Вибір

ВИ́БІР У заг. значен­ні словом «В.» по­значають ріше­н­ня особи чи колективу людей реалізувати шляхом дії або послідовності дій (включаючи від­мову від дії) одну чи кілька з наявних можливостей. Термін «В.» стосується перед­усім практ. аспекту будь-якого різновиду діяльності. Практ. аспект має будь-який різновид діяльності, а не тільки практ. дія у повсякден. її ро­зумін­ні (як повʼязана з деякими фіз. діями). Практ. про­блема, на противагу теоретичній, має такі ознаки: а) вона є про­блемою саме даного конкрет. діяча — особи або колективу людей; б) діяч знаходиться у певній часово і просторово ви­значеній ситуації (ситуатив. контекст практ. дії); в) особливості діяча та особливості ситуації ви­значають ресурс до­ступ. засобів, потрібних для успіш. роз­вʼяза­н­ня про­блеми. Роз­вʼяза­н­ня практ. про­блеми обмежене в часі: невчасне її роз­вʼяза­н­ня зумовлює небажані наслідки, які можна оцінювати як нерозвʼяза­н­ня про­блеми. Роз­вʼяза­н­ня практ. про­блеми роз­раховане на більшу чи меншу часову пер­спективу: від тих, які потребують негай. дій до таких, що потребують більшого часу і можуть вирішуватися також ін. діячами. Але навіть далек­осяжні практ. про­блеми пере­важно формулюються так, що особи чи колективи людей ви­окремлюють те, що саме вони повин­ні зробити у даній ситуації. Роз­вʼяза­н­ня теор. про­блеми стає практ. про­блемою, коли її має роз­вʼязати певна особа чи група осіб у ви­знач. від­тинок часу, користуючись наяв. ресурсами (напр., від­повід. фінансува­н­ням). Роз­вʼяза­н­ня теор. про­блеми не залежить від того хто, коли і в якій ситуації її роз­вʼяже. Ті можливості, що усві­домлює діяч, який здійснює В., можуть бути реальними (наявні у магазині товари, які вибирає покупець) або чимось уявним, задуманим (напр., картина в уяві митця, яку він збирається написати, чи образ майбут. України в уяві політика). В. стосується як мети дії (що діяч вибирає), так і способів досягне­н­ня мети (як діяч роз­раховує досягти мети). Одним із свідчень того, що діяч знаходиться в ситуації В., є особливості мовле­н­ня: викори­ста­н­ня ним в описі своєї ситуації (в укр. мові) сполучників «або», «чи» (у логіч. термінології — «дизʼюнкція»). Люди часто змушені по­єд­нувати деякі із наяв. альтернатив: вибирати варіант одночас. викона­н­ня кількох дій чи напрямів діяльності. Поня­т­тя «В.» стосується: а) дій усві­домлених, отже, людських (хоча дії, схожі на сві­домий В. людей, спо­стерігаються також у поведінці тварин); б) дій і діяльностей цілеспрямованих, тому необхідно від­різняти В. засобів-способів досягне­н­ня мети від В. мети; в) В. стосується наявних чи хоча б ві­домих можливостей, або таких, що мають бути вина­йдені, від­криті; г) В. перед­бачає прийня­т­тя ріше­н­ня, яке є необхід. перед­умовою здійсне­н­ня В. Слово «В.» в укр. мові має значе­н­ня, що діяч (особа чи колектив) вибирають із «чогось» уже наявного (як це ми щодня робимо, вибираючи якісь речі). Але В. часто не зводиться до оцінки уже наяв. чи ві­домих засобів і цілей, а потребує вина­йде­н­ня (від­кри­т­тя) нових засобів і нових цілей, що є важл. складником особистого та колектив. самови­значе­н­ня та будь-якої твор. діяльності. В. перед­бачає наявність певних особливостей діяча (внутр. свободи волі і загалом певних вольових якостей), а також певного середовища дії (наявність хоча б від­носного простору свободи — свободи від зовн. обмежень). Обмеже­н­ня внутр. чи зовн. характеру можуть зводити нанівець свободу В. (звʼязана чи хвора людина тощо). Природне і сусп. середовище є джерелом низки зовн. обмежень (необхідність при­стосува­н­ня до середовища, обмеженість наяв. засобів, до­ступ. даному діячеві, регламентації, заборони, примуси). Псих. і ментал. особливості діяча належать як до його ресурсів, так і до його обмежень — засвоєні (унаслідок соціалізації) особливості поведінки, спосіб мисле­н­ня, ідеол. комплекси, цін­ності та норми (морал., реліг., правові) тощо. Що стосується правових норм, то у демократ. су­спільствах про­стір свободи осіб ви­значається правами людини. Одначе права людини окреслюють лише про­стір негатив. свободи: вони не ви­значають, який В. людина робить чи здатна робити у цьому просторі. Те, чим заповнює індивід цей про­стір негатив. свободи, називають позитив. свободою: вона охоплює В. способів поведінки, життя, певних видів діяльності, творчості. У межах негатив. свободи людина може вибирати кращі чи гірші способи поведінки, жит­тєві пер­спективи та напрями діяльності.

У будь-якому В. важливу роль ві­ді­грає виробле­н­ня і прийня­т­тя ріше­н­ня. У заг. випадку виробник ріше­н­ня (decision-maker), який не завжди тотожній його виконавцю, мусить здійснити ро­зумово об­ґрунтов. В. серед наяв. чи уявних альтернатив. Результатом має бути об­ґрунтов. ріше­н­ня, яке стосується того, як потрібно діяти у даній ситуації діячеві (особі чи колективу людей), щоб роз­вʼязати певну практ. про­блему. Щодо взаємоповʼязаності ріше­н­ня і викона­н­ня ріше­н­ня у процесі В., то деякі філософи схильні вважати, що ро­зумовий В. на рівні прийня­т­тя ріше­н­ня є тільки перед­умовою В.: з їхнього по­гляду поня­т­тя «В.» обовʼязково має включати викона­н­ня ріше­н­ня. Але для вирішувача (виробника ріше­н­ня) В. однієї з можливостей є також В. — незалежно від того, хто буде виконувати ріше­н­ня і чи буде воно виконане взагалі. Ро­зумовий В. (здійснений на рівні прийнятого ріше­н­ня) є необхід. перед­умовою будь-якого В. Але у випадку невикона­н­ня ріше­н­ня, В. залишається незавершеним, не­здійсненим. Роз­різне­н­ня способів і засобів досягне­н­ня мети в деяких ситуаціях є важливим. Якщо я пишу текст, то опис моєї дії можна по­значити як «писа­н­ня текс­ту», а не як специфічні фіз. рухи моєї руки (ці рухи є лише способом здійсне­н­ня дії). Спосіб та засіб досягне­н­ня мети часто ви­значають спіл. терміном «засіб» («засіб–спосіб») — зокрема, аби вказати, що йдеться про мисле­н­ня в аспекті «засіб–мета» (mean-end thinking). У повсякден. житті ми знаємо, чого хочемо, тому наші думки зосереджені на В. тих способів і засобів дій, які мають забезпечити успіх у досягнен­ні мети. Якщо мета ві­дома, і йдеться лише про В. засобів та способів дії, і якщо діяч у В. засобів мислить логічно, то таку дію називають цілераціональною. Осн. увага у цих діях зосереджена на В. засобів, до­ступних для діяча (з огляду на особливості діяча та ситуації, в якій він діє). В. засобів і способів дії від­бувається за принципом: бажаний стан речей (мета) має стати наслідком серії допоміж. дій. Допоміжна дія пере­важно є також цілеспрямованою, але її цін­ність є тим меншою, чим більшою мірою вона під­порядкована досягнен­ню кінцевої мети. Її можна взагалі не роз­глядати як окрему дію, а тільки як спосіб викона­н­ня дії. Чим від­даленіша кінцева мета, тим більшої кількості допоміж. дій вона потребує, тому ці дії набувають більшої самодо­статності (їх можна роз­глядати як послідовності окремих дій). Етична оцінка мети і засобів досягне­н­ня мети є предметом роз­гляду в етиці: у телеол. етиці будь-який вчинок оцінюють перед­усім під кутом зору його наслідків, тим часом у цін­ніс. етиці мету і засіб оцінюють у світлі від­повід­ності фундам. цін­ностям та нормам (див. Етика). Мисле­н­ня в роз­різі «засіб–мета» стало предметом теорії рац. В. Ця теорія повʼязана з теорією об­ґрунтува­н­ня рішень (decision making theory), теорією ігор (див. Гра), які спираються на певні елементи ймовірностей теорії. Припускається, що діяч діє раціонально, якщо адекватно оцінює ситуацію, в якій пере­буває, та засоби під кутом зору їхньої придатності для досягне­н­ня по­ставленої мети. Щоб оцінити міру раціональності діяча, потрібно зʼясувати, на­скільки виваженими є його пере­кона­н­ня щодо ситуації, на­скільки адекватно діяч оцінює свої ресурси (як власні можливості, так і до­ступні для нього засоби у тому середовищі і тій ситуації, в яких він діє). Роз­різняють бідну концепцію (thin conception) і багату концепцію (thick conception) рац. В. У бідній концепції припускають, що діяч прагне досягти максимально можливого здобутку при мін. затратах зусиль і ресурсів. Окрім того, оскільки з кожною одиницею у списку бажаних здобутків (преференцій) повʼязаний показник вірогідності щодо можливостей досягти бажаного, оцінка вірогідності впливає на В. (від­дається пере­вага цілі, досягне­н­ня якої є більш вірогідним). Бідна теорія рац. В. за­знає критики, оскільки спрощує набір мотивів, якими керуються люди у своїх діях. Але теорія рац. В. не обовʼязково має повʼязуватися з обмеженим списком простих преференцій (рівень зарплати, вільний час, небажаність брудної і важкої праці тощо). Цей список можна доповнювати преференціями морал. та культур. характеру. Теорія рац. В. є одним зі способів поясне­н­ня сусп. явищ. Метод полягає в тому, щоб показати, як індивід. вибори (тобто дії на мікрорівні) у даному сусп. середовищі призводять до певних наслідків на макрорівні, навіть якщо ці наслідки не задумані самими діячами. Типовий приклад такого поясне­н­ня маємо у К. Маркса (аналіз того, які наслідки спричиняє прагне­н­ня до макс. прибутку в ринк. економіці). Особл. видом В. є В. дій, повʼязаний з перед­баче­н­ням дій ін. осіб, зокрема у від­повідь на вчинену дію. Якщо діяч, вибираючи певну дію чи спосіб дії, наперед враховує реакцію (від­повідь) ін. діячів, то таку дію прийнято називати стратегічною. У теорії комунікат. дій Ю. Габермаса терміном «стратегії» по­значають приховані цілі того, хто вступає у спілкува­н­ня: у такому разі не самі висловлені аргументи чи зміст сказаного є осн. його метою, а викори­ста­н­ня певної риторики для досягне­н­ня прихованих, явно не висловлених цілей. Але від «стратегічної дії» у цьому значен­ні необхідно від­різняти викори­ста­н­ня цього вислову для по­значе­н­ня дій, спрямов. на досягне­н­ня найважливіших цілей: при цьому пере­важно йдеться про цілі колективні — цілі спільнот (напр., націй) та різного роду ін­ституцій (політ. стратегії). Теорія ігор за­ймається про­блемами стратег. раціональності, коли рац. вирішувач повинен зважати на те, що результати В. залежать від В. ін. діячів, зокрема у від­повідь на здійснений В. Генерал, який мислить раціонально, повинен брати до уваги як випадковості (напр., повʼязані з погодою), так і стратег. раціональність свого су­противника у ворожій армії. Він прагне виробити оптимал. стратегію, виходячи з припуще­н­ня, що його су­противник є рац. діячем. Тому він повинен ураховувати навіть те, якої дії очікує від нього су­противник, що і його самого вважає рац. діячем (і на цій під­ставі прагне перед­бачити його «ходи»). Зав­да­н­ня генерала полягає в тому, щоб не дати пере­ваги су­противнику, яка б ґрунтувалася на цій перед­бачуваності його дій. В. дії для су­противника у даному разі має бути неочікуваним, непередбачуваним. На противагу іграм, у яких ви­граш одного гравця означає про­граш інших (ігри з нульовим сумар. результатом), у центрі уваги гуманітаріїв пере­бувають ігри, що ґрунтуються на партнерстві і кооперації зусиль (ігри з позит. сумар. результатом). Вони ґрунтуються на під­тверджен­ні очікуваних дій партнера, оскільки це зміцнює довіру.

Дослідж. стратег. дії у теорії ігор важливе для сусп. наук (в економіці, соціології, політології), оскільки у зважуван­ні наслідків будь-якої особистої чи колект. дії необхідно брати до уваги дії ін. осіб, соц. та етніч. груп, націй тощо. Напр., утвердже­н­ня укр. нації, укр. незалеж. держави чи здійсне­н­ня «європ. вибору» сучас. України здійснюється у геополіт. просторі: успішне здійсне­н­ня таких стратегій перед­бачає врахува­н­ня реакцій ін. «гравців» у цьому просторі. Включаючи також зміцне­н­ня довіри шляхом здійсне­н­ня очікуваних дій там, де існує щире бажа­н­ня з боку інших до кооперації зусиль та партнерства. Одначе у випадку здійсне­н­ня нац. інтересу шляхом кооперації зусиль на нижньому і середніх рівнях, важливими є цін­нісні орієнтації тих осіб, які здійснюють В. Напр., кооперація, засн. лише на поцінуван­ні добробуту, негайно під­важує можливість партнерства, якщо духовні, цін­нісні аспекти (зокрема нац. культурна ідентичність) є неважливими для партнерів. З цього по­гляду громадян. солідарність в Україні — утвердже­н­ня укр. політ. нації — як перед­умова успіш. громадян. дії перед­бачає В. громадянами певних цін­ніс. орієнтацій, які стосуються духов. та культур. аспектів буття укр. нації.

Завантажити статтю