Горинь Михайло Миколайович - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Горинь Михайло  Миколайович

ГО́РИНЬ Михайло Миколайович (17. 06. 1930, с. Кнісело, нині Жидачів. р-ну Львів. обл. – 13. 01. 2013, Львів) – громадський і політичний діяч, правозахисник. Брат Богдана і Миколи, чоловік Ольги, батько Оксани Горинів. Нар. депутат України (1990–94). Ордени «За заслуги» 3-го (1998), 2-го (2005) ступ.; князя Ярослава Мудрого 5-го ступ. (2000); «За мужність» 1-го ступ. (2006). Закін. Львів. ун-т (1954). Працював на пед. роботі. Від 1961 – психолог наук.-практ. лаб. психології і фізіології праці на Львів. з-ді автонавантажувачів. Один із організаторів Клубу творчої молоді «Пролісок» у Львові (1963). Налагодив розповсюдження політ. літ-ри, яку видавали за кордоном, виготовлення самвидаву. 1965 заарешт. з політ. мотивів, 1966 засудж. до 6 р. таборів суворого режиму. Покарання відбував у Мордовії (РФ), де 1967 за «пропаганду» та поширення самвидаву серед в’язнів засудж. до 3 р. тюрем. ув’язнення у Володимир. централі. Після звільнення 1971 працював бурильником, муляром, сторожем, кочегаром тощо. Наприкінці 1970-х рр. нелегально видавав «Бюлетень» Укр. Гельсін. групи, членом якої був оголошений 1982, опікувався сім’ями політв’язнів. 1982 знову засудж. як «особливо небезпечний держ. злочинець» до 10 р. позбавлення волі у таборах і до 5 р. заслання. Звільн. 1987 у зв’язку з різким погіршенням стану здоров’я. Актив. учасник відновлення ж. «Український вісник» (1987). Один із фундаторів Міжнац. ком-ту захисту політв’язнів, Координац. ком-ту нац.-демократ. Рухів народів СРСР, Укр. Гельсін. спілки, НРУ, УРП. Від 1989 – голова секретаріату НРУ. Один із ініціаторів створення живого ланцюга Львів–Київ у День Соборності України (22 січня 1990). У жовтні 1990 обраний головою Політради і 1-м заст. голови НРУ; у лютому 1992 – співголова НРУ (в цьому ж році відійшов від кер-ва НРУ); 1992–95 – голова УРП. У ВР України 1-го скликання – Голова підкомісії зв’язків з українцями, що проживають за межами України Комісії з питань держ. суверенітету міжресп. і міжнар. відносин. У грудні 1992 Г. обрано головою Конгресу нац.-демократ. сил, 1995 – почес. головою УРП, чл. проводу УРП. Від 1997 – чл. Центр. проводу Респ. християн. партії, був головою її ред. комісії. 1999– 2006 – голова Укр. Всесвіт. Координац. Ради.

Тв.: Відгук на статтю М. Ільницького в журналі «Київ». Вісті з Кучинського особливого // Укр. вісник. 1987. № 7; Список українських політв’язнів за станом на 25 вересня // Там само. 1987. № 8; Рейд до табору смерті // Там само. 1988. № 13 (співавт.); Запалити свічу у пітьмі: Міфи, реальності і наші завдання. К., 1994; Чечня – мірило морального здоров’я Західної демократії // Самостійна Україна. 1995, 11–17 січ.; Ностальгія за імперією // Укр. форум. 1999, 16 груд.; Національна безпека та стратегія і взаємодія українських сил у світі // Там само. 1999, 15 черв.; Листи з-за ґрат. Х., 2005.

Літ.: Касьянов Г. Незгодні: Українська інтелігенція в русі опору 1960– 1980-х років. К., 1995; Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні. К., 1998; Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінських угод (док. і мат.): В 4 т. Т. 1. Х., 2001.

В. В. Овсієнко

Стаття оновлена: 2016