Верховенство права та верховенство закону

ВЕРХОВЕ́НСТВО ПРА́ВА та ВЕРХОВЕ́НСТВО ЗАКО́НУ — основні принципи функціонува­н­ня правової держави. Ці положе­н­ня пере­бувають у тісній взаємодії із внутр. характеристиками права і законодавства, їх властивостями, спів­від­ноше­н­ням права з ін. регуляторами сусп. від­носин. Водночас їх роз­глядають як невід­ʼємні умови реалізації вимог демократії, свободи, справедливості, рівності всіх перед законом тощо. В. п., яке є ви­значал. принципом для категорії «правова держава», не може повністю збігатися з нею, оскільки остан­ній властива ціла низка принципів. Нині засади В. п. та В. з. дедалі частіше закріплюють без­посередньо на кон­ституц. рівні, що свідчить про їх важливе про­грамно-орієнтуюче, аксіолог. і нормативно-правове значе­н­ня для правової системи країни, організації та діяльності всього держ. механізму. Згідно зі ст. 8 Кон­ституції України в державі ви­знаний та діє принцип В. п., що означає, насамперед, панува­н­ня права у су­спільстві, його ви­значал. роль у від­носинах між субʼєктами сусп. життя, діяльності держ. та недерж. організацій, спільнот, обʼ­єд­нань. Роз­глядаючи право як міру свободи кожного індивіда, вищу справедливість, В. п. ви­значають як пріоритет найвищих заг.-люд. цін­ностей у всіх сферах державотворе­н­ня країни, політ. і соц. житті (зокрема законотвор. діяльності). Таке ро­зумі­н­ня права унеможливлює ототожне­н­ня права із законом, а від­так сприяє роз­межуван­ню принципів В. п. та В. з. До В. п. як складовий елемент часто включають принцип В. з., однак йдеться лише про правовий закон, тобто такий, що від­ображає природно-правові начала, від­повід­ає між­нар.-правовим принципам, не обмежує права та свободи людини, не суперечить Кон­ституції, від­повід­ає потребам фактично існуючих сусп. від­носин, прийнятий у встановл. порядку. У випадку, коли право трактують із нормативно-позитивіст. позиції, В. п. фактично збігається з В. з. Від­так основу принципу В. п. складає звʼязаність діяльності держави, її органів і посадових осіб правами та свободами людини і громадянина. Роз­різняють фактичне та юрид. В. п. Фактичне В. п. полягає у ви­значен­ні саме правовими актами найважливіших сфер сусп. життя, тоді як юрид. — у на­дан­ні цим актам обовʼязковості, юрид. сили. Поява терміна «В. п.» тісно повʼязана з роз­витком англосаксон. правової системи, зокрема вперше його ви­значе­н­ня за­пропонував британ. вчений та політ. діяч Дж. Гар­рінґтон у 1656. Під за­знач. принципом він ро­зумів «правлі­н­ня законів, а не людей». Його спів­вітчизник К. Маклвейн вважав, що «В. п. — юрид. обмеже­н­ня держави (з боку законів), повна протилежність свавіл. правлін­ню». Більш глибоке дослідж. цього пита­н­ня здійснив А. Дайсі, який у понят­ті принципу В. п. виділив т. зв. ідеал. держ. діяльність — заходи, спрямовані на забезпече­н­ня прав людини. У своїх дослідж. він виходив із природи британ. заг. права, сформульов. у 18 ст. В. Блекс­тоуном, основою якого був принцип «верховенства ро­зуму». Саме цей принцип і є ідеал. характеристикою принципу В. п. На поч. 20 ст. ці ідеї були сприйняті у країнах романо-герман. системи — Німеч­чині, Австрії, Франції.

В сучас. укр. правовій літературі існують різні точки зору щодо ро­зумі­н­ня змісту та значе­н­ня принципу В. п., що зумовлено реформува­н­ням системи права України, приведе­н­ням її у від­повід­ність до чин­них між­нар. стандартів та намага­н­ням, у звʼязку з цим, втілити у нац. правову систему категорії, вина­йдені в праві роз­винутих країн Європи. За­знач. процес обʼєктивно повʼязаний з певними труднощами та протиріч­чями, оскільки ряд правових категорій (зокрема і принцип В. п.) є класич. здобутками англосаксон. правової системи, тому саме закріпле­н­ня принципу В. п. у Кон­ституції України викликало низку спірних питань, повʼязаних із ро­зумі­н­ням змісту цього терміна, і, від­повід­но, його реалізацією в правотвор. та правоза­стосов. діяльностях держ. органів.

Принцип В. п. часто роз­глядають як спів­від­ноше­н­ня права і держави, органів держ. влади, посадових осіб. Під ним ро­зуміють певну під­порядкованість держави та її ін­ститутів праву і його пріоритет щодо них, який повинен проявлятись і при спів­від­ношен­ні його з ін. сферами сусп. життя — економікою, політикою, ідеологією та соц. нормами. Водночас ви­окремлють 2 осн. напрями ро­зумі­н­ня цієї правової категорії. Згідно з першим гол. місце в змісті принципу В. п. посідає пріоритет саме прав та свобод людини, тобто під В. п. ро­зуміють саме панува­н­ня прав та свобод людини. Деякі прихильники вказаного напряму (А. Заєць) конкретизують принцип В. п. в таких складових елементах: принцип мін. до­статності правового регулюва­н­ня сусп. від­носин та всезагальності права; звʼязаності держави правами і свободами громадян; позапартійності права, його від­носній само­стійності щодо політ. сил; верховенства Кон­ституції та законів України. Згідно із цим ро­зумі­н­ням В. п. проявляється у таких рисах держ. життя, як закріпле­н­ня у Кон­ституції та ін. законодав. актах держави осн. прав людини; панува­н­ня у сусп. і держ. житті законів, що виражають волю більшості або всього насел. країни, втілюючи при цьому заг.-люд. цін­ності та ідеали (зокрема права і свободи людини); врегулюва­н­ня від­носин між особою і державою на основі принципу «особі до­зволено чинити все, що прямо не заборонено законом»; взаємовід­повід­альність особи і держави. Від­повід­но до другого напряму під принципом В. п. доцільніше ро­зуміти насамперед пріоритет Кон­ституції та законів України щодо ін. норматив. актів, тобто фактично — В. з. Так, на думку Ю. Шемшученка, принцип В. п. за своєю суттю є принципом природ. права, тоді як у державі реал. діє позитивне право, виражене в норматив. актах. Тому не абстрактна і роз­мита категорія права, а саме закон є гол. точкою від­ліку для встановле­н­ня правопорядку в країні. Таким чином, принцип В. п. роз­глядається як певна правова ідея, що не може реально впливати на регулюва­н­ня сусп. від­носин. На думку В. Шаповала, пошире­н­ня та під­вище­н­ня значе­н­ня таких правових категорій, як В. п., є пере­шкодою на шляху реформува­н­ня системи права України, оскільки нерідко саме їх сприйня­т­тя означає спробу навʼязати кон­струкцію примата права над державою чи проти­ставити право закону. Внаслідок цього пошире­н­ня ідея В. п. призводить до приниже­н­ня та ігнорува­н­ня вищої юрид. сили закону. Ототожне­н­ня або повне роз­межува­н­ня В. п. та В. з. є помилковим, адже лише певна частина права може втілюватись і проявлятись у нормативно-правовому акті. В. з. характеризує право з точки зору верховенства його формал. джерела — закону в ієрархії нормативно-правових актів, зокрема вказує на те, що на основі та на викона­н­ня законів повин­ні при­йматися всі інші — підзакон­ні — нормативно-правові акти. Воно зумовлене кількома факторами: особливим (ускладненим) порядком ухвале­н­ня законів; виключним колом субʼєктів, уповноважених їх при­ймати (народ або парламент як втіле­н­ня всенар. пред­ставництва); колом сусп. від­носин, які вони регулюють та охороняють. Принцип В. з. вказує також на пріоритет актів, що їх при­ймає без­посередньо народ шляхом заг.-нац. референдуму або парламент як орган всенар. пред­ставництва над актами, що їх при­ймають органи та посадові особи виконав. та судової влад. Таким чином, за­значений принцип вказує на правовий характер держави, адже ви­зна­н­ня пріоритету законів над актами органів виконав. влади означає дію принципу поділу держ. влади на законодавчу та виконавчу як на одну із засад функціонува­н­ня правової держави. Водночас частковим проявом заг. принципу В. з. є принцип верховенства Кон­ституції, який вказує на найвищу силу Кон­ституції як Основного закону держави, вимогу при­ймати закони на основі та у роз­виток положень Кон­ституції, орієнтувати законодавство на без­умовне дотрима­н­ня кон­ституційності нормативно-правових актів.

Завантажити статтю