Конфуціанство

КОНФУЦІА́НСТВО (жу-цзя — школа вчених-книжників) — най­впливовіше філософсько-релігійне вче­н­ня в історії Китаю. Роль К. в історії роз­­витку культур Китаю, Японії, Ко­­реї та ін. країн регіону складно пере­більшити: її значущість пере­­­дає поширеність і авторитетність ви­значе­н­ня «конфуціан. ци­­вілізація». К. — складне соціокуль­­турне явище, що охоплює світо­­гляд, філософію, релігію, духов­ну практику, освітню традицію, політ. ідеологію, етичне вчен­­ня та систему культових ритуалів. Від 136 р. до н. е. (правлі­н­ня імператора У-ді в період «Зх. Хань») до 1911 (паді­н­ня остан. імператора Пу Ї з династії Цін) К. мало статус офіц. держ. ідео­логії, релігії та науки. Видатні мислителі К. у різні істор. періоди дис­кутували з пред­ставниками даосизму (дао-цзя), моїзму (мо-цзя), легізму (фа-цзя), буддизму (сань цзяо) та ін. течій, унаслідок чого від­бувся процес збагаче­н­ня й роз­витку К., що протягом 2-х тис. р. успішно об­­­стоювало свої панівні позиції. Реліг. складова К. зна­йшла втіле­н­ня у во­звеличен­ні, обожнен­ні засн. — Конфуція (Кун Фу-цзи, 552/551–479 до н. е.). У Китаї зводили числен­ні храми, де роз­­міщували дощечки з його іменем та іменами послідовників. Найбільш важливі церемонії цьо­­го культу проводили до дня народж.

Конфуція (27-й день 8-го місяця); у них брали участь усі чиновники імперії на чолі з імператором — Сином Неба. Конфуцій не залишив творів із викладом влас. вче­н­ня та не мав за життя істот. впливу на правителів, проте спромігся згуртувати довкола себе значну кількість обдаров. учнів, які через 10 р. після його смерті, прагнучи зберегти вче­н­ня «Вельмишанов. учителя Кун», написали «Лунь-юй» («Книгу бесід та промов»), що стала гол. першоджерелом К. Конфуцій вбачав свою місію у від­роджен­ні мудрості древніх, бо лише вони, на його думку, були достовір. джерелом дійс. зна­н­ня. Своє життя присвятив ви­вчен­ню та трактуван­ню зали­­шених предками текс­тів, популяризації набутих знань. Завдя­ки зуси­л­лям Конфуція від­редаговано і канонізовано зб. «У цзин» («Канон пере­мін»): «Ши цзин» («Канон віршів»), «Шу цзин» («Ка­­нон історії»), «Лі-цзи» («Канон лі»), «Чун-цю» («Книга весен та осеней»). Конфуцій надав вчен­ню чітко вираженої етико-соціал. спря­­мованості, осн. при­значен­ня якої — сприя­н­ня досягнен­ню соц. гармонії засобами культивува­н­ня і пошире­н­ня моральності. Демонструючи прагмат. антропоцентризм, не пере­ймав­ся рац. осмисле­н­ням про­блеми вищих сил, толерантно сприй­­ма­ючи традиц. нар. культи і, перш за все, культ предків та культ Не­ба. Остан­нє в К. мало не скільки сакрал.-те­їстичне, стільки морал.-етичне тлумаче­н­ня. Небо — не творець Під­небес­ся і не вища особистість, всесильна у своїй всемогутності; воно не є принципово від­мін­ним та від­стороненим від людини та світу, а по­стає як їхня сутність. Небо з усіх обʼєктів поклоні­н­ня наймудріше і неперевершене, єднає плин­не та недосконале, без­посередньо природне середовище життя людей. Людина має прагнути пі­знавати велі­н­ня Неба і не протидіяти, а сприяти йому. Небо — джерело моральності, людина ж цілком від­повід­альна за власну моральність. Ключова категорія філос. вче­н­ня Конфуція — лі (ритуал, етикет, церемо­­нія, при­стойність, стриманість, обряд). Це своєрід. ритуально оформлений морал. кодекс, що від­ображає церемоніал., символічну дію із сакрал. значе­н­ням. Викона­н­ня ритуалу потріб­не для досягне­н­ня внутр. рівноваги, впевненості в собі та шанобливого ставле­н­ня до людей. Крім того, ритуал роз­глядають як засіб досягне­н­ня соц. злагоди і як джерело гармонії у Під­небес­сі. Конфуцій вважав, що ритуал. дійства — частина глобал. ритму косміч. життя, тому важливим є точне від­творе­н­ня жестів, слів. Невикона­н­ня, недо­трима­н­ня ритуалу спрямовує люд. дії у без­лад і хаос. У структурі Всесвіту людину роз­глядають як актив. субʼєкта світобудо­ви, від якого залежить не тіль­­ки соц. злагода, а й косміч. порядок. У тріаді Небо–Земля–Людина воля Неба не абсолютна, для її реалізації потрібна від­­­повід­на спів­участь людини: без ро­зуму людини природа недосконала. Кожна люд. дія резонує на рівні загальності. Здійсне­н­ня ритуалів і є формою спів­­­праці людини з вищими силами, своєрід. діалогом із ними, в якому людина є актив. субʼєк­том. Конфуцій стверджував, що людина має обмежену здатність перед­баче­н­ня наслідків влас. активності, тому повин­на довіряти авторитету пращурів, яким було від­крите лі і які влас. досві­дом довели його незаперечну правильність. Після на­да­н­ня К. статусу держ. ідеології твір «Лі-цзи» став каноном обрядовості, етикету та норм поведінки для імператор. Китаю. Конфуціанці об­стоювали принцип при­значе­н­ня на держ. посади за особистими здібностями та здобутою освітою (а не на ос­­но­ві спадковості); це сприяло фор­муван­ню в Китаї системи від­бору молодих талантів, їх на­­вча­н­ня та скла­да­н­ня іспитів. У конфуціан. системі освіти і вихова­н­ня вченого чиновника важ­­ливе місце за­ймали 6 мистецтв: стрільба з лука, упр. колісницею, музика, калі­графія, математика, ритуал. Основою вче­н­ня є образ цзюнь-цзи (шляхет. людини), яка, за ви­значе­н­ням Конфуція, по­стійно повин­на «впорядковувати», виховувати себе, зміцню­вати власну волю, володіти такими чеснотами, як людинолюб­ство (жень), дотрима­н­ня ритуалу (лі), зна­н­ня (чжи), обовʼязок (і), а також від­даністю, синів. шанобливістю, правдивістю, обе­­режністю, скромністю та без­корисливістю. Шляхетна людина має бути високоморал. знавцем залишених святими мудрецями канонів.

Серед найвидатніших мислите­лів в історії К. — Мен-цзи (бл. 372–289 р. до н. е.). Гол. першоджерело — «Мен-цзи», авторство якого частково належить йому та учням. Мен-цзи об­стоював думку про вроджену присутність в «я» кожної людини 4-х початків («насінин»): спів­чу­т­тя (джерело жень), почу­т­тя сорому (джерело обовʼязку), чемності (джерело лі), здатності роз­­­різняти належне та неналежне (джерело зна­н­ня). Якщо пере­лічені початки, подібно до насі­н­ня, «проро­статимуть» у належ. умовах, то людина стане шляхетною. Дійсна природа лю­­дини роз­кривається лише через освіту на шляху пі­зна­н­ня Неба і служі­н­ня йому. Небо — найвища сила, яка прагне зберегти та по­кращити порядок у Під­небес­сі; людина ж має виховувати себе і допомагати силам Неба. Мен-цзи за­пропонував концепцію «гуман. управлі­н­ня» (жень чжен), стверджуючи, що до шляхетності людину не можна присилувати.

Опонент Мен-цзи — Сюнь-цзи (бл. 313–238 р. до н. е.) вплинув на історію роз­витку К. Мислитель не погодився з тверджен­ням, що доброта є вродженою чеснотою всіх людей, і наголосив на вродженості 4-х вад: праг­нен­ня до зиску, почу­т­тя заздрос­ті, ненависті та хтивості. Людина аморальна від народж., але має здатність до вижива­н­ня ли-­ше в сусп. єд­нан­ні, тому всі зацікавлені в заг. дотриман­ні ритуалів, виконан­ні обовʼязків, ви­­­знан­ні влади правителя та дотриман­ні законів. Сюнь-цзи об­­­стоював необхідність інтеграції в К. певних положень легізму, хоч і не погоджувався з легіст. запере­че­н­ням гуман. форм правлі­н­ня.

Дун Чжуншу (180–115 або 179–104 р. до н. е.) — видат. конфуціанець («Конфуцій епохи Хань»), який сприяв процесу на­да­н­ня К. статусу офіц. держ. ідеології. За­пропонував реформу, згідно з якою кожен, хто прагнув обійняти будь-яку посаду в бюрократ. апараті імперії, мусив обо­­вʼязково скласти іспит зі знан­ня класич. конфуціан. текс­тів та вче­н­ня К. Небо Дун Чжуншу ото­тожнював з ян, символом-поясне­н­ням якого називав світло, землю — з інь (морок). Небо (зго­­ри) — твор. початок, що все ви­значає, а земля (знизу) — початок цілком пасивний. Інь та Ян — прояви єдиного, все­проникного ци. Людину (людство) ви­значав найважливішою і найбільш цін­ною з усіх істот, оскільки вона єднає Всесвіт.

Нині держ.-політ. ідеологія Китаю нагадує модернізоване К. Китай. су­спільство повертається до традиц. культурол., філос., реліг. цін­ностей. Китаєць, вихований на таких цін­ностях, може змі­­нити культурне середо­вище, по­­міняти богів, навіть прийняти іс­­лам чи християнство, але він продовжує бути носієм конфуціан. системи етико-культових принципів і норм.

Високий рівень зацікавленості духов. потенціалом К. зна­йшов втіле­н­ня в числен. дослідж. та роз­відках у різних галузях наук. зна­н­ня (релігіє­знавство, культу­рологія, історія філософії, історія), але невичерпність та склад­ність його рецепції дозво­ляє стверджувати від­критість цієї теми.

В Україні, на жаль, спо­стерігається брак робіт, присвяч. дослідж. К., але є всі під­стави очі­­кувати на істот. по­ступ у цій галузі сходо­знавства.

Завантажити статтю