Горбачов Михайло Сергійович

ГОРБАЧО́В Михайло Сергі­йович (02. 03. 1931, с. Привольне Красногвардій. р-ну Ставропол. краю, РФ — 31. 08. 2022, Москва) — один із керівників КПРС, Голова Президії Верховної Ради СРСР (1989–90), перший і єдиний Президент СРСР (1990–91). Лауреат Нобелівської премії миру (1990). Закінчив юридичний факультет Московського університету (1955), агрономічний факультет Ставропольського сільськогосподарського ін­ституту (1967). Член КПРС від 1952. Карʼєра повʼязана з його рідним краєм: короткий час працював механізатором МТС, був за­прошений на комсомольську роботу. 1956–62 — 1-й секретар міськ­кому ВКЛСМ, за­ступник завідувача від­ділу пропаганди і агітації, 2-й, згодом 1-й секретар комітету ВЛКСМ Ставропольського краю. Від 1962 — парторг територіального вироб. колгоспно-радгоспного управлі­н­ня і водночас завідувач від­ділу партійних органів комітету КПРС Ставропольського краю; від 1966 — 1-й секретар Ставропольського міськ­кому КПРС, від 1968 — 2-й, 1970–81 — 1-й секретар комітету КПРС Ставропольського краю. У цей період паралельно із традиційними для партійного функціонера пита­н­нями він окремо за­ймався роз­витком сільськогосподарського виробництва і про­блемами під­вище­н­ня його ефективності. Йому були зна­йомі про­блеми національних меншин, насамперед повʼязані з Карачаєво-Черкеською автономною обл. Від 1971 — член ЦК КПРС. Завдяки протекції Ю. Андропова, спілкуватись з яким Г. мав нагоду під час його від­починку на Ставропіл­лі, у 1978 обраний секретарем ЦК КПРС. Від 1979 — кандидат у члени, від 1980 — член Політбюро ЦК КПРС.

Особливо примітною особу Г., як пред­ставника групи реформаторів усередині партії, зробили дис­кусії навколо «Продовольчої про­грами», висунутої КПРС, а також щодо методів господарюва­н­ня. Після смерті Л. Брежнєва (1982) був най­активнішим прибічником лінії Ю. Андропова, який прагнув ди­станціюватися від недоліків «брежнєвізму» (антикорупційна кампанія, заходи щодо зміцне­н­ня дисципліни), намагався адміністративними методами зупинити кризові явища. Після смерті Ю. Андропова (лютий 1984) і під час короткого пере­бува­н­ня К. Черненка на посаді Генерального секретаря ЦК КПРС (1984–85) — від­повід­альний за між­народні звʼязки партії.

11 березня 1985 на позачерговому Пленумі ЦК КПРС обраний Генеральним секретарем ЦК КПРС. Практично від­разу роз­почав критику радянської системи. У г. «Правда» (1986, 13 лют.) на­друковано ст. «Очищение. Откровен­ный разговор», яка містила гостру критику парт. номенклатури. Публікація викликала широку громадську дис­кусію. Г. під­тримав цю ста­т­тю, засвідчивши, що він не проти обговоре­н­ня заборонених раніше тем. 25 лютого 1986 у Кремлівському Палаці зʼ­їздів у Москві від­крився 27-й зʼїзд КПРС. Г. ви­ступив із 5-годин­ною промовою, в якій під­креслив, що від 1970-х рр. роз­виток економіки СРСР мав низку про­блем, закликав до «радикал. реформува­н­ня» системи управлі­н­ня, на­да­н­ня більшої господарської само­стійності у промисловості і на селі, але при цьому не від­ступаючи від основних принципів соціалізму. Цей курс отримав загальну назву «пере­будова» («пере­стройка»), яка повин­на була охопити внутрішньополітичну і зовнішньополітичну сфери. В основу економічних реформ покладено критику брежнєвського «за­стою», зміцне­н­ня господарської само­стійності під­приємств, роз­виток демократії на виробництві (напр., вибори директорів), сприя­н­ня кооп. і фермерському руху, приватній ініціативі, насамперед у сфері обслуговува­н­ня. Щодо зовнішньої політики декларовано прагне­н­ня завершити «холодну війну» із Заходом.

Важливою складовою політики Г. стала «гласність». Роз­почата лібералізація ЗМІ при­звела до швидкого під­вище­н­ня критичної функції преси, радіо, телебаче­н­ня, а також кіно, театру, літератури. На­друковано чимало раніше заборонених творів, знято «з полиць» заборонені кіно­стрічки, по­ставлено го­строкритичні пʼєси. Однією з найбільш популярних тем спочатку стала критика злочинів сталінізму і заклики повернутись до «справжнього» ленінізму. На поч. лютого 1987 у Москві від­булося урочисте засі­да­н­ня, присвячене 70-річчю Жовтневої революції. Г. ви­ступив з доповід­дю «Жовтень і пере­будова: революція продовжується». Ця доповідь, проект якої обговорювався у партійних організаціях, дала імпульс процесу реабілітації багатьох діячів, викри­т­тю злочинів комуністичного режиму. Не­вдовзі з місць увʼязне­н­ня почали повертатись політичні вʼязні, а серед них і чимало українців. 13 серпня 1990 на­друковано указ Г. про від­новле­н­ня прав для жертв ре­пресій 1920–50-х рр. Одначе по­ступово стало зро­зуміло, що ця критика сталінізму має характер евфемізму, що за нею стоїть критичний по­гляд на всю комуністичну ідеологію.

Ще однією складовою політики Г. стала «демократизація», курс на яку виявився у ході під­готовки нового закону про вибори у 1988 і у спробах реформувати ВР СРСР. На­прикінці червня — на поч. липня 1988 від­булася 19-та Всесоюзна конференція КПРС. Офіційно вона роз­глянула пита­н­ня про зав­да­н­ня парт. організацій щодо по­глибле­н­ня пере­будови і заходи з демократизації життя партії і су­спільства. Фактично вона показала, що партноменклатура не бажає реформ. Тим часом гасла «пере­будови» у союзних республіках почали призводити до вимог реальної національної автономії, до від­вертих від­центричних тенденцій. У деяких союзних республіках загострились між­національні про­блеми, що почало призводити до кривавих конфліктів. Недооцінка між­національних про­блем була однією з фундаментальних помилок Г.-реформатора. Напр., він не уявляв Україну поза СРСР, а це з самого початку робило його пере­будовні гасла декларативними. Від­верта його ставка на консе­рвативні елементи політичного істеблішменту УРСР (В. Щербицький пішов з посади 1-го секр. ЦК КПУ лише у вересні 1989) під­тверджувала цю оцінку. Він не спри­ймав НРУ, не бажав зу­стрічатися з його лідерами. Дилетант у практиці між­національних від­носин, він почав екс­периментувати над СРСР і зрештою зро­зумів, що руйнує «червону імперію», але не зна­йшов їй ліберал.-організованої заміни. За цих умов Г. почав демонструвати від­хід «вправо» від декларованої раніше лінії. Виявом цього, зокрема, стало за­стосува­н­ня насильства у Тбілісі (квітень 1989), Баку (січень 1990), Вільнюсі (січень 1991). З оточе­н­ня Г. пішли ті, хто вважався його однодумцями (напр., О. Яковлєв).

Непослідовність ініціатора реформ ставала дедалі очевиднішою. Тижневик «Московские новости» (1990, 18 лист.) на­друкував від­критого листа під на­звою «Страна устала ждать!» Т. Абуладзе, Ю. Афанасьєва, В. Бикова, Г. Старовойтової, Ю. Черниченка до Г. із закликом: «Або під­твердіть свою здатність до рішучих дій, або йдіть у від­ставку!» Прагнучи від­найти ком­проміс між ліберал. і консе­рвативними силами і тим самим за будь-яку ціну зберегти СРСР, Г. ініціював 17 березня 1991 всесоюзний референдум про збереже­н­ня СССР. Референдум бойкотували 3 прибалтійські республіки, Грузія, Вірменія і Молдова. Участь у ньому взяли 176 млн осіб. За збереже­н­ня СССР висловились 76 %. Ви­ступаючи за нову редакцію союзного договору, Г. фактично під­штовхнув консерваторів до рішучих дій.

У серпні 1991 було оприлюднено заяву «радянського керівництва» про те, що «у звʼязку з неможливістю за станом здоровʼя викона­н­ня Горбачовим Михайлом Сергі­йовичем обовʼязків Президента СРСР» його повноваже­н­ня пере­ходять до віце-президента Г. Янаєва. Впроваджується над­звичайний стан; для керува­н­ня країною створено Державний комітет з над­звичайного стану (див. ГКЧП). Одначе путч завершився невдачею. 24 серпня 1991 Г. заявив про зня­т­тя обовʼязків Генерального секретаря ЦК КПРС і про необхідність саморозпуску КПРС. Серпневі події у Москві стимулювали проголоше­н­ня незалежності держав.

Цього ж дня ВР УРСР після провалу путчу ГКЧП у Москві затвердила Акт проголоше­н­ня незалежності України. 1 грудня 1991 в Україні проведено референдум, понад 90 % учасників якого проголосували за незалежність. Перед лицем демократ. опозиції на чолі з Б. Єльциним Г. втрачав не лише авторитет, а й здатність впливати на ситуацію. 7–8 грудня 1991 на зу­стрічі у Мінську керівників України, Росії та Білорусі під­писано угоду про створе­н­ня СНД, в якій по­значено, що СРСР як субʼєкт між­нар. права і геополіт. реальність припиняє своє існува­н­ня. 25 грудня 1991 Г. офіційно склав з себе повноваже­н­ня Президента СРСР і очолив Між­нар. фонд соц.-екон. політол. досліджень у Москві.

Особа Г. викликає різні оцінки. Пред­ставники лівих сил одно­значно оцінюють його діяльність як «зрадницьку», спрямовану на руйнува­н­ня СРСР. Очевидно, що найбільш ефектив. були горбачов. політика між­нар. без­пеки і роз­зброє­н­ня, за­пропоноване ним «нове мисле­н­ня» для світу (напр., обʼ­єд­на­н­ня «двох» Німеч­чин). Натомість всередині СРСР Г. ніколи не користувався широкою популярністю, оскільки «пере­будова» при­звела до перманент. кризи і хаосу. Його спроби реформувати і модернізувати не­здатну до госп. ін­новацій і соц. динаміки комуніст. систему в принципі були приречені на невдачу. Однак вони за­знали невдачі ще й через те, що для Г. мали вторин­ний характер, оскільки на 1-й план для нього виходили пита­н­ня глобал. стратегії. У жодному разі не під­лягає сумніву, що саме започаткована 1985 горбачов. «пере­будова» дала Україні шанс стати повноцін. державою, на що сам Г. не роз­раховував.

Завантажити статтю