Гончарство

ГОНЧА́РСТВО  — галузь керамічного виробництва; ремесло з виготовле­н­ня глиняних виробів, випалених у спеціальних горнах. В історії Г. ві­домі ви­значні твори декор.-ужитк. (зокрема культового) мистецтва. Гончарні вироби зберігають виразні риси істор., регіон., етніч., вироб. традицій, що виявляються у тех. та худож.-стиліст. особливостях.

Історія Г. на землях України нараховує понад 7 тис. р. Його роз­виток повʼязаний із великими ремісн.-худож. традиціями Євразії, на від­міну від Г. земель Європ. Росії, Білорусі та Балтії, де воно зʼявилося значно пізніше, має більш архаїч. характер та ін. традиції. На території України глиняний посуд почали виготовляти в неоліті (від 6 тис. до н. е.). Г. як виробництво зʼявилося з пошире­н­ням гумельн. та трипіл. (5–3 тис. до н. е.) культур. Високий тех. та худож. рівень кераміки цих культур зумовлений звʼязками з високороз­виненим неоенеолітичним Г. Карпато-Балкан. регіону та Стародав. Сходу. Потреби у виробах з обпаленої глини задовольнялися домаш. та общин. виробництвом (ліплений посуд, випал. у вогнищах та домаш. печах). На тер. Пн. Причорноморʼя зріле Г. антич. традиції запозичене у 7–2 ст. до н. е. У містах-колоніях (Пантикапей, Фанагорія та ін.) працювали потужні гончарні майстерні. Серед скіфів роз­по­всюджувався антич. гончар. посуд. З рим. колонізацією (серед. 1 ст. до н. е. — 4 ст. н. е.) за­йшлі гончарі сприяли становлен­ню у місц. насел. Г. провінційнорим. стилю. На Зх. у 5–1 ст. до н. е. роз­вивалося Г. кельтів. У ран­ньословʼян. добу (6–8 cт.) ві­домі поодинокі осередки Г. (Пастирське, Канцерка). У 8–9 ст. Г. від­роджується у словʼян. культурах, формуються засади давньорус. Г. Важливим також є Г. салтово-маяц. культури (хозарське), поширене на Сх. Пн. Причорноморʼя, в Приазовʼї й Тавриці (стародав. Крим). Від 8 ст. тут існувало високороз­винене Г. антич. та місц. традицій (Чабан-куле, Херсонес), що мало звʼязки з керамікою Візант. імперії. У 14 ст. воно занепало. На Г. Криму по­значилися звʼязки із золотоордин. містами та Серед. Азією. Від 9 ст. роз­вивається Г. Київ. Русі. Більшість виробів формувалася на гончар. крузі й випалювалася у двокамер. горнах, за­стосовувалися кольор. поливи. Асортимент різноманітний — горщики, миски, глечики, корчаги, черпаки, корчажки, свічники, світильники, писанки, арх. плитки, дрібна пластика, голосники. У декорі посуду пере­важали смуги, хвилясті лінії, ряди рисок, від­битки штампа. Писанки й архіт. плитки декорувалися роз­писом кольор. емалями. Керам. плитки давнього Галича з рельєф. декором по­значені впливом роман. мистецтва. У пізнє середньовіч­чя та Новий час у містах і містечках на тер. сучас. України функціонували гончар. цехи, повʼязані з європ. традиціями. Було закладено під­ґрунтя укр. Г. як нар. худож. промислу.

У 2-й пол. 19 — 1-й третині 20 ст. Г. — один із поширених в Україні традиц. нар. (ку­стар.) промислів. На зламі 19–20 ст. в Україні нараховувалося бл. 700 гончар. осередків. Найголовніші — Опішня, Міські Млини — на Полтавщині, Нова Водолага, Ізюм, Валки — на Харківщині, Ічня, Ніжин, Олешня — на Чернігівщині, Дибинці, Васильків, Гнилець, Головківка — на Серед. Над­дні­прянщині, Бубнівка, Бар, Адамівка, Смотрич, Бережани, Товсте — на Поділ­лі, Сокаль, Гавареч­чина — на Львівщині, Косів, Пістинь, Кути, Коломия — на Івано-Франківщині, Берегове, Хуст, Вільхівка — на Закарпат­ті. У найбільших з них гончарі виробляли ужитк. та декор.-ужитк. посуд — горщики, глечики, макітри, слої, ринки, пасківники, барила, вазони для квітів, тикви (баньки, корчаги), тиквасті глечики (тиквачі, дзбанки), куманці, миски, полумиски; архіт. кераміку (кахлі, димарі, облицюв. плитку, черепицю, цеглу); іграшки, фігур. посуд та скульптуру у ви­гляді тварин, птахів, рідше — людей; речі реліг. вжитку (хрести, чаші, курильниці, свічники, лампадки); побут. предмети (труби, покришки для вуликів, бродильники для приготува­н­ня вина, грузила) тощо.

Упродовж 20 ст. скоротилися кількість осередків, майстрів, асортимент виробів, знизилася культура ремесла, художня якість виробів. На поч. 21 ст. укр. Г. як традиц. нар. промисел майже зникло. Серед осн. причин — пошире­н­ня завод. метал., фарфор. та фаянс. посуду, який по­ступово витіснив традицій-ні гончарні вироби, руйнівна держ. політика 1930–50-х рр. (примус. колективізація, голодомор 1932–33, високі податки, виселе­н­ня гончарів з осередків, нище­н­ня гончар. горнів та кругів), від­сутність системат. держ. під­тримки у 1960–80-х рр., екон. негаразди 1990-х рр. Гол. ознаки укр. нар. Г. — дотрима­н­ня давніх місц. традицій, колективність мисле­н­ня, спадкоємність пере­дачі майстерності — у 20 ст. за­знали знач. змін. У роботах майстрів традиц. елементи активно поповнювалися ін­новаціями, посилювалося індивід. начало, на­вча­н­ня здійснюється не тільки в родині гончаря (як це було у сільс. Г. до кін. 19 ст.): зʼявляються земські навч.-показові пункти та майстерні (кін. 19 — поч. 20 ст.), керам. школи (Миргород. керам. худож.-пром. школа, Глин. гончарна ін­структор. школа), у гончар. артілях, які існували в осередках (1930–50-і рр.), за­проваджувалося учнівство.

В укр. Г. спів­існували без­грошовий обмін виробів на харчі та продаж за гроші. Продукцію майстри роз­возили по навколиш. селах, продавали на ярмарках, а також збували через місц. «горшковозів» та за­їжджих пере­купників, які вивозили продукцію у досить від­далені місцевості. У Г. існували системи лічби виробів із традиц. для кожного центру термінологією («сотня рядова», «сотня з укладом» тощо). У 20 ст. роз­різняють дві форми гончар. виробництва: домашнє зі збереже­н­ням давніх традицій у технології, асортименті виробів, характері їхніх форм та декору і артільно-заводське, по­значене низкою ново­введень (напр., Опішн. завод «Худож. керамік»).

У 20 ст. технологія укр. Г. у домаш. виробництві не за­знала істот. змін: від­булося не­значне скороче­н­ня окремих процесів і зменше­н­ня кількості кольорів ангобів та полив. Використовувалися місц. глини, саморобні ангоби й поливи. Гол. етапи технології, спільні для більшості осередків України: добува­н­ня глини; приготува­н­ня глиняної маси, ангобів, полив; формува­н­ня виробів; декорува­н­ня; покри­т­тя поливою; випалюва­н­ня. У Г. використовуються гончарні глини з високою пластичністю, здатністю після висушува­н­ня та спіка­н­ня давати щільний черепок. Вони залягають в Україні по­всюдно, бувають пісними чи жирними. Для отрима­н­ня пластичності потріб. ступеня у Г. використовують суміші глин. Приготува­н­ня глиняної маси з метою очище­н­ня від домішок і на­да­н­ня їй необхід. пластичності складається з кількох етапів: витримува­н­ня глини на свіжому повітрі, по­дрібне­н­ня, пере­мішува­н­ня з водою, набива­н­ня деревʼяним молотом («довбнею») великої купи глини («кобили»), зріза­н­ня з «кобили» тонких пластин глини «стругом», пере­сіка­н­ня «дротом», закачува­н­ня руками і роз­поділ глиняної маси на «грудки» від­повід­но до роз­мірів майбут. виробів, більшість з яких виконується на гончар. крузі.

У 20 ст. в укр. Г. побутував ножний гончар. круг — т. зв. волоський, або веретен­ний (замінив ручний та ножний шленський, або спицевий), що складається з двох круглих дисків: меншого верх­нього («верх­няк») і більшого нижнього («спідняк»), зʼ­єд­наних рухомою віссю — «веретеном». Обертаючи ногами нижній диск, гончар руками формує вироби й наносить окремі види декору (ритува­н­ня, від­битки штампа, роз­пис у техніці описки). Сушать виточені вироби на спец. дошках («пʼятрах»), уникаючи протягів та соняч. промі­н­ня. Випалюють у спец. печах — горнах. У 20 ст. в Україні побутували пере­важно двокамерні горна, що в окремих місцевостях різняться конфігурацією в плані (круглі, овальні, грушоподібні тощо). Складаються з верх. випалюв. камери — «кабиці» та нижньої — топки, від­окремлених пере­кри­т­тям — «черінем» з отворами — «дучками», крізь які потрапляє роз­жарене повітря. «Черінь» спирається на стінку («козел»). Перед горном — «пригребиця» — невелика викопана у землі яма, де пере­буває гончар, слідкуючи за випалюва­н­ням. За­стосовують випал із до­ступом кисню (червоний черепок) та випал у без­кисневому середовищі (сірий або чорний черепок). За технол. ознаками роз­різняють гончарні вироби неполивʼяні з червоним або чорним черепком, поливʼяні (вкриті без­колір. або кольор. поливами) і мальовані (з під­полив. роз­писом). Гончарні вироби декорують ритува­н­ням, від­битками штампа, лискува­н­ням, наліпами, роз­писом ангобами в техніках «описки» (теракотові вироби), контур. роз­пису, фляндрува­н­ня з покри­т­тям без­колір. поливою.

Г. на­прикінці 19 ст. — поч. 20 ст. пере­бувало під увагою про­гресив. інтелігенції (діяльність Полтав., Поділ., Черніг. та ін. губ. земств, Київ. ку­стар. товариства, М. Біляшівського, С. Васильківського, Л. Вербицького, В. Кричевського, П. Мартиновича, О. Сластьона, Олени Пчілки та ін.). Для під­тримки Г. організовувалися керам. школи (у Миргороді, Глинську, Коломиї, Товстому, Хусті, Ужгороді), зразк. гончарні майстерні, навч.-показ. пункти, ви­ставки, ку­старні склади, музеї. Після 1917 опікува­н­ня Г., як і нар. мистецтвом загалом, мало декларат. характер: екс­понува­н­ня виробів на ви­ставках, створе­н­ня шкіл та майстерень (напр., Центр. екс­перим. майстерні при Київ. музеї укр. мистецтва, 1936), держ. по­станови (Декрет ВЦВК «Про заходи сприя­н­ня ку­старній промисловості», 1919; По­станова РМ СРСР «Про народні художні промисли», 1974) по­єд­нувалися з примус. методами боротьби з «ку­старями-одинаками». Г. опікувалися: Укрголовкуст­пром (до 1922), Всеукр. спілка ку­старно-пром. ко­оперативів (від 1922), Укрхудож­пром­спілка (від 1936), Укрхудо­пром системи Міністерства місц. промисловості, Худож. фонд УРСР, СХ УРСР. Найбільші колекції гончар. виробів зберігаються в МУНДМ, МЕХП, Музеї нар. архітектури та побуту (Київ), Коломий. музеї нар. мистецтва Гуцульщини та Поку­т­тя (Івано-Фр. обл.), Нац. музеї-заповід­нику укр. гончарства в смт Опішня Зіньків. р-ну Полтав. обл., Рос. етногр. музеї (С.-Петербург). Серед дослідників укр. Г. — В. Василенко, І. Зарецький, М. Русов, Є. Спаська, Я. Риженко, Л. Шульгіна, М. Фріде, К. Матейко, Ю. Лащук, О. Данченко, О. Пошивайло. Матеріали про укр. Г. висвітлено у періодиці, зокрема у ви­да­н­нях: «Археологическая лѣтопись Южной Рос­сіи», «Киевская старина», «Народна творчість та етно­графія», «Народне мистецтво», «Образотворче мистецтво», «Український керамологічний журнал», «Бібліо­графія українського гончарства».

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю