Конфлікт - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Конфлікт

КОНФЛІ́КТ (від лат. сonflictus – зіткнення) – зіткнення протилежних інтересів, поглядів, оцінок, цінностей. Це протиріччя, що виникає між людьми чи колективами у процесі спілкування, їхньої спіл. діяльності через непорозуміння або протилежність інтересів, від­­сутність згоди між двома та біль­­ше сторонами. Спроби дослідж. К. сягають глибокої давнини. На думку стародав. китай. філософів, К. – джерело розвитку природи та сусп-ва. Мислителі античності вивчали природу протилежностей і суперечностей, А. Сміт розглядав К. як рушійну силу розвитку сусп-ва, М. Вебер, Л. Ґумплович, Ґ. Зіммель – як соц. реальність. К. Маркс вва­жав джерелом К. соц. нерівність, а тому вбачав у ньому підґрунтя теорії класової боротьби. Від серед. 20 ст. сформувався новий наук. напрям, представники якого всебічно і глибоко досліджують проблеми К. (Р. Дарен­форд, Л. Козер, К. Боулдінґ), наприкінці 20 ст. постала конфліктологія. Біол. тенденції К. по­­дано в працях О. Канта, Г. Спенсера, В. Беджґота та ін., психол. теорії К. (переважно різноманіт­ні інтерпретації інстинкту агресивності) обґрунтовані Ґ. Ле­­бо­ном і З. Фройдом. Від 1990-х рр. К. вивчають і в Україні. Серед перших дослідників – А. Ішмуратов, Н. Пов’якель, Г. Ложкін, А. Гірник, Є. Головаха, І. Бекеш­кіна, І. Ващенко. Людство спри­й­має історію як безкінечну низку К., оскільки це є основою динаміч. сусп. змін. Елементи К.: кон­фліктна ситуація – період прихов. взаємодії або односторон. незадоволеності, яка ґрунтуєть­ся на індивід. чи груп. оцінці ситуації, що склалася; учасники – окремі особистості або гру­пи, які по-різному оцінюють сут­­ність і походження одних й тих самих подій, пов’язаних з діяль­ністю протилеж. сторони; об’єкт – предмет, подія, дія, що зумовлюють конфліктну ситуацію; інцидент – дії сторін, які характеризуються безкомпромісністю суджень і вчинків та спрямовані на обов’язк. заволодіння об’єктом загостреного зустріч. інтересу; конфліктна поведінка – намагання прямо або побічно блокувати досягнення конфліктуючою стороною її цілей. Виходячи з функціонал. ролі, К. поділя­ють на конструктивні та деструк­тивні. Осн. психол. причинами деструктив. К. в орг-ціях можуть бути заздрість, дратівливість, зарозумілість, демонстративність, замкненість, істеричність, нестриманість тощо.

Однак К. не варто сприймати тільки з негатив. позицій, асоціюючи його з ворожнечею, оскільки часто він допомагає учасникам зіткнення краще усвідомити свою мету, звернутися до невикористаних резервів. Як правило, К. співвідносять із агресією, погрозами, ворожістю, війною тощо. Таке ставлення чітко простежується у працях авторів, які належать до школи держ. упр. й адм. школи та поділяють концепцію бюрократії за М. Вебером. Прихильники школи людських відносин вважають, що К. можна й необхідно уникати. Вони визнають можливість виникнен­ня протиріч між цілями окремої людини й орг-ції загалом, ліній. і штабним персоналом, повноваженнями й можливостями од­­нієї особи та між різними групами кер., і розглядають К. як ознаку неефектив. діяльності орг-ції та поганого управління. На думку переважної більшості науковців і частини менеджерів, навіть в орг-ціях з ефектив. упр. окремі К. не тільки можливі, але й бажані, оскільки допомагають виявити різноманітність поглядів, більшу кількість альтернатив чи проблем. Пози­тивні наслідки К. в орг-ціях: спри­яння утворенню соц. груп; виникнення засобів регулювання конфлікт. стосунків; привнесен­ня у сусп-во духу суперництва, конкуренції, консенсусу, компромісу; створення умов для по­яви протилеж. поглядів і підходів до орг-ції праці; зняття напруги між конфліктуючими сторонами; діагностика можливос­тей опонентів; негативні: незадоволеність орг-цією праці, по­­га­ний настрій, зростання плинності кадрів, зниження продуктивності праці; менший ступ. співроб-ва у майбутньому; відданість своїй групі та непродуктивна конкуренція з ін. групами орг-ції; уявлення про ін. сторону К. як про «ворога»; ско­­рочення взаємодії та спілкуван­ня між конфліктуючими групами тощо. Існують різні підходи до класифікації К., зокрема у наук. конфліктол. літ-рі виокрем­люють внутр.-особистісні, міжособистісні, міжгруп. К. і К. між особистістю та групою; за мас­штабом – глобал. і парціал. К. (протиборство окремих працівників з керівником або працівників між собою); за ставленням людини до К. – небажані (про­­являється захисна позиція особистості) та необхідні (людина поводиться природніше, адекватно). Л. Єршов класифікував К. за джерелом (К., що виникають внаслідок дій об’єктив. фак­­торів соц. ситуації та внаслідок зіткнення потреб, мотивів, поглядів, поведінки), змістом (ділові справи та особисті інтереси), значущістю (важливі лише для окремих працівників і важливі для окремих індивідів, груп, прошарків насел.), а також за типом розв’язання та за формою прояву. Традиц. виокремлення типів К. ґрунтується на суперечності конфліктуючих сто­рін. С. Чейз запропонував 18-рів­­неву структурну класифікацію, що охоплює явища від внутр.-особистіс. і міжособистіс. рівнів до К. між державами, націями; А. Здравомислов, базуючись на працях Н. Смелзера, поділяв К. за конфліктуючими сторонами на міжіндивід. і міжгрупові.

Літ.: Ішмуратов А. Т. Конфлікт і згода. Основи когнітивної теорії конфліктів. К., 1996; Шейнов В. П. Конфликты в вашей жизни и их разрешение. Минск, 1997; Анцупов А. Я., Шипилов А. И. Конфликтология. Мос­ква, 1999; Пірен М. Конфлікти і управлінські ролі: соціопсихологічний аналіз. К., 2000; Волков Б. С., Волкова Н. В. Конфликтология: Учеб. пособ. 4-е изд. Мос­ква, 2010.

М. І. Пірен

Конфлікт внутрішньо-особистісний (К. в.) – суперечності підструктур внутрішнього світу особистості, бо­­ротьба мотивів, що зумовлюють негативні переживання й усклад­­нюють прийняття рішень. Вивчення К. в. започатковане наприкінці 19 ст. і пов’яз. насамперед з ім’ям З. Фройда, який довів, що людське існування супроводжується доланням суперечностей між біол. потягами і бажаннями та соц.-культур. нормами, між несвідомим і свідомістю. У цьому постій. протиборстві, на думку вченого, полягає сутність К. в. Інакше цю проблему трактували представ­­ники гуманістич. школи. Так, амер. психолог К. Роджерс фун­­дам. компонентом структури особистості вважав «Я-кон­­цеп­­цію» (уявлення про себе), яка часто відрізняється від ідеального «Я». Дисонанс між ними він трактував як К. в., який може зумовити тяжкі псих. захворювання. Знач. поширення набула концепція К. в. амер. психолога А. Маслоу. Він виокремив низку ієрархічно організов. потреб, що мотивують структуру особистості, – фізіол. потреби, потреби в безпеці, любові, повазі, самоактуалізації. Остання, на його думку, є найвищою, а невідповідність між прагненням до самоактуалізації і реал. результатом лежить в основі К. в. Нім.-амер. психолог К. Левін виділив 3 типи ситуацій, у яких виникають К. в.: вибір між привабливими, але взаємовиключ. варіантами; вибір між двома непривабливими альтернативами; вибір цілі, досягнення якої матиме як бажані, так і небажані наслідки. За О. Леонтьєвим, К. в. – обо­­в’язкова складова структури особистості.

Серед особливостей К. в. – невідповідність структурі К. (відсут­­ні суб’єкти), специфіч­­ність форм виявлення і протікан­­ня (у формі тяжких переживань, супроводжу­­ється страхом, депресією, стре­­сом, спричиняє неврози), латент­­ність. Виділяють декілька форм виявлення таких К. – неврастенія (пригнічений настрій, зниження працездатності, погіршен­­ня сну, головний біль), ейфорія (показна радість, що не відпові­­дає ситуації), регресія (звернен­­ня до примітив. форм поведінки, уник­­нення відповідальності), проек­­ція (приписування негатив. яко­­стей іншому, необґрунтована критика інших), номадизм (неоднораз. зміна місця проживан­­ня, роботи, звичок, захоплень тощо), раціоналізм (виправдан­­ня своїх вчинків, навіть соціально не схвалюваних). К. в. є складним для вивчення, оскільки по­­в’яз. з індивідуальністю, це зумовлює наявність знач. кілько­­сті класифікацій. Найчастіше ви­­діляють такі види: мотивац. (зі­ткнення мотивів), К. нереаліз. ба­жання (зіткнення бажання з дій­сністю, яка не дає змоги його реалізувати), адаптац. (виникає через порушення рівноваги між особистістю та її оточенням), ро­льовий (неможливість реалізації одночасно кількох різних ро­лей – міжрольовий К.; різне ро­зуміння вимог, які висувають­­ся до однієї й тієї ж ролі, са­мою осо­бистістю і її оточенням – внутр.-рольовий К.), К. неадекват. самооцінки (між завищеним рівнем домагань і реал. можливостями особистості, між зани­женим рівнем домагань і об’єк­­тив. усвідомленням здібностей людини, між пра­гненнями підвищити домагання, щоб досягти успіху, та знизити їх, щоб уникнути невдачі), моральніс. (зіткнен­­ня бажань та мо­­рал. норм, почуття любові та обо­­в’язку, різних морал. цінностей), невротич. (психоген. розлад, в основі якого – непродуктивна та нерац. суперечність між особистістю та значущими для неї сторонами дійсності, яка супро­­воджується виникненням хворобливих переживань невдач, незадоволених потреб; виявляється у різних фобіях, страхах, підвищеній тривожності, по­­чутті неповноцінності). Як ін. К., К. в. бувають конструктив. і деструктивними. Кон­­структив. є К., для яких характерні макс. розвиток конфлікт. структур і мін. витрати на його вирішення. Вони не мають знач. негатив. наслідків, а заг. результатом їхнього вирішення стає розвиток особистості. Вибираючи між на­­лежним і бажаним, людина фор­­мує вольові якості. Конструктив­­ні К. сприяють мобілізації ресурсів особистості для подолан­­ня перешкод, самопізнанню і ви­­робленню адекват. самооцінки, зміцнюють психіку, надають людині відчуття повноти життя. Деструктив. К. має пере­­важно негативні наслідки. Він виникає тоді, коли особа не може зна­йти вихід із конфлікт. ситуації і вчасно вирішити внутр. протиріччя. Серед наслідків такого К. – припинення розвитку особистості, початок деградації, псих. і фізіол. дезорганізація, зниження активності й ефективності діяльності, стан псих. при­­гніченості, тривожно­­сті, залежності від ін. людей і обставин, депресія, агресія або покірність у поведінці як захисні реакції, невпевненість у своїх силах, по­­чуття неповноцінності, руйнуван­­ня життєвих цінностей. Якщо конфлікт вчасно не вдається вирішити, він може призвести до тяжких наслідків – стресу й неврозу. К. в., результатом якого стало формування агресії, має негативні наслідки для взаємодії особистості з ін. людьми (руйнування міжособистіс. стосунків, відокремлення в групі, підвище­на чутливість до критики, девіантна поведінка, неадекват­­на ре­акція на поведінку інших, пошук винних або самозвинувачення).

Літ.: Донченко Е. А., Титаренко Т. М. Личность: конфликт, гармония. К., 1989; Хорни К. Наши внутренние конф­­лик­­ты. Конструктивная теория невроза / Пер. с англ. С.-Петербург, 1997; Власен­­ко І. А. Проблема внутрішньоособистісного конфлікту в контексті психологічних досліджень особистості // Пробл. сучас. психології. 2013. Вип. 21.

Н. М. Фещенко

Конфлікт етнічний (К. е.) – найвищий ступінь загострення протиріч, найгостріший спосіб їхнього вирішення у сфері ет­нічних відносин, що проявляєть­ся у вигляді протистояння або протиборства двох і більше етнічних груп. Як різновид соц. К. у більшості випадків має змішаний характер, оскільки окрім етніч., у ньому присутні й ін. види протиріч: політ., екон., соц., реліг. тощо. Крайніми полю­сами життєпрояву етносів є ста­ни етніч. співроб-ва та К. е. Етноси зазвичай перебувають у стані позитив. взаємодії, але при цьому в етніч. свідомості імпліцитно присутні різні негат. сте­рео­типи стосовно ін. етносів, етноцентризм, ксенофобія, етнічні упередження, забобони, що підтримують певний рівень між­етніч. напруженості. З різних при­чин ці елементи етніч. свідомос­ті у деякі періоди можуть мобілізовуватися і призводити до ви­щих рівнів напруженості між ет­носами. Характерні риси К. е.: високий ступ. емоц. напруженос­ті, загострення пристрастей, по­слаблення рац. складової сусп. свідомості, використання супе­речл. й іррац. закликів і гасел. Вони можуть виникати не тільки між етніч. групами, а й всереди­ні них. Основу внутр.-етніч. К. становлять суперечності цінностей субгруп з аграр. та індустр., сільс. і міською культурами, різними віросповідан­ня­ми, мовами, картинами майбутнього. Конфліктоген. факто­рами виступають культурні та мовні відмінності, різний істор. досвід і, відповідно, різні інтерпретації фактів історії, подій ми­нулого. Історично тривалі внутр.-етнічні К. можуть призвести до поділу етніч. групи на дві або декілька самост. груп; відмови однієї або кожної з них від спіл. ідентичності та повного прийнят­тя субетніч. ідентичнос­ті (на ос­нові релігії, мови чи ін. маркера), яка перетворюється у нову етнічну ідентичність. Про­між. етап у цьому процесі – фор­мування самоідентичності у суб­груп, зокрема вироблення нових самоназв при збереженні заг. попе­ред. самоназви (напр., «кря­ше­ни» у православ. волз. татар). Особливість укр. етносу поля­гає у збереженні ідентичності окремих його частин – етногр. (лемки, бойки, гуцули) і регіон. («західняки» та «східняки»). Також існують уявлення про русинів як про четвертий самост. сх.-слов’ян. етнос. Потенційно такий внутр.-етніч. поділ може зумовити протиставлення цих груп і осн. маси укр. етносу за критеріями рівня етніч. самосвідомос­ті та патріотизму. Зіткнення політ., екон., соц., культур. інтере­сів двох або більше етніч. груп, які мають несумісні цілі у боротьбі за ресурси (територія, зем­ля, влада, домінування, вплив, соц. статус), призводить до К. е. Всередині держави вони по­в’я­зані, як правило, з протиріччями між домінант. етніч. спільністю та етніч. меншинами, нерівністю їхніх прав і свобод. Специфіч. є К. е., у якому протистоять влада і одна або декілька етніч. меншин, які домагаються забезпечення етнокультур. прав. Досить часто політ., екон., соц. та ін. ін­тереси груп у К. е. приховують за абстракт. гаслами про неспра­­ведливість, порушення прав лю­дини й етносу тощо. Дійсна або вдавана загроза інтересам і пра­вам етніч. груп формує переко­нання у необхідності їхнього захисту.

Власне К. е. ґрунтується на невизнанні, неприйнятті культу­ри, мови, норм, традицій, звичаїв, моделей поведінки однієї групи іншою. Міжгруп. непри­йняття переростає у відкритий К. тоді, коли ці групи про­жи­ва­ють в одній або сусід. державах. У сусп. свідомості будь-якого етносу протягом століть накопичуються негативні стерео­типи, забобони і хибні уявлення стосовно ін. етносів, однак це не означає, що вони постійно пе­ребувають у стані К. Сусп. умовами, які сприяють посилен­ню міжетніч. напруженості, можуть стати різноманітні «вкидан­ня» у сусп. свідомість і закріплен­ня в ній за допомогою ЗМІ етноцентрич. установок, неприяз­ні, упередженості, недовіри, не­на­­висті до окремих етніч. груп; насичення навч. програм і підручників ксенофоб. матеріалами, ідеями етномегаломанії; зао­хочення у сусп-ві етноцентризму та ін. Зростання ксенофобії все­редині країни спричинюють також зовн. чинники, серед них – масовані кампанії світ. ЗМІ з фор­мування образу ворога в особі певних етносів і реліг. груп. Гол. передумова відкритого К. – сформованість в етніч. групи уявлень і відчуттів своєї дискримінації в сусп-ві за певними оз­на­ками: доступ до ресурсів, рі­вень життя й освіти, непредстав­леність в органах влади, утис­ки рідної мови та культури, неможливість дотримуватися етніч. звичаїв і традицій, реліг. пе­­реслідування тощо. Навіть ідея толерантності може стати пред­метом внутр.-етніч. К., зокрема у випадку, коли пропонують проявляти терпимість що­до порушень фундам. морал. норм, укорінених у культурі пев­ного етносу. Приклад такого К. – заклики до толерант­ності щодо гомосексуалів (в укр. культурі їх кодифікують як збоченців, носіїв аморальності, роз­тління, розпусти). За формами, інтенсивністю, стадіями прояву К. е. поділяють на приховані та відкриті, «тліючі» й «палаючі», ко­рот­кочасні та тривалі. Осн. стадії розвитку К.: зародження, усвідомлення та емоц. визрівання, активна фаза, роз­в’язка. На стадії зародження все­редині груп поширюється націоналіст. ідеологія, зростають ет­ноцентризм, ксенофобія, етнічна мегаломанія. Усвідомлення про­являється як конкретизація образу ворога, його демонізація (примноження негатив. рис, якос­­тей і властивостей, приписуван­ня не­гатив. характеристик, вад). При цьому мобілізуються негативні етнічні стереотипи і обра­зи суперника, посилюється мо­ва ворожнечі у сусп. риториці, зро­стає емоц. напруга, свідомість групи наповнюється фантазіями, міфами, гнівом, страха­ми. Включаються соц.-психол. механізми навіювання і наслідування, звужуються можливос­ті окремої людини до самост., критич. мислення, нагнітається масовий психоз. Активна фаза – крайнє загострення, найвища мобілізація всіх сторін К. (або, принаймні, одного із учас­ників), конфліктна взаємодія про­тибор. сторін. К. е. у актив. фазі притаманні накал емоцій, нарос­тання агресивності дій та ескалація їхніх масштабів – від мирних протестів, демонстрацій до блокування і захоплення об’єк­тів, вандалізму, погромів, зброй. боротьби. У цей час висувають вимоги відновлення справедливості (як спосіб її досягнення – надання етносу автономії або його відокремлення та суве­ренізація), збереження культури, мови, самобутності, традицій і звичаїв, території. Заг. принци­пи врегулювання К. е.: легіти­ма­ція К. (визнання його існування всіма учасниками), за­лучення до розв’язання орг-ції-посеред­ни­ка, створення миро­твор. місії як засобу налагоджен­ня контактів між протибор. сторонами, інсти­туціалізація (знаходження спіл. позицій, принци­пів, понять і категорій, які поділяють усі сторони К.), пошук консенсусу з найгостріших проблем (для цьо­го у багатьох випадках залучають міжнар. орг-ції – ООН, ОБСЄ). Важ­ливим засобом запобігання К. е. є формування в етніч. групах роз­виненої культури миру, один із принципів якої – пра­гнення реа­лізації інтересів і прав своєї гру­пи не за рахунок обмеження ін­тересів і прав ін. групи та її при­ниження і, тим більше, поневолен­ня, а шляхом створен­ня рівних для всіх етніч. груп, чл. сусп-ва незалежно від етніч. та расового походження, мови, віросповідання та культури, прав, свобод і сусп. умов.

Літ.: Солдатова Г. В. Психология меж­этнической напряженности. Мос­ква, 1998; Прибиткова І. М. Міжна­ціональні відносини і потенційні конфлікти в Україні // Методологія, теорія та практика соціол. аналізу сучас. сусп-ва: Зб. наук. пр. Х., 2001; Паніна Н. Фактори національної ідентичності, толерантності, ксенофобії та антисемітизму в сучасній Україні // Со­­ціологія: теорія, методи, маркетинг. 2005. № 4; Национально-гражданские идентичности и толерантность. Опыт России и Украины в период трансформации. К., 2007.

М. О. Шульга

Конфлікт соціальний (К. с.) – зіткнення сторін реальної чи уявної соціальної суперечності. Амер. соціолог Л.-А. Козер визначав К. с. як боротьбу за цінності та домагання статусу, вла­­ди, ресурсів, у процесі якої опо­ненти нейтралізують, завдають збитків або усувають суперників. Його суб’єктами можуть бути індивіди і групи, предметом – проблема, що спричинила боротьбу сторін, об’єктом – цінності та дефіцитні ресурси. Виокремлюють просторові, часові й соц.-психол. умови перебігу К. с. Зменшують імовірність його виникнення норматив. консенсус (згода сторін щодо цілей, правил поведінки, процедур при­йняття рішень, системи влади, статусів і ролей), психол. та фіз. сегрегація (відсутність контактів), наявність чіткої системи статусів, соц. мобільність, відсутність у потенц. ініціатора К. зовн. підтримки (морал., матеріал., військ.), відсутність (або усунення) лідерів, орієнтов. на протидію ін. стороні. Процес розширення та поглиблення К. с. називають ескалацією. Під час ескалації може зростати кількість спірних питань, сторони переходять від м’яких (аргумен­ти, докори) до жорстких (погро­зи, застосування сили) способів взаємодії, розбіжності з конкрет. питань поступаються місцем більш широким розбіжностям, початк. бажання досягнути поставленої мети змінює бажання перемогти супротивника, завдати йому шкоди. Вважають, що К. між групами має більший ризик ескалації, ніж К. між індивідами. Ескалація міжгруп. К. с. може мати наслід­ком соц. нестабільність, значні матеріал. і морал. втрати, загро­жувати здо­ров’ю та життю людей. Водночас він може сприя­ти усвідомленню учасниками К. своїх цілей і пріоритетів, уточненню ін­формації про соц. середовище, співвідношення сил сторін, інтенсифікації відносин і стимуляції соц. інновацій. К. с., що ви­являє та розв’язує соц. суперечності, є важливим чинником сусп. розвитку. У демократ. сусп-ві численні різноспря­мов. К. виконують функ­ції стабілізації, інтеграції системи відносин, сигналізації (про наявність проблем), зменшення соц. напруженості, створення нових соц. норм та ін-тів, адаптації і соціалізації ін­дивідів та груп. К. з ін. групою сприяє груп. інтеграції та ідентифікації, мобілізує внутр. ресурси групи, нації, сусп-ва. Групи, які три­валий час беруть участь у боротьбі, демонструють тен­денцію до придушення внутр. К.; якщо ж К. виникає, то він може завершитися розколом групи або вигнанням дисидентів. К. з одними групами підштовхують до створення об’єд­нань і тимчас. коаліцій з ін., що сприяє спілкуванню, зменшує соц. ізоляцію індивідів і груп. На думку Л.-А. Ко­­зера, соц. струк­тура, що дозво­ляє численні К., допомагає функціонуванню різ­нома­ніт. асоціацій і коаліцій, цілі яких перетинаються, що запобігає концентрації конфлікт. по­тенціалу в одному напрямі. Соц. сис­­теми зацікавлені в інституалізації К. с., крім того, вони ство­рюють ін-ти, які виконують функ­ції т. зв. захисних клапанів, надаючи індивідам спец. об’єкти для вираження ворожих почуттів і каналізуючи агресію безпеч. для системи чином. Інституалізов. К. регулюють певними правилами та нормами, що дає змогу виявити співвідношення сил сторін і здебіль­шого завершити К. раніше, ніж сторони витратять всі ресурси на боротьбу. Прикладом соц. ін-ту, який врегульовує численні К. с., є суд. У випадку, коли К. інституалі­зовано не повністю, значну роль у визначенні результатів відіграють символічні знаки перемоги або поразки, що формують масове сприйняття подій.

Літ.: L. A. Coser. The Fuctions of So­­cial Conflict. Glencoe, 1956; Гірник А. М. Ос­нови конфліктології: Навч. посіб. К., 2010.

А. М. Гірник

Конфлікт у літературі К. у літературі – зіткнення про­ти­леж­них поглядів та інтересів, на­­пру­жена боротьба, загострення су­перечностей, що творять осно­ву сюжету художнього твору і співвіднесені з його композицією. К. узгоджений із трагіч., героїч., коміч., сатир. пафосом за­леж­но від домінантної естет. категорії твору (піднесеного, ве­лич­ного чи потворного). К. відо­мий від античності, пов’яз. із ви­­до­вими ознаками літ-ри (мист-ва), завжди є в основі протистоян­ня опозицій, містить суперечність, зумовлюючи необхідність дії; на цьому наголошував Ґ. Геґель, вживаючи поняття «колізія». К. близький до неї, але колізія відтворює більший масштаб суперечностей. К. як один зі способів типізації зосереджується не на зображенні гостроти протидіючих сил, а на висвітленні їхньої суті, формує основу взаємопереходу змісту і форми, внутр. складники твору за допомогою сюжету, композиції, літ. характерів (напр., душевна драма Отелло з однойм. п’єси В. Шекспіра тривала доти, доки діяла інтрига Яґо). К. у творі характеризують локальність, перехідність і фатальність. В основу сюжету покладено порушення, що потребує усунення, розв’язання. Від вибору К. залежить втілення концепції твору, в якій його зовн. ознаки (перебіг інтриги) поєднують із внутр., психологічними. Виокремлюють К. за типом зв’язку між сторонами (розмежування, про­ти­ставлення, зіткнен­ня), за те­матикою (політ., громад., етніч., побут., родин., морал.-етич. тощо), за типологією (типовий, нетиповий), за місцем у структурі твору (гол., другоряд.), за рівнем складності (простий, склад­ний), за сферою побутування (зовн., внутр.), за масштабом (локал., панорам.), за пси­хол. особливостями людини (су­­перечності між обов’язком та честю, розумом і почуттям), соц. та вродж. ознаками людини (ста­­нова нерівність, наявність або відсутність таланту, врода чи потворність), за субстанціональ­ністю (перехід., стійкий), безпосередністю чи опосередкованістю. Існує також поділ К. на персоніфікований, який охоплює групу персонажів із вираз. характерами, що розкриваються у відповід. обставинах, та текстуально реалізований у поліфоніч. системі твору у вигляді оповідача, персонажа, антитетичного оточенню тощо. Особливого значення К. надавали у драматургії, де він сприяв напруженості дії, розкриттю характерів дійових осіб. Якщо у 19 ст. життєві суперечності відтворювали переважно на зовн., подієвому рівні, то на межі 19–20 ст. митці стали більше наголошувати на внутр. суперечнос­тях персонажів, у практиці модерністів переважало антиноміч­не напруження змісту і форми, композиції й теми, а за термінологією «нової критики» – текстури і структури. З позиції струк­туралізму, К. на всіх рівнях тексту розгортався у межах бінар. опозицій, будь-яке сюжетне про­тистояння було зумовлене значущим протиставленням внутрішньотекстових складників. Натомість М. Бахтін, висуваючи теорію карнавал. сміхової культури, вважав, що протилежності можуть бути замінені антипо­дами. Проблемі худож. К. присвяч. наук. студії А. Погрібного.

Літ.: Погрібний А. Художній конфлікт і розвиток сучасної радянської прози. К., 1981.

Ю. І. Ковалів

Стаття оновлена: 2014