Гончар Петро Іванович - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Гончар Петро  Іванович

ГОНЧА́Р Петро Іванович (30. 06. 1949, с. Лип’янка Шполян. р-ну, нині Черкас. обл.) – художник-монументаліст, живописець і музеєзнавець. Син Івана, батько Андрія Гончарів, чоловік Н. Матвієнко. Чл. НСХУ (1992). Закін. Київ. худож. ін-т (1972; викл. М. Духновський, В. Забашта), Київ. ун-т культури і мист-в (2000). Працював на Київ. комбінаті монум.-декор. мист-ва (1972–93). Відтоді – дир. Укр. центру нар. культури «Музей І. Гончара». Учасник всеукр. (від 1987) та міжнар. (від 1991) худож. виставок. Осн. роботи – у галузях монум.-декор. мист-ва та живопису. Творчість Г. базується на принципах школи М. Бойчука та світогляд. формах наїв. малярства. Брав участь у реконструкції розписів у відновленому Михайлів. Золотоверхому соборі в Києві. Роботи зберігаються у Запоріз., Хмельн. ХМ.

Тв.: серії – «Українське весілля» (1991), «Дитинство», «Зруйновані храми Києва» (обидві – 1992); диптихи – «Присвята пам’яті Т. Бойчука» (1991), «Джерело» (1997); «Н. Матвієнко» (1989), «Аби, серце, із тобою», «Хто посіє і пожне, як не стане вже мене» (обидва – 1990), «Свято» (1994), «Ностальгія», «Веснянки» (обидва – 1996), «Мить вічності» (2000), «Та, яка квіти садить» (2001), «Райське дерево» (2004).

Літ.: Барви творчості. Петро Гончар. Олександр Мельник. Володимир Онищенко: Каталог виставки. К., 1999.

В. М. Прядко

Стаття оновлена: 2006