з рос. ін­ституціями слід припинити, фінанс. від­рахува­н­ня треба залишати в Києві, а держ. влада має утримувати духовенство та єпарх. школи, документацію потрібно вести українською мовою, необхідно створити тимчас. єпарх. Церк. раду для виріше­н­ня єпарх. справ до склика­н­ня зʼ­їзду 1918. Ця по­станова не вплинула на заг. ситуацію в Церкві та про­блему її юрисдикції. Перша сесія собору при великому напружен­ні сил, діяльності укр. групи й залучен­ні уряд. кіл не мала дієвого результату. Церк. пита­н­ня залишилося не врегульованим. 2-а і 3-я сесії Собору від­бувалися за доби Геть­манату П. Скоропадського й після обра­н­ня нового Київ. митрополита Антонія (Храповицького), затв. 22 травня (4 червня) 1918 Патріархом Тихоном і Св. Синодом РПЦ попри не­згоду укр. уряду. На скликан­ні Собору наполягала світська влада (міністр віро­сповідань В. Зеньковський), але єпис­копат виявляв спротив через небажа­н­ня обговоре­н­ня пита­н­ня про автокефалію. Формал. приводом до від­кри­т­тя 2-ї сесії було ріше­н­ня 1-ї сесії Собору про поновле­н­ня засі­дань у травні. Для проведе­н­ня Собору уряд П. Скоропадського виділив 1 117 600 крб. Роз­почалася боротьба за вибори нових делегатів на Собор між пророс. та укр. діячами. 2-а сесія від­крилася 7(20) червня, вона мала найбільше значе­н­ня, оскільки завершилася важл. по­становами та напрацюва­н­нями, однак з ідейно-політ. по­гляду пере­могла пророс. течія, яка об­стоювала єд­ність укр. єпархій з РПЦ та першоважливість Всерос. Поміс. Собору. На Соборі вже у перший день засі­дань почалося проти­стоя­н­ня між діячами ВПЦР, котрі були у меншості, та пере­важаючою більшістю «традиціоналістів», що ви­знали владу від­новленої Моск. Патріархії й роз­критикували уряд. заяву В. Зеньковського щодо автономії, роз­цінивши її як тиск на Церкву.

Найважливішим досягне­н­ням Собору було виріше­н­ня пита­н­ня про Вище Церк. упр. в Україні, яке роз­робляла уряд. комісія на чолі з архі­єпис­копом Євлогієм (Георгієвським). Попри спротив укр. течії було прийнято по­станову з 17-ти пунктів, яка ви­значала принципи само­управлі­н­ня укр. єпархій Собором єпис­копів та ВПЦР, які під­порядк. Моск. Патріархату. 24 червня (7 липня) члени ВПЦР були по­збавлені мандатів і змушені припинити участь у соборних засі­да­н­нях. Після цього діяльність Собору проходила без особливих дис­кусій та боротьби. Проти членів ВПЦР роз­почали слідство щодо пере­слідува­н­ня покійного митрополита Володимира. 2-а про­блема, що її мав вирішити Собор, — українізація Церкви — після вилуче­н­ня членів ВПЦР була зведена лише до від­новле­н­ня давніх традицій пісне­співу та архітектури, пита­н­ня богослужі­н­ня українською мовою було зняте (залишено церк.-словʼян.), лише за бажа­н­ням прихожан проповіді могли виголошуватися українською. Натомість практично без дебатів було прийнято по­станову про матер. забезпече­н­ня духовенства через держ. фінансува­н­ня (чітко ви­значені оклади, форми оплати, пенсії тощо) та самост. роз­поділ внутр.-церк. коштів. Виріше­н­ня пита­н­ня про духовні школи Собор також звів до потреби їх фінансува­н­ня державою, від­кинувши роз­роблені спец. комісією проекти реформ. У цій ситуації Міністерство сповідань під­тримало ініціативу Київ. духов. академії щодо затвердже­н­ня нового Статуту Академії, який обмежував вплив митрополита; від єпарх. влади були ди­станці­йовані й середні та початк. духовні школи. Це єдина галузь церк. життя, в якій уряд провів свої ріше­н­ня, оскільки всі духовні школи пере­бували на держ. утриман­ні. На 2-й сесії обговорювалися також пита­н­ня про реформу календаря, від­новле­н­ня Білгород. єпархії та під­порядкува­н­ня Галичини владі Київ. митрополита від­повід­но до давньої традиції, пропозиції «Монастирської комісії», справу про вбивство митрополита Володимира. 2-а сесія закрита 27 червня (11 липня), 3-я сесія роз­почала засі­да­н­ня 15(28) жовтня 1918 (їх матеріали збереглися частково). Гол. про­блемою було обговоре­н­ня оцінки Патріархом та Всерос. Собором «Положе­н­ня про Вище церковне управлі­н­ня в Україні». 1(14) листопада новий міністр сповідань О. Лотоцький у промові на Соборі від імені уряду зажадав проголоше­н­ня автокефалії УПЦ, однак через зміну уряду того ж дня Собор проголосував проти автокефалії («за» було по­дано всього 3 голоси). Після від­ві­да­н­ня Собору П. Скоропадським 30 листопада (12 грудня) прийнято по­станову про першість Православ. Церкви в Україні з-поміж ін. конфесій; Київ. митрополит та правлячі єпис­копи обираються Собором, затверджуються Патріархом без права від­хиле­н­ня їх кандидатур світською владою. Негативно оцінювалася діяльність Міністерства сповідань УНР і було висунуто вимогу, щоб митрополит Київ. був єдиним пред­ставником церкви перед державою без посередництва міністра. Пита­н­ня про українізацію Церкви не було вирішено: за­провадже­н­ня української мови в церкві вважалася шляхом до уніатства, церк.-словʼян. мова потверджувалася як сакральна. Матер. забезпече­н­ня духовенства залишалося без змін, як і церк. власність на землю. Було висунуто вимогу до уряду повернути духовні школи, зокрема й Київ. духовну академію, в повне під­порядкува­н­ня духов. владі. Окремо роз­глядалися результати слідства церк. комісії щодо вбивства митрополита Володимира. Засі­да­н­ня 3-ї сесії Собору були пере­рвані 4(17) грудня у звʼязку з держ. пере­воротом — повале­н­ням Геть­манату.

Завантажити статтю