Конституційний Суд України - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Конституційний Суд України

КОНСТИТУЦІ́ЙНИЙ СУД УКРАЇ́НИ (КСУ) – єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні, основним завданням якого є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України. КСУ – вітчизн. варіант реалізації ідеї конституц. контролю як ключового засобу правової охорони конституції, що остаточно сформувалася ще під час прийняття перших конституц. актів сучас. зразка в США та державах Зх. Європи. Це втілення континентал. (європ., кельзенів.) моделі конституц. правосуддя, яка, поряд з ін. характер. ознаками, передбачає здійснення конституц. контролю спеціально створеним для цієї мети органом судової влади. КСУ засн. 1996 на підставі ухваленої 28 червня 1996 Конституції України та Закону України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 і є першим реально діючим органом конституц. контролю в історії України. Попередні спроби, що робилися в цьому напрямі від кін. 1980-х рр., виявилися невдалими, оскільки ні Ком-т конституц. нагляду УРСР 1989, ні КСУ, передбачений Законом України «Про Конституційний Суд України» від 3 червня 1992, так і не були належно сформовані та не змогли розпочати роботу. Разом з тим, цей час використали науковці для удосконалення ідеї конституц. контролю в Україні, обґрунтування необхідності існування КСУ для забезпечення демократизації нової незалеж. держави на засадах верховенства права, незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повного та всебіч. розгляду справ та обґрунтованості прийнятих ним рішень. Активну позицію з цього приводу займав фактич. фундатор нац. конституц. правосуддя, перший Голова КСУ (за законом від 1992), відомий вчений-конституціоналіст Л. Юзьков. Сучас. КСУ cкладається з 18-ти суддів, по 6 з яких призначають Президент, ВР та з’їзд суддів України строком на 9 р. без права призначення повторно. Суддею КСУ може бути громадянин України, якому на день призначення виповнилося 40 р., який має вищу юрид. освіту, стаж практич., наук. або пед. роботи за фахом не менше 10-ти р., володіє держ. мовою і проживає в Україні протягом останніх 20 -ти р. КСУ очолює Голова, якого обирають серед суддів КСУ більшістю від його конституц. складу. Головами КСУ від 1996 були: І. Тимченко (1996–99), В. Скомороха (1999–2002), М. Селівон (2002–05), І. Домбровський (2006–07), А. Стрижак (2007–10), А. Головін (2010–13), В. Овчаренко (2013–14), Ю. Баулін (від 2014). Голова організовує діяльність КСУ, але з врахуванням принципу рівноправності суддів. При здійсненні конституц. правосуддя він не має переважаючих повноважень. Організац., наук.- експертне, інформ.-довідк. та ін. забезпечення діяльності КСУ здійснює Секретаріат. З числа суддів створюють постійні комісії КСУ, що є допоміж. робочими органами з питань орг-ції його внутр. діяльності.

До структури КСУ входять також 3 колегії (по 6 суддів КСУ кожна) для розгляду питань щодо відкриття провадження у справах за конституц. поданнями та конституц. зверненнями. Справи по суті конституц. подань та конституц. звернень КСУ розглядає у формі пленар. засідань. На них він може утворювати тимчас. комісії для додатк. дослідж. питань, пов’язаних з конституц. провадженням у справі, за участі фахівців у відповід. галузях права. Окрім функції утвердження верховенства Конституції України, КСУ виконує також інтеграц., політ., арбітражну, правозахисну, стабілізуючу та ін. функції. Здійснюючи їх, він ухвалює рішення та дає висновки у справах щодо конституційності законів та ін. правових актів ВР і Президента України, актів КМ України, правових актів ВР АР Крим; відповідності Конституції України чинних міжнар. договорів України або тих міжнар. договорів, які вносять до ВР України для надання згоди на їхню обов’язковість; дотримання конституц. процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста у порядку імпічменту; офіц. тлумачення Конституції та законів України; відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України вимогам статей 157 і 158 Конституції; порушення ВР АР Крим Конституції або законів України. Суб’єктами права на конституц. подання щодо конституційності законів та ін. правових актів є Президент України, не менш як 45 нар. депутатів України, Верхов. Суд України, Уповноважений ВР України з прав людини, ВР АР Крим. Окрім зазнач. суб’єктів, з приводу офіц. тлумачення Конституції та законів України до КСУ можуть звертатися також КМ України, ін. органи держ. влади, ВР АР Крим, органи місц. самоврядування, громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юрид. особи. Порушувати питання щодо конституційності міжнар. договорів можуть лише Президент та КМ України, а з приводу імпічменту глави держави – виключно ВР України. КСУ розглядає справи в порядку конституц. провадження, правила якого визначено в законі про КСУ та регламенті, затв. рішенням КСУ. Рішення і висновки КСУ рівною мірою обов’язкові до виконання на всій тер. України, остаточні та не можуть бути оскарженими. Закони, ін. правові акти або їхні окремі положення, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення КСУ рішення про їхню неконституційність. Офіц. тлумачення Конституції та законів України, здійснене КСУ, обов’язкове для усіх суб’єктів правозастосування в Україні. З урахуванням різних критеріїв та обставин, діяльність КСУ з моменту його заснування можна поділити на декілька етапів (періодів). Період становлення (1997–99) характеризується поступ. накопиченням авторитету КСУ в сусп-ві, утвердження його як єдиного органу конституц. юрисдикції, арбітра між т. зв. гілками влади, суб’єкта захисту прав людини і громадянина. В цей період винесено низку важливих рішень, зокрема Рішення КСУ від 23 червня 1997 № 2-зп/1997 у справі про акти органів ВР України, Рішення КСУ від 25 грудня 1997 № 9-зп у справі за зверненнями жителів м. Жовті Води (Дніпроп. обл.) щодо конституц. права на судовий захист, де підтверджено право кожного на захист його прав і свобод у судовому порядку, Рішення КСУ від 25 листопада 1998 № 15-рп/98 у справі про платні мед. послуги, в якому дано принцип. правову оцінку механізму забезпечення права кожного на охорону здоров’я, мед. допомогу та мед. страхування тощо. Період утвердження (1999–2003) характеризується високим рівнем авторитету КСУ, усталенням його процедур, формування базової практики, актив. посиланнями на правові позиції КСУ. Найзначущі у цей період – Рішення у справі про смертну кару від 29 грудня 1999 № 11-рп/1999, яким фактично скасовано смертну кару як вид кримінал. покарання, Рішення КСУ від 27 березня 2000 № 3-рп/2000 у справі про всеукр. референдум за нар. ініціативою, Рішення КСУ від 17 жовтня 2002 № 17-рп/2002 у справі щодо повноважності ВР України. Період ослаблення (кін. 2003 – 2010) бере свій поч. 25 грудня 2003, коли було прийнято Рішення № 22-рп/2003 у відомій справі щодо строків перебування на посту Президента України. У цей період поступово знижувався авторитет КСУ. Під час рев. подій 2004, перманент. вибор. процесів, конституц. реформи 2004–06, безперерв. боротьби за повноваження між органами держ. влади, політ. силами та їхніми представниками діяльність КСУ в сфері конституц. контролю була малопомітною, а у деякі моменти фактично паралізованою. В таких умовах КСУ все ж вдалося ухвалити низку важливих рішень, серед них – Рішення від 2 листопада 2004 № 15-рп/2004 у справі про призначення судом більш м’якого покарання, де, зокрема, дано визначення принципу верховенства права, Рішення у справі про прийняття Конституції та законів України на референдумі від 16 квітня 2008 № 6-рп/2008 щодо засад народовладдя в Україні.

Найскладніший етап за час існування КСУ – період залежності (2010–14), оскільки в цей час єдиний орган конституц. юрисдикції в Україні не відзначався самост. позицією, практично не приймав рішень, що могли б суперечити політ. інтересам представників влад. вертикалі, формування персонального складу КСУ надто часто зумовлювалося не критеріями професійності, а вимогами політ. доцільності. Цей етап розпочався Рішенням від 6 квітня 2010 № 11-рп/2010 стосовно можливості окремих нар. депутатів України брати безпосередню участь у формуванні коаліції депутат. фракцій у ВР України, а Рішення КСУ від 30 вересня 2010 № 20-рп у справі про дотримання процедури внесення змін до Конституції України, яким визнано неконституц. Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004, на наступні роки стало визначал. для нац. правової системи, по суті, змінило конституц. лад в Україні та, знач. мірою, призвело до нівелювання здобутих переваг системи стримувань і противаг, механізмів обмеження держ. влади тощо. Період відновлення (від 2014) безпосередньо розпочався після рев. подій 2013–14, повернення до Конституції України в редакції 2004 та частк. зміни персон. складу КСУ. Станом на 2014 КСУ ухвалено понад 300 рішень і висновків, більшість з яких стала знач. внеском в утвердження на тер. України ідеалів демократії та конституціоналізму. Водночас низка рішень КСУ негативно вплинула на процес укр. державотворення, не сприяла утвердженню верховенства пра-ва і Конституції України, авторитету КСУ. Для повноцін. повернення належ. поваги до КСУ, його незалежності та впливовості необхідно провести реформи для запобігання у подальшому таких явищ, як несправедливість та змістовна суперечливість рішень КСУ; використання рішень КСУ як інструментів у політ. процесі; фактична відсутність юрид. відповідальності за невиконання рішень КСУ; низька доступність конституц. правосуддя для громадян України (іноземців, осіб без громадянства, юрид. осіб, що не є суб’єктами владних повноважень) та ін. Для цього необхідно розробити відповідну стратегію реформування конституц. правосуддя на основі всебіч. аналізу конституц.-правової доктрини, зарубіж. досвіду державотворення та практики функціонування конституц. юстиції у державах різних правових сімей. При цьому запровадження лише одинар. реформ окремих ін-тів конституц. юстиції без модернізації всього держ. механізму буде неефективним.

Літ.: Шевчук С. Основи конституційної юриспруденції. 2001; Кельзен Г. Чисте правознавство / Пер. з нім. 2004; Селіванов А. О. Конституційна юрисдикція: поняття, зміст, принципи верховенства права, правові позиції по справах прав людини і конституційних конфліктів у сфері публічної влади. 2008; Cліденко I. Фeномeнологiя конституцiйного контролю: ґeнeзa, природa i позицiонувaння в контeкстi aксiологiчних, eпiстeмологiчних, прaксiологiчних, синeргeтичних aспeктiв. 2010 (усі – Київ).

С. В. Різник

Стаття оновлена: 2014