Громадський побут - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Громадський побут

ГРОМА́ДСЬКИЙ ПО́БУТ Форми традиц. побуту укр. народу знач. мiрою визначав принцип корпоративностi – приналежностi iндивiда до певного класу, стану, верстви. Представники рiзних соц. груп: шляхта (дворяни), купцi, духовенство, чиновники, ремiсники, селяни, робiтники та iнші – мали свої характернi особливостi життя, традицiї, звичаї i розваги, кодекс поведiнки. Iстотно вiдрiзнявся Г. п. мiста i села. Диференцiацiя культури посилювалася за рахунок етнiч., конфес. та профес. вiдмiнностей. Традиц. форми Г. п. пов’язанi з розвитком i функцiонуванням сiльс. територ. общини – громади. У громад. життi села паралельно з офiц. (юрид.) правом була чинною система нар. правових звичаїв. На основi звичаєвого («копного») права, деякi з норм якого сформувалися у перiод Київ. Русi, вирiшувалися питання, пов’яз. із земел. власнiстю, наслiдуванням майна, орендою, особистим наймом членiв общини. Iснували два типи громад. землеволодiння: общинно-подуш. i общинно-подвiрний. Перiод. передiли землi були великою подiєю в життi кожного села; вони вiдбувалися прилюдно з дотриманням певних звичаїв. Сiльс. громада в Українi мала право вiдбирати общин. надiл в одного господаря (при несплатi податкiв) i передавати його iншому. Крiм земел. угiдь, громади мали спiл. лiси, водойми, пасовища. У середньовiччi общинники користувалися ними на правах колектив. власника. Пізнiше розпочався процес вiдчуження громад. володiнь, якi переходили до рук казни або окремих землевласникiв. Проте в народi досить мiцно утримувалися давнi общиннi уявлення про те, що приватна власнiсть може поширюватися лише на поле, город, садок, якi потребували зусиль i працi людей. Природнi ж багатства (лiс, гриби, ягоди, звiрi, риба в рiчцi) визнавалися спiльними, ними мiг користуватися кожен за бажанням, i це не вважалося злочином. Такі погляди сiльс. общинникiв, що реалiзувалися у конкрет. дiях, нерiдко ставали причиною їх гострих зiткнень із землевласниками та офiц. властями. Боротьба за сервiтути – право на вiльне користування лiсами, пасовищами, мiсцями риболовлi, добування корис. копалин на Зх. Українi пiсля реформи 1848 спричинила суд. процеси, вiдкриті виступи i мас. заворушення. Пережитки форм громад. землекористування у деяких мiсцевостях збереглися навiть за iндивiд. обробiтку ґрунтiв. Зокрема на Бойкiвщинi до поч. 20 ст. звичаєве право дозволяло вiльно користуватися для випасу худоби чужою землею вiд Покрови (14 жовтня) до Юрiя (6 травня). У деяких р-нах Слобожанщини і нинi щорiч. розподiл сiножатей серед окремих сiмей вiдбувається за методикою общин. передiлiв. Громада вiдповiдала системою кругової поруки за кожного зі своїх членiв при вiдбуваннi казен. i громад. повинностей, визначала заходи i способи стягнення недоїмок. В особi своїх повноваж. представникiв вона здiйснювала контроль за станом селян. госп-в, використанням громад. лiсiв, пасовищ, здавала їх у оренду, контролювала роботу корчм, ярмаркiв, визначала цiни на товари, перевiряла мiри ваги, мiсткостi; стежила за станом дорiг, мостiв, «святих» джерел, цвинтарiв, громад. будiвель на своїй тер., виконувала т. зв. стацiй. обов’язок – забезпечувала харчами i всiм потрiбним уряд. осiб, якi приїжджали для розв’язання конкрет. питань. Без громади не обходилася жодна важл. подiя у селi. З її участю залагоджувалися суперечки при подiлi сiм’ї, призначалася опiка над госп-вами непрацездат. осiб та малолiт. сирiт, вирiшувалися питання про буд-во громад. споруд. Вiдповiдно до норм звичаєвого права громада обирала сiльс. пастуха (чабана), визначаючи йому грош. та натур. плату залежно вiд кiлькостi худоби. У деяких селах України цей порядок збережено. Пережитки общин. господарювання законсервовано у традицiях карпатцiв. Велику рогату худобу, овець i кiз тут донедавна випасали на громад. пасовищi: волiв i корiв пiд доглядом волярiв, а овець i кiз пiд доглядом вiвчарiв. На Гуцульщинi випас худоби на полонинi органiзовував власник або орендар – «депутат», якого обирали з-помiж себе члени сiльс. громади. Особливими нормами звичаєвого права регламентувалися договори на купiвлю-продаж майна, обмiн, особистий найм тощо. Поширеною формою с.-г. найму була скiпщина – звичай передавати орну землю на один посiв або луки на одну косовицю в оренду за певну частину врожаю. Пiд час жнив у центр. р-нах України практикувалися найми за снiп – «зажин», що було важл. засобом iснування для багатьох малоземельних i безземельних селян. сiмей. Релiкти давньої вироб. єдностi громад в українцiв виразно простежуються у традиц. звичаях колектив. взаємодопомоги селян при виконаннi невiдклад. i трудомiстких робiт. Це поширена в Українi толока (вiдбувалася у святк. й вихiднi днi, на добровiл. засадах i без плати за виконану роботу). Найчастiше учасниками колектив. взаємодопомоги ставали сусiди й родичi. Толоку скликали для виконання найрiзноманiтнiших робіт – польових (оранка, сiвба, збирання врожаю, заготiвля сiна), домашнiх (прядiння льону, конопель, вовни, заготiвля продуктiв, спорудження житла i госп. будiвель). У народi говорили: «Без толоки, як без руки: нi хати не зробиш, нi сiна не скосиш». Для оранки важких ґрунтiв необхiдно було запрягати в плуг кiлька пар волiв чи коней. Незаможнi селяни, не маючи необхід. тягла і с.-г. інвентарю, об’єднувалися для обробітку полів. Ця усталена форма кооперацiї називалася супрягою. Поширеною була форма взаємодопомоги «на вiдробiток»; її застосовували переважно жiнки, виконуючи по черзi польовi роботи. До колект. допомоги односельцям удавалися у випадку стихiй. лиха, пожежi, повенi, смертi господаря. Толокою виконували й громад. роботи: буд-во i ремонт церков, шкiл, лiкарень, дорiг, мостiв тощо. Громада вважала труд. допомогу почесною справою. Люди сходилися навiть тоді, коли толока випадала на днi, за нар. уявленнями забороненими для працi. В умовах пореформеного села, де активно проходили процеси майн. i соц. розшарування, нар. звичай труд. взаємодопомоги перетворювався на засiб неприхов. експлуатацiї односельчан. Цим користувалися куркулi й духовенство, якi, маючи великi земел. надiли, намагалися залучити дешеву робочу силу. Безплатну роботу з обробiтку полiв, якi належали причту, ремонту церков у народi називали «попiв. панщиною», «попiв. празниками». Згодом з’явилися толоки, де учасники працювали за вигiдну в майбут. форму найму, безпроцентну позику. Подекуди помочi стали рiзновидом колект. вiдробiтк. робiт. Такi толоки i помочi поступово втрачали свої традиц. форми i церемонiї, на них уже не запрошували, їх замовляли. Давнi традицiї спiл. господарювання у формi сябринства до 20 ст. побутували на укр. i бiлорус. Полiссi. Кiлька родичiв або сусiдiв («сябрiв», «спольникiв») за домовленiстю об’єднували свої надiли або разом обробляли неосвоєнi землi, проводячи спiльно весь цикл польових робiт i роздiляючи порiвну готовий продукт. Помiтну роль в екон. життi України 17 ст., особливо 18 ст. вiдiгравали артiлi («валки») чумакiв та рибалок. Своєрiд. устроєм вiдзначалися артiлi днiпров. лоцманiв, полiс. плотогонiв – плисакiв та карпат. бокорашiв. Згодом набули поширення артiлi косарiв, молотильникiв, чередникiв. Об’єднувалися у дорожнi артiлi й селяни, вирушаючи на заробiтки. Цi добровiл. об’єднання гуртувалися на круговiй поруцi й допомагали обстоювати спіл. iнтереси. Згуртовано й оперативно сiльс. громади виступали у боротьбi проти стих. лиха, за врятування врожаю вiд шкiдникiв, під час захисту худоби вiд нападу хижакiв тощо. У таких випадках на громад. роботи виходило все працездатне населення. У часи середньовiччя, коли общині загрожувала смертел. небезпека, виконувалися спец. роботи магiчно-охорон. призначення: ритуал. «оборювання», «огороджування» села, ткання за одну нiч жертов. полотна – громад. рушника. Навiть на стадiї розпаду сiльс. територ. громада в Українi зумiла частково зберегти свої позит. колективiст. засади. Надавалася також спiл. матер. допомога убогим, хворим або тим, хто пережив стихійне лихо. На великi релiг. свята громад. коштом влаштовувалися трапези для жебракiв i немiчних. У процесi розвитку селян. громади складалися специф. форми її самоврядування. Першорядну роль вiдiгравав заг. схiд – збори представникiв усiх госп-в. Громад. сходи українцiв успадкували традицiї давньорус. вiча. На Зх. Україні зiбрання пiд назвою «вiче» у 20 ст. відбувалися не лише в окремих селах, а й у межах усiєї округи, нерiдко набираючи полiт. забарвлення. Повноправ. учасником громад. сходу виступав глава сiм’ї – батько. Його могли замiнити старший повнолiт. син або дружина. Правом голосу на зборах громади користувалися вдови, якi самостiйно вели госп-во. Сiльс. сходи збиралися на майданi бiля церкви або управи. Скликали на них за допомогою церк. дзвона. Заг. схiд обирав адм. осiб громади: старосту села (вiйта, солтиса, бiрова), соцьких, десяцьких, присяжних, наглядачiв хлiб. гамазеїв (громад. запасiв хлiба), об’їждчикiв полiв (ланкових) та iн. Потiм цi кандидатури затверджувалися паном або держ. урядовцями. Важл. роль у громад. життi традиц. укр. села вiдiгравали церква i корчма. Вiдвiдання церкви вважалося морал. обов’язком кожного християнина. За цим ревно стежили представники духовенства. На великi релiг. свята у церквi, на цвинтарi вiдбувалися заг.-громад. ритуали, мас. нар. дiйства. Єднiсть громади одновiрцiв уособлювали церк. братства, вiдомi в Українi від 15 ст. Важл. їх функцiєю була орг-цiя храм. свят (церемонiя складалася з варiння меду, колект. трапези – братчини, виготовлення й урочите перенесення громад. свiчi тощо). Своєрiд. сільс. нар. клубом була корчма. П. Чубинський писав, що «сюди сходяться в години дозвiлля чоловiки i жiнки i заводять дружнi бесiди зі знайомими i приятелями. Сюди сходяться бiльше з метою людей подивитись i себе показати. В корчму приходять музиканти, збираються парубки i дiвчата, для яких у днi свят музика – єдина забава». У корчмi укладалися та скрiплювалися рукобиттям i могоричем уснi угоди та лихвар. операцiї. Значне пожвавлення в життя селян вносили базари i ярмарки. На них вибиралися не лише заради купiвлi-продажу, а й для того, щоб вiдпочити вiд щоден. клопотiв, набратися нових вражень. На укр. ярмарках можна було зустрiти колоритні фiгури тогочас. святк.-розваж. комплексу. Тут виступали циркачi, фокусники, мандрiвнi актори, спiваки i танцюристи, слiпi кобзарi i лiрники, петрушечники i вертепники, шарманщики, астрологи i факiри. Повертаючись додому з ярмарку, неодмiнно купували гостинцi i подарунки рiдним, особливо дiтям.

Характер. прикметою селян. побуту 19 – поч. 20 ст. були ходiння на богомiлля. Ходили невеликими групами пiшки, найчастiше навеснi або восени. Для поклонiння святим релiквiям вiдвiдували монастирi, Києво-Печер. i Почаїв. лаври. Нерiдко прочани долали пiшки сотнi верст. Таких мандрiвникiв охоче пускали на ночiвлю. Вони були носiями рiзних iсторiй i переказiв. Вiльно або невiльно перекрученi чутки з часом набували стiйкої фольклор. форми i ставали нар. анекдотами, переказами, бувальщинами. Традиц. форми регуляцiї й самоорганiзацiї життєдiяльностi сiльс. громади вiдображалися у виробленiй нею системi етикету – стереотипiзов. правилах поведiнки i нормах взаємин людей. Ця система формувалася пiд впливом соц.-психол. рис, притаман. сiльс. способу життя, й нац. традицiй. Статево-вiкова диференцiацiя мала важл. значення у субординацiї вiдносин селян. середовища, визначала мiсце кожного в розподiлi працi, громад. права й обов’язки, регулювала норми поведiнки у повсякден. побутi й на дозвiллi. Укр. селу в минулому була притаманна певна госп.-побут. вiдособленiсть чоловiкiв i жiнок. Форми громад. поведiнки жінок обумовлювалися звичаєвими обмеженнями (зокрема вони не могли входити до вибор. органiв громади).

Упродовж вiкiв в укр. селi складався узвичаєний порядок соцiалiзацiї особи – прилучення її до життєвих норм i цiнностей колективу. Громад. зрiлiсть людини пов’язувалася зі здатнiстю створити власну сiм’ю й вести самост. госп-во. Шлюбові передував перiод парубкування i дiвування, який наставав для хлопцiв у 17–18 i для дiвчат – у 15–16 р. У народi вважали, що в цьому вiцi хлопець може вже бути повноцiнним косарем, а дiвчина – доброю прялею. Досягнувши повнолiття, молодь об’єднувалася у парубочi й дiвочi громади. Вони мали свої специф. звичаї, традицiї й комплектувалися за територ. принципом. Невеликi села мали одну парубочу громаду, великi – кiлька, що формувалися в окремих частинах села – на «вулицях», «кутках». У кожнiй парубочiй громадi раз на рiк обирали ватажка (старшого парубка, отамана, «березу», «калфу»). Ним ставав розумний i фiзично сильний хлопець з органiзатор. здiбностями, який користувався авторитетом у товаришiв. Обов’язки отамана полягали в тому, щоб захищати iнтереси парубоцтва перед сiльс. владою, залагоджувати непорозумiння мiж парубками, керувати орг-цiєю молодiж. розваг, святк. ритуалiв, наймати музик. У лiтнiй перiод молодь збиралася у заг.-прийнятих мiсцях для розваг i танцiв («вулицi», «колодки», «пляс»), у холод. час – у спецiально найнятих хатах для вечорниць. Традиц. дозвiлля передбачало церемонiал вiдносин мiж парубками i дiвчатами. На всiх етапах свого iснування сiльс. громада здiйснювала функцiю охорони й передачi традицiй. У перiод середньовiччя вона контролювала рiзнi сторони життя своїх членiв, стежила за дотриманням узвичаєних правових i морал.-етич. норм, застосовувала репрес. заходи щодо порушникiв. Приписи звичаєвого права здiйснювалися через посередництво копних, волос. або зборових судiв. Із часом контролюючу мiсiю взяло на себе держ. законодавство, залишивши за звичаєвим правом порiвняно дрiбнi справи. За порушення норм громад. спiвжиття у 19 ст. на винних накладали грош. штрафи, нерiдко застосовували i середньовiчнi форми покарання: били рiзками, саджали в «холодну», замикали в «колодку». Захищаючи засади патрiархату, сiльс. громада виховувала жiнок, якi порушували шлюбну вiрнiсть: їх ганьбили, замкнувши в «куну» – спец. залiзну скобу, вмуровану у притворi церкви. Публiч. осуду й осмiянню пiддавали також злодiїв: із украденою рiччю в руках їх водили селом i соромили перед кожною хатою. Нещадно били спiйманих на гарячому палiїв i викрадачiв коней, хоча такий громад. самосуд був офiцiйно заборонений. Злиднi, безрадiсна праця i низький культур. рiвень трудiвникiв сприяли збереженню багатьох пережитк. звичаїв i традицiй. До них належить варвар. звичай жорстоких розправ над дiвчатами, якi втратили невиннiсть до шлюбу. За вiдомостями I. Франка, на Бойкiвщинi дiвчат-покриток подекуди били шнурами вiд церк. дзвонiв, які перед цим мочили у солянiй ропi. В iн. мiсцевостях вiдрiзали косу, обмащували хату, ворота дьогтем чи гноєм. Жертвами фанат. натовпу могли стати жiнки, яких звинувачували у вiдьомствi. У 17–18 ст., особливо в перiод епiдемiй, засух, голоду тощо, мiстично настроєнi члени громади нерiдко публiчно спалювали таких жiнок або пiддавали їх варвар. випробовуванню водою (досить правдиво таку розправу описано в повiстi Г. Квiтки-Основ’яненка «Конотопська вiдьма»). Унаслiдок процесiв урбанiзацiї, секуляризацiї було зруйновано селян. громаду, нар. модель макро- i мiкрокосму, вiдбулися незворотнi змiни в укладi життя, свiтоглядi, соц. психологiї мас. У країнах Зх. Європи процес руйнування селян. культури розтягувався на столiття. В Українi це відбувалося швидкими темпами. Фатал. роль при цьому вiдiгравав сталiн. метод iндустрiалiзацiї i колективiзацiї, що реалiзувався шляхом мас. репресiй i терору. У ракурсi сучас. осмислення новiт. iсторiї України епоха «великого перелому» постає як колосал. психол. драма, культурна катастрофа селянства i всього сусп-ва в цiлому. Бiльш того, процес «розселянювання селянства», супроводжуваний перекресленням нагромадженого ним за тисячолiття досвiду життя i господарювання на землi, продовжувався навiть до недавнiх часiв. Це стало однією з причин криз. ситуацiї в аграр. i пром. секторах України.

Лiт.: Чубинський П. П. Труды Этнографическо-статистической экспедиции в западно-русский край. С.-Петербург, 1872–78. Т. 1–7; Порiцький А. Я. Побут сiльськогосподарських робiтникiв Пiвдня України. К., 1963; Кувеньова О. Ф. Громадський побут українського селянства. К., 1966; Культура i побут населення України. К., 1993; Етнографiя України: Навч. посiб. Л., 1994.

О. В. Курочкiн

Стаття оновлена: 2006