Горбачов Михайло Сергійович - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Горбачов Михайло  Сергійович

ГОРБАЧО́В Михайло Сергійович (02. 03. 1931, с. Привольне Красногвардій. р-ну Ставропол. краю, РФ) – один із керівників КПРС, Голова Президії Верховної Ради СРСР (1989–90), перший і єдиний Президент СРСР (1990–91). Лауреат Нобелів. премії миру (1990). Закін. юрид. ф-т Моск. ун-ту (1955), агроном. ф-т Ставропол. с.-г. ін-ту (1967). Чл. КПРС від 1952. Кар’єра Г. пов’язана з його рідним краєм: короткий час працював механізатором МТС, був запрош. на комсомол. роботу. 1956–62 – 1-й секр. міськкому ВКЛСМ, заст. зав. відділу пропаганди і агітації, 2-й, згодом 1-й секр. ком-ту ВЛКСМ Ставропол. краю. Від 1962 – парторг територіал. вироб. колгоспно-радгосп. упр. і водночас зав. відділу парт. органів ком-ту КПРС Ставропол. краю; від 1966 – 1-й секр. Ставропол. міськкому КПРС, від 1968 – 2-й, 1970–81 – 1-й секр. ком-ту КПРС Ставропол. краю. У цей період паралельно із традиц. для парт. функціонера питаннями Г. окремо займався розвитком с.-г. вироб-ва і проблемами підвищення його ефективності. Йому були знайомі проблеми нац. меншин, насамперед пов’язані з Карачаєво-Черкес. автоном. обл. Від 1971 – чл. ЦК КПРС. Завдяки протекції Ю. Андропова, спілкуватись з яким Г. мав нагоду під час його відпочинку на Ставропіллі, у 1978 обраний секр. ЦК КПРС. Від 1979 – кандидат у чл., від 1980 – чл. Політбюро ЦК КПРС. Особливо примітною особу Г., як представника групи реформаторів усередині партії, зробили дискусії навколо «Продовольчої програми», висунутої КПРС, а також щодо методів господарювання. Після смерті Л. Брежнєва (1982) був найактивнішим прибічником лінії Ю. Андропова, який прагнув дистанціюватися від недоліків «брежнєвізму» (антикорупційна кампанія, заходи щодо зміцнення дисципліни), намагався адм. методами зупинити кризові явища. Після смерті Ю. Андропова (лютий 1984) і під час короткого перебування К. Черненка на посаді Ген. секр. ЦК КПРС (1984–85) – відп. за міжнар. зв’язки партії. 11 березня 1985 на позачерг. Пленумі ЦК КПРС обраний Ген. секр. ЦК КПРС. Практично відразу розпочав критику рад. системи. У г. «Правда» (1986, 13 лют.) надруковано ст. «Очищение. Откровенный разговор», яка містила гостру критику парт. номенклатури. Публікація викликала широку громад. дискусію. Г. підтримав цю статтю, засвідчивши, що він не проти обговорення заборонених раніше тем. 25 лютого 1986 у Кремлів. Палаці з’їздів у Москві відкрився 27-й з’їзд КПРС. Г. виступив із 5-годин. промовою, в якій підкреслив, що від 1970-х рр. розвиток економіки СРСР мав низку проблем, закликав до «радикал. реформування» системи упр., надання більшої госп. самостійності у пром-сті і на селі, але при цьому не відступаючи від осн. принципів соціалізму. Цей курс отримав заг. назву «перебудова» («перестройка»), яка повинна була охопити внутр.- і зовн.-політ. сферу. В основу екон. реформ покладено критику брежнєв. «застою», зміцнення госп. самостійності підпр-в, розвиток демократії на вироб-ві (напр., вибори директорів), сприяння кооп. і фермер. руху, приват. ініціативі, насамперед у сфері обслуговування. Щодо зовн. політики декларовано прагнення завершити «холодну війну» із Заходом. Важливою складовою політики Г. стала «гласність». Розпочата лібералізація ЗМІ призвела до швидкого підвищення критич. функції преси, радіо, телебачення, а також кіно, театру, літ-ри. Надрук. чимало раніше заборонених творів, знято «з полиць» заборонені кінострічки, поставлено гострокрит. п’єси. Однією з найбільш популяр. тем спочатку стала критика злочинів сталінізму і заклики повернутись до «справжнього» ленінізму. На поч. лютого 1987 у Москві відбулося урочисте засідання, присвячене 70-річчю Жовтневої революції. Г. виступив з доповіддю «Жовтень і перебудова: революція продовжується». Ця доповідь, проект якої обговорювався у парт. орг-ціях, дала імпульс процесу реабілітації багатьох діячів, викриттю злочинів комуніст. режиму. Невдовзі з місць ув’язнення почали повертатись політ. в’язні, а серед них і чимало українців. 13 серпня 1990 надруковано указ Г. про відновлення прав для жертв репресій 1920–50-х рр. Одначе поступово стало зрозуміло, що ця критика сталінізму має характер евфемізму, що за нею стоїть критич. погляд на всю комуніст. ідеологію. Ще однією складовою політики Г. стала «демократизація», курс на яку виявився у ході підготовки нового закону про вибори у 1988 і у спробах реформувати ВР СРСР. Наприкінці червня – на поч. липня 1988 відбулася 19-та Всесоюзна конф. КПРС. Офіційно вона розглянула питання про завдання парт. орг-цій щодо поглиблення перебудови і заходи з демократизації життя партії і сусп-ва. Фактично вона показала, що партноменклатура не бажає реформ. Тим часом гасла «перебудови» у союз. респ. почали призводити до вимог реал. нац. автономії, до відвертих відцентр. тенденцій. У деяких союз. респ. загострились міжнац. проблеми, що почало призводити до кривавих конфліктів. Недооцінка міжнац. проблем була однією з фундам. помилок Г.-реформатора. Напр., він не уявляв Україну поза СРСР, а це з самого початку робило його перебудовні гасла декларативними. Відверта його ставка на консервативні елементи політ. істеблішменту УРСР (В. Щербицький пішов з посади 1-го секр. ЦК КПУ лише у вересні 1989) підтверджувала цю оцінку. Г. не сприймав НРУ, не бажав зустрічатися з його лідерами. Дилетант у практиці міжнац. відносин, він почав експериментувати над СРСР і зрештою зрозумів, що руйнує «червону імперію», але не знайшов їй ліберал.-організованої заміни. За цих умов Г. почав демонструвати відхід «вправо» від декларованої раніше лінії. Виявом цього, зокрема, стало застосування насильства у Тбілісі (квітень 1989), Баку (січень 1990), Вільнюсі (січень 1991). З оточення Г. пішли ті, хто вважався його однодумцями (напр., О. Яковлєв). Непослідовність ініціатора реформ ставала дедалі очевиднішою. Тижневик «Московские новости» (1990, 18 лист.) надрукував відкритого листа під назвою «Страна устала ждать!» Т. Абуладзе, Ю. Афанасьєва, В. Бикова, Г. Старовойтової, Ю. Черниченка до Г. із закликом: «Або підтвердіть свою здатність до рішучих дій, або йдіть у відставку!» Прагнучи віднайти компроміс між ліберал. і консерватив. силами і тим самим за будь-яку ціну зберегти СРСР, Г. ініціював 17 березня 1991 всесоюз. референдум про збереження СССР. Референдум бойкотували 3 прибалт. респ., Грузія, Вірменія і Молдова. Участь у ньому взяли 176 млн осіб. За збереження СССР висловились 76 %. Виступаючи за нову ред. союзного договору, Г. фактично підштовхнув консерваторів до рішучих дій. У серпні 1991 було оприлюднено заяву «рад. кер-ва» про те, що «у зв’язку з неможливістю за станом здоров’я виконання Горбачовим Михайлом Сергійовичем обов’язків Президента СРСР» його повноваження переходять до віце-президента Г. Янаєва. Впроваджується надзвичай. стан; для керування країною створ. Держ. ком-т з надзвичай. стану (див. ГКЧП). Одначе путч завершився невдачею. 24 серпня 1991 Г. заявив про зняття обов’язків Ген. секр. ЦК КПРС і про необхідність саморозпуску КПРС. Серпневі події у Москві стимулювали проголошення незалежності держав. Цього ж дня ВР УРСР після провалу путчу ГКЧП у Москві затвердила Акт проголошення незалежності України. 1 грудня 1991 в Україні проведено референдум, понад 90 % учасників якого проголосували за незалежність. Перед лицем демократ. опозиції на чолі з Б. Єльциним Г. втрачав не лише авторитет, а й здатність впливати на ситуацію. 7–8 грудня 1991 на зустрічі у Мінську керівників України, Росії та Білорусі підписано угоду про створення СНД, в якій позначено, що СРСР як суб’єкт міжнар. права і геополіт. реальність припиняє своє існування. 25 грудня 1991 Г. офіційно склав з себе повноваження Президента СРСР і очолив Міжнар. фонд соц.-екон. політол. досліджень у Москві.

Особа Г. викликає різні оцінки. Представники лівих сил однозначно оцінюють його діяльність як «зрадницьку», спрямовану на руйнування СРСР. Очевидно, що найбільш ефектив. були горбачов. політика міжнар. безпеки і роззброєння, запропоноване ним «нове мислення» для світу (напр., об’єднання «двох» Німеччин). Натомість всередині СРСР Г. ніколи не користувався широкою популярністю, оскільки «перебудова» призвела до перманент. кризи і хаосу. Його спроби реформувати і модернізувати нездатну до госп. інновацій і соц. динаміки комуніст. систему в принципі були приречені на невдачу. Однак вони зазнали невдачі ще й через те, що для Г. мали вторинний характер, оскільки на 1-й план для нього виходили питання глобал. стратегії. У жодному разі не підлягає сумніву, що саме започаткована 1985 горбачов. «перебудова» дала Україні шанс стати повноцін. державою, на що сам Г. не розраховував.

Тв.: Избранные статьи и речи: В 7 т. Москва, 1987–90; Вибрані промови і статті: В 6 т. К., 1987–90; Перестройка и новое мышление для нашей страны и для всего мира. Москва, 1987; Жизнь и реформы. Москва, 1995.

Літ.: Авторханов А. От Андропова к Горбачеву. Париж, 1986; Z. Medwedjew. Der Generalsekretör. Darmstadt, 1986; G. Ruge. Michail Gorbatschow. Eine Biografie. Frankfurt am Mein, 1990; Gorbachev Michail Sergeevich // Historisches Lexikon der Sowjetunion. 1917/22 bis 1991. Herausgegeben von H.-J. Torke. München, 1993; Рубби А. Встречи с Горбачевым. Москва, 1991; Черняев А. С. Шесть лет с Горбачевым: По дневникам и записям. Москва, 1993; Яковлев А. Н. Горькая чаша. Ярославль, 1994; Грачев А. С. Дальше без меня. Москва, 1994; Медведев В. А. В команде Горбачева: Взгляд изнутри. Москва, 1994; Шахназаров Г. Х. Цена свободы: Реформация Горбачева глазами его помощника. Москва, 1994; R. G. Suny. The Soviet Experiment. Russia, the USSR, and Successor States. New York; Oxford, 1998; Шаповал Ю. Горбачов, перебудова, Україна // День. 2001, 13 берез.; Кравчук Л. Похорон імперії // ДТ. 2001, 23 серп.

Ю. І. Шаповал

Стаття оновлена: 2006