Вернадський Володимир Іванович - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Вернадський Володимир Іванович

ВЕРНА́ДСЬКИЙ Володимир Іванович (28. 02(12. 03). 1863, С.-Петербург – 06. 01. 1945, Москва) – природознавець, філософ, біогеохімік, організатор науки, громадський діяч. Батько Джорджа Вернадського. Акад. АН СРСР (1909) та АН УРСР (1919), Париз. АН, Чеської АНМ. Чл. НТШ. Сталін. премія (1943). Закін. природниче відділ. фіз.-мат. ф-ту С.-Петербур. ун-ту (1885). У 1888–90 подорожував Європою, вивчаючи музеї Парижа та Лондона, працював у Мюнхені й Парижі. Великий вплив на В. мали дружні стосунки з М. Драгомановим. Від 1890 – приват-доц., 1898–11 – проф. каф. мінералогії Моск. ун-ту. В цей час досліджував поклади заліз. руд Криворіжжя. 1911 пішов у відставку на знак протесту проти утисків студентства. Був серед лідерів земського ліберал. руху та партії кадетів (конституціоналістів-демократів). Від 1914 – дир. Геол. і мінерал. музею С.-Петербур. АН. Від 1915 очолював Комісію з вивчення продуктив. сил Росії, роботу якої відновив 1926. Віце-президент Міжнар. комісії для визначення віку геол. порід радіоактив. методами. Один із засн. та 1-й президент УАН (1918–21). Засн. 1-ї наук. б-ки в Україні (нині НБУ ім. В. Вернадського). Перед наступом більшовиків В. виїхав до Криму, працював у Таврій. ун-ті. 1922 повернувся в Росію. Засн. і дир. Радієвого ін-ту (Ленінград, 1922–39) та Біогеохім. лаб. (1928–39, згодом Ін-т геохімії і аналіт. хімії РАН ім. В. Вернадського) у Москві. 1922–26 читав лекції з геохімії у Сорбон. ун-ті. За його актив. участі в складі АН СРСР були створені: Комісія з історії знань (1926), Відділ живої речовини (1927) та ін. наук. установи. З ім’ям В. пов’язані перші дослідж. і використання енергії атома. На поч. 20-х рр. наголошував на відповідальності вчених перед сусп-вом, застерігав щодо можливого використання атома для самознищення. У ст. «Несколько слов о ноосфере» В. визначив осн. передумови утворення та існування сфери розуму. По-перше, людство мусить стати єдиним в екон. й інформ. відношенні. По-друге, ноосфера – явище всепланетне, тому людство обов’язково прийде до цілковитої рівності рас і народів. По-третє, ноосфера не може бути остаточно сформована до припинення війн між народами світу. Проте його філос. узагальнення в тоталітар. державі вважалися антинаук., ідеалістич.; найважливіші праці вченого за його життя не видавалися. 1944 В. писав, що «ідеали нашої демократії ідуть в унісон з природ. геол. процесами, з законами природи. Ці ідеали непереможні». 1929 у листах до сина в США обурювався порядками в академії, засиллям комуністів, зловживаннями і злодійством. У щоденниках пізніших років В. негативно оцінював деспотич. режим і постать Й. Сталіна. У працях В. розкрито геохім. роль живої речовини, показано трансформацію біосфери в її якісно новий стан – ноосферу, яку необхідно охороняти. Люд. розум та діяльність, наук. думка стають визначал. факторами розвитку, потуж. силою, подібною впливом на природу до геол. процесів. Учення В. про взаємовідносини природи та сусп-ва справило вплив на формування сучас. екол. свідомості. Основоположник генетич. мінералогії, гео- та біохімії; вчення про живу речовину, її роль в еволюції біосфери; теорії ноосфери як якісно нового стану розвитку біосфери. Ідеї В. вплинули на розвиток біогеології та геохім. екології. Наук. праці присвячені аналізу структури Землі та поширенню хім. елементів під кутом зору хімії, вивченню ролі живої речовини в геол. процесах. Від 1916 гол. наук. метою В. стало вивчення живої речовини і життя як косміч. феномену. Сформулював положення про біосферу та ноосферу як сфери впливу життя і люд. розуму (терміни почав вживати після того, як їх ввели Е. Леруа та П. Тейяр де Шарден, які слухали його лекції в Сорбонні). Життя цікавило його насамперед як «особливий прояв чогось, у природі яскраво вираженого передусім у живих організмах, але можливо не тільки в них наявного» («Философские мысли натуралиста», Москва, 1988). Йдеться про параметри природи настільки ж загальні, як маса і енергія, але придатні саме для характеристики життєвих процесів: у сучас. термінах – негентропійні, інформ. параметри. В. був переконаний, що термінами фізики й хімії не вдасться описати феномен життя, але теорія, придатна для опису живого, зможе пояснити чимало загадок науки про неживе. Це випереджало науку його часу (ідею негентропії висловив 1944 Е. Шредінґер), і сам В. розумів, що в його інтуїціях переважає філософія, містика. Його цікавили ті близькі до релігії уявлення, що їх розвивав П. Флоренський, однак В. стверджував, що згодом неясні візії набуватимуть точного наук. характеру (якщо вони мали серйоз. зміст). Звідси уявлення В. про сусп.-політ. та культ. роль науки. Без вільної та незалеж. особистості наука неможлива так само, як без науки неможлива культура, що плекає свободу і незалежність індивіда. В. вважав, що АН стане надійнішою опорою інтелектуал. свободи і духов. незалежності, ніж політ. орг-ції, він обстоював академ. свободи, принципи демократії, нац. питання. У цьому суть його розходжень із М. Грушевським, який вважав небезпеч. обґрунтування нац. самовизначеності на природн. та тех. науках і орієнтувався на україномовні наук. кадри, об’єднані гуманітар. наук. т-вами. Орієнтації В. не були вільними від технократич. ілюзій, але вони дозволили створити у вигляді АН надійну опору нац. культури. В. закликав громадськість до розуміння укр. проблем. Як політик лівоцентрист. орієнтації підтримував федераліст. перспективи України, поділяючи переконання, що «велика культура можлива тільки в великій державі» (С. Ольденбург). Ці настанови дозволяли йому співпрацювати з консервативно-ліберал. незалеж. Україною П. Скоропадського, але після краху Гетьманату на певний час йому, як і багатьом ін. представникам укр. інтелігенції, білий рос. рух уявлявся ближчим, ніж соціаліст. УНР. В. спробував відстояти союзну та укр. АН від парт. диктату (провал філософів-марксистів на виборах в АН СРСР, підтримка групи А. Кримського проти парт. кер-ва УРСР), а після невдачі зосередився на наук.-природ. тематиці, покладаючись на вторинні культур.-політ. наслідки наук.-тех. прогресу. Політ. рішення В. і нині становлять істор. інтерес.

Пр.: Основы кристаллографии. Москва, 1904; История минералов земной коры. С.-Петербург, 1925; Очерки геохимии. Москва, 1934; Попытка описательной минералогии: Геохимия, химическое строение биосферы Земли и ее окружения. Москва, 1965; Биосфера. Москва, 1967; Проблема времени в современной науке. Москва, 1975; Размышления натуралиста: В 2 кн. Кн. 1: Пространство и время в неживой и живой природе. Москва, 1975; Кн. 2: Научная мысль как планетарное явление. Москва, 1977; Публицистические статьи. Москва, 1995; Про науку. К., 2005.

Літ.: Вернадский В. Страницы автобиографии. Москва, 1981; Мочалов И. И. Владимир Иванович Вернадский. Москва, 1982; Вернадский В. Письма к Н. Е. Вернадской (1886–1889). Т. 1–2. Москва, 1988–92; Сытник К. М., Апанович Е. М., Стойко С. М. В. И. Вернадский: Жизнь и деятельность на Украине. К., 1988; Аксенов Г. П. В. И. Вернадский. Москва, 1994; 2001; Дробноход М., Вольвач Ф. В. І. Вернадський у контексті доби // Вісн. НАНУ. 1999. № 7; В. И. Вернадский: Pro et contra. Москва, 2000; В. І. Вернадський. Вчений. Мислитель. Громадянин. Праці вченого та література про нього з фондів Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського: Бібліогр. покажч. К., 2003; «Я не могу уйти в одну науку...». Общественно-политические взгляды В. Вернадского: Сб. статей. С.-Петербург, 2005.

М. В. Попович, Д. Є. Макаренко

Стаття оновлена: 2005