Гомеостаз - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Гомеостаз

ГОМЕОСТА́З (від гомео... і грец. στάσις – стояння, нерухомість) – здатність біологічних систем підтримувати відносно постійний склад і властивості внутрішнього середовища та сталість основних фізіологічних функцій організму. Вперше ідею про існування фізіол. механізмів, що забезпечують постійність стану внутр. середовища організму за умов зміни характеристик зовн. середовища, висловив ще у 2-й пол. 19 ст. франц. фізіолог К. Бернар. Термін «Г.» запровадив американський вчений В. Кеннон (1929). Явище Г. спостерігається на різних рівнях орг-ції живих систем: від клітин. органел до окремих фізіол. або біохім. систем багатоклітин. організму. За параметрами внутр. середовища Г. поділяють на іонні, осмотичні та ін. Останнім часом поняття «Г.» вживають на позначення більш складних систем, зокрема орг-ції популяц. геному. Механізми підтримання генет. структури видових популяцій, що надають їм належної стабільності, становлять Г. популяційний, або генетичний. Г., який забезпечує стабільність внутр. середовища організму, називають фізіологічним. Фізіол. Г. проявляється у живих істот різного ступеня складності – від одноклітин. прокаріотів до вищих багатоклітин. організмів. До фізіол. Г. належить іонний Г. (підтримання постій. концентрацій окремих іонів у клітинах або в міжклітин. рідині – плазмі крові), а також значення рН. Іонний Г. забезпечується складною орг-цією трансмембран. перенесення іонів, у якому особливо важливу роль відіграють напівпроникність клітин. мембран і функціонування вмонтованих в мембранні структури іонних каналів. Осмотич. Г. (підтримання постій. значення осмотич. тиску в клітинах) обумовлюється транспортуванням води, електролітів або відповід. регуляцією концентрації низькомолекуляр. орган. сполук. До фізіол. Г. належить також підтримання постій. концентрації кисню в крові, вмісту глюкози, амінокислот, гормонів та ін. речовин. Фізіол. Г. охоплює також механізми стабілізації кровообігу, осмотич. та артеріал. тисків; збереження т-ри тіла (у теплокров. тварин); виведення з організму шкідливих кінц. продуктів метаболізму тощо.

Важливу роль у нормал. функціонуванні організму відіграє клітин. Г., який забезпечує стабіл. оновлення популяцій клітин. Прикладом клітин. Г. може бути регуляція формування клітин периферій. крові в органах кровотворення, що визначає ефективність імунної системи. Наявність гомеостат. механізмів забезпечує пристосованість організмів до умов життя, які характеризуються мінливим характером (коливання т-ри, зволоження, вмісту кисню, освітлення, кислотності та ін. властивостей зовн. середовища). Порушення Г. супроводжується порушеннями життєдіяльності організмів. У людини внаслідок порушень гомеостат. механізмів регуляції в системі кровообігу спостерігається гіпертензія або гіпотензія. Порушення клітин. Г. кровотворення призводить до захворювань крові різних нозолог. форм; іонного балансу внаслідок розбалансування іонного Г. – до коматоз. стану й розладу нерв. діяльності. Зміни ваги тіла, втрата тургору шкіри також можуть відображати розлад фізіол. Г.

Г. досягається завдяки функціонуванню системи фізіол. регулятор. систем, в яких діють обернені позитивні й негативні зв’язки. У вищих тварин найважливішу інтегрувал. функцію відіграє ЦНС й, особливо, кора головного мозку. Напр., до підтримання водного Г. у тварин причетне формування почуття спраги, в чому бере участь гіпоталамус як монітор зневоднення клітин крові, деякі залози внутр. секреції, нирки, а також такі медіатори, як ангіотензин і ренін. Ця ж система водночас спричиняє регулятор. вплив на артеріал. тиск крові, функцію нирок і водно-сольовий баланс. Артеріал. тиск регулюється з участю барорецептор. центрів, що сприймають зміни тиску крові й визначають появу сигналів, які, надходячи в судинні центри, сприяють змінам тонусу судин і серц. активності. У рослин Г. на клітин. рівні досягається завдяки функціонуванню поверхневої (плазмалема) й вакуолярної (тонопласт) мембран клітини, а також мембран клітин. органел, системи регуляції іонної і водної проникності яких забезпечують іонний і осмотич. Г. Стабільність забезпечення фізіол. процесів фотоасимілятами й елементами мінерал. живлення гарантується регуляцією близького і віддаленого флоемного і ксилемного транспортування речовин. В основі клітин. Г. лежить система регуляції клітин. циклу в меристемах, а стабільність процесів формотворення знаходиться під контролем фітогормонів (гетероауксину, цитокінінів, абсцизової кислоти, гіберелінів та етилену), а також під впливом світла, яке сприймається фіто- і криптохромами.

Існують межі варіювань параметрів зовн. середовища (т-ри, концентрацій кисню, засоленості води або ґрунту), яким може ефективно протидіяти та чи ін. система Г. окремих видів. В Україні окремі питання з Г. вивчають в Ін-ті фізіології НАНУ (дослідж. властивостей іонних каналів клітин); Ін-ті біохімії НАНУ, на каф. біол. ф-ту Київ. ун-ту та в Ін-ті ендокринології та обміну речовин АМНУ (теор. основи фізіол. Г.); Ін-ті ботаніки НАНУ (дослідж. Г. рослин. організму у світлі фітогормонал. ефектів); Ін-ті клітин. біології і генет. інженерії НАНУ (значення популяц. Г. під впливом радіоактив. забруднення екосистем внаслідок аварії на ЧАЕС). У Київ. ун-ті та в Нац. ун-ті «Києво-Могилян. академія» вперше введено курс «Гомеостаз в біологічних системах».

Літ.: Логинов А. А. Гомеостаз: Философские и общебиологические аспекты. Минск, 1979; Гродзинский Д. М. Надежность растительных систем. К., 1983; Росин А. Я. Регуляция функций. Москва, 1984; Костюк П. Г., Зима В. Л., Магура І. С., Мірошниченко М. С., Шуба М. Ф. Біофізика: Підруч. К., 2001.

Д. М. Гродзинський

Гомеостаз у соціології З розвитком кібернетики, теорії моделювання та інформатики поняття «Г.» поширилось в ін. науках і через заг. теорію систем увійшло в категорій. апарат соціології. Однак поняття гомеостатичності соц. систем не є мех. продовженням чи простою екстраполяцією біол. або формалізов. уявлень про динамічну їх усталеність (урівноваженість) на соц. явища (системи, субсистеми).

Ідеї Г. в укр. соціол. науці різною мірою у різних формулюваннях висловлювали М. Грушевський, В. Липинський, О. Стронін ще наприкінці 19 – на поч. 20 ст. Найзначнішими у цьому плані є думки і міркування О. Строніна, оскільки метод аналогій, яким він насамперед користувався, має наук. сенс у сучас. соц.-кібернет. розробках, системол. дослідж., зокрема у теорії гомеостатич. систем. За О. Строніним, люд. сусп-во і держ. утворення мають або можуть мати різноманітну конфігурацію, що зумовлює спрямованість та інтенсивність їх руху (життєдіяльності) у соц. просторі. Оптимальною він вважав пірамідал. будову сусп-ва, вершину якого становить розумна аристократія, основу – трудяща більшість, середину – проміжні верстви. Така конфігурація, з твердою і міцною основою (трудящі верстви), дозволяє коливатись і варіювати у своїх діях «верхньому колові» – аристократії, вільне становище якої зумовлює розквіт талантів, здібностей, розумової діяльності, що, у свою чергу, сприяє зміцненню «низів» і дозволяє їм певним (обмеженим) чином теж коливатись. Таким чином створюється стабільність усієї сусп. будови. У своїх працях О. Стронін доводив думку про необхідність і можливість гомеостатич. стану сусп-ва не лише у відтворюваних процесах (функціонування), а й у процесах змін і розвитку. Сусп. плин він уявляв у вигляді хвилі, двома сторонами якої є «акції» – життєзабезпечувал. рух, гол. течія життя сусп-ва; і «реакції» – протилеж., деструктив. рух. Урівноважуючи одне одного, вони забезпечують сусп-ву нормал. плин.

Сучасна соціологія тлумачить Г. як явище, що характеризує дію механізму постій. відтворення усталеного стану структури і функцій соц. системи або її підсистем в умовах змін, що здатні викликати в них дисфункції й структурні зрушення. Оскільки сусп-во чи певний соціум є відкритою системою, зміни у довкіллі призводять до порушення внутр. рівноваги, відтворення якої відбувається подвій. чином: або складові частини і сама система, зазнаючи на собі впливу зовн. чинників, дещо змінюються і пристосовуються до змін навколишнього середовища, або активно протидіють цим чинникам і змінюють їх, пристосовуючи до своїх потреб. Отже, соц. Г. має адаптивно-адаптувальний за своєю сутністю характер, коли урівноваженість, збалансованість системи з впливами на неї досягається як за рахунок адаптації системи чи субсистем до змін, так і за рахунок актив. протидії цим змінам. Соц. Г., як внутр. саморегульов. активність системи, що забезпечує їй динам. рівновагу і усталеність, потребує наявності у цій системі протилеж. за своїми функціями і властивостями чинників (у функціоналіст. соціології їх називають «альтернатив. структурами»). Чим більше цих протилежностей та альтернатив, тим вищий гомеостатич. потенціал соц. систем, і навпаки.

У соціол. школах 2-ї пол. 20 ст. поняттям «Г.» користувались прибічники теорії соц. дії та структур. функціоналізму (М. Вебер, Т. Парсонс, Р. Мертон). Оскільки соц. дія комунікативна за своєю сутністю і змістом, саме через сукупність таких дій, за допомогою ціннісно-норматив. регуляції, що випливає із потреби їх взаємоузгодження, виникає у кінц. результаті гомеостатич. ефект. У функціоналіст. соціології динамічна урівноваженість і відносна стабільність соц. систем, на думку її прихильників, відбуваються за такою схемою: прихована й неусвідомлена (латентна) дія зовн. щодо системи чинників викликає у ній посилення дисфункцій, що сигналізують про небезпеку (проявом таких дисфункцій є незадоволення нагальних потреб певних груп чи сусп-ва у цілому); сигнал сприймається централізов. регуляторами системи, які мобілізують її ресурси на подолання цих дисфункцій адаптивним або адаптувальним чином. Критика структур. функціоналізму, що розпочалась у серед. 60-х рр., спрямована проти спроб біологізації сусп. життя, вульгаризації соціол. науки, а також статич. підходу до аналізу соц. явищ, ігнорування принципу розвитку та історизму. Вона заторкнула й ідею соц. Г. за її методол. обмеженість та однобічність. Гомеостатичність, якщо не абсолютизувати її прояву, посідає значне місце у соц.-істор. процесі, варто лише мати на увазі її минущість. Віднос. характер динаміч. рівноваги не викликає сумніву, бо інакше не існувало б розвитку сусп-ва, а кожна з існуючих систем була б приречена на вічність. Але гомеостатич. стан соц. систем закономірно необхідний і неминучий для них у межах їх істор. існування, і саме у цьому розумінні динамічна урівноваженість, стабільність мають абсолют. характер. Гомеостатичність соц. систем – покажчик їх життєздатності, високого рівня життєвої якості та об’єктивна основа утвердження і тривалого функціонування соц. цінностей та норм сусп-ва.

Літ.: Стронин О. История общественности. С.-Петербург, 1885; Грушевський М. Початки громадянства (генетична соціологія). Відень, 1921; T. Parsons. The social system. New York, 1951.

Є. І. Суїменко

Стаття оновлена: 2006