Верлібр - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Верлібр

ВЕРЛІ́БР (франц. vers libre – вільний вірш) – назва специфічної, структурно наближеної до прози форми віршованого твору (а також його рядка); неримований і нерівнонаголошений твір, вільний від таких особливостей класичного вірша, як симетричність наскрізної будови, система римування, поділ на строфи тощо. В. слід відрізняти від т. зв. вільного вірша – нерівностопного римованого, переважно ямбічного. Генезу В. деякі віршознавці пов’язують із фольклором (замовляння та ін. форми нар. поезії, неримованої або спорадично римованої), з літург. поезією середньовіччя, творчістю нім. поетів-романтиків тощо. Ін. дослідники відносять В. до явищ новіт. часу, безпосеред. вияву модерніст., авангард. тенденцій в літ-рі, починаючи від кін. 19 – поч. 20 ст., зокрема, творчості франц. та рос. символістів. Відтоді В. широко входить у творчу практику, водночас стає предметом перманент. дискусій та суперечок. Класичні системи віршування протягом 19 ст. виявляли свою відпорність експансії В. і переконливу здатність до оновлення та розвитку. Натомість В., як і понад століття тому, позиціонує себе як оптим. систему віршування і поет. форму, відповідну «духові часу», звільнену від архаїч. канонів класич. віршування і орієнтовану лише на «інтеграл. імпульси висловлювання». Видатні майстри В. у світ. літ-рі – Е. Верхарн, В. Вітмен, Т. Еліот. На поширення В. в укр. літ-рі вплинув досвід худож. перекладу зарубіж. поезії. Так, переклади Лесі Українки творів Й. Ґете та Г. Гайне передують появі В. у її власній творчості («Ave, regina», 1896, «Уривки з листа», 1897 та ін.). Етапами подальшого освоєння В. в укр. поезії є «Вольні вірші» І. Франка (1906) та епатажно-експерим. творчість М. Семенка 1910-х рр. Періодом активної розробки В. як «революційної» форми стали 20-і рр. (В. Поліщук, В. Блакитний, І. Кулик, П. Тичина, М. Йогансен, В. Бобинський, В. Мисик та ін.), проте через посилення ідеолог. диктату та «боротьбу з формалізмом» ця тенденція майже зникла. М. Зеров як прибічник класич. віршування вважав, що практики В. «лише розхитують, імпресіонізують мову». Нове зацікавлення В. пов’яз. із сусп.-літ. змінами 60– 80-х рр. і характерне для всіх поет. поколінь цього і наступних періодів (М. Рильський, І. Драч, М. Вінграновський, Б. Олійник, І. Калинець, В. Голобородько, поети Київ. школи М. Воробйов, С. Вишенський, В. Кордун, а також В. Затуливітер, В. Лучук, С. Майданська, Л. Кульбак, згодом О. Лишега, К. Москалець, Н. Білоцерківець, О. Забужко, В. Неборак та ін.). Значне поширення, подеколи виразне переважання В. у сучас. літ-рі пов’язують з його аналіт. місткістю, із заг. зміною традиц. співвідношення «ratio» та «emotio» в поезії: природа В. більшою мірою логіко-аналіт., ніж емоційна. Водночас прогнози 80-х рр. про неорганічність і, отже, обмеж. потенціал В. в укр. поезії вочевидь не справдилися.

Е. С. Соловей

Стаття оновлена: 2005