ВЕЛИ́КА РОГА́ТА ХУДО́БА (ВРХ) — група видів тварин родини бичачих. За зоологічною систематикою належить до класу ссавців, під­класу вищих ссавців, ряду парнокопитних, під­ряду жуйних або пів­місячнозубих, родини порожнисторогих, під­родини биків. До складу під­родини биків входять роди: буйволи, азіатські (індійські) лобасті бики двох видів — бантенги і гаури, яки, або монгольські бики, пред­ставлені видом Poephagus grunniens, бізони американські та європейські (або зубри) і власне ВРХ (Bos), включаючи зебу. Найдавнішим пред­ставником цієї під­родини вважають рід Leptobus, або B. etruscus Fal., черепи пред­ставників якого зна­йдено у пліоценових від­кладе­н­нях Індії та Італії. Він був проміжною ланкою між під­родиною биків і антилопами. Із сучасних пред­ставників під­родини найдавнішими і філогенетично схожими є буйволи, які збереглися у дикому та одомашненому станах в Африці, Азії та пів­ден­ній частині Європи. Домашні буйволи поширені у Пів­ден­ній Азії, пів­ден­ній частині Європи (Греція, Болгарія, Румунія, Угорщина, Італія, Кавказ), пів­нічній частині Африки, а остан­нім часом завезені в США. Їхнім предком вважають арнібуйвола, одомашне­н­ня якого датують 4 тис. до нашої ери. Їм властиві висока робоча продуктивність, великі роз­міри, жорстке мʼясо і значний від­соток жирності молока самиць, жива маса яких становить 600–800 кг, а в окремих випадках і понад 1300 кг, жирність молока — 7–10 % за надою 1500–2500 кг в умовах доброї годівлі, тривалість вагітності — 12 місяців. Буйволи менш вибагливі, ніж власне ВРХ, до кормів, цілком нес­прийнятливі до піроплазмозу і стійкі до туберкульозу та гельмінтозів. Рід індійських лобастих биків зу­стрічається як у дикому, так і в одомашненому станах лише в Індії та на Зондських островах. Декілька різновидів дикого бантенга поширені в гірських ра­йонах Західної Індії та на островах Ява, Борнео, Суматра, Целебес, Тимор і Балі. Одомашнену худобу цього виду роз­водять, пере­важно, на острові Балі (т. зв. балійська худоба) та прилеглих до нього островах і на пів­ден­ному березі Малайського пів­острова. Гаяла, якого вважають одомашненою формою гаура, роз­водять пере­важно у Західній Індії. Обидва види диких биків Індії вирізняються високим зростом (160– 180 см у холці) та міцною будовою тіла. Їхні одомашнені потомки значно дрібніші, напр., середня висота у холці гаяла становить 130–140 см, балійської худоби — 120–135 см. У господарському від­ношен­ні їх роз­водять пере­важно для потреб мʼясної промисловості. Монгольські бики (інші назви — яки, тібетські бики, сарлики) поширені у високогірних ра­йонах Тибету, Тянь-Шаню, Паміро-Алаю, Куень-Луня і Гімалаїв як у дикій, так і в одомашненій формах. Витривалі до суворих умов існува­н­ня, зокрема холоду, і невибагливі до корму. Їх використовують для одержа­н­ня молока, мʼяса і як вʼючних тварин. Середній надій самок за лактацію (період виділе­н­ня молока від отеле­н­ня до припине­н­ня його утворе­н­ня у вимені) становить 600–700 кг молока жирністю 6–8 %. Мʼясна продуктивність порівняно невисока як за виходом, так і за якістю. Зубри і бізони ві­домі лише у дикому стані. Поява бізонів припадає на пліоцен, зубрів у Західній Європі — на плейстоцен. До початку 17 ст. бізони були поширені на території Пів­нічної Америки, а в кінці 19 ст. вони були майже винищені. В Європі остан­ні зубри вимерли у 1-й половині 20 ст. Нині збереглися поодинокі пред­ставники обох родів у спеціальних заповід­них парках. Рід Bos є найпоширенішим родом ВРХ і зберігся лише в одомашненому стані. За даними Продовольчої і сільськогосподарської організації ООН, станом на 1999 у світі налічувалось 1 338 201 000 голів домашньої ВРХ. Дикі предки роду були поширені майже на всій території Європи й Азії в льодовиковий та післяльодовиковий періоди зі значною різноманітністю форм. Найбільш ви­вченими з них є великий льодовиковий, дрібний короткорогий льодовиковий, післяльодовиковий довгорогий первісний і азіатський бики. Остан­ні два могли бути без­посередніми предками свійської худоби. У Пів­ден­ній Азії згодом виникла і горбата свійська худоба — зебу. Дикі бики історичного періоду, ві­домі як тури, існували в Середній Європі до початку 17 ст. Остан­ній тур загинув 1627 по­близу Варшави. Найдавнішими осередками одомашне­н­ня ВРХ були Індія, Пів­ден­но-Західна Азія, Серед­земноморʼя. За даними роз­копок, на території України свійська худоба зʼявилася 4–5 тис. років тому в ра­йонах Нижнього Придні­провʼя у зоні пошире­н­ня трипільської культури. Головною причиною одомашне­н­ня стала потреба людини у харчуван­ні. Пізніше викори­ста­н­ня свійської худоби почало також роз­виватися в напрямах робочої та молочної продуктивності.

Усі породи одомашненої ВРХ роду Bos К. Лін­ней обʼ­єд­нав до одного виду — Bos taurus. Проте, зважаючи на поліморфізм ВРХ, який оцінюють головним чином за будовою черепа, Bos taurus фахівці поділяють на декілька під­видів, або рас. Диференціація ВРХ на краніологічні типи є свідче­н­ням поліфілетичного (від різних диких предків) походже­н­ня Bos taurus. Виділено краніологічні типи: Bos taurus primigenius (сіра українська порода, гол­ландська, айрширська, шортгорнська та ін. породи), Bos taurus frontosus (симентальська), Bos taurus brachyceros (longifrons) (бура карпатська худоба, швіцька, лебединська, джерсейська, англерська та ін.), Bos taurus brachycephalus (герефордська, абердин-ангуська, казахська білоголова та ін.), Bos taurus indicus (зебу), Bos taurus orthocerus (калмицька худоба), Bos taurus akeratos (шута худоба Швеції та Фінляндії), Bos taurus turano-mongolicus (якутська, киргизька, сибірська, астраханська, монгольська худоба). За напрямом продуктивності породи ВРХ класифікують на 3 основні групи: молочні, мʼясні та комбіновані (молочно-мʼясні або мʼясо-молочні). До серед. 20 ст. виділяли також породи робочого або універсального робочо-мʼясо-молочного напрямів продуктивності. Типовими породами молочного напряму є голштинська, гол­ландська, джерсейська, айрширська, англерська, червона степова, ново­створені українська червоно-ряба молочна порода, українська чорно-ряба молочна порода і українська червона молочна порода тощо; мʼясного — шароле, абердин-ангуська, лімузинська, пʼємонтезе, ново­створені українська мʼясна порода, волинська мʼясна порода, поліська мʼясна порода тощо; до комбінованих — симентальська, старий тип лебединської, швіцької та бурої карпатської тощо. Такий поділ є певною мірою умовним і засобами селекції може бути змінений. Прикладами цього є наявність шортгорнської породи мʼясного і молочного напрямів продуктивності, пере­творе­н­ня засобами селекції комбінованої молочно-мʼясної швіцької породи у Пів­нічній Америці у молочну та створе­н­ня з залуче­н­ням генофонду сучас. швіцької породи американської селекції нової української бурої молочної породи, виведе­н­ня спеціалізованої симентальської мʼясної породи з худоби мʼясо-молочного типу.

Пред­ставники під­родини биків вигодовують телят молоком, мають роз­двоєні ратиці, порожнисті роги, складний чотирикамерний шлунок, здатні до жуйки, характеризуються від­сутністю різців у верх­ній щелепі. Жива маса значною мірою залежить від породи, напряму продуктивності, рівня вирощува­н­ня та годівлі тварин і становить у середньому 500–600 кг для корів і 900–1100 кг — для бугаїв, висота в холці — від­повід­но 130–145 і 150–170 см. У диких предків ВРХ у звʼязку з природною потребою збереже­н­ня потомства охота мала сезон­ний характер. В одомашненої ВРХ під впливом штучного добору та створе­н­ня умов для вирощува­н­ня приплоду вона стала циклічною з по­вторе­н­ням впродовж усього року. Статевий цикл триває у середньому 19–22 дні. За сучасною біо­технологією від­творе­н­ня за­стосовують пере­важно штучне осімені­н­ня корів з накопиче­н­ням і зберіга­н­ням спермо­продукції бугаїв високої племін­ної цін­ності у глибоко­охолодженому стані (тривале зберіга­н­ня у рідкому азоті за температури –196 °С). Природне парува­н­ня значною мірою збереглося лише у мʼясному скотарстві. Для збільше­н­ня кількості одержуваного потомства від корів високої племін­ної цін­ності за­стосовують системи поліовуляції та ембріотранс­плантації. Пере­садку одержаних від високоцін­них корів-донорів ембріонів здійснюють пере­важно телицям-реципієнтам або коровам з низькою племін­ною цін­ністю. За потреби ембріони зберігають тривалий час у рідкому азоті. ВРХ є пере­важно одноплідними тваринами. Частота народже­н­ня двоєнь не пере­вищує 2 %. Середня тривалість вагітності (тільності) у корів — 280–285 днів. Бугайці, порівняно з теличками, виношуються на 3–5 днів довше і народжуються з більшою на 1–5 кг живою масою. Оптимальна тривалість сервіс-періоду (від отеле­н­ня до плідного осімені­н­ня) — 80– 85 днів, що забезпечує щорічне одержа­н­ня теляти від корови. Жива маса новонароджених телят коливається від 15 до 60 кг і більше та становить у середньому 6–8 % маси корови. Ріст ВРХ триває до 5–6-ти рр. Най­інтенсивнішим він є впродовж першого року життя, особливо під час статевого до­зріва­н­ня (4–9 місяців). Статева зрілість у телиць на­стає у 6–10, у бугайців — у 7–12 місяців, господарська — значно пізніше. Оптимальним віком парува­н­ня ремонтних телиць вважають 15–18 місяців (вік першого отеле­н­ня — 24–27 місяців) за досягне­н­ня 65–75 % живої маси дорослих корів. Оптимальна тривалість лактації — 305, сухо­стійного періоду — 60 днів. Тривалість життя корів — близько 20 р., проте фактичне їхнє господарське викори­ста­н­ня рідко пере­вищує 10–12 лактацій. Головна господарська цін­ність ВРХ полягає у здатності пере­робляти велику кількість рослин­них кормів (у першу чергу грубих) у цінні харчові продукти — молоко і мʼясо. Молочну продуктивність корів оцінюють за разовим, добовим або надоєм за лактацію. Впродовж лактації молочна продуктивність корів нерівномірна з максимальним добовим надоєм на­прикінці 1-го або на початку 2-го місяця і подальшим по­ступовим його зниже­н­ням, а також змінюється хім. склад молока. У перші 7–10 днів після отеле­н­ня корови продукують молозиво. У першу добу вміст сухих речовин у ньому сягає 26 %, з яких 15 % становить білок, 6,3 % — жир, близько 4 % — мінеральні речовини та вітаміни. У білку молозива значна частка припадає на імуно­глобуліни, що забезпечує формува­н­ня пасивного імунітету новонароджених телят. Молочна продуктивність корів варіює у дуже широких межах (від 1 до 25 тис. кг за лактацію і більше) і залежить від умов вирощува­н­ня молодняку, утрима­н­ня худоби, годівлі корів, їхньої порідної належності, рівня селекційно-племін­ної роботи у стаді. Свідче­н­ням досягнутого генет. потенціалу продуктивності порід або стад є рекордні показники. Най­продуктивнішою у світі за надоями є голштинська порода. Світовий рекорд надою за лактацію належить кубинській корові Убре Бланка (¼ зебу + ¾ голштинська), від якої 1981 за 364 дні 3-ї лактації надоєно 27 674 кг молока з вмістом 3,8 % жиру. Їй також належить і світовий рекорд за максимальним добовим надоєм (110,9 кг). Рекордисткою за надоєм у країнах СНД є корова Росіянка, від якої за 340 днів 5-ї лактації надоєно 19 106 кг молока, а за надоєм за 305 днів 1-ї лактації — Вербичка 2646 української чорно-рябої молочної породи (племзавод «Плосківський», Київська обл.; 13 320 кг молока жирністю 3,96 %). Найбільш жирномолочними породами ВРХ є джерсейська, гернсейська, айрширська і англерська. Світовий рекордсменкою за вмістом жиру в молоці є корова гернсейської породи Фасінейшн (Велика Британія), від якої за 8-му лактацію надоєно 5946 кг молока з серед. жирністю 10,58 %. Від світової рекордистки за виходом молочного жиру голштинської породи Ройбрук Хай Елен (Японія) за 365 днів лактації одержано 1418 кг молочного жиру (занесено до Книги рекордів Ґін­нес­са). Мʼясо є другим з основних видів одержуваної від ВРХ продукції (від худоби у віці 14–90 днів — телятина, старшої 3-х місяців — яловичина). Його світ. виробництво (у забійній вазі) 1999 досягло 55 867 000 т, що склало 24,6 % у структурі всього спожитого мʼяса. Мʼясна продуктивність тварини характеризується живою масою та її приростами, скоро­спілістю, вгодованістю і оплатою корму, після забою — забійною масою (маса туші та внутрішнього жиру), масою суб­продуктів 1-ї та 2-ї категорій (серце, легені, печінка, нирки, голова, язик, вимʼя тощо), спів­від­ноше­н­ням маси туші (вихід туші) та забійної маси (забійний вихід) до пере­дзабійної живої маси, спів­від­ноше­н­ням окремих від­рубів туші за сортами, морфол. складом туші (вміст мʼязів, жиру, кісток, сухожилок і звʼязок), індексом мʼясності (спів­від­ноше­н­ня мускульної тканини та жиру туші до кісток, сухожилок і звʼязок), хім. складом, калорійністю і соковитістю мʼяса. Показники мʼясної продуктивності ВРХ залежать від таких само чин­ників, що і молочної, а також від статі, віку та вгодованості. Вищими вони є в худоби спеціалізованих мʼясних порід та їхніх помісей з молочними (пром. схрещува­н­ня). Проте в Україні вона складає невелику частку (1,7 %), осн. частину яловичини одержують від худоби молочних порід. Рекордистами живої маси є котентинські воли Пер Ґоріо (1970 кг), Корнет (1940 кг), Монте-Крісто (1902 кг), віл голштинської породи Джер­рі (1787 кг), бугаї Тонто маркіджанської породи (1825 кг), Еозіано кіанської породи (1650 кг), Дженерал герефордської породи (1580 кг), Могучий симентальської породи (1540 кг), Сільван шаролезької породи (1522 кг). На контрол.-ви­пробув. станції мʼясних порід у Канаді 1986 на бугайцях 200-ден­ного віку шаролезької та симентальської порід впродовж 140 днів від­годівлі одержали середньодобові прирости живої маси 2,5 кг, ангуської — 2,2 кг, герефордської — 2 кг. Середня жива маса бугайців симентальської породи у річному віці становила 703 кг, ангуської — 635 кг, лімузинської — 590 кг і герефордської — 544 кг. Забійний вихід у дорослої ВРХ молочних порід становить 45–50 %, молочно-мʼясних — 55–60 %, спеціаліз. мʼясних — 65–70 %. Вміст мʼязової тканини в туші коливається від 42 до 68 %, жиру — 14–30 %, кісток — 13–22 %, сполуч. тканини — 10–15 %. Цін­ною одержуваною від ВРХ продукцією є шкіра — технічна сировина для взут­тєвої промисловості. Середня її товщина у дорослих тварин становить 4,5 мм з колива­н­нями на різних ділянках тіла від 3 до 13 мм. Середня маса шкіри залежить від живої маси і статі тварини і становить у новонароджених телят 3,5–4 кг, у дорослої ВРХ — 23–120 кг, площа — від­повід­но 0,8 та 4,3– 4,5 м2. З від­ходів після забою ВРХ одержують мʼясо-кісткове і кровʼяне борошно, ендокрин­ні препарати, стеарин, клей, мило тощо. Від ВРХ одержують також гній — цінне орган. добриво. В якості робочих тварин ВРХ нині практично не використовують.

Сучасна біо­логічна теорія роз­глядає зоологічний вид Bos taurus як селекційно складну з огляду на можливе походже­н­ня від різних диких видів та під­видів і під впливом природного та перед­усім штучного доборів (після одомашне­н­ня ВРХ) біо­логічну систему. ВРХ структурована на взаємоповʼязані селекційні одиниці різного рівня системної ієрархії. Головними з них вважають породи, порідні групи, внутріпорідні, зональні та заводські типи, генеалогічні та заводські лінії, споріднені групи, гілки, родини, групи напів­сибсів і як найнижчу базову (елементарну) структурну системну одиницю — окремі особини; серед проміжних — синтетичні популяції та лінії, промислові кроси, заводські стада тощо, а в пер­спективі — клони окремих особин. На сучасному рівні роз­витку популяційної генетики, селекції та за умов широкого впровадже­н­ня методів біо­технології роз­множе­н­ня генетичного поліпше­н­ня ВРХ здійснюють шляхом великомас­штабної селекції на загальнопорідному рівні її організації з під­вище­н­ням точності ви­значе­н­ня племін­ної цін­ності тварин та широкого викори­ста­н­ня бугаїв-поліпшувачів. Основною систем. одиницею ВРХ вищого рівня селекційної ієрархії є порода — числен­на, створена людською працею, цілісна група домашніх тварин, які мають спільне походже­н­ня і схожість за низкою особливостей типу і продуктивності, що стійко пере­даються у спадок на­ступним поколі­н­ням. Нині у світі нараховують понад 1000 порід ВРХ; в Україні — понад 30, враховуючи нові конкуренто­спроможні породи, виведе­н­ня яких завершено за часів незалежності. Автори новітньої теорії породо­утворе­н­ня (В. Буркат, М. Єфименко, М. Зубець, О. Хаврук та ін.) від­значені Державною премією України у галузі н. і т. Пере­важну більшість нових порід в Україні виведено методом від­творного схрещува­н­ня. Осн. породами молоч. худоби є українська чорно-ряба молочна (разом з голштинською її поголівʼя складає бл. 37– 38 % заг. чисельності ВРХ), українська червона молочна (разом з червоною степовою, англерською і червоною датською — 25– 26 %), українська червоно-ряба молочна (разом з комбінованою симентальською і айрширською — 23–25 %) і українська бура молочна (разом з лебединською, бурою карпатською і швіцькою — 7–8 %). З молоч. і молочно-мʼясних порід в Україні роз­водять також тварин білоголової української породи, симентальської, айрширської, червоної степової, англерської, червоної датської, лебединської, бурої карпатської (на рівні збереже­н­ня генофонду), пінцгау, червоної польської та деяких ін. порід; мʼясного напряму продуктивності — абердин-ангуської (ангуської), шаролезької, лімузинської, герефордської, нових вітчизняних української, волинської, поліської, створюваних пів­ден­ної та симентальської мʼясних порід. Є також не­значна кількість поголівʼя кіанської, пʼємонтез, мен-анжу, санта-гертруда, світлої аквітанської, шортгорнської тощо. Заг. кількість ВРХ в Україні станом на 2004 становила 7746,3 тис. голів, з них — 4291,9 тис. корів. Із за­значеної чисельності поголівʼя мʼясної худоби складає 128 тис., з них — 58 тис. корів. Середній надій на корову 2003 становив 2887 кг, валове виробництво молока — 13 661 тис. т, яловичини — 1236 тис. т у живій вазі або 722,9 тис. т — у забійній.