Взуттєва промисловість

ВЗУТТЄ́ВА ПРОМИСЛО́ВІСТЬ — галузь легкої промисловості, підприємства якої виробляють чоловіче, жіноче та дитяче взуття. Основна сировина — натуральна та штучна шкіра, синтетичні матеріали. Виробництво взуття відоме ще з часів пізнього палеоліту, коли людина обмотувала ноги шкірою. Пізніше шматки шкіри почали зшивати, обробляти (вичинювати, дубити). Застосування гуми, картону, тканин змінило зовнішній вигляд взуття, його конструкцію та способи виготовлення. В Україні повсякденним взуттям були постоли, личаки, ходаки, черевики, чоботи тощо. За часів Київської Русі широко відомі були ремісники — кожем’яки, цех яких 1615 увійшов до Київського братства. 

Машинне виробництво взуття набуло розвитку у 50-х рр. 19 ст. зі створенням швейних машин для виготовлення верху взуття. В Україні промислове виробництво взуття почалося у 2-й пол. 19 ст. із заснуванням декількох взуттєвих підприємств у Києві (1867). 1913 в Україні налічувалось 9 взуттєвих напівкустарних фабрик і 3 військово-обмундирувальних майстерні у Києві, Харкові, Вінниці, Катеринославі (нині Дніпропетровськ), Херсоні та інших містах. Із загальної кількості взуття на промислове виробництво припадало лише 1 %, а в розрахунку на душу населення — 1 пара на 500 осіб. 

Під час воєнних дій 1918–20 виробництво взуття припинено. У 20–30-і рр. В. п. відновлено, зокрема реконструйовано старі взуттєві фабрики, збудовано нові у Києві, Харкові, Дніпропетровську. Нарощування виробничих потужностей супроводжувалось удосконаленням технології та організації виробництва, налагодженням підготовки інженерно-технічних кадрів. 1940 виробництво взуття порівняно з 1913 зросло у понад 5 разів, було повністю витіснене кустарне виробництво. 

Під час 2-ї світової війни В. п. знову майже повністю зруйновано. У післявоєнні роки виробничі потужності галузі відбудовано й розширено на новій технічній базі: збудовано взуттєві фабрики у Луганську, Василівці (Запорізькій обл.), Івано-Франківську, Сімферополі. 1991 у Львові створено ВО — взуттєву фірму «Прогрес», яка започаткувала нову форму керування підприємством. Найвищого розвитку В. п. досягла 1990, коли діяло 174 взуттєвих підприємства з чисельністю працюючих майже 100 тис. осіб. Виробництво взуття на душу населення склало 3,8 пари. Вироблялось взуття: модельне, домашнє, легке, утеплене, чоботи, напівчобітки для всіх статевовікових груп. Із загальної кількості взуття 58 % виготовлялись із натуральної шкіри, частка дитячого становила близько 40 %. За якісними характеристиками вітчизняне взуття дещо поступалось аналогічним зразкам Італії, Іспанії, Австрії, Німеччини. 

Розміщення виробництва взуття тяжіє до пунктів споживання готових виробів, тому існує необхідність транспортування природної і синтетичної сировини. Підприємства з виробництва взуття розташовані майже у кожній області України. Найбільшими виробниками у 1990 були підприємства Дніпропетровської, Луганської, Львівської обл. та м. Київ, частка продукції яких в Україні сягала майже 75 %. Зокрема у Києві з найбільших підприємств діють: «Кияни» (чоловіче та дитяче взуття), «Славутич» (жіноче та дитяче взуття), «Київ» (чоловіче та дитяче взуття з текстильних матеріалів), «Киспо» (спортивне взуття). Перехід до ринкових відносин сприяв появі на споживчих ринках України різноманітного за якістю і цінами імпортного взуття, що стимулювало вітчизняні взуттєві підприємства впроваджувати нові технології. Потреби взуттєвиків стимулювали шкіряну промисловість до виробництва якіснішої шкіряної сировини. У зв’язку з економічними проблемами у 1990-х рр. в Україні виробництво взуття значно скоротилось і 1998 склало лише 4,2 % рівня 1990. Однак після 1998 обсяги виробництва взуття знову почали зростати (див. Табл.).

Найбільша частка загального виробництва взуття (станом на 2003) зосереджена у Києві (22,1 %), Житомирській (25,3 %), Хмельницькій (13,5 %), Львівській (9,5 %) та Сумській (8,2 %) обл. Попит населення на взуття, крім власного виробництва, задовольняється також імпортом з Туреччини, Китаю, Польщі, Італії. 

Станом на поч. 21 ст. В. п. налічує 505 підприємств, з них 435 — великі та середні (чисельність працівників на кожному — понад 300 осіб), 70 — малі (середня чисельність — до 15 осіб). Більшість взуттєвих підприємств — приватної і колективної власності. Відсутність розвинутої сировинної бази для В. п., низька купівельна спроможність населення спонукають підприємства випускати продукцію з давальницької сировини. Частка цієї продукції у загальному виробництві взуття досягла понад 24 %. Наукове забезпечення галузі здійснюють Український НДІ шкіряно-взуттєвої промисловості (Київ) і відповідна кафедра Київського університету технологій та дизайну. Проблеми розвитку В. п. висвітлює журнал «Легка промисловість».

Завантажити статтю