Кордони державні України - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Кордони державні України

КОРДО́НИ ДЕРЖА́ВНІ УКРАЇ́НИ Сучас. державний кордон Укра­­їни з Білоруссю, Молдовою, Польщею, РФ, Румунією, Словач­­чиною та Угорщиною встановлено після тривалого процесу його визначення у 20 ст. На цей процес впливали різноманітні об’єктивні та суб’єктивні чинни­­ки, гол. серед яких – фактор за­­селеності тих чи ін. площ суходолу українцями (йдеться про корінні етнічні землі, де утворилася укр. народність, та безпосередньо прилеглі до них колонізов. землі, де українці станов­­лять більшість), адм.-тер. поділ тих держав, у складі яких перебували укр. землі, екон. і геогр. чинники. Перед 1-ю світ. війною тер. розселення українців перебувала в складі Рос. та Авст­­ро-Угор. імперій. Внаслідок аграр. перенаселення укр. селяни, які вимушено покидали рідні місця, осідали здебільшого не в найближчих містах, а на придат. для землеробства вільних землях. Водночас насел. міст на тер. розселення українців поповнювалося переважно представни­­ками ін. націй. Оскільки в Авст­­ро-Угорщині вільних земель не було, поширеним явищем серед українців тут стала еміграція на амер. континент. У Рос. імперії укр. корінні етнічні землі протягом тривалого часу межу­­вали з малозаселеними тер., які й почали колонізувати укр. переселенці (див. Колонізація). В результаті цього суціл. тер. роз­­селення українців за кілька століть істотно розширилася. У ко­­лонізац. процесах поряд з укра­­їнцями брали участь також росіяни й представники багатьох ін. народів. За оцінками В. Кубійовича, зробленими в 1930-х рр., перед 1-ю світ. війною суціл. тер., на якій українці складали абсолютну більшість, становила 718,3 тис. км2, з яких 89,5 % – у складі Росії, 10,5 % – Австро-Угорщини. За оцінками М. Шаповала, тер., на якій українці чи­­сельно переважали всі ін. націо­­нальності, разом узяті, була дещо більшою: 1914 вона становила 739 тис. км2 (у Росії – 665 тис. км2, в Австро-Угорщині – 74 тис. км2). На цих землях у той час прожива­­ло 46 млн осіб (в Росії – 39,6 млн, в Австро-Угорщині – 6,4 млн), з них 32,662 тис. (71,0 %) – українців, 5,379 тис. – росіян (11,7 %), 3,796 тис. (8,2 %) – євреїв, 2,079 тис. (4,5 %) – поляків, 871 тис. (1,9 %) – німців. Контури суціл. укр. етногр. масиву в Росії вперше визначені Всерос. переписом 1897. Нац. склад на­­сел. під час перепису визначали за рідною мовою. Однак певна кількість українців з походження, які зазнали впливу асиміляц. процесів – як стихій., так і свідомо спрямов. царською адміністрацією, не назвала своєю рідною мовою «малоросійську» (так укр. мову названо в анкетах). Цей фактор є вагомою під­­ставою для того, щоб вважати, що реал. кількість українців була більшою, ніж це показав перепис. За його даними, українці становили абсолютну більшість у 9-ти губерніях. У Подільсь­кій губернії проживало 2 млн 442,8 тис. українців (80,9 % насел.), у Київській губернії – 2 млн 819,1 тис. (79,2 %), Волинській губернії – 2 млн 95,6 тис. (70,1 %), Полтавській губернії – 2 млн 583,1 тис. (93,0 %), Харківській губернії – 2 млн 9,5 тис. (80,6 %), Чернігівській губернії – 1 млн 526,1 тис. (66,4 %, в укр. повітах – від 86-ти до 98-ми %), Катеринославській губернії – 1 млн 456,4 тис. (68,9 %), Херсонській губернії – 1 млн 462,0 тис. (53,5 %), Таврійській губернії – 611,1 тис. (42,2 %, у материк. час­­тині – 60,6 %). У кожному з по­­вітів цих губерній, окрім 4-х пн. повітів Черніг. губ. та півострів. частини Таврій. губ. (Крим), укра­­їнці становили абсолютну, зрідка – відносну більшість. Ще в одній адм.-тер. одиниці Рос. імперії – Кубан. обл. (див. Кубань) – українці становили відносну більшість. Тут проживало 1 млн 270,6 тис. українців (47 % насел.). Водночас у Темрюц. від­­ділі цієї області частка українців становила 75 %, Єйському – 74 %, Єкатеринодар. – 52 %. Чимало українців мешкало в Майкоп. (31 %), Баталпашин. (27 %) відділах й Туапсин. (24 %) окрузі Чорномор. губ. (виокремлена з Кубан. обл. 1896), а також на тер. окремих повітів ін. губерній, що межували з укр. і становили суціл. укр. етногр. масив. Так, на Пд. Зх. Бессараб. губ. українців було 379,7 тис., що становило 19,7 % усього насел., при цьому вони переважали в Хотин. пов. (56 %) і складали відносну більшість в Аккерман. пов. (26 %). На крайньому сх. укр. етногр. масиву – в Області Війська Дон­­ського – проживало 719,7 тис. українців, що становило 28,1 % насел. (див. також Донщина). У Таганроз. пов. українці станови­­ли абсолютну більшість (61 %), а ще в 3-х – Ростов. (31 %), Донец. (38 %) та Сальс. (28 %) – значну частину місц. населення. У Новогригор’єв. пов. Ставроп. губ. українців було 50 %, у Мед­­веж’єн. – 45 %, Александров. – 38 %. Велика кількість українців проживала за межами осн. 9-ти губерній у повітах ін. губерній на Пн. Сх. від осн. губерній. Так, у Курській губ. (див. Курщина) – 527,8 тис. (22,3 %), при цьому у Грайворон. пов. – 58 %, Путивл. – 52 %, Новооскол. – 51 %. Украї­­нці становили значну частину насел. Суджан. (48 %), Рильс. (36 %), Корочан. (34 %) і Бєлгород. (21 %) повітів. У Воронез. губ. (див. Воронежчина) мешка­­ло 915,9 тис. українців, причому в Богучар. пов. вони становили 82 %, в Острогоз. – 90 %, Бирю­­чен. – 71 %, Валуйків. – 51 %. Безпосередньо межувало з укр. повітами й укр. насел. Павлів. пов. (42 %). На Пн. Зх., у Гроднен. губ., мешкало 262,5 тис. українців (22,6 %). При цьому частка українців у Кобрин. пов. складала 80 %, Брест. – 63 %, Бєльс. – 39 % (див. Берестейщи­­на, Білорусь). У Люблін. губ. Цар­­ства Польського (див. Королівст­­во Польське) проживало 196,5 тис. українців (16,9 %). Вони чисельно переважали у Грубешів. (60 %) й Томашув. (50 %) пов. і станови­­ли значну частину насел. Холм. (33 %) та Білгорай. (20 %) повітів. У Седлец. губ. жило 107,8 тис. українців (14 %), зосереджених переважно у Влодав. пов. (56 %), дещо менше – у Костянтинів. (36 %) та Бєльс. (38 %) пов. (у Бєльс. пов. Седлец. губ. прожи­­вало 29 тис. українців, в однойм. повіті Гроднен. губ. – 64 тис.). З метою нейтралізації польс. впливів 1912 створ. Холм. губ., 50 % насел. якої становили українці (див. Холмщина, Підляш­­шя). В Австро-Угорщині українці (понад 4 млн) проживали на своїх етніч. корін. землях суціл. смугою в 3-х регіонах – Закарпатті, Пн. Буковині та Сх. Галичині. Етніч. склад насел. цих земель характеризують насамперед дані перепису 1900. Питання про національність у анкеті було відсутнє, тому його дані мають певну неточність (не на користь українців). Осн. критерієм визначення національно­­сті насел. Сх. Галичини та більшої частини Закарпаття стала конфесійна приналежність (укра­­їнці належали до греко-катол. Церкви), Пн. Буковини та комітату Мармарош у Закарпатті – рідна мова (греко-католиками на цих тер. були не лише українці). Згідно з даними перепису і відповід. критеріями визначення національності, 1900 в угор. частині імперії (Транслейтанії) проживало 470 тис. українців. Вони становили відносну більшість у 4-х пн. закарп. комітатах: Мармарош (46,4 %), Берег (45,7 %), Угоча (39,7 %), Унг (36,4 %). Переважна частина українців (бл. 3,7 млн осіб) проживала в Австр. частині імперії (Ціслейтанії), з них 297,8 тис. становили 40,8 % насел. Буковини – окремого коронного краю (при цьому укр. насел. концентрувалося в його пн. частині); набагато більше українців проживало в Королівстві Ґаліції і Лодомерії, зосередившись у Сх. Галичині – 3 млн 19,6 тис. (62,7 %). Частка українців у Львів. пов. становила 37,5 %, Санок. – 52,1 %, Перемишл. – 54,7 %, Тер­­ноп. – 54,9 %, Золочів. – 62,5 %, Жолкев. – 66,1 %, Бережан. – 66,3 %, Чортків. – 66,5 %, Стані­­слав. – 67,4 %, Самбір. – 70,1 %, Стрий. – 73,8 %, Коломий. – 76,1 %. У Зх. Галичині більш-менш вагому частку (14,3 %) українці становили лише в Ясел. повіті.

У практич. сенсі питання про ви­­значення територ. меж України як автоном. частини Росії поста­­ло після Лютн. революції 1917. За цю справу взялося кер-во новоствор. УЦР. У травні 1917 до Петрограда (нині С.-Петер­­бург) відбула делегація УЦР на чолі з В. Винниченком. З ініціативи М. Грушевського делегація УЦР пропонувала Тимчас. урядові ухвалити декларацію, в якій тер. автоном. України визначалася в межах Київ., Поділ., Волин., Черніг., Полтав., Харків., Катеринослав., Херсон. і Таврій. губерній. Водночас наголошувалося, що «виділення неукраїнських частин з цих губерній і, навпаки, включення в склад української області українських частин із суміжних губерній, якими є Холмська, Гродненсь­­ка, Мінська, Курська, Воронезь­ка, Кубанська область та ін., надається Крайовій Раді, по узгодженню з Тимчасовим урядом та населенням цих територій». Тимчас. уряд наголосив, що у нього немає достат. повноважень для вирішення питання про надання Україні автономії, а тому запропонував дочекатися Всерос. Установ. Зборів. Під тиском обставин він змушений був піти на поступки і 3 липня 1917 визнав Генеральний секретаріат УЦР органом крайового управління. Однак, згідно з «Тимчасовою інструкцією Генеральному секретаріатові Тим­­часового уряду на Україні» від 4 серпня 1917, підвлад. Ген. сек­­ретаріатові визнано лише 5 губерній – Волин., Поділ., Київ., Полтав., Черніг. (без Сураз., Мглин., Стародуб., Новозибков. пов.). Це майже всі ті землі, з якими Укр. козац. держава геть­­мана Б. Хмельницького перейшла під протекторат рос. царя Олексія Михайловича 1654. Тим­­час. уряд не вважав за можливе при визначенні тер. України використовувати реалії 20 ст. і наполягав на тому, щоб при визначенні меж укр. автономії використовувався виключно істор. критерій, а не критерій ціліс. ма­­сиву укр. етніч. земель. На думку Тимчас. уряду, кордони укр. земель у складі Рос. імперії у 20 ст. необхідно визначати за реаліями 17 ст. Взаєм. згоди у питанні про тер. укр. автономії Ген. секретаріат УЦР і Тимчас. уряд не досягли, але на кон­­фронтацію з Тимчас. урядом Ген. секретаріат не наважився. Після падіння Тимчас. уряду УЦР 7 (20) листопада 1917 проголоси­­ла III Універсал (див. Універсали Української Центральної Ради), у якому, серед іншого, йшло­­ся про кордони: «До території Народної Української Республіки належать землі, заселені у більшості українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Кате­­ринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення границь Українсь­­кої Народної Республіки як щодо прилучення частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини, так і су­­міжних губерній і областей, де більшість населення українсь­­ке, має бути встановлене по згоді зорганізованої волі народів». Цим універсалом УЦР засвідчила свою прихильність до етногр. принципу при визначенні кордонів УНР. Однак такий підхід не давав їй підстав включити до складу УНР частину Таврій. губ. – п-ів Крим, оскільки українці становили там меншість і лише у двох пов. – Євпаторій. і Перекоп. – їхня кількість ненабагато перевищувала 20 %. У III Універсалі не згадувалася також і Кубан. обл., де на той час утворився окремий крайовий уряд. На час захоплення більшовика­­ми влади в Петрограді (див. Жовтневий переворот 1917) по­­зиція ЦК РСДРП(б) у питанні про кордони була такою самою, як і в Тимчас. уряду. Відповідно тер. України визначалася в межах 5-ти губерній – Київ., Волин., Подільської, Полтав. і Черніг. (без пн. повітів). Саме ці тер. й охоплювала утворена в липні 1917 обласна орг-ція РСДРП(б) Пд.-Зх. краю. Однак необхідність боротьби з УЦР змусила більшовиків змінити своє ставлення до проблеми укр. тер. і фактично погодитися з визначеними III Уні­­версалом УЦР кордонами Укра­­їни. Свідченням цього є рекомендації, надані 17 (30) листопада 1917 наркомом у справах національностей РНК РСФРР Й. Сталіним представникові ЦК УСДРП М. Поршу та чл. Київ. обл. ком-ту РСДРП(б) С. Бакинському. При висвітленні позиції біль­­шов. кер-ва щодо подальших дій РСДРП(б) в Україні Й. Сталін наголосив на необхідності скли­­кання Всеукр. з’їзду рад робітн. і селян. депутатів з утворенням на ньому ЦВК рад України, який повинен замінити УЦР. Це, по су­­ті, свідчило про фактичне визнання кер. РСДРП(б) етногр. принципу визначення кордонів України. Місц. укр. більшовики погодилися на запропоновану Петроградом рад. форму нац. державності. В. Ленін наполіг на тому, щоб пробільшов. делегати Всеукр. з’їзду рад селян., робітн. і солдат. депутатів 1917, які не здобули в Києві більшості, переїхали до Харкова, приєдналися до з’їзду рад Донец.-Кри­­воріз. бас. й оголосили об’єд­­наний з’їзд справжнім всеукраїнським. Він проголосив створення Рад. УНР і утворив рад. уряд – Народний секретаріат. Рад. уряд України претендував на ті ж тер., що й УЦР. Таким чином, рад. кер-во Росії остаточно погодилося на етногр. критерій при визначенні кордонів України, для нього важливим було тільки те, щоб Україна залишалася радянською. Етногр. критерій визначення кордонів укр. тер. використано і на переговорах представників УНР з Німеччиною та Австро-Угорщиною у м. Брест-Литовський (нині Брест, Білорусь). Позиція укр. делегації зміцнилася після проголошення УЦР 9 (22) січня 1918 в IV Універсалі незалежності УНР. Спроби підняти питання про приєднання до України Сх. Галичини та Пн. Буковини заблоковано австро-угор. делега­­цією. Але укр. делегації вдалося домогтися включення до складу УНР Холмщини та Підляшшя. Згідно з умовами Брестського (Берестейського) мирного договору, зх. кордон України мав проходити по довоєн. кордоні між Австро-Угорщиною і Росією, а далі – на Пн., «починаючи від Тарнограда [Тарногруда] запад­­но по лінії Білгорай, Щебретин [Щебжетин], Красностав [Красни­­слав], Пугачев, Радин [Рад­­зинь-Подляскі], Межиріччя, Сар­­на­­ки, Мельники, Високолитовськ, Каменець-Литовський [Каменец], Пружани, Вигановське озеро». Більш точно кордон мала встановити спец. комісія після етногр. досліджень. Накреслена лі­­нія загалом відповідала межам розселення українців, але проти неї виступили поляки. Тому реал. владу укр. уряд мав лише у пн. частині тер., що перебувала в нім. зоні окупації. Кер-во Рад. Росії після підписання Брест. мирного договору було змушене відмовитися від підтримки маріонетк. уряду Рад. УНР і визнати УНР, утворену УЦР. Згідно з умовами договору, кордони між Росією та Україною мали визначити в ході переговорів. Однак делегація РСФРР на чолі з Х. Раковським та Д. Мануїльським затягувала переговори, сподіваючись на поразку Німеч­­чини в 1-й світ. війні, що дало б підстави для відмови від умов договору. Водночас уряд гетьмана П. Скоропадського розпо­­чав переговори щодо кордонів Української Держави з урядами Білорусі та Всевеликого Війсь­­ка Донського. Уряд Української Держави, бажаючи мати спільника у боротьбі з більшовизмом, погодився на те, щоб кордоном між Україною та Всевеликим Військом Донським, незважаючи на наявність у ньому знач. кількості укр. етногр. земель, стала дорев. межа Обл. Війська Донського з Харків. і Катеринослав. губ. з невеликим відступом на користь України в р-ні Маріуполя. Труднощі виникли у відноси­­нах з Кубанською Народною Рес­­публікою, що не потрапила в зо­­ну окупації нім. військ. 28 травня 1918 до Києва прибула делегація Кубан. крайової ради на чолі з М. Рябоволом. За свідченням Міністра закордон. справ гетьман. уряду Д. Дорошенка, під час переговорів між П. Скоропадським і М. Рябоволом укладено таємну угоду про возз’єд­­нання України і Кубані. Однак втілити її у життя не вдалося. 23 серпня 1918 у м. Новочеркаськ (нині Ростов. обл., РФ) голова кубан. уряду Л. Бич підписав до­­говір про союз з Добровольчою армією. Втім зв’язки кер-ва Кубані з гетьман. владою в Україні не переривалися. У жовтні 1918 до Києва прибула надзвич. місія Кубан. крайової ради на чолі з В. Ткачовим. Одне із осн. її завдань – з’ясування обставин, за яких можливе об’єднання Кубані та України. Повалення гетьман. влади завадило реалізувати ці плани. Оскільки в III Універсалі УЦР не було згадки про Крим як про тер. України, нім. влада створила там крайовий уряд на чолі з генерал-лейтенан­­том С. Сулькевичем. Він узяв курс на побудову незалеж. держави, а у майбутньому – на об’єд­­нання з небільшов. Росією. Однак П. Скоропадський вважав, що Крим має ввійти до Української Держави на засадах автоном. краю. Не знайшовши в цьо­­му питанні порозуміння із С. Суль­­кевичем, він оголосив екон. блокаду п-ова. С. Сулькевич ка­­пітулював і надіслав у Київ делегацію для обговорення умов приєднання Криму до Української Держави. Наприкінці вересня 1918 умови узгоджено, але повалення влади гетьмана унеможливило реалізацію задуманого (див. Автономна Республіка Крим).

18 жовтня 1918 у Львові на зборах представників від укр. земель Австро-Угорщини, консти­­туйованих як Українська національна рада, проголошено Укр. нац. державу й розглянуто питання злуки з Українською Державою. Не заперечуючи необхідності возз’єднання всіх укр. земель, Укр. нац. рада відклала це питання на майбутнє, оскіль­­ки злука з гетьман. Україною за­­грожувала поглинанням зх.-укр. земель Росією. Кордони ЗУНР визначено таким чином: «Ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині, зокрема Схід­­на Галичина з граничною лінією Сяну, з вилученням Лемківщини, північно-західна Буковина, з містами Чернівці, Сторожинець і Серет та українська смуга північно-східної Угорщини – творить одноцільну українську територію». Символіч. для України став Акт злуки УНР і ЗУНР. Однак ні уряд відновленої УНР, ні ЗУНР не змогли вистояти в умовах міжнар. ізоляції і зазнали поразки. Закарпаття, після невдалої спроби приєднатися до ЗУНР, під назвою Підкарп. Русь увійшло до складу Чехо-Словаччини, кер-во якої обіцяло українцям автономію (див. Карпатська Україна). Окремо від Підкарп. Русі до складу Словач­­чини увійшов також невеликий етніч. укр. масив (Пряшівщина). Заг. пл. укр. етніч. земель у складі Чехо-Словаччини становила бл. 15 тис. км2. Пн. Букови­­ну, Мармарощину та Бессарабію окупувала Румунія. У випадку із Пн. Буковиною та Мармарощиною румун. уряд використав розпад Австро-Угорщини та слабкість ЗУНР, для окупації Бес­­сарабії – запрошення «Сфатул церій» (Крайової ради) – уряду проголошеної 2 (15) грудня 1917 Молд. Нар. Республіки. Між УЦР та «Сфатул церій» досягнуто домовленості про відкладення на майбутнє питання про спірні землі. Однак ці домовленості з боку «Сфатул церій» виявилися лише прикриттям для дій у напрямі приєднання Молд. Нар. Респ. до Румунії. Румун. війська до середини лютого 1918 фактично зайняли Бессарабію. 9 квіт­­ня 1918 приєднання Бессарабії до Румунії оформлено юридично. І хоча уряди УНР, Українсь­­кої Держави і УСРР не визнава­­ли законною окупацію Бессарабії, Румунія не відмовилася від захоплених територій. Заг. пл. укр. етніч. земель у складі Руму­­нії в міжвоєн. період – 17,6 тис. км2. Укр. державність збереглася ли­ше у рад. формі. На поч. 1919 постало питання про розмежування УСРР з РСФРР. До поч. лютого РНК УСРР вважав укр. ті повіти, які увійшли до складу Української Держави згідно з постановою РМ від 14 серпня 1918. Оскільки в цьому питанні виникали незгоди з владою Курс. губ., 13 січня 1919 ухвалено постанову РНК УСРР «Про включення Білгородського повіту до складу Харківської губернії». Од­нак за вказівкою Москви кордон було змінено. 10 березня 1919 РНК УСРР затвердив узгоджений з РСФРР «Договір про кордони з Російською СФРР», за яким кордони між Україною та Росією, окрім 4-х пн. пов. Черніг. губ., де українці не становили більшість, затверджено довоєнні (між­губерн.), а Перекоп. перешийок мав стати кордоном між Україною та Кримом. 1920 кордон між УСРР та РСФРР знову змінено. Рад. Україна на той час вже не мала жодних ознак екон. управлін. самостійності, рад. кер-во вбачало в УСРР автономну респ. у складі РСФРР. То­му при зміні кордонів влада ке­рувалася екон. доцільністю, на­самперед – потребою управлін. єдності Донбасу. Після тривалих узгоджень з Москвою 16 квітня ВУЦВК ухвалив постанову «Про усталення меж і складу Донецької губернії». За нею до Донец. губ. УСРР відходили «від краю Донецького війська: а) До­нецької округи станиці: Гундорів­ська, Камінська, Калитвинська, Усть-Білокалитвинська, волость Карпово-Обривська; б) Черкаської округи: станиці Володимирська, Олександрівська, далі на захід умовна: станція Козачі Ла­гери, Мало-Несвітайська, Нижнє-Кременська і дальше до межі з Таганрозькою округою; Таган­розький повіт увесь у цілості». Влітку 1920 відбулося ще одне уточнення кордону, наслідком яко­го стало приєднання до Донец. губ. тер. станиці Луганська, яка географічно знаходилася по­руч із тодіш. центром Донец. губ. Луганськом. Під час польс.-рад. війни 1920 більшов. уряд відмо­вився зупинити просування влас. військ на Керзона лінії, що розділяла укр. і польс. частини Галичини за етніч. ознакою (хоча за межами України вона залишала Холмщину, Підляшшя, Над­­сяння). Поразка у серпні 1920 рад. військ під Варшавою і подальший контрнаступ польс. ар­­мії призвели до того, що за умо­­вами Ризького мирного догово­­ру 1921 значна частина укр. етніч. тер. (Сх. Галичина, Зх. Волинь, Зх. Полісся, Підляшшя, Надсян­­ня, Лемківщина, Холмщина) пл. 122 тис. км2 опинилася у складі Польщі. 14 березня 1923 Рада послів Антанти офіційно визнала сх. кордони Польщі, встанов­­лені Ризьким мирним договором і позбавила Сх. Галичину статусу міжнар. території.

1923 в Україні й Росії розпочався перехід від дорев. адм.-те­­ри­­тор. поділу (губернії, повіти і волості) на новий (округи й р-ни). Укр. уряд скористався реформою, щоб поставити перед ЦВК РСФРР питання про приєднання до влас. респ. тих повітів і волостей у прикордон. з УСРР Курс. і Воронез. губ., у яких переважало укр. населення. Йшло­­ся про приєднання до УСРР повітів та волостей Курс. губ. з чисельністю насел. 807,2 тис. осіб (українців – 484,8 тис., 60 %), а також повітів і волостей Воронез. губ. з насел. 1 млн 243,8 тис. осіб (українців – 930,9 тис., 74,9 %). Майже водночас виконком Пд.-Сх. (від кін. 1924 – Пн.-кавказ.) краю і Пд.-Сх. бюро ЦК РКП(б) звернулися до політбюро ЦК РКП(б) з проханням вилучити з підпорядкування Україні Таганроз. та Шахтин. округи. Кер. Пн. Кавказу по­­силалися на те, що до 1917 м. Таганрог (нині Ростов. обл., РФ) з околицями входив до скла­­ду Обл. Війська Донського. Для розгляду подання уряду УСРР ЦВК СРСР створив Союзну комісію під кер-вом голови ЦВК Білорусі О. Черв’якова. Після ба­­гатьох обговорень комісія прийшла до висновку про необхідність приєднати до УСРР Путивл., Грайворон. і Бєлгород. пов. Курс. губ., а також Валуй. пов. Воронез. губ. Загалом запропо­­новано приєднати тер. з кількіс­­тю насел. 1 млн 18,6 тис. осіб, зокрема 591,7 тис. українців. Тер. з кількістю насел. 1 млн 31,2 тис. осіб (зокрема 724 тис. українців) залишалися у складі Курс. і Воронез. губерній. Однак після протесту рос. частини комісії пи­­тання винесено на розгляд остан. інстанції – політбюро ЦК РКП(б). 11 липня 1924 воно розглянуло і позитивно вирішило подання кер. Пн.-кавказ. краю. Політбю­­ро ЦК КП(б)У не погодилося з цим рішенням і попросило винести питання на розгляд чл. ЦК РКП(б) у повному складі. Й. Сталін загальмував розв’я­­зання рос.-укр. суперечки з територ. питання більше ніж на рік, поки ЦК КП(б)У не очолив Л. Ка­­ганович. Тим часом компарт.-рад. кер-во УСРР використовувало будь-який привід для того, щоб домогтися потрібного рішення від Москви. Йому вдалося навіть заручитися підтримкою з боку Інтернаціоналу Комуністичного. У резолюцію президії виконкому Комінтерну про розпуск Укр. КП від 24 грудня 1924 вписано знаменну фразу: «Тепер відбувається робота з об’єднання у складі УСРР всіх суміжних з нею територій з українською більшістю населення, що входять у Радянський Союз». Після того, як ген. секр. ЦК КП(б)У став Л. Ка­­ганович, ВУЦВК дисципліновано вніс узгоджені з Росією та Білоруссю пропозиції про врегулювання кордонів. Росії Украї­­на передавала осн. частини Та­­ганроз. та Шахтин. округ. На Пн. Сх. до УСРР переходили майже весь колиш. Путивл. пов., а також деякі прикордонні волості Курс. і Воронез. губерній. На укр.-білорус. кордоні до складу Укра­­їни включена одна сільрада у пд. частині Мозир. округи. Натомість до складу Білорусі Україна передавала частину Олев. і Сло­­вечан. (існував 1923–62 на тер. сучас. Житомир. обл.) р-нів, а також пн. частину Овруц. р-ну. Загалом УСРР отримала тер., на якій мешкало 278,1 тис. осіб, і втрачала тер. з насел. 478,9 тис. осіб. Заг. баланс надбань і втрат був не на користь України. У первин. заявці укр. уряду про перегляд кордонів йшлося про приєднання до УСРР суміж. тер. з насел. 2 млн 51 тис. осіб. Після ухвалення постанови президії ЦВК СРСР від 16 жовтня 1925 укр. громадськість не заспокоїлася. Питання про перегляд кордонів продовжували ставити на офіц. рівні. Тези червн. (1926) пленуму ЦК КП(б)У «Про підсумки українізації» закінчували­­ся адресов. політбюро ЦК дорученням: «Провадити далі роботу в справі об’єднання в скла­­ді УСРР всіх межуючих з нею територій з українською більшіс­­тю населення, що входять до складу Радянського Союзу». У грудні 1926 відбувся заг. перепис населення. Опитувані відпо­­відали на запитання про народність, тобто йшлося не стільки про нац. самовизначення, скіль­­ки про походження. Українці, які тривалий час проживали в ін. регіонах, при відповіді на сформульов. таким чином запитання в анкеті підтверджували свою національність. Перепис зафіксував кордони етногр. України всередині СРСР. Кількість українців за межами УСРР та їхня питома вага серед насел. регіо­­ну проживання становили: Центр.-Чорноземна обл. (колишні Курс. та Воронез. губ., дані на 1929, екстрапольов. за переписом 1926) – 1 млн 773,6 тис. українців (14,63 % від усього насел.), зокрема Россошан. округа – 680,6 тис. осіб (89,1 %), Острогоз. – 381,7 (49,9 %), Бєлгород. – 315,4 (36 %), Льгов. – 144,9 (14,76 %), Борисоглєб. – 107,5 (12,3 %). У 26-ти р-нах українці складали абсолютну більшість: Камен. – 99 %, Калачов. – 97,5, Михайлов. – 97, Ровен. – 94,8, Подгорен. – 93,4, Россошан. – 92,5, Ольховат. – 92, Петропавлов. – 87, Кантеміров. – 81,9, Новокалітвян. – 80,5, Павлов. – 79, Богучар. – 78,1, Алексєєв. – 73,1, Острогоз. – 70,6, Борисов. – 70,3, Волоконов. – 65, Глушков. – 63,8, Вейделєв. – 63, Воробйов. – 61,2, Гайворон. – 59,3, Бутурлін. – 58,7, Ракитян. – 58, Чернян. – 57,5, Будьонов. – 56,6, Нікіт. – 55,7, Великомихайлів. – 53,5. У Пн.-кавказ. краї (за переписом 1926) проживало 3 млн 106,8 тис. українців (37,1 %), зокрема у Кубан. окрузі – 915,4 тис. (61,5 %), Донській – 498,3 (44,0 %), Армавір. – 305,1 (32,9 %), Ставроп. – 245,7 (38,8 %), Сальс. – 207,2 (43,9 %), Сіверськодонец. – 206,5 (55,1 %), Терській – 194,1 (30,2 %), Таган­­роз. – 191,8 (71,5 %), Чорномор. – 103,9 (35,7 %), Майкоп. – 94,3 (28,6 %), Шахтин. – 70,8 (13,1 %). Українці мали абсолютну більшість у 37-ми р-нах Пн.-кавказ. краю: Ремонтин. – 93 %, Таганроз. – 93, Косар. – 90, Леоно-Калітвін. – 90, Канєв. – 89, Темрюц. – 89, Старомін. – 87, Арзгір. – 86, Курсав. – 86, Матвієво-Курган. – 86, Азов. – 85, Брюховец. – 85, Краснодар. – 85, Павлов. – 85, Сальс. – 84, Примор.-Ахтар. – 82, Кущев. – 80, Міллеров. – 80, Тімашев. – 79, Абін. – 76, Винодєльнен. – 75, Гаряче-Ключів. – 75, Єйському – 74, Сєвер. – 70, Слов’ян. – 70, Дивен. – 69, Крим. – 69, Корєнов. – 65, Єсентуц. – 64, Арап. – 62, Баталпашин. – 60, Завітін. – 55, Зимовників. – 55, Невинномис. – 55, Мечетин. – 54, Гелен­­джиц. – 52, Апшерон. – 51. Знач­­на частина укр. етногр. тер. зна­­ходилася на прилеглій до УСРР тер. РСФРР. Особливо рельєфно це видно на прикладі Центр.-чорнозем. обл., де, за переписом 1926, на Пд. колиш. Воронез. губ. проживало 903 тис. українців, які становили в цілісному масиві прилеглих до Рад. України земель понад 90 % населення. Не чекаючи опублікування остаточ. даних про нац. склад насел., політбюро ЦК КП(б)У з ініціативи М. Скрипника вирішило повернутися до проблеми укр.-рос. кордону. 21 травня 1927 воно розглянуло питання «Про приєднання до України земель». Однак у Москві вважали справу з кордонами між Україною і Росією завершеною і розв’язаною. 1928 М. Скрипник звернувся у політбюро ЦК КП(б)У з офіц. поданням, у якому констатував, що укр. насел. тих тер. РСФРР, які межують з УСРР, цілком позбавлене можливості користуватися рідною мовою і приречене на обрусіння. Цілеспрямов. русифікація мільйонів українців за межами УСРР, писав він, супе­­речить «правильній ленінській національній політиці і послаб­­лює її революційний вплив на пригноблені маси Західної Укра­­їни, Буковини, Бессарабії. В са­­мій УСРР підіймають голову во­­рожі сили, які використовують ці факти курської, кубанської, таганрозької дійсності, що не залишаються невідомими. У ро­­боті на Україні відчувається вплив тих помилок, тої неприпустимої лінії, яка проводиться на місцях, в Курській губернії, Таганрожчині і т. п.». 18 травня записку розглянуто на політбюро ЦК КП(б)У. Кер-во УСРР знову звернулося до Й. Сталіна з ініціативою переглянути питання про кордони УСРР, але цього разу без укр. претензій на Кавказ, оскільки у Москві дуже гостро реагували на рядок з укр. нац. гімну, в якому окреслювалися кордони України «від Сяну до Дону». У лютому 1929 Й. Ста­­лін востаннє на офіц. рівні торкнувся питання про кордони. На зустрічі з укр. письменниками він заявив, що ЦК двічі вивчало це питання і залишило без нас­­лідків. У даному випадку етногр. критерій не став для Кремля головним, вагомішу роль відіграли межі дорев. губерн. поділу в Росії. Інший принцип покладено в основу позиції Кремля у питанні про створення Молд. Автоном. Соціаліст. Рад. Респ. (АСРР). Упродовж десятків років на тер. дорев. Херсон. губ. осідали переселенці з-за Дністра, унаслідок чого там утворилася досить велика молд. нац. меншина. Командуючий ЗС України і Криму М. Фрунзе отри­­мав із ЦК РКП(б) доручення визначити кордони молд. автоно­­мії, яка б слугувала політ. проти­­вагою анексов. румун. урядом Бессарабії. У постанові ЦК РКП(б) ішлося не про кордон по Дніст­­ру, якого рад. уряд не визнавав, а про кордон по Пруту (притока Дунаю). Кер-во УСРР вимушено погодилося на створення автоном. респ., хоча й розуміло, що у випадку повернення до СРСР Бессарабії постане питання про створення в СРСР нової союз. респ., до якої перейде Молд. АСРР, а з нею – і частина укр. земель. Тер. Молд. АСРР визна­­чалася таким чином, щоб вона відповідала за величиною осн. одиниці тодіш. адм.-тер. поділу – окрузі. Тому до її складу увійшли не лише тер., де молдовани складали більшість насел., а й р-ни з переважно укр. населенням. 12 жовтня 1924 се­­сія ВУЦВК ухвалила постанову «Про утворення Молдавської АСРР», якою до складу автономії віднесено частину Балт. округи: Рибниц., Бірзул. (нині Ко­­тов.), Олексіїв. (так певний час від 1923 називався Красноокнян. р-н), Ананьїв. і Ставров. (існував 1923–25 на тер. сучас. Одес. обл.) р-ни повністю і частини Крутян. (назва 1923–30 Кодим. р-ну), Балт. і Валегоцулов. (так певний час називався Долин. р-н, ліквідов. 1957) р-нів та частину Одес. округи: Дубоссар., Григоріопол., Тираспол., Слобо­­дзей. р-ни (нині усі – в Молдові) Одес. губ. і низку насел. пунктів Тульчин. округи Поділ. губер­­нії. Однак у цій постанові визначено лише осн. обриси кордонів автономії, а для остаточ. розме­­жування тер. сесія ВУЦВК створила комісію з представників губвиконкомів Одес. і Поділ. губ. і рев. ком-ту Молд. АСРР, що був на той час гол. влад. органом у створюв. автономії. За наслід­­ками роботи комісії 26 листопа­­да 1924 Президія ВУЦВК ухвалила постанову «Про скасування Балтської округи Одеської губер­­нії і про приєднання Балтського району до складу АМСРР і про районування деяких районів Балт­­ської округи». Саме цей колиш. окруж. центр (м. Балта) і став столицею новоствор. авто­­номії. Процес визначення кордонів Молд. АСРР на цьому не припинився. У вересні 1926 ВУЦВК та РНК УСРР ухвалили постанову «Про врегулювання кордонів Автономної Молдавсь­­кої Соціалістичної Радянської Республіки», в якій містився перелік населених пунктів, що додатково мали відійти до автономної республіки: «1. Передати село Болгани Піщанського району і село Нижню Слободку Ве­­лико-Косницького району Тульчинської округи до складу Ка­­м’янського району АМСРР. 2. Передати Сербську, Кодимську, Французьку і Будейську сільради Тульчинської округи до складу Крутянського району АМСРР. 3. Передати села Івано-Богослов­­ку, Шайки, Добролюбівку, Стару і Нову Андріянівку Одеської округи до складу АМСРР. 4. Село Грабарівку Піщанського району Тульчинської округи вважати у складі Кам’янського райо­­ну АМСРР». Таким чином, після уточнень до складу Молд. АСРР увійшли 11 р-нів Лівобережжя Дністра. За переписом 1926, мол­­довани складали абсолютну більшість лише у Дубоссар. (67,0 %) та Слободзей. (64,7 %) р-нах, відносну – у Григоріопол. р-ні (45,7 %) та сільс. частині Ти­­распол. р-ну (38,5 %). Українці становили абсолютну більшість в Ананьїв. (51,7 %, у сільс. частині – 52,2 %), Балт. (91,1 %), Бірзул. (53,1 %,), Красноокнян. (65,9 %), Крутян. (71,7 %) р-нах та в м. Ананьїв (50,6 %). Відносну більшість українці складали в Кам’ян. (46,6 %) та Рибниц. (48,3 %) р-нах. Росіяни станови­­ли відносну більшість у Тираспол. р-ні – 32,7 %, однак переважно за рахунок м. Тирасполь, де росіян було 54,8 %. У столиці республіки (м. Балта) відносну більшість становили євреї (39,6 %), далі йшли українці (38,3 %). Загалом у Молд. АСРР наприкінці 1926 на тер. 8288 км2 проживало 546 тис. осіб: 48,5 % українців, 30,1 % молдован, 8,5 % євреїв, 8,5 % росіян та ін. У зміненій після утворення автономії Конституції УСРР 1929 за Молд. АСРР фактично визнано право виходу зі складу УСРР – про це свідчило положення, у якому говорилося, що «об’єднання» від­­бувається на основі права на самовизначення аж до відокрем­­лення. 1929 столицею Молд. АСРР став Тирасполь. Згодом змінилася і кількість р-нів у республіці. У лютому 1935 розукруп­­нено 3 р-ни з виокремленням на їхній тер. нових р-нів: Ананьїв. – з утворенням Валегоцулів., Балт. – з утворенням Піщан., Красноокнян. – з утворенням Чор­­нянського.

23 серпня 1939 у Москві підписано рад.-нім. договір про ненапад із секрет. протоколом, у якому розмежовано сферу «обо­­піл. інтересів» у Центр. та Сх. Європі. Розмежувал. лінія у Поль­­щі пролягала по р. Нарев (притока Західного Бугу, бас. Віс­­ли), р. Вісла і її притоці р. Сан, тобто більша частина міжвоєн. Польщі опинялася у «сфері інтересів» СРСР. Після того, як А. Гітлер напав на Польщу, Велика Британія і Франція оголосили Німеччині війну. Щоб не бути втягнутим у цю війну, Й. Ста­­лін терміново змінив узгоджений з А. Гітлером план спільних дій: відмовився від окупації польс. етніч. тер. (але виторгував за цю відмову переведення Литви з нім. у рад. «сферу інтересів») і здійснив вторгнення в Польщу під гаслами «визв. походу» Чер­­воної армії на допомогу «єдино­­кров. братам-українцям і білорусам». Переглянуту «на ходу» лінію розмежування «сфери інтересів» закріплено в рад.-нім. договорі «Про дружбу і кордон» від 28 вересня 1939. У складі УРСР з’явилося 6 нових областей – Волин., Дрогоб., Львів., Рівнен., Станіслав. (від 1962 – Івано-Фр.) і Тернопільська. Тер. УРСР зросла з 450-ти до 540-ка тис. км2, насел. – з 30-ти млн 960 тис. до 38-ми млн 890 тис. осіб. Користуючись ситуацією, СРСР пред’явив Румунії 26 черв­­ня 1940 ультиматум, у якому ви­­магав повернути СРСР анексов. 1918 Бессарабію і передати населену українцями пн. частину Буковини. Румун. армія без бою відійшла з тер., вказаних у рад. нотах. З більшої частини приєднаної тер. більшов. кер-во створило нову союзну респ. – Молдовську. Гол. роль у розме­­жуванні тер. новоствор. Молд. союз. респ. з тер. УРСР відіграв 1-й секр. ЦК КП(б)У М. Хрущов. Він наполіг на визначенні кордонів за етногр. принципом. Унаслідок такого підходу УРСР отримала 3 із 9-ти повітів колиш. Бессараб. губ.: Хотин., Аккерман. та Ізмаїл., а також 7 р-нів Молд. АРСР з переважно укр. насел. – Ананьїв., Балт., Валегоцулів., Кодим., Красноокнян., Піщан., Чорнянський. Із Пн. Буковини і Хотинщини створ. Чер­­нів. обл., із 2-х пд. бессараб. пов. – Ізмаїл. область. Молд. РСР утворено з 6-ти центр. повітів Бессарабії з переважно молдов. насел. і частини р-нів розформов. Молд. АРСР (р-ни лівобереж. Придністров’я). Кордон Укра­­їни з Молдовою набув сучас. обрисів. Питання про зх. кордо­­ни УРСР знову постало після нападу Німеччини на СРСР. 30 липня 1941 в Лондоні підписано угоду між СРСР та урядом Польщі в еміграції, яка передбачала відновлення дипломат. відносин та взаємодопомогу у війні проти Німеччини. Ключовим в угоді було визнання рад. урядом рад.-нім. договорів 1939 стосовно територ. змін у Польщі такими, що втратили силу. Це давало польс. урядові змогу ставити питання про відмову СРСР від зх.-укр. земель, оскіль­­ки зникала будь-яка легітимація кордону, утвор. внаслідок реалізації пакту Молотова–Ріббентропа. Однак рад. уряд уже після перших перемог Червоної армії зайняв досить жорстку позицію у територ. питанні. Уряд Польщі в еміграції на чолі зі С. Миколайчиком наполягав на тому, що лінія кордону між Поль­­щею та СРСР має бути такою, як це визначено в Ризькому мирному договорі 1921. СРСР скористався непоступливістю лон­­дон. уряду Польщі й розірвав з ним дипломат. відносини, а тим часом створив маріонетк. люблін. уряд Польщі. На Тегеранській конференції 1943 кер. країн анти­­гітлерівської коаліції виявили близькість поглядів у польс. питанні. В.-Л. Черчілль запропонував визнати кордоном між СРСР і Польщею лінію Керзона, його підтримало кер-во СРСР. Саме на цій основі рад. уряд підписав у липні 1944 таєм. договір з люблін. урядом. Щоб схилити люблін. поляків погодитися на лінію Керзона, рад. сторона почала залякувати їх заявами голови уряду УРСР М. Хру­­щова про необхідність «включення до складу Української ра­­дянської держави прадавніх укра­­їнських земель, якими є Холмщина, Грубешів, Замостя, Томашів, Ярослав». На Кримській конференції 1945 рад. делегація запропонувала вважати сх. кордоном Польщі лінію Керзона з відхиленнями від неї у деяких ділянках від 5­ти до 8­ми км на користь Польщі. Тер. СРСР на кордоні з Польщею зменшувалася на 22 тис. км2 порівняно з 1939. Нову конфігурацію кордону оформлено в Договорі між СРСР та Польщею про державний кордон від 16 серпня 1945. Укр. етнічні землі на зх. від рад.­польс. кордону мали бути де­­українізовані, а землі на сх. – деполонізовані (див. Акція «Віс­­ла»). Останні поправки в конфігурацію кордону закріплено договором «Про заміну ділянок державних територій» (підписаний 15 лютого 1951) між СРСР і Поль­­щею. За межами України залишалася ще одна велика етнічна укр. тер. – Закарпаття. Паризька мирна конференція 1919–1920 у вересні 1919 ухвалила рішення приєднати Закарпаття до Чехо­­словаччини з умовою надання краю найширшої автономії. Таке рішення підтримала міжнар. конф. русинів­емігрантів, що відбулася в листопаді 1918 у м. Скрентон (США). Однак чесь­­кий уряд надав українцям автономію лише у жовтні 1938, а у березні 1939 Закарпаття окупували угор. війська. Влітку 1942 союзники заявили, що не вважають себе зв’язаними Мюнхенською угодою 1938, а СРСР не визнавав її з моменту укладення. Таким чином, Закарпаття мало б знову стати складовою частиною Чехословаччини. Проте ситуація склалася по­ін­­шому. Реал. владу у звільненому Закарпатті почали перебирати нар. ком­ти, створювані на хвилі нац. піднесення, але підконтрол. Кремлю. 26 листопада 1944 З’їзд нар. ком­тів Закарп. України ухвалив маніфест, у яко­­му проголосив про вихід Закарп. України зі складу Чехосло­­ваччини і возз’єднання з УРСР. Переговори між урядами Чехо­­словаччини та СРСР закінчилися підписанням 29 червня 1945 у Москві Договору між СРСР і Чехословац. Респ. про Закарп. Україну, згідно з яким Закарпат­­тя виходило зі складу Чехословаччини та возз’єднувалося з Рад. Україною. Кордоном між СРСР і Чехословаччиною визна­­но кордон, що існував до 29 ве­­ресня 1938 між Словаччиною і Підкарп. Україною. Остання змі­­на кордону УРСР відбулася 1954. 19 лютого того року Президія ВР СРСР за поданням Президії ВР РРФСР та Президії ВР УРСР ухвалила рішення про передачу Крим. обл. Україні, мотивуючи це екон. доцільністю, геогр. близь­­кістю і тісними культур. зв’яз­­ка­­ми Криму з Україною. Після 1991 держ. кордон СРСР на тер. УРСР перетворився на зх. кордон незалеж. України. Міжресп. кордо­­ни УРСР з Білоруссю, Молдовою і Росією стали держ. кордонами.

Непорушність кордонів України закріплена низкою міжнар. угод. Керівні кола Польщі та України від початку були переконані в тому, що польс.­рад. кордон му­­сить залишатися недоторканним як з погляду інтересів обох країн, так і з міркувань міжнар. права, яке проголошує принцип непорушності кордонів. Тому укр.­польс. угода від 18 травня 1992 підтвердила існуючий і визначений на місцевості кордон. В угоді також наголошено, що сторони не мають жодних взаєм. територ. претензій, а також не будуть їх висувати у майбутньому. 1994–2004 проведено пере­­вірку кордонів між двома країнами. Не виникло проблем й у підтвердженні кордонів з Угорщиною та Словаччиною, детальну делімітацію та демаркацію яких здійснено ще у рад. часи. 1996–2003 здійснено перевірку кордонів між Україною та Угорщиною, 2003 розпочато пов­­торну (після 1989–94) перевірку кордонів між Словаччиною та Україною. Затягнулося розв’я­­зання питання про кордон з Румунією. 1993 Румунія в односто­­рон. порядку оголосила таким, що втратив актуальність, Дого­­вір про режим рад.­румун. кордону 1961. У 1995 оголошено нечинним «Протокол про уточнення лінії державного кордону», підписаний СРСР і Румунією 1948. Румун. громадськість почала вимагати повернення своїй країні Чернів. обл. і Пд. Бессарабії, що стала частиною Одес. області. При цьому підкреслювалося, що Україна морально зобов’язана повернути ці тер. Румунії, якщо вона не хоче солідаризуватися з пактом Молото­­ва–Ріббентропа. Підготовку до­­говору про дружбу й співроб­во та добросусідство між Україною і Румунією затримувала ру­­мун. сторона через невирішеність, як їй здавалося, проблеми кордону. Коли Румунія взяла курс на вступ до НАТО і ЄС, для неї стало неможливим залишати у нерозв’язаному вигляді питання про держ. кордон із сусід. країнами. Румун. уряд вжив заходів для припинення громад. виступів за повернення втрачених у 1940 територій. Адже стало зрозуміло, що передача Бессарабії і Пн. Буковини СРСР легітимізов. Париз. мирним догово­­ром, який у лютому 1947 Румунія вимушено уклала з Об’єдна­­ни­­ми Націями, котрі перемогли в 2­й світ. війні. Париз. мирний договір був ланкою в ціліс. системі післявоєн. європ. устрою, непорушність якого закріплено Гельсин. угодами. Незмінність укр.­румун. кордону підтвердже­­но укладенням Договору про відносини добросусідства і співроб­ва між Україною і Румунією та додатк. міжуряд. угоди у вигляді обміну листами міністрів закордон. справ двох дер­­жав. Остаточно питання про кордон знято після підписання 17 червня 2003 Договору між Україною і Румунією «Про режим українсько­румунського держав­­ного кордону, співробітництво та взаємну допомогу в прикордонних питаннях». Обома сторонами визнано демаркацію сухопут. ділянки кордону, визна­­ченої у свій час між СРСР і Румунією. Не до кінця вирішеним залишилося лише питання статусу о­ва Зміїний у Чорному мо­­рі, що впливає на визначення меж континентал. шельфу та ви­­ключної екон. зони. Площа спір­­ної тер. становила бл. 7 тис. км2. Обидві сторони подали меморандуми зі своїм баченням вирішення проблеми до Міжнар. суду ООН, який 2009 підтвердив укр. приналежність о­ва Зміїний. При вирішенні питання про кор­­дони з колиш. респ. СРСР постало завдання здійснити їх­­ню делімітацію та демаркацію, оскіль­­ки адм. межі між союз. респ. не відповідали стандартам держ. кордону. 1995–99 здійсне­­но делімітацію кордону з Молдовою, 18 серпня 1999 підписано Договір між Україною та Молдовою про держ. кордон. Від 2002 йде робота з демаркації. 1993–97 тривали роботи з делімітації білорус.­укр. кордону. 12 травня 1997 президенти обох країн підписали Договір між Україною і Республікою Білорусь про держ. кордон. Проте на цьому справа зупинилася, оскільки парламент Білорусі не ратифікував його. Причиною затягування ратифікації ста­­ла не проблема визначення територ. меж держав, а неврегульованість деяких фінанс. пи­­тань. Демаркац. робіт на кордоні України з Білоруссю ще не проводилося. Найскладнішими виявилися проблеми визначен­­ня укр.­рос. держ. кордону. Рос. політ. еліта не бажала змиритися з «територ. втратами», що стали наслідком здобуття Україною незалежності. ВР РФ 1993 навіть ухвалила рішення про надання Севастополю статусу міс­­та РФ. Робота над підготовкою широкомасштаб. договору про співпрацю між Україною і Росією загальмована через неготовність рос. сторони визнати існуючі кордони і заявити про те, що обидві країни не мають одна до одної жодних територ. претензій. Лише після 5­річ. переговорів справа зрушила з місця. 31 травня 1997 під час візиту президента РФ Б. Єльцина у Київ відбулося підписан­­ня Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією. ВР України ратифікувала договір 14 січня 1998, Рада Федерації Росії – 17 лютого 1999. Договір набув чинності 1 квітня 1999. У 1998–2003 здійснено делімітацію сухопут. ділянки між Україною та Росією, після завершення якої розпочато робо­­ти з демаркації.

Літ.: Первая Всеобщая перепись на­­селения Российской империи. Москва, 1905; Ярошевич А. Малороссы по переписи 1897 г. К., 1905; Томашівський С. Етнографічна карта Угорської Руси. С.­Петербург, 1910; Багалій Д. Історія Слобідської України. Х., 1918; Рудни­­цький С. Огляд національної території України. Берлін, 1923; Шаповал М. За­­сади української визвольної програми. Прага, 1927; Короткі підсумки перепису населення України 17 грудня року 1926. Національний і віковий склад, рід­­на мова та письменність населення. Х., 1928; За українізацію радянську: Збір­­ка постанов про українізацію на Північному Кавказі. Краснодар, 1931; Ост­­ровский З. Проблемы украинизации и белоруссизации в РСФСР. Москва, 1931; Атлас України і сумежних країв. Л., 1937; Географія України та сумежних земель. Л., 1937; Брук С. И., Кабузан В. М. Чи­­сленность и расселение украинского этноса в ХVIII – начале ХХ века // Сов. этнография. 1981. № 5; Винниченко І. Українці в державах колишнього СРСР: Історико­географічний нарис. Ж., 1992; Дністрянський М. С. Кордони України. Територіально­адміністративний уст­­рій. Л., 1992; Боєчко В. та ін. Кордони Укра­­їни: Історична ретроспектива та сучас­­ний стан. К., 1994; Українська Цент­­ральна Рада: Док. і мат. Т. 1–2. К., 1996–97; Козловський І. С. Встановлення українсько­польського кордону 1941–1951 рр. Л., 1998; Романцов В. О. Укра­­їнський етнос: на одвічних землях та з їхніми межами (XVIII–XX століття). К., 1998; Дністрянський М. С. Україна в політико­географічному вимірі. Л., 2000; Сергійчук В. Етнічні межі і державний кордон України. К., 2000; Чорний С. М. Українці в Євразії. Чисельність і розміщення за переписами 1897–1990 рр. К., 2002; Водарский Я. Е. и др. Население Крыма в конце ХVIII – конце ХХ веков: (численность, размещение, эт­­нический состав). Москва, 2003; Макарчик В. С. Міжнародно­правове визнання державного кордону між Україною і Польщею (1939–1945 рр.). К., 2004; Кабузан В. М. Украинцы в мире: динамика численности и расселения. 20­е годы XVIII века – 1989 год: формирование этнических и политических границ украинского этноса. Моск­­ва, 2006; Сосса Р. та ін.Картографічно­геодезичні роботи для встановлен­­ня державного кордону України // Держ. картографо­геодез. служба України (1991–2000). К., 2006; Бойко О. Д. Про­блема визначен­ня кордонів України в пе­ріод Централь­ної Ради (1917–1918 рр.) // УІЖ. 2008. № 1; Його ж. Територія, кор­дони і адміністративно­територіальний поділ Української Держави гетьмана П. Скоропадського (1918) // Регіон. істо­рія України: Зб. наук. ст. К., 2009. № 3; Єфі­менко Г. Визначення кордону між УСРР та РСФРР (1917–1920) // Пробл. історії України: факти, судження, пошуки: Зб. наук. пр. К., 2011. № 20; Його ж. Пробле­ма кордону між УСРР та РСФРР в 1919–1920 рр. як дзеркало статусу УСРР // Єфіменко Г. Статус УСРР та її взаємовідносини з РСФРР: довгий 1920 рік. К., 2012.

Г. Г. Єфіменко, С. В. Кульчицький

Стаття оновлена: 2014