Концерт - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Концерт

КОНЦЕ́РТ (італ. сoncerto – відповідність, узгодження, від лат. concertare – змагатися, взаємодіяти) – 1) фор­ма публічного презентування му­зичних творів чи їх виконання за попередньо оголошеною програмою одним (сольний концерт, рідше – речитал; сольний концерт фортепіанної музики – клавірабенд) чи декількома музикантами або виконавськими колективами, як правило, в спе­ціально пристосованому приміщенні (концертні зали, філармонії тощо) або під відкритим небом (стадіони, площі та ін.). У К. можуть брати участь декілька солістів, ансамблі, оркестри, хо­ри, групи виконавців. Сучасні К. часто супроводжуються світл. й електроакуст. ефектами та підсиленим звучанням. Перше публ. виконання музики відбулося 1637 в опер. театрі у Венеції (Іта­лія). У перші десятиліття 18 ст. завдяки зростанню інтересу до інструм. та старовин. музики К. утвердилися у Великій Британії та Франції. В Україні першими великими центрами проведення публ. К. від кін. 18 ст. стали Львів і Київ. У 19 ст. створ. спец. концертні об’єдн. та філармон. т-ва для орг-ції і популяризації К. У 20 ст. набули розвитку концертні серії та цикли К., часто об’єдна­ні в муз. фестивалі (напр., «Київ Музик Фест», «Музичні прем’єри сезону», «Країна мрій» та ін.). 2) Твір для багатьох виконавців, що ґрунтується на контраст. проти­ставленні партій колективу виконавців (оркестру) і сольної, ко­лективу виконавців і групи солістів (кончерто ґроссо). Партія соліста (чи солістів) вирізняється темат. рельєфністю муз. матеріалу, барвами звучання, фак­тур. прийомами, макс. використанням можливостей інструментів чи голосів. Різновиди жанру К.: для одного інструмен­та, для оркестру (без строго ви­значених солюючих партій), для голосу (голосів) з оркестром, для хору з оркестром, для хору а капела та кончерто ґроссо (у старовин. і сучас. музиці). Від кін. 18 ст. найбільшого поширення набули К. для одного інструмен­та з оркестром, дещо меншого – для декількох інструментів з ор­кестром («подвійний», «потрійний» К. тощо). Назву «К.» у значенні форми муз. твору вперше вжив 1553 іспан. композитор і муз. теоретик Д. Ортіз. Упродовж тривалого часу її використовували на позначення вокал.-хор. тво­рів з інструм. супроводом (Дж. Ґаб­рієлі, 1587; А. Банк’єрі, 1595; Л.-Ґ. да Віадана, 1602; Г. Шютц, 1636). Деякі зі своїх кантат Й.-С. Бах також називав К. У цих творах використовували як численні вокал. й інструм. партії, так і декілька вокал. партій у поєднанні з бассо контінуо. Жанр партес., а згодом хор. К. набув значного розповсюдження в укр. церк. музиці 17–18 ст. Найвищи­ми досягненнями укр. хор. К. стали твори а капела Д. Бортнянського, М. Березовського, А. Веделя. Появі інструм. К. у «чистому вигляді» (1710–20-і рр.) передувало проникнення рис «змагання» в існуючі у 17 ст. інструм. жанри канцони, сюїти, со­нати (найшвидше в Італії), назви яких інколи вживали водночас або ж як взаємозамінні (Д. Кастелло, Ф. Меллі). Твори у таких концерт. формах писали композитори Дж. Ґабрієлі, С. Бернарді, Дж.-Б. Фонтане, В. Альбрізі, А. Бертале та ін. Від 2-ї пол. 17 ст. з’явилися зразки жан­ру кончерто ґроссо, суть якого полягала у протиставленні групи солюючих інструментів (т. зв. концертино) ансамблю інструментів оркестр. складу (т. зв. кончерто ґроссо). Цей жанр пред­ставлений у творах А. Страделлі, А. Кореллі, Ґ. Муффата, Дж. Тореллі, Ф. Джемініані. Наприкінці 17 ст. виникли перші зразки скрипк. К. Дж.-М. Бонончіоні, згодом – А. Вівальді, Ф.-М. Верачіні, Дж. Тартіні, П.-А. Локателлі. Остаточно жанр К. сформувався у творчості А. Вівальді, який запровадив 3-частинну струк­туру циклу: алеґро–адажіо–алеґро. У такому вигляді жанр К. із незнач. змінами зберігся донині. Водночас існують К. із не­визначеною структурою циклу (напр., «Бранденбурзькі концерти» Й.-С. Баха). Першими з’явилися К. для більшості смичк. і деяких духових інструментів, згодом – К. для клавіру, органа. Найбільшого розквіту К. набув у мист-ві класицизму (В.-А. Моцарт, Л. ван Бетговен). У сольному К. розвиток музики будувався на протиставленні туті (усі) і соло (один), контраст яких під­креслювався динам. засобами. Середня частина була написана в стилі арії (патетично-аріозні теми на фоні мірного акорд. су­проводу оркестру). В епоху кла­сицизму перша частина К. почала компонуватися у сонат. фор­мі, фінал – у формі рондо. Сона­т­на форма першої частини отри­мала другу експозицію (одна для оркестру, друга – з участю соліс­та) і наприкінці твору – каденцію (імпровізов. солістом фрагмент, засн. на гол. темах). У період ро­мантизму з К. було вилучено ор­кестр. експозицію (Ф. Мендель­сон, Р. Шуманн та ін.).

Виникли одночастинні К. Великого значення у цей період набули лейт­мотивні зв’язки в муз. тканині К., а також принцип симф. розвитку. З’явився віртуоз. К., де провідною стала інструм. віртуозність і вираз­ність тембрів та барв (Й.-Н. Гум­мель, К.-М. Вебер, Н. Паґаніні). У романт. епоху з’явилися також поемні віртуозні К. (Ф. Ліст). Цик­ліч. К. із симф. типом муз. роз­витку писали Й. Брамс, А. Двор­жак, П. Чайковський, С. Рахманінов, Е. Ґріґ. Іноді цикл К. ставав 4-частинним, наближаючись до симфонічного (Й. Брамс). Каденції у романт. К. перестали бути імпровіз. вставками, а ком­понувалися авторами (уперше в 5-му К. для фортепіано з оркестром Л. ван Бетговена). Наприкінці 19 ст. зародився також «концерт.» різновид симф. музики («Дон Кіхот» Р. Штраусса, «Іспанське капричо» М. Римського-Корсакова). У 20 ст., крім сольного К. (М. Равель, С. Про­коф’єв, Е. Елґар, Б. Барток, Д. Шостакович, П. Гіндеміт, І. Стра­вінський, В. Косенко, Л. Ревуць­кий, Б. Лятошинсь­кий, В. Барвінський), розвинувся жанр К. для оркестру (М. Реґер, П. Гіндеміт, А. Берґ, Б. Барток, З. Кодай, В. Лютославський, Я. Ряетс, М. Скорик, І. Карабиць та ін.) й оновлений кончерто ґроссо (Е. Тамберґ, А. Шнітке, В. Губаренко та ін.), орієнтовані переважно на барок. зразки. Ін­струм. К. з’явився в укр. музиці у 20 ст. (у 19 ст. єдиним К. був твір В. Пухальського, 1881). Найзнач­нішими досягненнями укр. авторів стали К. В. Барвінського (для фортепіано, 1937), В. Біби­ка (для фортепіано; для флейти; обидва – 1978 та 1983; для скрип­ки, 1980; для віолончелі, 1986; для альта, 1986 та 1994; для вал­торни; для камер. оркестру; оби­два – 1995), К. Віленського (для фортепіано, 1975; для джаз-тріо і симф. оркестру, 1989; для гіта­ри і камер. оркестру, 1990), Г. Гав­рилець (для фортепіано, 1982; для альта, 1984), М. Гозенпуда (для фортепіано, 1928, 1935, 1938 та 1953; для скрипки, 1947), В. Гу­баренка (Поема для віолончелі, 1963), М. Дремлюги (для фортепіано, 1965; для труби, 1966 та 1967; для скрипки, 1984 та 1991; для бандури, 1985; для гобоя, 1992), Д. Задора (для фортепіано, 1965; для цимбалів, 1982), В. Зубицького (для скрипки і ка­мер. оркестру, 1981; «Concerto festivo» для оркестру укр. нар. інструментів, 1982; «Россініана» для баяна, 1992–2000; для хору № 1, 1985; № 2, 1993; № 3, 1995), Ю. Іщенка (для віолончелі, 1968 та 1982; для скрипки, 1970, 1981 та 1986), І. Карабиця (для оркестру, 1981, 1986 та 1989 – «Голо­сіння»; для фортепіано, 1968 та 1972), О. Козаренка («Concerto Rutheno» для камер. ансамблю, 1991), Л. Колодуба (для 2-х скри­пок, 1988; для скрипки, 1992 та 2000; для 2-х труб і органа, 2001), А. Кос-Анатольського (для арфи, 1954; для фортепіано, 1955 та 1962), В. Косенка (для скрипки, 1918; для фортепіано, 1929), Я. Лапинського (для баяна, 1971, 1972 і 1980 – «Веснянка»; для гітари, 1985 і 1987; для бандури; для маримбафона; обидва – 1990; для 3-х труб, 1994), Б. Лятошин­ського («Слов’янський» для фор­тепіано, 1953), К. Мяскова (для баяна, 1961 і 1967; для кобзи, 1994, 1995, 1997, 1999; поема «Україна» для 3-х бандур, 2000), Л. Ревуцького (для фортепіано, 1934), А. Рудницького (для віолончелі, 1956), В. Рунчака (для альт. саксофона, 1987; фольк-К. для ансамблю інструментів № 1 – «Голосіння та співаночки», 1989 і № 2 – «Як козаки Султану лист писали», 1991), М. Скорика (для скрипки, 1969, 1990, 2001, 2002; «Карпатський концерт» для оркестру, 1972; для фортепіано, 1977, 1982, 1995; для віолончелі, 1983), Є. Станковича (для віолон­челі, 1970; «Тривоги осінніх днів» для валторни з камер. ансамблем; «Гра над прірвою» для клар­нета соло; обидва – 1996; для альта, 1999), М. Чайкіна (для баяна, 1950 і 1972), І. Щербакова (для фортепіано, 1979 та 1996; для скрипки, 1999) та ін.

Близькими до К. є твори ін. концерт. жанрів для солюючих інстру­ментів з оркестром, зокрема В. Со­кальського («Варіації» для віолончелі з оркестром, 1896), П. Козицького («Варіації» для фагота з оркестром, 1929; «Колискова» для гобоя з камер. ор­кестром, 1938), О. Козаренка («Kon­zertstück» для фортепіано, струн. інструментів та флейти, 1991), Г. Ляшенка (Симф.-К. для фортепіано з оркестром, 1980), В. Сильвестрова (К.-присвята «Widmung» для скрипки з оркестром, 1990–91), Є. Станковича (Концертино для флейти з ор­кестром, 1968), К. Цепколенко (Драма для фортепіано і симф. оркестру, 1987) та ін.

Літ.: A. Schering. Geschichte des Instru­mental-Konzerts bis auf die Gegenwart. Leipzig, 1905; H. Engel. Das Instrumen­talkonzert. Leipzig, 1932; A. Hutchings. The Baroque concerto. London, 1961; Тимо­фєєв В. Український радянський фортепіанний концерт. К., 1972; Герасимо­ва-Персидська Н. Хоровий концерт на Україні в XVII–XVIII ст. К., 1978; Її ж. Партесный концерт в истории музыкаль­ной культуры. Москва, 1983; Заран­сь­кий В. Український скрипковий концерт. Л., 2003.

Б. О. Сюта

Стаття оновлена: 2014