Верещагін Федір Григорович - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Верещагін Федір Григорович

ВЕРЕЩА́ГІН Федір Григорович (17(30). 05. 1910, Миколаїв – 13. 05. 1996, Вінниця) – режисер, організатор театральної справи. Батько Е. Верещагіної. Нар. арт. СРСР (1977). Держ. нагороди СРСР. Закін. Київ. ін-т театр. мист-ва (1941). Працював худож. кер. фронтової агітбригади Червоноармій. театру при політвідділі 21-ї армії (1941– 43); актором і реж. Ізюмського укр. драм. театру ім. М. Кропивницького (1943–44); гол. реж. (1944, 1948–86) і худож. дир. (від 1955) Вінн. укр. муз.-драм. театру ім. М. Садовського; гол. реж. Ізмаїл. укр. муз.-драм. театру (1944–48). Створив понад 100 вистав за п’єсами сучас. і класич. вітчизн. і зарубіж. драматургії. Творчий доробок В., на думку дослідників, позначений глибоким психологізмом, достовірністю, емоційністю, увагою до деталей у кращих традиціях нар. і реаліст. мист-ва майстрів дожовтн. сцени. Піклувався про збагачення репертуару театру, вперше поставив п’єсу І. Карпенка-Карого «Сільська честь» (1959), яку відшукав в архівах цар. цензури в Ленінграді; а також «Кавказьке крейдяне коло» Б. Брехта (1967). Володів даром залучати до співпраці відомих музикантів і драматургів (деякі з них писали спеціально для Вінн. театру – М. Зарудний, І. Стаднюк, Я. Стельмах, П. Майборода та ін.). Театр під кер-вом В. гастролював у багатьох містах України, СРСР, зокрема 4 рази здійснював постановку вистав на сценах провід. театрів Москви. Виховав 3 покоління акторів, серед них – нар. арт. України М. Педошенко, І. Сікало, В. Сироватко, І. Тарапата, Г. Тищенко, Н. Кондратюк, В. Селезньов.

Вистави: «На Вкраїні милій» І. Чабаненка (1945), «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого (1950), «Весна» М. Зарудного (1951), «Сон князя Святослава» І. Франка (1954), «Не судилось» М. Старицького (1960), «Фараони» О. Коломійця (1961), «Перевертень» А. Кіцберга (1962), «Гайдамаки» за Т. Шевченком (1965), «Дума про тебе» М. Стельмаха (1973), «Гра на клавесині» Я. Стельмаха (1982), «Вибір» Ю. Бондарева (1983), «Поговір» П. Салинського (1985).

С. В. Фицайло

Стаття оновлена: 2005