Башкортостан

Визначення і загальна характеристика

БАШКОРТОСТА́Н (Башҡорто­стан), Республіка Башкорто­стан — країна на Пів­ден­ному Уралі і в Приурал­лі у складі Російської Федерації. Площа 143,6 тис. км². На Пів­ночі межує з Пермською і Свердловською, на Сході — з Челябінською, на Пів­ден­ному Сході, Пів­дні і Пів­ден­ному Заході — з Оренбурзькою обл. РФ, на Заході — з Татар­станом, на Пів­нічному Заході — з Удмуртією. Протяжність території з Пів­ночі на Пів­день 550 км, із Заходу на Схід — понад 430 км. Населе­н­ня 4102 тис. осіб (2002): росіяни (39,3 %), башкири (21,9 %), татари (28,4 %), українці (1,8 %) та ін. Територією Б. проходять найважливіші залізничні, автомобільні та трубо­провід­ні магістралі, що сполучають європейську частину РФ з Уралом і Сибіром. У складі Б. — 54 адміністративні р-ни, 21 місто, 40 смт, 4489 сільських населених пунктів та 53 сільські населені пункти у складі міст. Найбільші міста — Уфа, Стерлітамак, Салават. Провід­не місце у господарстві Б. належить нафтохімічній промисловості (за­ймає 3-є м. серед регіонів РФ з видобутку нафти після Тюменської обл. й Татар­стану): близько 20 % пере­робки нафтосировини й виробництва моторних мастил у РФ, 28 % — хімічних засобів захисту рослин, 59 % — кальцинованої соди, 21 % — каустичної соди, 25 % — синтетичних каучуків, 18 % — синтетичних смол. Роз­винені також транс­порт­не і сільськогосподарське машинобудува­н­ня, моторобудува­н­ня, виробництво будівельних матеріалів та ін. Сільське господарство спеціалізується на тварин­ництві, овочівництві, бджільництві, вирощуван­ні злаків.

Суверенітет

 Б. — демократична правова суверен­на держава, володіє всією повнотою державної влади за межами ві­да­н­ня РФ та повноважень РФ з предметів спільного ві­да­н­ня РФ і Б., само­стійно ви­значає й проводить внутрішню політику, бере участь у межах своїх повноважень у між­народних від­носинах, має свої Кон­ституцію й законодавство. Найвищим пред­ставницьким і єдиним законодавчим органом державної влади в Б. є Державні Збори — Курултай. Вони обираються строком на 4 р., мають двопалатну структуру — Палату Пред­ставників і Законодавчу Палату. Главою республіки є Президент Б. Процес здобу­т­тя статусу суверен­ного субʼєкта РФ роз­почався з проголоше­н­ням 11 жовтня 1990 ВР Башкир. АРСР Декларації про державний суверенітет. У лютому 1992 прийнято назву Респ. Б. 31 березня 1992 під­писано Федеративний договір «Про роз­межува­н­ня повноважень і предметів ві­да­н­ня між органами державної влади РФ та органами влади суверен. республік у її складі», а також додаток до нього від Б., що ви­значив договірний характер від­носин Б. і РФ. 3 серпня 1994 під­писано Договір між цими країнами «Про роз­межува­н­ня предметів ві­да­н­ня і взаємне делегува­н­ня повноважень між органами державної влади РФ і органами державної влади Респ. Б.». 3 листопада 2000 прийнято в новій ред. Кон­ституцію Б. Роз­ширюються між­народні звʼязки Б. Політичні, економічні, науково-технічні, культурні від­носини Б. під­тримує майже з 70-ма державами й між­народними організаціями; укладено понад 50 угод з урядами й ві­домствами іноземних держав. У США, Німеч­чині, Австрії, Чехії та низці ін. держав діють економічні, торгові, інформаційні пред­ставництва Б.

Етнос, рання історія

Давньобашкир. племена починають формуватися від серед. 1 тис. до н. е. в Приарал­лі, в печенізькому етнічному середовищі. Складалися в основному з давньотюркських й почасти тюркізованих давньомонгол. родоплемін­них утворень, згодом до них при­єд­налися тюркські, сако-мас­сагетські, сармато-аланські та угорські племена Приара­л­ля та присирдарʼїнських степів. Перші писемні згадки про ці племена від­ображені у працях Геродота (5 ст. до н. е.). Давньобашкир. племена рухалися в бік приазовських степів, а почасти й Приазовʼя, де вони опинились у сфері етно­історичної діяльності булгар. племен, з якими давні башкири мали генетичні звʼязки. В етнічній пра­історії башкирів іще багато незʼясованого. У 18– 19 ст. в європейській науці (А. Шлецер, С. Кла­прот, П. Шафарик, В. Гумбольдт, Д. Хвольсон та ін.) від­давалася пере­вага ідеї башкиро-мадяр. етнічної спільноти в давнину; знаходила вона під­тримку й серед багатьох російських та європейських учених кін. 19 ст. На поч. 20 ст. в науковій літературі пере­важала думка, що ця про­блема є набагато ширшою, оскільки тер. Б. від найдавніших часів до кін. 1 тис. н. е. була ареною по­стійних контактів між різномовними (іранськими, фінно-угорськими, пізніше тюркськими) етнічними групами, причому досі ще не вдалося ви­окремити конкретну археологічну культуру, носіїв якої можна було б вважати прямими предками башкирів. (Див. Кузєєв Р. «Этнический со­став, история рас­селения и происхождения башкирского народа», Москва, 1971). У 9–10 ст. н. е. від­бувається міграція давньобашкир. племен із Приара­л­ля в Приура­л­ля; в результаті їхньої взаємодії з булгаро-мадяр. та фінно-угор. племенами, які за­знали сармато-алан. впливу, укладається башкир. племен­на спільнота, що стала основою для дальшого роз­витку народу. У 11–12 ст. від­бувається подальша консолідація давньобашкир. етносу. У 13–14 ст. на тер. Б. мігрують кипчацькі племена. У 2-й пол. 16 — поч. 19 ст. башкири посідали тер. від лівого берега Волги на Пів­ден­ному Заході до верхівʼїв Тоболу на Сході, від р. Силва на Пів­ночі, охоплюючи все лів­обереж­жя Волги, до серед. течії р. Яїк (нині Урал) на Пів­дні. Після роз­паду Золотої Орди в 14 ст. Б. був поділений між Казанським і Сибірським ханствами та Ногай. Ордою. За умов загостре­н­ня башкир.-ногай. боротьби та взя­т­тя Іоаном Грозним Казані башкири в серед. 16 ст. прийняли російське під­данство на основі угоди з царем (про вічне володі­н­ня всією своєю землею), яку той, за­звичай, порушив. В етнічній історії Західного та Пів­ден­но-Західного Б. важливе значе­н­ня мала взаємодія башкирів і татар, особливо у 18–19 ст., що при­звела, з одного боку, до асиміляції частини башкирів, а з іншого — до утворе­н­ня етно­графічних груп обох народів, близьких за мовою й культурою. Етно­графічна карта Б. змінювалася також унаслідок масових селянських пере­селень у царській Росії, стихійної та урядової колонізації.

В імперському ярмі

1907 в Москві ви­йшла книжка російського письмен­ника-етно­графа М. Крашенин­никова під промови­стою на­звою «Угасающая Башкирия». Написана на під­ставі багатолітніх особистих вражень про побут і звичаї башкир. народу, з пере­казом легенд та історичних версій, вона була пере­йнята сумовитою симпатією до нього і без­надійною жалем. На­стрій її був виражений в епі­графі «Уїль­дану Шеріяз­данову та іншим ран­нім товаришам, які роз­повіли мені про погасле життя свого тихого народу, присвячую я цю книгу». На той час у російській художній, нарисовій, фольклористичній, історико-етно­графічній літературі було немало написано про Б. Спеціально чи принагідно про цей край писали С. Аксаков, М. Гарін-Михайловський, Л. Тол­стой, Г. Успенський, Д. Мамин-Сибіряк, М. Салтиков-Щедрін, М. Ремезов, Ф. Нефьодов, П. Добротворський та ін. Було сказано немало теплих слів про добру й щиру вдачу башкирів, захоплених — про красу й багатства башкир. краю, гірких і спів­чутливих — про недолю башкирів. Багато авторів писали про Б. немовби в минулому часі. Формули про «вимира­н­ня», «згаса­н­ня» народу ставали вже загальниками. Але в писа­н­нях цих окреслилося дві тенденції. Видатні письмен­ники-демократи, показуючи трагедію башкирів, під­креслювали злочин­ний характер імперської колонізації. Г. Успенський писав про «загибель башкира, роз­почату хижаком понад сотні років тому і яка вже на нашому віку виявилася в найбезсоромніших роз­мірах і засобах…» — і звертався до совісті російського су­спільства: «…у всякої вразливої російської людини ганебна справа роз­кра­да­н­ня башкирських земель залишила таке невитравне враже­н­ня, що ніколи не забудеться» (Успенский Г. «От Оренбурга до Москвы. П. С. С.», т. 6, С.-Петербург, 1908, с. 115). Д. Мамин-Сибіряк у романі «Хлеб» писав: «Найжахливішу картину являло собою башкирське село… Башкирці голодували й вимирали кожну зиму…» («Башкирия в рус­ской литературе», т. 2, Уфа, 1964, с. 290). А на почуту сумну башкир. пісню він від­гукнувся так: «Мені тепер усе стало зро­зуміле: народ помер, і ця пісня була остан­нім блукаючим вогником, що спалахнув на його могилі. Жит­тєва енергія вичерпалася, і майбутнього не було…» (Мамин-Сибиряк Д. «Байгуш. Из путешествия по Южному Уралу», Москва, 1914, с. 5). Але не бракувало й авторів ін. роду, для яких мусува­н­ня тези про «виродже­н­ня башкирів» було своєрідною хитрою формою виправ­да­н­ня колоніального загарба­н­ня «без­господарних», ніби вже «нічиїх» земель і навіть про­зорим закликом до продовже­н­ня такого загарба­н­ня (так само, як і захоплені гімни красі й багатствам приурал. краю в устах великодержавних літераторів звучали як за­проше­н­ня до подальшої колонізації: «При­йдіте і княжіте»). А начальник Уфим. жандарм. управлі­н­ня в своєму огляді за 1902 доповід­ав начальству: «В культурном отношении почти все инородческое население находится еще на самой низшей ступени своего роз­вития, с в высшей степени грубыми, невежествен­ными нравами и обычаями. Аборигены же населения — башкиры — находятся на пути вырождения племени, с явными при­знаками дегенерации» (Раимов Р. «1905 год в Башкирии», Москва; Ленин­град, 1941). Трохи «ліберальніше» висловився теоретик народництва С. Южаков: «Не треба забувати, — багато­значно за­уважив він, — що башкирські землі належать до кращих у нашій колоніальній території». А оскільки, мовляв, башкири свої землі «роз­продують за наймізернішою ціною, то й селяни (тобто російське куркульство), й великі земле­власники користуються цією ліквідацією вимираючого башкир. народу. Уряд звернув увагу на цей процес і, на по­да­н­ня оренбурзької адміністрації, вирішив скори­статися з нього в інтересах російських селян» (Южаков С. «Пере­селенческий во­прос» // «Северный вестник», 1886, № 8, отдел. 2, с. 35–36). Цей про­зорий економічний під­текст по­спішних історичних «некрологів» башкирів уловив, із властивою йому соціальною чутливістю, ще Г. Успенський. У нарисі «Башкир пропадает» ці слова він бере в лапки, роз­глядаючи їх як від­гомін «всесословной молвы», формулу «общего хищнического направления идей»: «– Загине башкир, загине! Неодмін­но має загинути цей самий башкир! — із щирим спів­чу­т­тям провіщає новий жилець покинутих башкиром просторів і, пожалівши «пропащого» нехриста, пере­хрестившись, бере в руки сокиру». Про те, як орудувала ця історична сокира, як «звільняли добрих башкирців від деякої частини обтяжливих для них земель» (С. Аксаков) і як «за наймізернішу суму купувалися цілі області», про чудотворну дію обману, опертого на силу, можна прочитати в «Уральской Калифорнии» П. Падучева («Исторический вестник», т. 66) і в дослідже­н­нях Я. Абрамова «Сословные потребности, желания и стремления в эпоху Екатерининской комис­сии», де, зокрема, зʼясовується й таке пита­н­ня: «Через що багатоземельні інородці стали малоземельними? Причин цьому було дві — ті самі, через які й тепер башкири, що володіли майже без­межними обширами, опиняються в одних випадках малоземельними, а в інших — зовсім без­земельними: це — від­чуже­н­ня інородницьких земель шляхом продажу й загарба­н­ня їх з боку російського населе­н­ня» («Северный вестник», 1886, № 8, с. 182). Свого роду енциклопедією історії пограбува­н­ня Б. стала праця М. Ремезова «Очерки из жизни дикой Башкирии. Пере­селенческая эпопея» (Москва, 1889). Свого часу вона привернула увагу В. Леніна, який написав про неї, що це — «живий опис того, як “колонізатори” вибавляли корабельні ліси й пере­творювали “очищені” від “диких” башкирів поля в “пшеничні фабрики”. Це — такий шматок колоніальної політики, який витримає порівня­н­ня з яким завгодно по­двигом німців у якій-небудь Африці» (Ленін В. «Повне зі­бра­н­ня творів», вид. 5, т. 3, с. 253). В Оренбурзі 1912 ви­йшла книжка Г. Гумарі «Исчезают ли башкиры», в якій на під­ставі цифр офіційної статистики показувалося, що, починаючи від 1870, кожного десятилі­т­тя кількість башкирів зменшувалася на 100 тис. осіб. Але справа була не в тому, що «вичерпалася жит­тєва енергія» башкир. народу, як любили про це роз­водитися одверті й приховані колонізатори. «Башкири зовсім не вимираюче (з по­гляду біо­логічного) племʼя… — писав у стат­ті “Очерк современ­ного экономического положения башкир Уфимской губернии” А. Калачов, — навпаки, вони здатні до найупертішої праці, до освіти, до вищої культури» («Живая старина», 1899, вып. 1, с. 329). Трохи обережніше і дво­їстіше висловлювався дослідник башкир. фольклору С. Рибаков: він ладен був погодитися з песимістами в тому, що «…башкири є тепер народом кволим, вʼялим, по­збавленим здатності й енергії до об­стоюва­н­ня своєї національної фізіономії», але під­креслював, що зате вони є «народом, симпатичним з інших по­глядів: своєю моральною цілісністю, вірою в людей, здатністю до без­корисливих мотивів і вчинків, мʼ­якістю, добротою і, так би мовити, природною гуман­ністю, й особливо поетичною схильністю їхньої вдачі; за моїми спо­стереже­н­нями, цей народ далеко не чужий естетиці, якщо не сказати сильніше, — він здатен від­чувати й без­корисливо насолоджуватися красою взагалі й природою зокрема». Деякі роз­чулені автори писали на­прикінці 19 ст. про Б. майже так, як їхні попередники на поч. того ст. (або на­прикінці 18) — про Україну. Один із ентузіастів башкир. теми Ф. Нефьодов за­значив: «Чи знаєте ви країну дивних красот природи, незлічен­них багатств золота і срібла, самоцвітів і всіляких скарбів, країну, де міль­йони десятин неза­йманої цілини — чорнозему, заплавних лук і чарівних полян, укритих дикими рожами і всілякими квітами та ягодами, країну, де тисячі прекрасних рік і річок, в яких ловлять пречудову стерлядь і форель і від­дають ледве не даром?.. Країна ця — Башкирія… Прекрасна, чудова, божествен­на країна!.. Велети гори, які сміливо пориваються в небеса, звалені додолу й роз­простерті кварцеві й діоритові гіганти, хвилеподібні, мов скамʼянілі гори, степи, величаво пустин­ні озера, струмки і потоки, які гримлять з вершин і по ущелинах навіки заснулих хребтів Уралу і з якими повʼязані легенди та пере­кази, сни й маре­н­ня юності…». Пригадується: «Ты знаешь край, где все обильем дышит, Где льются реки, чище серебра…» — це вже, ві­домо, про Україну…

Башкир. народ чинив впертий опір колонізації. Протягом майже всього 18 ст. тривали т. зв. башкирські бунти, опис яких можна зна­йти, зокрема, в 6-му т. ґрунтов. праці П. Семенова «Рос­сия. Полное гео­графическое описание нашего отечества». Башкири взяли най­активнішу участь у пов­стан­ні під проводом О. Пугачова, сподвижником якого став легендарний Салават Юлаєв. Жорстоко придушивши ці «бунти», царат на деякий час «утихомирив» Б. Більше того, він зумів навіть дуже успішно викори­стати батирські традиції башкирів — у війні проти Наполеона взяли участь бл. 30-и башкир. кавалерій. полків (знаменитий «партизан» Д. Давидов пізніше пояснював, що башкир. кін­ноту було вжито «с намерением, поселив в Наполеоне мысль о вос­стании на него всех народов, подвластных Рос­сии, устрашить его тем» («История башкирской советской литературы», Уфа, 1963, с. 109). (Ще одна аналогія: в той самий час І. Котляревський організовує укр. «охочекомон­ні» полки). Але екс­плуатація «загальноімперського» патріотизму не могла при­глушити соц. і нац. про­блеми.

Башкири залишалися жит­тє­здатним народом усупереч усім тяжким істор. об­ставинам, вони докладали великих зусиль до роз­витку освіти й культури; від­чутним чин­ником ставав демократ. заг.-мусульм. оновлювальний рух — джадидизм. І не випадково Б. став одним із вогнищ т. зв. буржуазно-демократ. революції 1905, яка мала тут специф. спектр виявів — від мусульм. петиційної кампанії (нова її хвиля — в 1917) до створе­н­ня Рад робітн. депутатів у Златоусті й Уфі (у грудні 1905 в Уфі спалахнуло збройне пов­ста­н­ня, не­вдовзі придушене). На цей час припадає й перша спроба рос. соціал-демократів ро­зі­грати мусульм. карту (ві­дозва Комітету сх. р-ну РСДРП — «До мусульман», березень 1905).

Боротьба за незалежність, її поразка, утворе­н­ня Башкирської АРСР

Лютн. революція 1917 сприяла бурхливому під­несен­ню башкир. нац. руху. Висувається гасло «незалежної Башкирської автономії». У травні 1917 від­бувається зʼїзд пред­ставників башкир. сіл, у червні створено «Союз Башкирського народу» на чолі із Закі (Ахметзакі) Валіді, або Валідовим (видатний учений-тюрколог, який мас­штабом і характером наук. і політ. діяльності нагадує М. Грушевського; праці його, заборонені протягом десятиліть, нині пере­видаються у Б.), проводяться обл. зʼ­їзди башкирів у статусі вищого пред­ставництва башкир. народу. Висуваються вимоги повернути башкирам землі й ліси, ві­ді­брані насильством і обманом, припинити екон. й духовну колонізацію. Не­зважаючи на спротив Тимчас. уряду Росії, 3-й обл. зʼїзд башкирів проголошує гасло нац. самови­значе­н­ня: «Завоюва­н­ня башкирським народом своїх прав на політичне існува­н­ня в тому й повин­не полягати, що він від­тепер не буде служити іграшкою різних без­соромних політично-економічних авантюр, а, навпаки, ставши цілковитим господарем на своїй власній рідній землі, яка годувала й поїла його предків від прадавніх часів, вільно роз­винеться в культурно-політичному від­ношен­ні, збереже без усякого втруча­н­ня ззовні свою духовну цін­ність, візьме свої справи в свої руки й припинить поселе­н­ня в Б. небезпечних для його існува­н­ня елементів» («Башкирское национальное движение. 1917–20», Уфа, 1926, с. 5). 15 листопада 1917 Башкир. ЦР — Шуро, обрана на 1-му Всебашкир. курултаї в липні 1917, — оголосила Башкир. автономію на заселених башкирами тер. Оренбур., Уфим., Перм. та Самар. губ. Однак на­ступні події — більшов. пере­ворот у Москві, загостре­н­ня нац. суперечностей у трикутнику: башкири–росіяни–татари, на­ступи білогвардій. військ Дутова і Колчака, не­вдала спроба Башкир. ревкому на чолі з тим же З. Валідовим спертися на допомогу чехо-словац. корпусу, що репатріювався з Сибіру, — над­звичайно драматизували ситуацію в Б. За цих умов більшовики, по­єд­нуючи соц. демагогію з терором, змогли пере­хопити ініціативу і спершу схилити З. Валідова до спів­праці на основі вдаваного ком­промісу — утворе­н­ня Башкир. Автоном. Рад. Респ. в межах т. зв. Малої Башкирії («Угода центральної Радянської влади з Башкирським урядом про Рад. Автономію Башкирії», 23 березня 1919), а потім змусили його до «втечі». Ця «втеча» популярного в Б. нац. провід­ника хоч і викликала нові ви­ступи проти більшовиків, але зрештою стала поворотним моментом у рев. історії Б. По­ступово рад. влада в Б. стабілізується. Необхідно за­значити, що більшовики зробили для своєї тактики висновки з усього, що від­булося. Вустами парт. керівників були ви­знані «помилки» й «пере­гини», засуджені позасудові роз­стріли та інші вияви «революційної» самодіяльності. 19 травня 1920 ВЦВК і РНК РРФСР ухвалили По­станову «Про державний устрій Автономної Радянської Башкирської Республіки». 1922 до її складу введено низку волостей з т. зв. Великої Башкирії. По­становою Башкир. ЦВК від 6 липня 1922 башкир. мову ви­знано державною на тер. Автономії нарівні з російською (пізніше цю Угоду було «забуто»). Починається період дола­н­ня на­йодіозніших наслідків цар. колоніал. режиму, воєн. дій 1918–20, страхітливого голоду 1921–22, внаслідок якого чисельність башкирів і татар зменшилася на 29 %.

Соціально-культурний роз­виток Башкирської АРСР

Рад. влада могла зміцнитися й утвердитися в Б. тільки враховуючи, бодай почасти, соц. та нац. інтереси башкирів. Тому політ. боротьба з башкир. націоналізмом, режисерува­н­ня класової боротьби, тиск на «куркульство» тощо доповнюються широкою позитив. про­грамою соц. емансипації башкир. бідноти, освіти, втягува­н­ня селянства в індустр. будівництво, вихова­н­ня парт. кадрів із числа башкирів, які могли б стати провід­никами впливу більшов. партії на народ. І цей гнучкий курс давав свої плоди. Ось характерне свідче­н­ня без­сумнівного патріота, в недавньому «башкирського націоналіста», видатного поета Д. Юлтия: «…Башкирський селянин, який тільки вчора борознив землю своєю худою конячиною, сьогодні вже в колективі, що має трактор. Учорашній тесля сьогодні — в ку­старній артілі, вчорашній батрак став робітником металургійного заводу, всього по­збавлений у минулому юнак сьогодні пере­ступив поріг робітфаку, вчора лиш побивана чоловіком жінка сьогодні залучена до справи керува­н­ня державою, вчорашній випускник медресе і мугалім сьогодні став працівником культури або наркомом». 1920 створ. видавництво «Башкнига». Воно видало 21 книгу, з яких тільки одна була башкир. мовою. 1923 їх було вже 17, 1924–82, 1928–118, 1932–271. У 1922 виходять газети башкир. мовою: «Башкорто­стан» і «Янгы юл» («Новий шлях») та «Яшьюксыл» — татар. мовою. У 1933 — вже 26 газет і журналів башкир. мовою. Роз­витком башкир. мови опікується Центр. комісія з роз­витку башкир. мови при Раднаркомі Башкир. АРСР на чолі з видатним держ. діячем Ш. Худайбердіном. Роз­вивається освіта. Якщо 1920 було 1858 шкіл 1-го ступеня і 28 — 2-го ступеня, то 1927–28 — 2671, зокрема з башкир. мовою на­вча­н­ня — 666, татарською — 709, російською — 948, чуваською — 90, марійською — 78, мордовською — 41. Середніх шкіл було 25, неповних середніх — 70. У 1939 серед. шкіл було 217, а всього — 4825. У 20-і рр. діяли також мусульм. школи — медресе, серед них такі ві­домі, як «Галія» і «Гусманія» в Уфі, «Гусаїнія» в Оренбурзі, «Расулія» в Троїцькому (1926 їх було бл. 180; тут треба сказати, що традиція мусульм. освіти на Пд. Уралі бере свій початок від 16 ст.; 1865 в татар. і башкир. селах Пд. Уралу було понад 600 мектебів і медресе, в них навч. понад 20 тис. учнів). На базі Уфим. учител. ін­ституту (1909) створ. ІНО (1920), реорганіз. у Пед. ін­ститут (1929). Першим його ректором став башкир. учений Ш. Сючелей. 1931 створ. Башкир. комуніст. ВНЗ, який про­існував до 1939. Саме тоді в Уфі почали діяти Башкир. філармонія та Башкир. опер. театр. Великого удару роз­виткові башкир. культури за­вдали ре­пресії 30-х рр., жертвами яких стали багато пред­ставників нац. інтелігенції: Ш. Абазанов, Х. Мусаєв, Г. Давлетшин та ін. На­прикінці 20-х рр. башкир. і татар. письмен­ність пере­ведено з араб. на лат. графіку, а 1939 — на кирилицю, що мало неодно­значні наслідки для нац. культури.

Пром.-екон. роз­виток Б. у повоєн­ні роки зумовив гостру потребу в під­готовці кадрів для нар. господарства; від­бувається під­несе­н­ня освіти й науки. 1957 Пед. ін­ститут реорганізовано в Башкир. університет, першим ректором якого став Ш. Чанбарисов. Створ. Уфим. нафтовий ін­ститут, Уфим. авіац. ін­ститут та ін. Протягом 60–80-х роз­гортають діяльність 20 нових НДІ, обʼ­єд­наних у Башкир. філіал АН СРСР (1987 пере­твор. на Башкир. наук. центр Урал. від­діле­н­ня АН СРСР). Значними наук. осередками стали академ. НДІ: хімії; біо­логії; пром. будівництва; історії, мови й літ-ри та ін. Однак потужний роз­виток інфра­структури освіти, науки, культури мав і свої суперечності. Він не забезпечував до­статньою мірою потреб та інтересів корін­ної національності — башкирів. Тривали процеси русифікації й татаризації. Про­блему нац. кадрів доводилося вирішувати майже з «нульової» по­значки: до 1919 зі 180-ти випускників Уфим. учител. ін­ституту лише 3 були «вихідцями з башкир і татар», а 1929 в Уфим. пед. ін­ституті на­вчалося: росіян — 107, татар — 33, башкирів — 11, ін. національностей — 11. І це спів­від­ноше­н­ня змінювалося повільно. Створ. 1922 в Уфі Муз. технікум мистецтв до 1955 під­готував 64 спеціалістів, з яких лише 5 були башкирами або татарами. Перший муз. педагог із башкирів, М. Муртазіна, стала проф. створ. 1968 Уфим. ін­ституту мистецтв, в якому роз­горнулася під­готовка нац. виконавських кадрів. З Ін­ститутом повʼязана також творча діяльність видатних педагогів і артистів А. Чембарисової, Р. Ахмедієвої, корифеїв сцени Б. Валієвої і М. Хістаматул­ліна, молодших — З. Байрашевої, Р. Юлдашбаєва, С. Аскарова, Р. Азнакаєва, Я. Абдульманова, Р. Галімул­ліної.

Після проголоше­н­ня суверенітету в Б. роз­гортаються без­прецедентні процеси нац.-культур. від­родже­н­ня. Протягом 10-ти р. від­крито 3 театри і 3 філармонії, створено Нац. симф. оркестр, кіностудію «Б.»; реконстру­йовано Башкир. академ. драм. театр, Уфим. татар. театр «Нур». Башкири пишаються своїм Театром опери і балету, називаючи його «театром театрів», «символом нашої державності і зрілості»; на сцені Театру поряд зі світовою й рос. оперною та балетною класикою йдуть з успіхом нац. опери: «Салават Юлаєв» і «Акмул­ла» З. Ісмагілова, «В ніч місячного затемне­н­ня» (за трагедією нар. поета Б. Мустая Каріма) та «Memento» С. Нізаметдінова; балет Л. Ісмагілової «Ходжа Насред­дін». Башкир. оперна школа славиться у світі; на пре­стиж. закордон. сценах ви­ступають брати А. та І. Абразакови, С. Аргінбаєва, З. Байбуріна, Е. Фатихова, що, однак, для башкир. публіки є предметом не лише гордості, а й деякої гіркоти, оскільки вона воліла б частіше чути й бачити своїх улюбленців на рідній сцені.

Башкирська література

Того самого 1907, коли в Москві ви­йшла зга­дана книжка М. Крашенин­никова про «погасле жи­т­тя… тихого народу», в Казані за ріше­н­ням Тимчас. комітету у справах преси була конфіскована інша книжка, що засвідчувала невгасимість життя і духу цього народу та силу його голосу. Це була поет. збірка, звалася вона «Любов до нації» й належала перу Мажита Гафурі, імʼя якого вже тоді ставилося нарівні з іменем великого татар. поета Габдул­ли Тукая. Може здатися дивним, що всі, хто писав про Б. кін. 19 — поч. 20 ст., «прогледіли» могутнє від­родже­н­ня нац. літ-ри. Але цьому є поясне­н­ня. Річ у тому, що в дорадян. період башкир. література роз­вивалася майже тільки татар. мовою, тому дослідники роз­глядали її твори як належні до татар. літ-ри, що саме пере­живала добу роз­квіту. Татар. мовою писав і М. Гафурі, при чому писав усе життя, тоді як його молодші товариші Д. Юлтий, А. Тагіров, С. Кудаш за рад. влади пере­йшли на башкир. мову. Поясне­н­ня цього феномена — в особливостях істор. роз­витку башкир. і татар. народів. У цих особливостях — і спростува­н­ня помилкового уявле­н­ня про пізнє походже­н­ня башкир. культури й літ-ри. На­справді їхнє корі­н­ня сягає часів Булгар. держави, спадкоємцями культури якої башкири є разом із чувашами та казан. татарами (стародавність роду башкирів як аборигенів Волзько-Камського басейну з геніальною інтуїцією від­чув Л. Тол­стой, сказавши, що від них «Геродотом пахне»). Вві­йшовши пізніше до складу Золотої Орди, башкири прилучилися до великої тюркомовної культури пів­нічно- й середньоазіат. регіону, а також до культури персо-таджицької й до араб. писемності. Своєю роз­мовною мовою тюрки були досить близькі між собою: «Тюрки (тюрко-татари) — сімʼя народів, що говорять тюркською мовою. Мова тая, дарма що роз­падається на чимало наріч­чів, або навіть окремих мов, усе ж становить собою незаперечну єдину лінгвістичну цілість. Навпаки, з антропологічного по­гляду між тюрками немає єд­ності, це раса над­звичайно мішана, надто на периферіях» (Кримський А. «Твори», К., 1974, в 5-ти т., т. 4, с. 449). Що ж до літ. мови, то вона впродовж цілої істор. доби була спільною для багатьох народів на величезній території від Ками до Сирдарʼї. «…Літературна мова Золотої Орди була спільною для ряду племен, що населяли величезну територію, куди входили й пониз­зя Сирдарʼї, й пів­нічний Хорезм. Ці племена пізніше брали участь у формуван­ні народів і націй сучасних узбеків, казахів, башкирів, турк­менів, татар, крим. татар та ін. Тому є під­става літературні памʼятки цього періоду, створені на цій території, вважати спільним скарбом, спільною спадщиною цих народів» (Наджип Э. «Хорезми. Мухаб­бат-намэ», Москва, 1961, с. 19). Але культур. регіон, до якого входив Б., не обмежувався обширами тюркомовності. Тривале сусідство і спів­жи­т­тя тюрків з іраномовними народами, з народами араб. культури зумовило інтенсивну культурну дифузію між ними. На всій величез. території від Серед. Уралу до Перс. затоки й від Криму до Алтаю не чужими були Рудакі й Нізамі, Навої й Джамі, Фірдоусі й Сааді, Хайям і Фізулі, Мухамед Бабур і Лутфі, Авіцен­на й Мірза Улугбек, Хісам Катіб і Сайфі Сараї, Хорезмі й Кутба (Кутбі). Треба враховувати й велику обʼ­єд­навчу роль мусульманства, особливо в перші віки його пошире­н­ня тут. «До 14 ст. владна верхівка Сарая вже прийняла іслам, що сприяло притокові сюди великої кількості вчених, поетів, письмен­ників, ремісників із середньоазіатських міст, роз­дираних між­усобними війнами та набігами кочівників» (Наджип Э. «Хорезми. Мухаб­бат-намэ», Москва, 1961, с. 9–10). Однак у цій мовно-реліг. спільноті, крім позитив. моментів культур. спілкува­н­ня, були й моменти негативні, які по­ступово почали виходити на перший план. У міру занепаду й окостені­н­ня ісламу його нівеляційна дія тяжким гнітом лягала на духовні, культурні, нац. особливості, традиції, сусп. й побутові звичаї тюркських народів. Загальнотюрк. літ. мова дедалі більше від­ривалася від живих роз­мовних мов тюрк. народів, що збіднювало культурне життя й саму літературу. Складалася ситуація писемності без свого су­спільства й су­спільств без своєї писемності або, принаймі, ситуація не­адекватності між ними. Це й від­билося на літ. історії Б. «Татарська і башкирська роз­мовні мови утворилися в результаті взаємодії булгарських і кипчацьких племін­них мов і дальшого роз­витку набули у складі народів Золотої Орди… Остаточно татарська й башкирська роз­мовні мови сформувалися після роз­паду Золотої Орди, в період Казанського, Астраханського та Сибірського ханств і в на­ступний час, після при­єд­на­н­ня цих ханств до Росії» (Баскаков Н. «Тюркские языки», Москва, 1969, с. 155–156).

Башкир. народ витворив багатющий фольклор. Перлиною тюрк. епосу є башкир. нар. сказа­н­ня «Кузи-Курпес і Маян-Хилу» (близьке до казах. епосу «Кози-Корпеш і Баян-Слу»). Творчість нар. спів­ців-сесенів породила самобутній епіч. жанр — кубаїр. Кубаїри своєю тематикою й жанр. особливостями трохи нагадують укр. думи; як правило, вони присвяч. важливим пита­н­ням сусп. життя та істор. подіям 14–18 ст. Великої популярності серед народу зажили баїти (двовірші — аналогічне до бейтів у народів Близького та Серед. Сходу) як літ., так і фольклор. походже­н­ня. Дуже багата й різноманітна пісен­на спадщина башкир. народу. Вона вбирає в себе пісні істор., патріот., обряд., побутові, про коха­н­ня й жіночу долю, жартівливі, танкові, пісні про засланців та втікачів. Угорський учений В. Проле, автор праць про Б. (де він побував 1901) і дослідник башкир. фольклору, писав: «Башкири ві­домі як поетично і музично високоталановитий народ, і їхні пісні спів­ають по­всюди в сусідніх областях». Ще в 1-й пол. 19 ст. башкир. піснями зацікавилися поет-декабрист П. Кудряшов, композитор О. Алябʼєв. Пізніше революціонер-демократ М. Михайлов зацікавився «башкирськими легендами, якими сповнена Оренбурзька губернія», й запевняв, що там «немає такої річки, немає такої гори, про які не існувало б легенд і пісень». Те саме під­тверджував і В. Юматов: «У башкирців майже про кожне скільки-небудь прикметне місце є свій особливий пере­каз». У 18–19 ст. народився й великої популярності набув новий жанр — нар. усні оповіда­н­ня істор. характеру. Якщо кубаїри — жанр поетичний — від­бивали героїчну або ранню істор. добу, то прозові оповіда­н­ня та легенди 18–19 ст. фіксували епізоди нерівної боротьби з рос. царизмом, роз­повід­али про найбільш памʼятні кривди колонізації. В нар. пере­казах зберігся образ легендарного Сеїта — ватажка першого пов­ста­н­ня башкирів проти нац.-кріпосниц. гнобле­н­ня рос. царизмом, збереглася памʼять про нар. пов­ста­н­ня 1662–64, 1681–83, 1705–11, 1735–40, 1755–60. Та найбільший слід у сві­домості і в поет. творчості башкир. народу залишило селян. антикріпосн. пов­ста­н­ня під проводом О. Пугачова, в якому башкири брали участь на чолі зі своїм нац. ватажком і талановитим поетом Салаватом Юлаєвим. Салават — най­яскравіша по­стать нової башкир. історії, що своєю популярністю пере­вищує навіть легендарного Сеїта. Голова слідчої комісії у справах «Пугачовського бунту» П. Потьомкін доповід­ав Катерині ІІ, що імʼя Салавата «подлежательно по всей справедливости быть в сердце башкирского народа». Різнобічно обдарований, він був і першим сві­домо нар. поетом, роз­вивав традиції сесенів, звернувся до башкир. мови. Але дорога, на яку він ступив, була надовго загублена — за умов жорстоких ре­пресій, яких башкири за­знали після придуше­н­ня пов­ста­н­ня. Навіть низка його віршів та пісень ді­йшла до нашого часу лише в документах слідства — в рос. пере­кладах.

У своїй писемності башкири й далі користувалися давньотюркською літ. мовою. До серед. 19 ст. ця писемність існувала тільки в рукопис. формі. Пере­важала поезія — світська та релігійно-містична. Популярними були дидактичні вірші. Цін­ною і своєрідною памʼяткою башкир. писемності 16–19 ст. є шежере — генеалогічні літописи башкир. родів. У 19 ст. ще посідає міцні позиції суфійська поезія (суфізм — один із основних напрямів мусульм. містицизму та чернецтва), яка протягом своєї багатовікової історії в країнах ісламу мала не одну блискучу сторінку, але на цей час набула вже епігон. характеру й обʼєктивно стояла на пере­шкоді роз­виткові нових нац. літ-р. Однак у 2-й пол. 19 ст. серед суфістів зʼявляються поети, в творчості яких народжуються деякі гуманістичні мотиви, по­стає моральна про­блематика, хоч і в шатах суфійської фразеології: Шамсетдін Закі (1825–65), Галі Сокрий (1826–89), Гібатул­ла Салихов (1794–1867), автор суфійського «Збірника доброго вихова­н­ня» (писав також і сатири, мотиви яких були не зовсім чужі реальному життю). На­прикінці 19 ст. під впливом роз­витку капіталіст. від­носин значно по­жвавлюється сусп. рух у Татарії, народжується й здобуває успіхи нова татар. літ-ра; не в остан­ню чергу під впливом татар. просвітництва від­бувається культурне пробудже­н­ня й ін. тюркських народів Росії, зокрема й у най­ближчому до татар Б. З-поміж башкир. просвітників найви­значнішими були: ві­домий учений М. Бікчурін, викл. сх. мов Оренбур. кадет. корпусу, який іще 1859 видав під­ручник араб., перс. і татар. мов, досліджував граматику башкир. мови, мріяв про створе­н­ня башкир. літ. мови, написав башкир. мовою «Оповіда­н­ня про сміливого царя»; вчений і поет М. Уметбаєв; славетний поет М. Акмул­ла. М. Уметбаєв був автором низки наук. праць і, зокрема, першої граматики башкир. мови (1901), педагогом, публіцистом, талановитим поетом, у творчості якого залунали нові для Б. громад. та сатиричні мотиви; популяризував, як і казах. просвітники А. Кунанбаєв, І. Алтинсарин, Ч. Валіханов, рос. літературу. А втім, його просвітництво, як і тогочасне просвітництво тюрк. народів загалом, було істор. обмеженим і свою критику спрямувало пере­важно проти релігійно-звичаєвих забобонів та неуцтва, обминаючи соц.-екон. від­носини, соц. причини обез­земеле­н­ня та злиднів народу. Певний крок уперед зробив Акмул­ла. Він жив із простолю­д­дям, мандрував у бричці з одного села в інше, і в його поезії виповілося чимало болів та дум народу. Уперше після Салавата Юлаєва він звертався до свого народу словами «мої башкири», пере­йняв і від­родив його патріотизм. Водночас, подовгу живучи серед татар і особливо серед казахів, він від­чував себе сином і цих народів, зобовʼязаним говорити й за них; його поезія була популярною і вплинула на роз­виток татар., а надто казах. літ-ри, про що згодом скаже М. Ауезов.

Майже до кін. 19 ст. башкир. поети писали мовою «тюркі» в її поволзькій від­міні. Нею ж писали й татар. літератори. Але від 2-ї пол. 19 ст. в Татарії на­громаджуються елементи нац.-культур. від­родже­н­ня, роз­починається рух за світський характер школи, проти заси­л­ля схоластики, за ви­вче­н­ня природничих наук, від­мову від «тюркі», творе­н­ня нац. літ. мови на основі роз­мовної мови татар. народу. Особливо полумʼяно ратував за татар. мову великий учений-енциклопедист К. Насирі, наражаючись на неро­зумі­н­ня й широкий спротив своїх одноплеменців. Його натхнен­на праця не минула марно — по певному часі вся татар. література пере­йшла на народну, нац. мову, обробивши її як літературну, що мало величезне демократ. значе­н­ня, забезпечило бурхливий роз­виток татар. літ-ри. Під впливом її успіхів башкир. письмен­ники також від­мовляються від «тюркі» й починають писати близькою башкирам татар. мовою. Нею ж писали й башкир. письмен­ники поч. 20 ст. — Ф. Туйкін, Х. Габітов, Г. Ісанбердин, Д. Юлтий, Ш. Бабич та ін. Фактично на нац. мову башкир. писемність пере­йшла лише за рад. влади, яка під­тримала цей процес почасти тому, що прагнула завоювати довіру башкирів, від­гукуючись на їхні нац.-культурні потреби, але ще й тому, що бачила для себе велику за­грозу в зміцнен­ні пантюркізму і прагнула будь-що роз­колоти його. Пізніше, 1934, башкир. письмен­ник Г. Амантай роз­ʼяснював мовну ситуацію так: «В результаті багатовікового вихова­н­ня башкири стали двомовним народом: говорили башкирською мовою, а літературною стала татарська. До того ж башкирська аристократія, від­межовуючи себе від “черні” (так само, як російська аристократія 18 ст. вдавалася до французької мови), почала говорити “культурною” (татарською) мовою. За цих умов татарська літературна мова стала літературною мовою і для башкирів…». Отже, на поч. 20 ст. в літ. житті Б. бачимо суперечливу картину. З одного боку — лише поодинокі твори башкир. мовою, кілька під­ручників і посібників (М. Бікчуріна, М. Куватова, М. Уметбаєва), з іншого — багатющий і яскравий самобутній фольклор, щоправда, недо­статньо зі­браний і ви­вчений, але вже збируваний і досліджуваний (багато для цього зробили рос. вчені і крає­знавці — І. Лепехін, В. Черемшанський, І. Казанцев, Г. Потанін, І. Березін, С. Рибаков, Р. Ігнатьєв, М. Лос­сієвський, А. Бес­сонов та й «козак луганський» — В. Даль; трохи пізніше на цій ниві працювали башкири М. Бікчурін, М. Уметбаєв, З. Ум­мати, М. Гафурі, татар. літературо­знавець Г. Рахім, перший музико­знавець із башкирів і татар М. Султанов, без­посередня причетність до великої й давньої тюрк., а почасти й таджицько-перс. та араб. літ. і культур. спадщини. Нарешті, великою під­могою й стимулом для перших творців нац. башкир. літ-ри стало татар. культурне від­родже­н­ня, що су­проводжувалося потужною видавничою діяльністю та пере­творе­н­ням Казані на центр тюркології, під­несе­н­ням освіченості населе­н­ня, рівень якої був набагато вищим, ніж у середньому по Росії (а «коли в середині 20-х був проведений пере­пис населе­н­ня Радянського Союзу, він показав, що за освіченістю татари посідають перше місце серед усіх народів країни, включаючи і російський» — див. «Габдула Тукай», Казань, 1968, с. 9). Звичайно, башкири не тільки брали від татар. культури, але й давали їй. Чимало її діячів були вихідцями з Б. (серед них і Галімджан Ібрагімов, одна з центр. по­статей нової татар. літ-ри). Одначе взаємини між двома націями не в усьому й не завжди були ідилічними. Серед частини татар існували на­строї асиміляторства щодо споріднених тюрк. народів, зокрема й заперече­н­ня нац. самобутності башкирів, правомірності й потрібності башкир. мови, а пізніше молоду башкир. літературу оголошували «пів­ден­ноуральським ра­йоном» татар. літ-ри. Такому ототожнен­ню сприяла не тільки мовна близькість, а й спільність ідейних позицій молодої інтелігенції тюркських народів — йдеться про ідеологію джадидизму, оновленого руху, що критикував від­сталість і закостенілість мусульм. світу, об­стоюючи його від­родже­н­ня на основі екон., соц., культур. модернізації в буржуазно-демократ. дусі. Джадидистські ідеї виразно від­чуваються в поет. збірці М. Гафурі «Сибірська залізниця, або Становище нації», пере­йнятій духом «національної самокритики», карта­н­ням мракобіс­ся і пристрасним закликом до освіти, про­гресу, «європеїзації». Такі мотиви в башкир. і татар., як і в казах., азерб. та ін. тюркомовних літераторів, були непоодинокі й не випадкові. В дуже популярному свого часу великому політико-ритор. вірші «Становище мусульман в інших країнах» (1904) М. Гафурі подає широку картину істор. занепаду мусульм. світу, показуючи, що європейці в усьому випередили, скрізь під­корили, принизили, пограбували мусульман. При цьому він подає досить спрощені зʼясува­н­ня й рецепти, вважаючи, що справа в неуцтві й від­сталості самих мусульман.

Тим часом всерос. буржуазно-демократ. революція 1905–07 викликала глибокі зміни в житті народів царської Росії, давши могутній поштовх їхній соц. та нац. боротьбі. В башкир. літературу приходять молоді поети — Д. Юлтий, Ш. Бабич, Г. Ісанбердин, Ф. Туйкін, Я. Юмаєв, С. Якшикулов та ін. Однак поразка революції та на­ступна реакція загальмували цей процес. Більшов. пере­ворот та драм. події воєн. дій 1918–20 у Росії спричинили роз­кол серед башкир. інтелігенції. Талановиті поети Ш. Бабич, Х. Габітов, С. Мірасов та ін. стали на бік нац. уряду З. Валіді (Валідова). Але немалий вплив мали й більшовики, які ще від 1905 вели вмілу пропаганду, викриваючи колонізатор. політику царату й ви­ставляючи себе оборонцями не лише соц., а й нац. інтересів мусульм. народів. У Б. одна за одною зʼявляються більшовицькі г. «-куряш» («Боротьба»), «Башкорто­стан» («Башкорто­стан»; обидві — 1918), «-кизил юл» («Червоний шлях», 1919), у яких ви­ступають видатний публіцист і революціонер Ш. Худайбердін, поети Я. Карім та Ш. Фідаї. Певний вплив на частину талановитої літ. молоді (Г. Хайрі, Б. Ішемгулов, Т. Янабі) мали пролеткультівство й футуризм. У 20-і рр. дис­кутують про шляхи роз­витку башкир. літ-ри. Оскільки башкир. нація на той час була майже всуціль сільською, то, природно, лунало немало голосів про те, що село і є єдиним живим джерелом нац. літ-ри. Так, С. Мірас писав 1928: «Ідея сільського життя в нашій літературі — не випадкова, а основна ідея… Наші письмен­ники й поети, не під­даючись впливові татарських і російських поетів, повин­ні запозичувати не лише теми і зміст, а й форми в усної народної поезії. Від­кинувши вбік захопле­н­ня містом і міською красою, вони повин­ні від­даватися поезії та ритмам сільської краси» («История башкирской советской литературы: Очерки», Уфа, 1963, ч. 1, с. 11). А в цей час зʼявляється збірка М. Гафурі «Нічна зміна», низка ін. його творів про робітн. клас, на теми індустріалізації. Й це не був просто від­гук на «соціальне замовле­н­ня»; зуси­л­ля роз­ширити тематику, опанувати нові шари життя, збагатити мотиви й інструментарій літ-ри випливали з ро­зумі­н­ня її істор. пер­спектив у бурхливо змінюваній реальності. Власне, аналог. процеси модернізації від­бувалися в 20-і рр. в усіх нац. літ-рах тодіш. СРСР. Тож авторитет. приклад М. Гафурі був доброю під­тримкою для тих молодих авторів, які намагалися роз­ширити горизонти нац. літ-ри. На­прикінці 20-х рр. уже чимала група обдарованих молодих поетів бере на озброє­н­ня принцип рев. романтики — Б. Ішемгулов, А. Аблай, М. Файзі, М. Хай, М. Марат та ін. Зʼявляються й спроби теор. об­ґрунтува­н­ня цього принципу стосовно картини і пер­спектив башкир. дійсності та зав­дань башкир. літ-ри (ст. А. Карная «Про революційну романтику», 1929, та ін.).

У 20-і рр. від­бувається й активний роз­виток башкир. прози. Як свого часу й татар., вона починалася з пере­хідного від поезії жанру несер — вірша в прозі. До нього зверталися майже всі башкир. поети — від М. Гафурі й А. Тагірова, від Д. Юлтия та І. Насирі до А. Валєєва і А. Бікчентаєва. А в творчості М. Гафурі вперше — ще в дореволюційний період — від­диференці­йовуються й утверджуються жанр оповіда­н­ня, жанр повісті, — хоч він і не ставив перед собою суто формальних літ. зав­дань, а звертався до народу зі словом освіти й правди про болючі про­блеми його життя (оповіда­н­ня «Життя, що минуло в злиднях», «Голодний рік, або Про­дана дівчина», 1906; «Діти-сироти», 1907; повість «Бідняки», 1907). Перше поколі­н­ня башкир. прозаїків (А. Тагіров, І. Насирі, С. Агіш, Г. Гумер, А. Карнай, Г. Хайрі та ін.) мусило пере­борювати й поетичну риторику, й схематизм, хронікальність, натуралізм. Але по­ступово вони виходять за межі традиційної оповіді від першої особи та «монологічної прози». І. Насирі створює прозу багатопланову, поліфонічну (роман «Кудей», повість «Пере­можений вир»). Потім зʼявляються повість «Махмудо», роман «Фундамент» С. Агіша, романи «Перші кроки» А. Валєєва, «Шлях Карасяя» А. Бікчентаєва та ін. Башкир. проза починає активно роз­робляти як істор., так і сучасну тематику, збагачуються її стильові напрямки, попри тяжку ідеолог. атмо­сферу 30-х рр. та догматичні приписи «методу соціалістичного реалізму», що особливо по­значилися на творах про колективізацію та індустріалізацію. Великих утрат башкир. література, як і вся культура, за­знала внаслідок ре­пресій 30-х рр., що забрали життя талановитих письмен­ників А. Тагірова, Д. Юлтия, Г. Амантая, І. Насирі, Т. Янабі, Б. Ішемгулова, Х. і Г. Давлетшиних та ін.

У роки війни на перший план виходять патріот. поезія й публіцистика. Багато талановитих башкир. літераторів загинуло на фронтах (А. Карнай, С. Міфтахов, М. Хай та ін.). Післявоєн­ний період по­значений по­становою ЦК ВКП(б) «Про стан і заходи поліпше­н­ня агітаційно-пропагандистської роботи в башкирській партійній організації» (1945), в якій під­дано го­стрій критиці «сер­йозні помилки», нібито допущені башкир. істориками й літераторами у висвітлен­ні минулого свого народу — ідеалізація феодал. спадщини, ігнорува­н­ня класового під­ходу тощо. Ідеолог. нагінки негативно по­значилися на роз­виткові башкир. літ-ри. Проте й за цих умов зʼявляються талановиті твори Г. Гумера, К. Мергена, Б. Бікбая, Н. Наджмі, А. Валі та ін. Яскравим здобутком башкир. літ-ри стали повість одного з її основоположників Сайфі Кудаша «Назу­стріч весні», його спогади «Незабутні хвилини» та «Оповіда­н­ня про минуле», в яких жит­тєпис автора пере­плітається з роз­повід­ями про ви­значних діячів башкир. і татар. культур і які є своєрідною інтелектуальною історією кількох десятиліть роз­витку башкир. су­спільства. Поряд із С. Кудашем чи не на­ймас­штабнішою по­ста­т­тю башкир. літ-ри 2-ї пол. 20 ст. стає Мустай Карім, уже перша поет. збірка якого «Європа–Азія» (1954) привернула до себе увагу глибиною думки й рафінованою стилістикою; пізніше Мустай Карім звернувся до прози, та особливо потужно виявився його талант у філософськи наснаженій, поетично натхнен­ній драматургії, що на нац. матеріалі ставить загальногуманіст. про­блеми. Творчість М. Каріма й сьогодні залишається вершин­ним досягне­н­ням башкир. літ-ри. У 70– 80-і рр. в башкир. літературу при­йшли нові талановиті автори — Р. Назаров, Р. Бікбаєв, С. Алібай, Ф. Рахімгулова, А. Вахітов, Р. Султангареєв та ін. На­прикінці 20 ст. особливе під­несе­н­ня пере­живає башкир. істор. роман, стимульований потребою правдивого, без стереотипів і спотворень рад. доби, баче­н­ня нац. історії. Серед цих творів — романи Б. Рафікова «Карасакал» та Н. Мусіна «Тяжі­н­ня свободи», в яких образи героїв нар. боротьби поч. й серед. 18 ст. постають у контекс­ті широко від­творених су­спільно-політ., соц., морал. колізій доби й несуть у собі заряд нац. активізму. В цілому башкир. література по­стає нині як жанрово багата, динамічна, закорінена в глибокій традиції й водночас від­крита до світ. досвіду; успішно роз­виваються й башкир. літературо­знавство, літ. критика, фольклористика, культурологія.

Національний склад населе­н­ня й національна політика Башкорто­стану

У Б. живуть пред­ставники 113-ти національностей; чисельність пʼяти з них — понад 100 тис. осіб, ще пʼяти — від 10 до 100 тис. осіб, решта — чисельністю менше 10 тис. осіб. Росіян у Б. понад 1,5 млн, татар — 1120,7 тис., башкир — 863,8 тис., чувашів — 118,5 тис., марійців — 105,8 тис., українців — 75 тис., мордвинів — 31,9 тис., удмуртів — 23,7 тис. осіб. Башкири у своїй республіці становлять менше чверті населе­н­ня (водночас значна частина башкирів живе в сусідніх республіках, областях і краях РФ). За цих умов керівництво Б. проводить тактовну і збалансовану політику в нац.-культур. сфері, спрямовану на активну під­тримку культури та мови всіх національностей Б., що, крім усього ін., має помʼякшити домінува­н­ня російськомовності і створити сприятливіші умови для зро­ста­н­ня нац. самоусві­домле­н­ня корін­ної нації, роз­витку башкир. культури й мови. Забезпече­н­ня емансипації башкир. нації уявляється пер­спективнішим у контекс­ті збереже­н­ня гармонійних стосунків між усіма етніч. групами, створе­н­ня сприятливих умов для збереже­н­ня й роз­витку їхньої самобутності (як альтернативи стиран­ню цієї самобутності в рад. часи — з орієнтацією на формува­н­ня «єдиного радянського народу»), роз­витку освіти нац. мовами, під­тримки нац.-культур. обʼ­єд­нань. Цю складну й делікатну сферу регулюють закони Б. «Про культуру», «Про освіту» (обидва — 1997), «Про національно-культурні обʼ­єд­на­н­ня громадян у Республіці Башкорто­стан», «Про творчих працівників і творчі спілки в Республіці Башкорто­стан» (обидва — 1998). Принципове значе­н­ня мало ухвале­н­ня Закону Б. «Про мови народів Республіки Башкорто­стан» (1999), яким башкир. мові на­дано статус державної (поряд з рос.). Від­бувається мовна «демонополізація» освіти, раніше майже всуціль російськомовної, й цьому надається осн. значе­н­ня в нац. політиці. Активно здійснюється пере­веде­н­ня викла­да­н­ня в школах на рідні мови учнів. Якщо 1993 лише 25 % дітей нерос. національностей на­вчалися рідними мовами, то 2000 — вже 64 %. Серед 15-ти мов, якими ведеться на­вча­н­ня, — і українська. В пед. ВНЗах і училищах Б. від­крито від­діле­н­ня, що готують кадри для нац. до­шкіл. і шкіл. закладів. Створ. нац. центри, зав­да­н­ня яких — координувати зуси­л­ля, концентрувати здобутки нац. культур, бути осередками профес. і самодіял. творчості, проводити фестивалі, огляди тощо. Газети виходять девʼятьма мовами (для порівня­н­ня 1990 — трьома). Створюється мережа нац. музеїв, б-к. Проводяться нац. зʼ­їзди татар, чувашів, удмуртів, мордвинів, марійців, білорусів, євреїв, українців, собори росіян Б. Консолідаційне значе­н­ня мало проведе­н­ня Асамблеї народів Б. (2000). Проголоше­н­ня суверенітету Б. зна­йшло емоц. від­гук серед башкирів за межами Б. — в республіках, областях і краях РФ, у пост­радян. країнах, в ін. країнах світу. 1995 від­бувся 1-й Всесвіт. курултай башкирів, 2002 — 2-й. Ріше­н­ня цих Курултаїв спри­ймаються в Б. як моральний наказ, що впливає на виробле­н­ня держ. політики. Так, на реалізацію ухвал 1-го Всесвіт. курултаю башкирів роз­роблено держ. про­граму «Від­родже­н­ня й роз­виток башкирського народу».

Про­блема молоді

У Б. добре ро­зуміють, що майбутнє башкир. нації вирішальним чином залежить від етнокультур. орієнтації молоді. За умов посиленої урбанізації саме молодь стає першою жертвою процесів асиміляції (російще­н­ня, татарще­н­ня). Особливо це стосується башкир. молоді в суміжних з Б. областях РФ (Оренбур., Самар., Саратов., Челябін., Курган.) і в Татар­стані. Процеси урбанізації та зумовленої нею міграції призводять до роз­риву між поколі­н­нями, втрати рідної мови, дезаптації, маргіналізації. Одначе, з ін. боку, саме молодь ві­діграла велику роль у нац. від­роджен­ні й боротьбі за нац. державність на поч. 20 ст., молодь і нині дедалі активніше бере участь у творен­ні політ. і культур. цін­ностей нового Б. На цій під­ставі башкир. соціологи вдаються до термінів «бунтівна етнічність», «мобілізована етнічність», що стосуються саме молоді. Збільшується етнічна соціалізація башкир. молоді, зро­стає кількість нац. шкіл і гімназій, башкир. груп у ВНЗах. По­ступово зменшується внутр. роз­межува­н­ня між молодими башкирами, яке традиційно проходило по лінії: міські–сільські, російськомовні–тюркомовні. Зʼявляється нац. молода еліта башкирів, яка, словами башкир. дослідників, володіє «під­вищеною національною самосві­домістю й патріотизмом». Велику роботу і в самому Б., й серед башкирів сусідніх областей РФ проводить Спілка башкир. молоді (СБМ). Зокрема, СБМ улаштовує великі культурні ім­прези, стимулює створе­н­ня й популяризацію молодіж. урбаністичної субкультури. Активно працює молодіжне радіо «Юлдаш». Однак залишається багато успадкованих про­блем, зʼявляються нові, повʼязані насамперед із тим, що молоді сільські мі­гранти потрапляють у містах у ситуацію чисельної пере­ваги небашкирської молоді, а також про­блем, зумовлених від­мін­ностями між різними групами башкир. молоді, різною мірою засвоє­н­ня рідної мови й культури, різним ставле­н­ням до нац. традиції, а подекуди — приховува­н­ням своєї національності й прагне­н­ням змінити її на «пре­стижнішу» тощо. Башкир. соціологи уважно ви­вчають на­строї й тенденції в молодіж. середовищі та пропонують заходи, спрямовані на по­ступове і тактовне усуне­н­ня роз­біжностей та суперечностей, подола­н­ня комплексу неповноцін­ності, досягне­н­ня нац.-культур. адекватності й активності якомога ширшими колами башкир. молоді.

Українці в Башкорто­стані

Перші укр. поселе­н­ня у Пд. Приурал­лі зʼявляються на поч. 17 ст. Більш масового характеру вони набувають у 1-й пол. 18 ст. — пере­важно внаслідок урядової політики пере­селе­н­ня укр. козаків для зміцне­н­ня прикордон. укріпл. ліній, несе­н­ня військ. служби та викона­н­ня держ. повин­ностей. Так, в Ілец. фортеці 1742 служило 510 укр. козаків. На серед. 19 ст. в Пд. Приурал­лі було 20,5 тис. українців, але вони асимілювалися в рос. середовищі. У 2-й пол. 19 ст., після реформ 60–70-х рр., а особливо після столипін. реформи (1906–16) сюди активно пере­селяється без­земельне селянство; кількість українців 1912 сягає 57 тис. осіб. У рад. часи сюди втікали від роз­куркуле­н­ня й колективізації; значних мас­штабів набуло держ. пере­селе­н­ня («оргнабори», направле­н­ня спеціалістів тощо); 1939 кількість українців у Б. була максимальною — 92,3 тис. осіб. Проте внаслідок асиміляції кількість тих, хто ви­знавав себе українцями, від­чутно зменшувалася; 1974 їх було 75,5 тис., 1989 — 75 тис. При­близно такою є й кількість українців у Б. нині; 41 % із них вважають рідною мовою українську. Особливий період в укр.-башкир. звʼязках — роки 1942– 44. Башкир. земля прийняла багато тисяч українців, еваку­йованих з окупованої гітлерів. Німеч­чиною України. В Уфі роз­містилися АН УРСР, Театр опери та балету ім. Т. Шевченка, СПУ, багато ін. творчих і наук. установ; тут видавалися укр. книжки; в багатьох містах Б. діяли пере­транс­портовані з України під­приємства, що сприяло роз­будові інфра­структури башкир. промисловості; функціонували ВНЗи з України, лікарні тощо. Укр. і башкир. вчені, крім спільної праці над оборон­ною тематикою, працювали над під­вище­н­ням урожайності с.-г. культур (П. Власюк, Ю. Усманов та ін.), новими методами лікува­н­ня поранених (О. Богомолець створив свою знамениту сироватку, а О. Пал­ладін — вікасол, що вирішило багато про­блем з при­скоре­н­ням лікува­н­ня хворих і поранених). Укр. вчені під­готували рукописи наук. праць «Найдавніша металургія Башкирії», «Археологічні памʼятки Башкирії з найдавніших часів до початку нової ери». Цей досвід спів­жи­т­тя надав особливого емоц. забарвле­н­ня зближен­ню укр. і башкир. інтелігенції. В Уфі написані такі видатні твори укр. літ-ри, як «Похорон друга» П. Тичини, «Слово про рідну матір» та «Мандрівка в молодість» М. Рильського, «Ярослав Мудрий» І. Кочерги. В пере­кладі на башкир. мову ви­йшли твори Т. Шевченка, П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, Ю. Яновського, Н. Рибака. Тоді ж українською мовою за­звучали твори М. Гафурі, С. Кудаша, М. Каріма, К. Мергена, С. Агіша та ін. Велика особиста дружба повʼязала П. Тичину та М. Рильського з С. Кудашем, М. Карімом, Б. Бікбаєм, Г. Амірі (якого П. Тичина за не­втомну пере­кладацьку й популяризатор. роботу на­звав «повноважним пред­ставником української літератури в Башкирії»). Ви­значною памʼяткою укр.-башкир. літ. звʼязків залишається докладна роз­відка П. Тичини «Патріотизм у творчості Гафурі» (1942) з її глибоким проникне­н­ням у нац. аспірації основоположника башкир. літ-ри й від­повід­ним укр. спів­ро­зумі­н­ням нац. про­блематики. Україна також присутня в багатьох творах башкир. письмен­ників, — починаючи від одного з фундаторів нової башкир. літ-ри А. Тагірова, який у роки 1-ї світової війни служив в Україні, та трохи молодшого за нього Д. Юлтия, автора одного з перших башкир. романів «Кров», дія якого від­бувається в Зх. Україні, до пізніших творів К. Мергена («Неспокійна кров»), А. Бікчентаєва («Скільки років тобі, комісаре?»), числен. поезій (башкир. поезія пред­ставлена в укр. перекл. антологією «З берегів Агіделі»). У Б. проводилися декади укр. літ-ри й мистецтва (1968, 1969), Дні укр. літ-ри (1979), а в Україні — Тиждень башкир. літ-ри (1970), Дні башкир. літ-ри на Запоріж­жі (1978). Попри свій офіціозний характер, вони сприяли взаємному озна­йомлен­ню, стимулювали пере­кладацьку роботу.

Принципово новий етап у житті українців Б. роз­почався після проголоше­н­ня ВР Башкир. АРСР Декларації про держ. суверенітет (11 жовтня 1990) та укон­ституюва­н­ня її як Респ. Б. Українці від­чули пере­ваги тієї політики під­тримки рідних мов і культур усіх нац. груп, яку проводить керівництво Б. На конф. українців Б. 13 січня 1990 створ. Нац.-культур. центр українців Б. Проведено зʼ­їзди українців (1992, 1995, 1997, 2000). У 1998 на Установчому зʼ­їзді молоді створ. Союз укр. молоді Б. Щороку українці Б. проводять Дні укр. культури; 1993–95 виходила г. «Криниця»; 1996–97 по радіо транс­лювалися укр. радіопередачі; працює 5 ден­них заг.-осв. шкіл з ви­вче­н­ням української мови; крім того, діють 4 недільні школи. Все це сприяє під­несен­ню етніч. самоусві­домле­н­ня українців, процесові нац.-культур. від­родже­н­ня укр. діаспори в Б. З цього по­гляду Б. може бути докірливим зразком для ін. субʼєктів РФ й особливо для самої Росії, про що слушно говорив В. Дорошенко — голова Центру українців Б. — на зу­стрічі пред­ставників нац.-культур. обʼ­єд­нань, що входять в Асамблею народів Б., з президентом РФ В. Путіним під час його візиту до Б., в Уфі 10 червня 2001: «Українці Башкорто­стану також затишно почуваються тут, у республіці. Нас близько 70 тисяч, і, як голова Українського товариства в Республіці Башкорто­стан, хочу роз­повісти, чого ми досягли... Цього року буде перший випуск у педколеджі, який готує викладачів української мови для початкових класів. У нас ведеться під­готовка фахівців-гуманітаріїв з вищою освітою для своїх шкіл… Згідно з Указом нашого Президента в Башкорто­стані створено базовий центр від­родже­н­ня культури українців... Республіканський комітет з молодіжної політики допомагає нам створити регулярний базовий мовний дитячо-юнацький центр... Як за­ступник голови обʼ­єд­на­н­ня українців у Російській Федерації хочу сказати, що Росія на цьому тлі ви­глядає дуже блідо. Ми, українці, в Росії, станом на минулий рік, маємо 10 державних шкіл, з них 7 — у Республіці Башкорто­стан. Ні радіо, ні газети, ні телебаче­н­ня в Російській Федерації не тішать українців своєю увагою, а нас 4–5 млн. У Російській Федерації для збереже­н­ня національної самобутності українців майже нічого не робиться…» («Башкорто­стан — земля дружбы», Уфа, 2002, с. 13).

Тривоги і надії Башкорто­стану

Впевнений роз­виток Б. шляхом держ. й нац.-культур. будівництва потребує кон­структивної від­повіді на про­блеми й ускладне­н­ня внутр. та зовн. порядку. Вперту протидію асиміляторів викликало прийня­т­тя Закону «Про мови народів Республіки Башкорто­стан». З цього приводу Президент Б. М. Рахімов в інтервʼю журналові «Республика Башкорто­стан» (1999, ч. 1) сказав: «Наше прагне­н­ня до того, щоб діти знали рідну мову, видається за націоналізм, оголошується ледве не зазіха­н­ням на цілісність Росії». Через три роки він під­твердив курс керівництва Б. на під­тримку нац. мов і висловив рідкісне для пост­радян. політ. лідерів, глибоке ро­зумі­н­ня культур. і етич. значе­н­ня рідної мови: «Для мене немає нічого милішого, коли чую на уфимських вулицях щебета­н­ня малюків, які говорять своєю рідною мовою — чи то російською, чи татарською, чуваською, українською. Через мову матері йде прилуче­н­ня до культури, моральності, від­бувається формува­н­ня особистості. І башкир. народ, як і інші народи республіки, не зникне, гадаю, з лиця Землі доти, доки в нашій душі зберігатимуться любов і повага до своїх предків, поки лунає рідна мова. Про це каже мудре башкирське прислівʼя: «Теле барєы» — иле бар!», що означає: «Країна живе, поки живе мова!» («Уфа», 2002, ч. 5).

Від 2-ї пол. 90-х посилився тиск централізаторів і рос. шовіністів на Б., як і на інші республіки РФ. Ліквідаторські на­строї стають модними й серед частини інтелектуальної еліти Б. Башкир. автори чутливо реагують на антинац. риторику й аргументовано полемізують з нігілістичними теоріями та заявами, на зразок заклику дир. Ін­ституту етно­графії та антропології РАН В. Тишкова «забути нації» (у ж. «Свободная мысль», 1996, ч. 3). Особливу тривогу у башкир. су­спільності викликала реорганізація держ. структур РФ у бік посиле­н­ня централізації — створе­н­ня Держ. Ради, зміна функцій та порядку формува­н­ня Федеральної Ради, поділ РФ на сім федерал. округів, уніфікація законодавчих актів. З башкир. боку пропонується вести мову про по­ступове зближе­н­ня законів різного рівня, а не про теперішнє «приведе­н­ня у від­повід­ність», під­креслюється, що «федерація для Росії — це не просто форма державного устрою, а суверенітет республік у складі Росії, не тільки форма роз­поділу сфер політичних інтересів центру і субʼєктів, а це також і спосіб реалізації прав народів на самови­значе­н­ня» («Ватандаш», 2002, ч. 5, с. 25, 27). Ця нова ситуація була в центрі уваги делегатів 2-го Всесвіт. курултаю башкирів, який від­бувся в Уфі 11–15 червня 2002. Засвідчивши, що ріше­н­ня 1-го Курултаю успішно реалізовані й башкир. нація досягла значних успіхів у всіх сферах життя, делегати зосередилися на нових про­блемах і за­грозах. У резолюції 2-го Всесвіт. курултаю башкирів накреслено конкретні заходи, що мають забезпечити дальший про­грес держ. і нац.-культур. будівництва. Водночас висловлено тривогу з приводу негатив. змін у заг.-політ. ситуації, що сталися від часу 1-го Курултаю. У «Звернен­ні до Президента Російської Федерації В. В. Путіна» під­креслюється: «Минуло сім років, але занепокоє­н­ня й побоювань стає, на жаль, не менше, а більше. Під тиском деяких владних структур, особливо судових органів Федерального центру, від­бувається пере­гляд базових положень не тільки кон­ституцій національних республік, а й Федерації, здійснюється по­ступовий пере­хід предметів спільного веде­н­ня в руки федеральних органів. Як і в радянські часи, вихолощується суть і сенс національної державності у складі Росії… Народи Башкорто­стану з тривогою спо­стерігають за процесами по­ступової унітаризації державного устрою. В багатонаціональній країні така політика ніколи не приводила до зміцне­н­ня держави, а, навпаки, була одним із чин­ників її послабле­н­ня й роз­валу» (г. «Республика Башкорто­стан», 2002, 18 июня). У резолюції Курултаю наголошується, що успішний роз­виток башкир. нації, зміцне­н­ня башкир. державності не тільки не суперечать інтересам ін. народів і всієї РФ, а, навпаки, є складником спільного демократ. про­гресу (цю ж думку неодноразово висловлював Президент Б. М. Рахімов). Однак осн. надія — на власний народ. Про це говориться в емоційно наснаженому «Звернен­ні до башкирського народу»: «Основна наша надія, опора, основна сила — в рідному народі. Нам разом вирішувати животрепетні про­блеми, під­няті на Курултаї. Можливо, наше слово дійде до слуху інших народів, парламентів і президентів, буде почуте світовою громадськістю. Але якщо до нього залишиться глухим рідний народ, якщо великі помисли, спільні турботи, висловлені на Курултаї, не торкнуться сердець усіх наших суплемін­ників і якщо ми самі не позбудемося байдужості до своєї сьогоднішньої і майбутньої долі, то це обернеться для нас великою бідою. Така байдужість стане не­справедливістю перед майбутніми поколі­н­нями, і цього історія нам ніколи не пробачить. Башкирський народ про­йшов шлях тяжких ви­пробувань і боротьби, але в 21 ст. він уві­йшов твердою, впевненою ходою. Остан­нє тисячолі­т­тя башкири прожили гідно, навічно вписавши своє імʼя в ан­нали історії, зберігаючи свою честь і неодноразово під­тверджуючи свою високу національну гідність перед усім людством. У нас немає іншої землі, крім гордого Уралу, у нас немає іншої мови, немає іншої держави, крім Башкорто­стану, й ми не зможемо жити без них. Заклик Салавата, накази Кахим-туре, на­станови Акмул­ли, мудрі поради Валіді, полумʼяні вірші-зверне­н­ня Бабіча, сповнені гіркоти слова Рамі — все це в памʼяті твоїй, рідний наш народе. Ти не залишився байдужим до голосу їхніх сердець, не забув про те, спадкоємцем яких духовних багатств ти є. Не залишися ж байдужим до побажань, прохань, закликів і нинішнього Курултаю. Як священ­ний заповіт, збережи в своєму серці ріше­н­ня Всесвітнього форуму, засукай рукави для пере­творе­н­ня їх у життя, наш працьовитий і терплячий народе» (г. «Республика Башкорто­стан», 2002, 18 июня). Так говорять ті, хто хоче запевнити буття своєї нації в людстві.

Літ.: Ефименко П. О малорос­сиянах в Оренбургской губернии // Основа. 1861. № 9; Казанцев И. Описание Башкирии. С.-Петербург, 1866; Флоринский В. Башкирия и башкиры // Вест. Европы. 1874. № 12; Пере­тяткович Г. И. Малорос­сияне в Оренбургском крае при начале его заселения // Тр. 6-го Археол. съезда в Одес­се (1884). О., 1888. Т. 2; Ремезов Н. В. Очерки из жизни дикой Башкирии. Пере­селенческая эпопея. Москва, 1889; Успенский Г. От Оренбурга до Уфы // Рус. ведомости. 1889, 16 июля; Калачов А. Очерк современ­ного экономического положения бурят Уфимской губернии // Живая старина. С.-Петербург, 1899. Вып. 11; Хасан-Гата Габаши. История тюркских племен. Уфа, 1909; Коблов Я. О татаризации инородцев Приволжского края. Казань, 1910; Типеев Ш. К истории национального движения в Советской Башкирии (1917–1929 гг.). Уфа, 1929; О выполнении решений 16 партсъезда по национальному во­просу: Доклад ответствен. секретаря Башобкома ВКП(б) товарища Инсанчурина на VI пленуме ОК и ОКК ВКП (б). Уфа, 1931; Граж­данская война в Башкирии. Уфа, 1932; Самойлов Ф. Малая Башкирия в 1918–20 гг.: Из истории первого опыта советской национальной политики. Москва, 1933; Современ­ная башкирская литература. Москва; Ленин­град, 1933; Социалистическое строительство Башкирии за 15 лет: Экон.-статист. справоч. Москва, 1934; О развитии советской художествен­ной литературы Башкирии: Мат. к докладу председателя правления ССП Башкирии Афзала Тагирова. Уфа, 1936; Клас­сик башкирской литературы Мажит Гафури. Уфа, 1940; Письмо башкирского народа башкирским джигитам-фронтовикам. Москва, 1943; Ваганов С. Четверть века в братском со­дружестве народов. Уфа, 1944; Валеев Г. Башкирия в период Великой Отечествен­ной войны. Уфа, 1944; Тихаев Х., Пархоменко И. Уфа — столица Башкирской АССР. Уфа, 1951; Гафури Э. Рождение гнева. Уфа, 1953; Руденко С. И. Башкиры: Истор.-этногр. очерки. Москва; Ленин­град, 1955; Молодая литература возрожден­ного народа. Москва, 1958; Башкирские шежере. Уфа, 1960; Баскаков Н. И. Тюркские языки. Москва, 1960; Славные сыны Башкирии. Кн. 1–4. Уфа, 1965–68, 1979; Народ и революция в литературе и устном творчестве. Уфа, 1967; Хакимов Р. Г. Здесь Азия встречается с Европой. Уфа, 1967; Мустафина Ф. Х. Расцвет народного образования в Башкирской АССР. Уфа, 1968; Белебей. Уфа, 1970; Гилемдар Рамазанов. Творчество Мажита Гафури. Уфа, 1970; Га­л­лямов Г. С. Учалы. Уфа, 1973; Кочергин Н. М. Первенец башкирской нефтехимии. Уфа, 1973; Харисов А. И. Литературное наследие башкирского народа (18–19 века). Уфа, 1973; Алексеев В. Я. От от­сталости к вершинам про­грес­са. Уфа, 1973; Узы братства. Уфа, 1976; История Уфы. Уфа, 1976; Борозинец Л. Г. Белорецк. Уфа, 1979; Брянцева Л. И. Украинские песни в Башкирии // Фольклор народов РСФСР. Уфа, 1980; Малоизучен­ные источники по истории Башкирии. Уфа, 1986; Акманов И. Г. Башкирские вос­стания в 18 в. Уфа, 1987; Башкирия в революции 1905– 07 гг. Уфа, 1987; Социальные и этнические аспекты истории Башкирии. Уфа, 1988; Во­просы культурного строительства в Башкирской АССР (1917–85 гг.). Уфа, 1989; Бабенко В. Я. Украинцы Башкирской АССР: поведение малой этнической груп­пы в полиэтнической среде. Уфа, 1992; Кузеев Р. Г. Народы Среднего Поволжья и Южного Урала: этногенетический взгляд на историю. Москва, 1992; Украина — Башкорто­стан: годы испытаний и сотрудничества: Сб. ст. Уфа, 1993; Бабенко В. Я. Українці в Башкирії // Дивослово. 1994. № 3; Песен­ный фольклор украинских пере­селенцев в Башкирии. К.; Уфа, 1995; Рыбаков С. Г. Музыка и песни уральских мусульман. С.-Петербург, 1997; Крамарчук Т. Д. Українська діаспора Республіки Башкорто­стан. Д., 2000; Башкирские народные пре­дания и легенды. Уфа, 2001; Янгузин Р. З. Этно­графия башкир. Уфа, 2002; Рахматул­лина З. Я. Башкирский национальный дух: Соц.-филос. очерк. Уфа, 2002; Мухтаров Т. Г. Башкирская молодежь в современ­ном городе: этническая социализация. Уфа, 2002.

І. М. Дзюба

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю