Гончарство - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Гончарство

ГОНЧА́РСТВО – галузь керамічного виробництва; ремесло з виготовлення глиняних виробів, випалених у спеціальних горнах. В історії Г. відомі визначні твори декор.-ужитк. (зокрема культового) мист-ва. Гончарні вироби зберігають виразні риси істор., регіон., етніч., вироб. традицій, що виявляються у тех. та худож.-стиліст. особливостях.

Історія Г. на землях України нараховує понад 7 тис. р. Його розвиток пов’язаний із великими ремісн.-худож. традиціями Євразії, на відміну від Г. земель Європ. Росії, Білорусі та Балтії, де воно з’явилося значно пізніше, має більш архаїч. характер та ін. традиції. На тер. України глиняний посуд почали виготовляти в неоліті (від 6 тис. до н. е.). Г. як вироб-во з’явилося з поширенням гумельн. та трипіл. (5–3 тис. до н. е.) культур. Високий тех. та худож. рівень кераміки цих культур зумовлений зв’язками з високорозвиненим неоенеолітичним Г. Карпато-Балкан. регіону та Стародав. Сходу. Потреби у виробах з обпаленої глини задовольнялися домаш. та общин. вироб-вом (ліплений посуд, випал. у вогнищах та домаш. печах). На тер. Пн. Причорномор’я зріле Г. антич. традиції запозичене у 7–2 ст. до н. е. У містах-колоніях (Пантикапей, Фанагорія та ін.) працювали потужні гончарні майстерні. Серед скіфів розповсюджувався антич. гончар. посуд. З рим. колонізацією (серед. 1 ст. до н. е. – 4 ст. н. е.) зайшлі гончарі сприяли становленню у місц. насел. Г. провінційнорим. стилю. На Зх. у 5–1 ст. до н. е. розвивалося Г. кельтів. У ранньослов’ян. добу (6–8 cт.) відомі поодинокі осередки Г. (Пастирське, Канцерка). У 8–9 ст. Г. відроджується у слов’ян. культурах, формуються засади давньорус. Г. Важливим також є Г. салтово-маяц. культури (хозарське), поширене на Сх. Пн. Причорномор’я, в Приазов’ї й Тавриці (стародав. Крим). Від 8 ст. тут існувало високорозвинене Г. антич. та місц. традицій (Чабан-куле, Херсонес), що мало зв’язки з керамікою Візант. імперії. У 14 ст. воно занепало. На Г. Криму позначилися зв’язки із золотоордин. містами та Серед. Азією. Від 9 ст. розвивається Г. Київ. Русі. Більшість виробів формувалася на гончар. крузі й випалювалася у двокамер. горнах, застосовувалися кольор. поливи. Асортимент різноманітний – горщики, миски, глечики, корчаги, черпаки, корчажки, свічники, світильники, писанки, арх. плитки, дрібна пластика, голосники. У декорі посуду переважали смуги, хвилясті лінії, ряди рисок, відбитки штампа. Писанки й архіт. плитки декорувалися розписом кольор. емалями. Керам. плитки давнього Галича з рельєф. декором позначені впливом роман. мист-ва. У пізнє середньовіччя та Новий час у містах і містечках на тер. сучас. України функціонували гончар. цехи, пов’язані з європ. традиціями. Було закладено підґрунтя укр. Г. як нар. худож. промислу.

У 2-й пол. 19 – 1-й третині 20 ст. Г. – один із поширених в Україні традиц. нар. (кустар.) промислів. На зламі 19–20 ст. в Україні нараховувалося бл. 700 гончар. осередків. Найголовніші – Опішня, Міські Млини – на Полтавщині, Нова Водолага, Ізюм, Валки – на Харківщині, Ічня, Ніжин, Олешня – на Чернігівщині, Дибинці, Васильків, Гнилець, Головківка – на Серед. Наддніпрянщині, Бубнівка, Бар, Адамівка, Смотрич, Бережани, Товсте – на Поділлі, Сокаль, Гавареччина – на Львівщині, Косів, Пістинь, Кути, Коломия – на Івано-Франківщині, Берегове, Хуст, Вільхівка – на Закарпатті. У найбільших з них гончарі виробляли ужитк. та декор.-ужитк. посуд – горщики, глечики, макітри, слої, ринки, пасківники, барила, вазони для квітів, тикви (баньки, корчаги), тиквасті глечики (тиквачі, дзбанки), куманці, миски, полумиски; архіт. кераміку (кахлі, димарі, облицюв. плитку, черепицю, цеглу); іграшки, фігур. посуд та скульптуру у вигляді тварин, птахів, рідше – людей; речі реліг. вжитку (хрести, чаші, курильниці, свічники, лампадки); побут. предмети (труби, покришки для вуликів, бродильники для приготування вина, грузила) тощо.

Упродовж 20 ст. скоротилися кількість осередків, майстрів, асортимент виробів, знизилася культура ремесла, художня якість виробів. На поч. 21 ст. укр. Г. як традиц. нар. промисел майже зникло. Серед осн. причин – поширення завод. метал., фарфор. та фаянс. посуду, який поступово витіснив традицій-ні гончарні вироби, руйнівна держ. політика 1930–50-х рр. (примус. колективізація, голодомор 1932–33, високі податки, виселення гончарів з осередків, нищення гончар. горнів та кругів), відсутність системат. держ. підтримки у 1960–80-х рр., екон. негаразди 1990-х рр. Гол. ознаки укр. нар. Г. – дотримання давніх місц. традицій, колективність мислення, спадкоємність передачі майстерності – у 20 ст. зазнали знач. змін. У роботах майстрів традиц. елементи активно поповнювалися інноваціями, посилювалося індивід. начало, навчання здійснюється не тільки в родині гончаря (як це було у сільс. Г. до кін. 19 ст.): з’являються земські навч.-показові пункти та майстерні (кін. 19 – поч. 20 ст.), керам. школи (Миргород. керам. худож.-пром. школа, Глин. гончарна інструктор. школа), у гончар. артілях, які існували в осередках (1930–50-і рр.), запроваджувалося учнівство.

В укр. Г. співіснували безгрошовий обмін виробів на харчі та продаж за гроші. Продукцію майстри розвозили по навколиш. селах, продавали на ярмарках, а також збували через місц. «горшковозів» та заїжджих перекупників, які вивозили продукцію у досить віддалені місцевості. У Г. існували системи лічби виробів із традиц. для кожного центру термінологією («сотня рядова», «сотня з укладом» тощо). У 20 ст. розрізняють дві форми гончар. вироб-ва: домашнє зі збереженням давніх традицій у технології, асортименті виробів, характері їхніх форм та декору і артільно-заводське, позначене низкою нововведень (напр., Опішн. з-д «Худож. керамік»).

У 20 ст. технологія укр. Г. у домаш. вироб-ві не зазнала істот. змін: відбулося незначне скорочення окремих процесів і зменшення кількості кольорів ангобів та полив. Використовувалися місц. глини, саморобні ангоби й поливи. Гол. етапи технології, спільні для більшості осередків України: добування глини; приготування глиняної маси, ангобів, полив; формування виробів; декорування; покриття поливою; випалювання. У Г. використовуються гончарні глини з високою пластичністю, здатністю після висушування та спікання давати щільний черепок. Вони залягають в Україні повсюдно, бувають пісними чи жирними. Для отримання пластичності потріб. ступеня у Г. використовують суміші глин. Приготування глиняної маси з метою очищення від домішок і надання їй необхід. пластичності складається з кількох етапів: витримування глини на свіжому повітрі, подрібнення, перемішування з водою, набивання дерев’яним молотом («довбнею») великої купи глини («кобили»), зрізання з «кобили» тонких пластин глини «стругом», пересікання «дротом», закачування руками і розподіл глиняної маси на «грудки» відповідно до розмірів майбут. виробів, більшість з яких виконується на гончар. крузі.

У 20 ст. в укр. Г. побутував ножний гончар. круг – т. зв. волоський, або веретенний (замінив ручний та ножний шленський, або спицевий), що складається з двох круглих дисків: меншого верхнього («верхняк») і більшого нижнього («спідняк»), з’єднаних рухомою віссю – «веретеном». Обертаючи ногами нижній диск, гончар руками формує вироби й наносить окремі види декору (ритування, відбитки штампа, розпис у техніці описки). Сушать виточені вироби на спец. дошках («п’ятрах»), уникаючи протягів та соняч. проміння. Випалюють у спец. печах – горнах. У 20 ст. в Україні побутували переважно двокамерні горна, що в окремих місцевостях різняться конфігурацією в плані (круглі, овальні, грушоподібні тощо). Складаються з верх. випалюв. камери – «кабиці» та нижньої – топки, відокремлених перекриттям – «черінем» з отворами – «дучками», крізь які потрапляє розжарене повітря. «Черінь» спирається на стінку («козел»). Перед горном – «пригребиця» – невелика викопана у землі яма, де перебуває гончар, слідкуючи за випалюванням. Застосовують випал із доступом кисню (червоний черепок) та випал у безкисневому середовищі (сірий або чорний черепок). За технол. ознаками розрізняють гончарні вироби неполив’яні з червоним або чорним черепком, полив’яні (вкриті безколір. або кольор. поливами) і мальовані (з підполив. розписом). Гончарні вироби декорують ритуванням, відбитками штампа, лискуванням, наліпами, розписом ангобами в техніках «описки» (теракотові вироби), контур. розпису, фляндрування з покриттям безколір. поливою.

Г. наприкінці 19 ст. – поч. 20 ст. перебувало під увагою прогресив. інтелігенції (діяльність Полтав., Поділ., Черніг. та ін. губ. земств, Київ. кустар. т-ва, М. Біляшівського, С. Васильківського, Л. Вербицького, В. Кричевського, П. Мартиновича, О. Сластьона, Олени Пчілки та ін.). Для підтримки Г. організовувалися керам. школи (у Миргороді, Глинську, Коломиї, Товстому, Хусті, Ужгороді), зразк. гончарні майстерні, навч.-показ. пункти, виставки, кустарні склади, музеї. Після 1917 опікування Г., як і нар. мист-вом загалом, мало декларат. характер: експонування виробів на виставках, створення шкіл та майстерень (напр., Центр. експерим. майстерні при Київ. музеї укр. мист-ва, 1936), держ. постанови (Декрет ВЦВК «Про заходи сприяння кустарній промисловості», 1919; Постанова РМ СРСР «Про народні художні промисли», 1974) поєднувалися з примус. методами боротьби з «кустарями-одинаками». Г. опікувалися: Укрголовкустпром (до 1922), Всеукр. спілка кустарно-пром. кооперативів (від 1922), Укрхудожпромспілка (від 1936), Укрхудопром системи Мін-ва місц. пром-сті, Худож. фонд УРСР, СХ УРСР. Найбільші колекції гончар. виробів зберігаються в МУНДМ, МЕХП, Музеї нар. арх-ри та побуту (Київ), Коломий. музеї нар. мист-ва Гуцульщини та Покуття (Івано-Фр. обл.), Нац. музеї-заповіднику укр. гончарства в смт Опішня Зіньків. р-ну Полтав. обл., Рос. етногр. музеї (С.-Петербург). Серед дослідників укр. Г. – В. Василенко, І. Зарецький, М. Русов, Є. Спаська, Я. Риженко, Л. Шульгіна, М. Фріде, К. Матейко, Ю. Лащук, О. Данченко, О. Пошивайло. Матеріали про укр. Г. висвітлено у періодиці, зокрема у виданнях: «Археологическая лѣтопись Южной Россіи», «Киевская старина», «Народна творчість та етнографія», «Народне мистецтво», «Образотворче мистецтво», «Український керамологічний журнал», «Бібліографія українського гончарства».

Літ.: Зарецкий И. А. Гончарный промысел в Полтавской губернии. П., 1894; Украинское народное творчество. Гончарные изделия. Вып. 1: Типы укр. гончар. посуды. [Москва], 1913; Матейко К. І. Народна кераміка західних областей Української РСР: Істор.-етногр. дослідж. К., 1959; Лащук Ю. Українські гончарі. К., 1968; Данченко Л. Народна кераміка Середнього Придніпров’я. К., 1974; Бобринский А. А. Гончарство Восточной Европы: Источники и методы изучения. Москва, 1978; Пошивай-ло О. Гончарство Лівобережної України ХІХ – початку ХХ століть і відображення в ньому основних духовний настанов української народної свідомості. К., 1991; Генинг В. Ф. Древняя керамика: Методы и программы исследования в археологии. К., 1992; Пошивайло О. Етнографія українського гончарства. Лівобережна Україна. К., 1993; Романець Т. Стародавні витоки мистецтва української народної кераміки. К., 1996; Метка Л. Гончарство Луганщини (За мат. етногр. експедиції) // Укр. керамол. журн. 2002. № 2; Спанатій Л. До історії гончарного промислу Миколаївщини // Там само. № 3; Метка Л. Провідні гончарні осередки Луганщини першої половини ХХ століття // Там само. № 4; Спанатій Л. Гончарний промисел на Миколаївщині: Екскурс у минуле // Укр. керамологія: Нац. наук. щоріч. Опішня, 2002. Кн. 2; Боренько Н. Виникнення, побутування та загибель гончарних осередків на Київському Поліссі: Релікти чи істор. пам’ять? // Там само; Ханко О. Великобудищанський осередок гончарювання // Там само; Мельничук Л. С. Гончарство Поділля в системі етнокультури українців (друга половина ХІХ–ХХ століття). К., 2004; Дяків О. Західноподільські осередки гончарства ХІХ–ХХ століть // Нар. мист-во. 2005. № 3–4.

О. О. Клименко, Т. А. Романець

Стаття оновлена: 2006