Васильченко Степан Васильович

ВАСИ́ЛЬЧЕНКО Степан Васильович (справж. — Панасенко; 27. 12. 1878(08. 01. 1879), м. Ічня, нині Черніг. обл. — 11. 08. 1932, Київ) — письмен­ник, журналіст, пере­кладач, педагог. Батько Ю. Кодака. Закін. Коростишів. учител. семінарію (нині Житомир. обл., 1898), навч. у Глухів. учител. ін­ституті (нині Сум. обл., від 1904; того ж року виключ. за участь у рев. подіях). Учителював на Київщині та Полтавщині. Від 1905 — на Донбасі. За організацію робітн. демонстрацій був заарештований. Від 1908 — в Ічні. За­ймався літ. діяльністю. Від 1910 — керівник від­ділу театр. хроніки г. «Рада». До перших зб. «Ескізи» (К., 1911) та «Оповіда­н­ня» (К., 1915) уві­йшли твори з життя села («Вечеря», «З дитячих вражінь», «Басурмен», «Божествен­на Галя»), школи («Роман», «Під школою», «Ін­спектор»), сільс. молоді та вчителів («Над Россю», «Осін­ній ескіз», «Оксана»). У ран­ніх оповіда­н­нях виявився талант письмен­ника-гумориста: зображував дотеп., кмітл. героїв у коміч. ситуаціях («Свекор», «Мужицький ангел»), не оминаючи при цьому й класового конфлікту («Мужицька арихметика»). Увага письмен­ника до дітей, талантів з народу («На хуторі», «На роз­коші», «У панів», «Широкий шлях») зумовлювалася власним жит­тєстверд. світовід­чу­т­тям, вірою у потужну здатність творчої людини села до самороз­витку та душев. злету. Тема памʼяті — любов до рідної землі, роду, батька, матері — одна з осн. змістових характеристик творчості В. («На чужину», «Вітер»), по­знач. неоромант. стильовою тенденцією. У створен­ні лірич. тональності оповідань та повістей письмен­ника важливе значе­н­ня ві­ді­грає наративна структура текс­тів, що характеризується зверне­н­ням автора до естетики нар. творчості, зокрема пісні та казки, які в худож. текс­тах набули вторин. смисл. пере­творе­н­ня. З метою пробудже­н­ня самосві­домості українського народу В. стверджував засобами поетизації (по­єд­на­н­ня елементів реального й фантастичного, ліризму та ім­пресіонізму) самобутність нац. характеру; як сатирик викривав рабську психологію українця-при­стосуванця («Московський ґедзь», «Обивательські жарти», «Туге слово»), змінюючи від­повід­но виражал. мист. засоби (пере­вага діалогів без вияву автор. субʼєктивно-оцін. позиції). У складі рос. армії брав участь у 1-й світ. війні. Написав «З окопного щоден­ника» (вперше опубл. 1940), кілька воєн. оповідань («На золотому лоні», «Під святий гомін», «Отруйна квітка» та ін.), що уві­йшли до зб. «Чорні маки» (К., 1920). Нова тематика об­умовила посиле­н­ня ім­пресіоніст. стильової тенденції у творах В., повʼяз. із світовід­чу­т­тям не так автора, як героя — вчораш. селянина у військ. шинелі. За часів ЦР написав політ. думу-казку «Ось та Ась» (Камʼянець-на-Поділ­лі, 1919), у якій завдяки синтезу давніх жанрів досягнув органіч. для укр. літ-ри модернізації нар. поет. традиції. Двоплановість алегорич. образів, парадоксальність ситуації, зі­ткне­н­ня несуміс. характерів, гіперболізованих у стилях поведінки героїв, оксюморон, химерна мандрівка з на­становою на­вчитися мудрості із завʼязаними очима та при забороні говорити, намага­н­ня поховати людину живцем і фальшиве голосі­н­ня над «померлим», персоніфікація долі — ця необарокова атрибутика вводиться до текс­ту казки, в якій засобом очудне­н­ня подій автор «ро­зі­грав» багатовікову історію національно гнобленого українського народу. У театр. світі став ві­домий одноактівкою «На перші гулі» (1911). Лірична стихія притаман­на також драм. творам «Зіля королевич» (1913), «В холодку» (1914), «Не спів­айте півні, не вменшайте ночі», (1917), «У жнива» (1922). Пʼєса «Куди вітер віє» (Камʼянець-на-Поділ­лі, 1919) спрямов. проти укр. обивателів та нац. дворушників. Після поразки революції 1918 не емігрував. 1920 подорожував із хор. капелою «Думка» по Лів­обереж. Україні. 1921 працював вихователем і зав. дит. будинку, 1922–28 — викладач труд. школи № 61 у Києві. Писав твори для дітей та юнацтва (цикли «Крилаті слова», «Приблуда», «Голод», «Гості», «Авіаційний гурток», «Оливʼяний перстень»), лірико-ім­пресіоніст. прозу («Осін­ні новели»), роз­робляв жанр повісті («Петруня», «Талант», «Мій шлях»). Працював над худож. біо­графією Т. Шевченка, що мала складатися з 5 частин («Бурʼяни», «В рабстві», «Слава», «Неволя та недоля», «Живий монумент»), спрямов. на роз­кри­т­тя осн. про­блеми — «талант і народ». У першій завершеній частині «В бурʼянах» В. опоетизував по­стать майбут. поета, вводячи елемент казк. оповіді; нарація роз­гортається за мотивами поезій «Садок вишневий коло хати», «Маленькій Марʼяні», що надає худож. пере­конливості; композиц. принцип ступеневого звуже­н­ня образу органічно повʼяз. з естетикою монументалізму. В. — автор кіносценаріїв за фольклор. мотивами («Бондарівна», «Ой, не ходи, Грицю») та влас. творами («Петруня»); низки статей («В. О. Ключевський», «Ічня на Чернігівщині», «Чумаки», «Думки перед ювілеєм», «Народна школа і рідна мова на Україні»); театр. рецензій, пере­кладів творів М. Лєскова («Ви­брані твори», 1929), М. Гоголя (зб. «Оповіда­н­ня», 1930). Повісті та оповіда­н­ня В. пере­кладено рос., латв., естон. та ін. мовами.

Завантажити статтю