Коран - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Коран

КОРАН (з араб. – читання) – священна книга мусульман і перша писем­­на пам’ятка арабської літератури; збірка проповідей, обрядових і юридичних настанов, моли­­тов, повчальних оповідей, притч тощо, з якими у формі «Божественних одкровень» виступав у Мецці й Медині 610–32 засн. ісламу Мухаммед (571–632). В «одкровеннях», які мають спіль­­ні прасеміт. витоки, є чимало юдей. і християн. елементів з євр. Хаггади, християн. євангелій та апокрифів. Прасеміт. першодже­­рело зумовило заг. для юдаїзму, християнства та ісламу міфол. основу віросповідань. Са­­ме тому загальноприйнятою для них стала назва авраамічні релігії, або вірування. Для їхніх послідовників біблій. патріарх Авраам, повіривши в єдиного Бо­­га і уклавши з Ним союз (заповіт), став зразком віруючого. Євреї та араби виводять своє походження від синів Авраама (Ібрагіма) – відповідно, Ісака та Ізмаїла. Апостол Павло називає Авраама «батьком усіх віруючих», виправданим Богом за ві­­ру задовго до дарування Закону. Відповідно до цього критерію, на думку апостола Павла, Бог виправдовує і всіх інших, зокрема і язичників, які увірували в Ісуса Христа. У К. Ібрагім є однією з гол. фігур. Мусульма­­ни шанують його як «друга Аллаха», пророка і першого мусуль­­манина, тому що він «віддав себе Богу», що в араб. мові ме­­тафорично означає прийняття ісламу. Авраамічні релігії також називають релігіями Одкровен­­ня, тобто заснованими на тому, що Бог розкриває себе людям, повідомляючи свою волю і наказуючи їм дотримуватися певної поведінки. За життя Мухаммеда К. існував в усній формі. Істор. дані й перекази свідчать про те, що деякі сподвижники Мухаммеда записували окремі фрагменти К. Після смерті Мухаммеда всі записи й те, що збе­реглося в усній формі, зібрав його секретар Зайд ібн Сабіт. Бл. 651 за наказом халіфа Осма­­на (звідси й назва – Османова ред.) тексту було надано форму рукопис. книги, яку і вважають першим виданням К. У 7 ст. ще існувало кілька його версій. Очевидно, за правління Омейядів (661–750) текст було остаточно впорядковано. Проте залишилося чимало різночитань, що пояснюють неоднаковим сприйняттям араб. тексту. Кано­­ніч. вважають сім варіантів читання, з яких нині практично ви­­користовують лише два – Асима та Нафі. «Божественні одкро­­вення» К. – ритмічні або смислові фрагменти, що називаються аятами («віщими знаками», вір­­шами), яких у К. понад 6 тис. Декілька аятів, об’єднаних певними спільними ознаками, сам Мухаммед називав сурою. Текст К. (т. зв. Османова ред.) має 114 сур (глав), довгі сури, крім першої – «Фатихи» («Відкриваючої»), подані на початку, корот­­кі – в кінці. У найдовшій (2-й) сурі – 286 аятів, у найкоротших (103-й, 108-й і 110-й) – 3 аяти. Більша частина К. написана римов. прозою (садж): кілька аятів закінчуються на один і той же склад, тобто на монориму. Мусульм. традиція сури Османової ред. розрізняє за часом і місцем виголошення: мекканські (610–22, Мекка, 90 сур) та мединські (від 622, Медина, 24 сури). Мек­­кан. сури поділяють на сури 3-х періодів, відрізняються від медин. змістом, стильовими та мов­­ними особливостями. Сури 1-го меккан. періоду літературно вишукані, піднесені та емоційні; їхня послідовність: 96-а, 74-а, 111-а, 106-а, 108-а, 104-а і т. д. Сури 2-го періоду спокійніші, гол. місце в них посідають проповіді єдинобожжя. Сури 3-го періоду містять багато ска­­зань про пророків. Медин. сури, або сури 4-го періоду, насичені культ. та юрид. настановами. К. відіграв велику роль у формуванні араб. літ. мови і поширенні її в країнах Азії й Африки. Літ-ра всіх народів мусульм. Сх. насичена цитатами з К., пара­фразами окремих віршів або ви­­разів, числен. ремінісценціями. Системат. наук. вивчення К. почалося у 19 ст. Осн. увагу звертали на історію його створення і встановлення хронол. порядку сур. Худож.-естет. оцінка К. в європ. критиці суперечлива. Час­­тина авторів не визнає його худож. цінності, особливо пізніших сур. Але більшість сучас. дослід­­ників араб. літ-ри в Європі і на Сх. високо оцінює поет. будову К. і своєрідний літ. хист Мухаммеда.

Перші спроби перекладу К. мали місце вже в 10–11 ст. На сьогодні ця пам’ятка світ. культури перекладена майже всіма мовами мусульм. Сходу і Зх. Європи. З текстом К. в Європі впер­­ше познайомилися через лат. обробки 12–16 ст. Початок наук. перекладам європ. мовами поклав коментов. лат. переклад Л. Марраччі (Падуя, 1698). У Росії араб. текст К. вперше ви­­дано 1787; перші рос. переклади К. (поч. 18 – 2-а пол. 19 ст.) виконані з зх.-європ. мов. Із араб. оригіналу К. перекладали Д. Богуславський (1871, перша публ. – 1995), Г. Саблуков (1878), А. Кримський («Сури найдавнішого періоду», 1905), І. Крачковський (1963), М.-Н. Ос­­манов (1995), Б. Шидфар (2003) та ін. (загалом від 1990 здійс­­нено 15 нових перекладів). 1683 у Чернігові Іоанникій Ґалятовський видав трактат «Аль-Ко­­ран Мухамедів». Повний укр. пе­­реклад з європ. мов здійснили у Львові В. Лезевич (не опубл.; зберігається у Держ. істор. архіві) та О. Абранчак-Лисенецький (1913, не опубл.; зберігаєть­­ся у ЛНБ), у Сімферополі – В. Басиров (2010), в Острозі – М. Якубович (2012). Із оригіналу вперше переклад укр. мовою здійснили іраніст Я. Полотнюк (1990 – давні меккан. сури, 1/10 тексту) та арабіст В. Рибалкін (2002–11, половина тексту). Сти­­лізація окремих віршів і сур К., поет. твори з його мотивами є у багатьох літ-рах світу («Західно-східний диван» Й. Ґете, «Наслідування Корану» О. Пушкіна, поезії П. Куліша, Лесі Українки, І. Франка тощо).

Літ.: Полотнюк Я. Священна книга ісламу // Всесвіт. 1990. № 6; Резван Е. А. Коран и его толкования. С.-Пе­тербург, 2000; Коран: Дослідження, переклад, коментарі В. С. Рибалкіна. К., 2002; Крымский А. Е. История мусульманства. Изд. 3-е. Москва; Жуковский, 2003; Алиев А. Коран в России. Москва, 2004; Белл Р., Уотт У. М. Коранистика: введение / Пер. с англ. Москва; С.-Пе­тербург, 2005; Коран. Ви­­брані сури (1–16) / Пер. з араб. та коментарі В. С. Рибалкіна // Історія Середньовіч. Сходу: Темат. хрестоматія: Навч. посіб. Вид. 3-е. К., 2011; Коран. Найдавніші сури («есхатологічні») / Пер. з араб. та коментарі В. С. Рибалкіна // СС. 2011. № 4.

В. С. Рибалкін

Стаття оновлена: 2014