Визвольні змагання 1917-21

Визначення і загальна характеристика

ВИЗВО́ЛЬНІ ЗМАГА́­Н­НЯ 1917–21 — період в історії України, що характеризується значною політичною, військовою та дипломатичною діяльністю українських національних сил, спрямованою на від­родже­н­ня само­стійної держави на всіх українських етнічних землях. Спочатку ця боротьба проходила на центральних українських територіях, що до 1917 входили до складу Російської імперії, згодом вона поширилася на західноукраїнські землі, що входили до складу Австро-Угорщини, встановлюючи третю українську державність після двох попередніх — за княжої і козацької діб. Після Лютневої революції 1917 на території центральної України було послідовно встановлено три державні формації: Українська Народна Республіка, Українська Держава і Директорія Української Народної Республіки. Першим кроком до від­новле­н­ня незалежності України стало створе­н­ня 17 березня 1917 в Києві Української Центральної Ради, яку очолив М. Грушевський. Український національний кон­грес, що від­бувся 17–21 квітня 1917, став по суті українськими установчими зборами, які пере­творили Українську Центральну Раду в революційний парламент. Після кон­гресу Українська Центральна Рада обрала зі свого складу виконавчий орган — комітет, згодом на­званий Малою Радою. Державотворча діяльність Української Центральної Ради від­ображена в чотирьох проголошених нею універсалах. Перший Універсал, ухвалений 23 червня 1917 та проголошений на другому Військовому зʼ­їзді у Києві, проголошував автономію України, ви­значав ставле­н­ня до російського Тимчасового уряду і стверджував, що тільки Українські установчі збори (сойм) мають право схвалювати закони в Україні. Незабаром було створено Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради — виконавчий орган, який очолив В. Вин­ниченко. Військовими справами з ініціативи ново­створеного уряду упродовж 1917 керував С. Петлюра.

Хоча в ІІ Універсалі від 16 липня 1917 йшлося про взаємне ви­зна­н­ня Української Центральної Ради і російського Тимчасового уряду, восени 1917 між ними виникли сер­йозні ускладне­н­ня, зумовлені тим, що остан­ній пере­шкоджав Генеральному Секретаріату організовувати владу і заборонив скликати Українські установчі збори, вважаючи їх кроком до сепаратизму. Скори­ставшись цілковитою анархією, що панувала на фронті і в тилу, 7 листопада 1917 більшовики на чолі з Леніним повалили Тимчасовий уряд і захопили владу в Росії (окрім Кубані та Дону). Українська Центральна Рада не ви­знала більшовицький пере­ворот і засудила його. У Києві 11–13 листопада 1917 від­булися збройні сутички між штабом Київського військового округу, що під­тримував Тимчасовий уряд, більшовицькими військовими частинами і українським полком, сформованим із делегатів третього Всеукраїнського військового зʼ­їзду, що під­тримував Українську Центральну Раду. Боротьба закінчилася поразкою штабу і придуше­н­ням більшовицького пов­ста­н­ня.

20 листопада 1917 своїм ІІІ Універсалом УЦР проголосила УНР, до якої вві­йшли Київ., Черніг., Волин., Поділ., Полтав., Харків., Катеринослав., Херсон. та Таврій. (без Криму) губернії. Цей Універсал декларував збереже­н­ня федератив. звʼязків між УНР і Росією, хоча залишалося неясним, про яку Росію йдеться, оскільки Україна не ви­знавала більшов. влади, а демократ. Росія на той час уже пере­стала існувати. ІІІ Універсал також закріплював свободу слова, друку, віро­сповіда­н­ня, зборів, страйків; недоторканість особи; скасовував смертну кару і право приват. власності на землю, яка ставала власністю всього народу і надавалася без викупу. Було встановлено 8-годин. робочий день, уряд і робітники отримали право контролю над пром-стю, нац. меншості — право на нац. автономію. З повале­н­ням Тимчас. уряду і його пред­ставництв та неви­зна­н­ням більшов. влади єдиним господарем в Україні залишилася УЦР. Результати виборів до Всерос. установ. зборів, що від­булися в Україні 10–12 грудня 1917, під­твердили значну популярність укр. політ. партій — УПСР і УСДРП, які здобули найбільшу кількість голосів. Спроба більшовиків, які на виборах здобули лише 10 % голосів, пере­брати владу за посередництва Всеукр. зʼ­їзду рад робітн., солдат. і селян. депутатів, що від­бувся 17–19 грудня 1917, за­знала невдачі: з 2500 учасників за них проголосувало лише 150. Своєю демократ. політикою і утрима­н­ням порядку в Україні УЦР привернула увагу іноз. держав, які влітку 1917 надіслали до Києва своїх пред­ставників-спо­стерігачів. Франція і Велика Британія, намагаючись не допустити пере­говорів між Україною і державами Четвірного союзу (Німеч­чина, Австро-Угорщина, Туреч­чина, Болгарія), після довгих парламентарно-дипломатич. процедур 3–4 січня 1918 ви­знали уряд УНР і при­значили своїх повноваж. пред­ставників. Прихильно по­ставилися до України й ін. держави Антанти. Найгіршими були від­носини з Росією. Після роз­зброє­н­ня більшов. частин, які готували у Києві пов­ста­н­ня з метою захопле­н­ня влади, укр. уряд вислав їх за кордони України. У від­повідь 17 грудня 1917 Раднарком надіслав Ген. Секретаріату під­писаний Леніним і Л. Троцьким ультиматум, який з одночас. «ви­зна­н­ням» УНР вимагав легалізувати в Україні більшов. збройні частини та заборонити донським козакам повертатися з фронту додому через її територію. Укр. уряд за згодою Малої Ради 18 грудня 1917 від­кинув ультиматум, що стало початком укр.-рад. війни, яка з пере­рвами тривала фактично до кін. листопада 1921 (див. Базар, Другий Зимовий похід). Цю війну більшовики вели від імені створеної 25 грудня 1917 у Харкові «Республіки Рад» (спершу на­званої також УНР) і при­значеного 30 грудня 1917 «робітничо-селян. уряду» — Нар. Секретаріату. Рос. більшов. армія під проводом В. Антонова-Овсієнка почала на­ступ з Гомеля і Брянська на території України, яка не була під­готовлена до війни (УЦР мала лише нечислен­ні військ. частини і формацію Вільного Козацтва). Впродовж січня 1918 більшов. армія зайняла Лів­обереж­жя, за­грожуючи без­посередньо столиці України. Зупинити цей на­ступ у бою під Крутами намагався від­діл нац. сві­домої студент. молоді. Одночасно у Києві вибухнуло пов­ста­н­ня роз­пропагандованих більшовиками робітників з центром на заводі «Арсенал», яке було придушене 4 лютого 1918 укр. добровольчими від­ділами. За таких умов уряд УНР і держ. установи на чолі з М. Грушевським були еваку­йовані. Більшов. частини, очолені М. Мурав­йовим, вступили в Київ, де за­стосували тактику терору проти укр. населе­н­ня. Єдиним порятунком від більшов. на­ступу став мир із державами Четвірного союзу та їх допомога у війні. Однак для повноправ. пере­говорів на між­нар. форумі потрібно було оголосити незалежність України. Цей акт УНР здійснила своїм IV Універсалом, який 22 січня 1918 проголосив само­стійність і незалежність України і став легал. основою для суверен­ної укр. держави. Універсал також пере­йменував Ген. Секретаріат на Раду Нар. Міністрів УНР, замінив армію на міліцію і при­значив на 2 лютого 1918 склика­н­ня Укр. установ. зборів.

На­прикінці січня 1918 у Києві УЦР ухвалила аграрний закон про націоналізацію землі. Згодом у Житомирі Мала Рада ухвалила ряд законів, зокрема про грошову систему, держ. герб, громадянство, нові адм. поділ та календар. стиль. Роз­виваючи зовн.-політ. діяльність, УЦР ріше­н­ням від 22 грудня 1917 вислала свою делегацію на чолі з головою уряду В. Голубовичем (з кін. січня 1918 — О. Севрюком) на мирні пере­говори у Бресті, де 9 лютого 1918 було під­писано Брестський мирний договір між УНР і Німеч­чиною, Австро-Угорщиною, Туреч­чиною та Болгарією. Цим миром Четвірний союз ви­знав УНР як само­стійну державу, ви­значив зх. кордони України, встановив з нею дипломатичні стосунки, врегулював обмін військовополоненими, а також госп. від­носини і взаємний обмін товарами. Між УНР і Австро-Угорщиною була укладена окрема таємна угода у справі Галичини і Буковини, що мали створити окремий корон. край, однак згодом Австрія анулювала її.

Після під­писа­н­ня Брестського договору 12 лютого 1918 уряд УНР звернувся до нім. уряду з проха­н­ням про військ. допомогу, від­повід­но до якого з 19 лютого 1918 почався вхід нім.-австр. військ на окупов. більшовиками укр. землі. У березні уряд В. Голубовича повернувся до Києва, а до квітня вся тер. України була звільнена. Однак між укр. урядовцями і нім. командува­н­ням від­разу ж виникли сер­йозні суперечності. Німці прагнули здобути хліб, а без­ла­д­дя і політика тодішнього соціаліст. уряду викликали у них сумнів щодо спроможності України виконати екон. зобовʼяза­н­ня. У від­повідь на від­мову селян засівати поля головнокомандувач нім. військ фельдмаршал Г. Айхгорн 25 квітня 1918 видав наказ про за­провадже­н­ня нім. польових судів. Слідом за цим 26–27 квітня було роз­зброєно Українську дивізію синьожупан­ників, а 28 квітня на засі­дан­ні УЦР німці у брутал. формі спробували заарештувати 2-х укр. міністрів. 29 квітня 1918 сесія УЦР ратифікувала Кон­ституцію УНР і обрала М. Грушевського президентом, однак у той же день консе­рвативні кола, під­тримувані німцями, на зʼ­їзді Союзу земел. власників України здійснили держ. пере­ворот і проголосили генерала П. Скоропадського геть­маном України. Він від­разу ж видав «Грамоту до всього українського народу» і «Закони про тимчас. держ. устрій України», які від­давали геть­манові всю законодавчу, виконавчу та військ. владу (лише контроль над судами покладався на Верхов. Суд). Всі закони, ви­дані УЦР, скасовувалися, назву УНР було замінено на Українська Держава. Новий устрій міністерств і адміністрації наслідував систему, що існувала за царату, зокрема було від­новлено губернії, повіти та волості, міські думи і земські управи. Більшість згодом прийнятих законів (у справі аграр. реформи, про вільні продаж і купівлю землі тощо) нагадували дорев. порядки. За Геть­манату РМ очолювали Ф. Лизогуб (від 10 травня 1918) та С. Гербель (від 14 листопада 1918), більшість міністрів належали до кадетів і рос. монархістів.

Труднощі геть­манської влади полягали насамперед у тому, що в Україні, окрім внутр. опозиції, існували дві влади: українська і нім. військ, які хоч і були за­прошені УЦР та вважалися союзниками, поводились як господарі країни, оскільки їх частини були роз­таш. по всій Україні (разом з австро-угор. частинами на Пд. контингент окупацій. військ досягав 800 тис. осіб). Вони по­стійно втручалися у внутр. і зовн. політику України, а головнокомандувач німецьких військ і нач. його штабу мали значну фактичну владу. Внутр. політика геть­мана і його спів­робіт. викликала опозицію більшості укр. політ. партій і загалу укр. су­спільства. Нові порядки, за­проваджені урядом і місц. адміністрацією, керованою здебільшого колиш. рос. службовцями, каральні екс­педиції, організовані за допомогою нім. військ, викликали опір селян і робітників. Не­зважаючи на ці та ін. негативні прояви, геть­ман. режим мав також чималі досягне­н­ня, особливо у сфері зовн. політики (в цьому велика заслуга Д. Дорошенка) та у галузі науки й освіти. Свідче­н­ням цього були встановле­н­ня дипломат. від­носин із державами Четвірного союзу і деякими нейтрал. країнами та від­кри­т­тя 14 листопада 1918 у Києві УАН. Від­носини з Німеч­чиною, утруднені через її втруча­н­ня у внутр. справи України, дещо поліпшилися після по­їздки геть­мана до Берліна у вересні 1918 та його зу­стрічі з імператором Вільгельмом ІІ Австро-Угорщина, маючи певні труднощі у від­носинах з поляками, за­ймала вичікувальну позицію і не ратифікувала Брест. договору. 12 червня 1918 у Києві було під­писано поперед. мир. договір із делегацією Раднаркому РРФСР на чолі з Х. Раковським і Д. Мануїльським. За умовами Брест. договору більшовики були змушені ви­знати Українську Державу і встановили з нею консульські взаємини. З під­писа­н­ням остаточ. миру рад. делегація зволікала, перед­бачаючи скору поразку Німеч­чини.

Справу при­єд­на­н­ня до України її етнічних земель утруднювала Німеч­чина (зокрема, за її згодою 13 січня 1918 Румунія окупувала Бессарабію), тому з ними були налагоджені лише політ. і екон. від­носини. Уряд геть­мана не погодився на усамо­стійне­н­ня Криму й екон. санкціями примушував його до спів­праці з Україною. З Кубан­ню був укладений корисний для України договір, з Доном — під­писана угода про оборон. і торг. союзи. На Під­ляш­ші урядував губ. комісар — староста О. Скоропис-Йолтуховський, тоді як на Холмщині австр. уряд не допускав формува­н­ня укр. адміністрації.

За Геть­манату більшість укр. військ. одиниць, організованих у поперед. період, було роз­формовано, окрім Запороз. дивізії, що охороняла пн.-сх. кордони України. Натомість у липні 1918 сформовано Сердюцьку дивізію під командува­н­ням полковника Клименка, а з вересня до­зволено формува­н­ня загону січових стрільців у Білій Церкві під командува­н­ням Є. Коновальця. Вище військ. командува­н­ня, що складалося здебільшого з росіян, вороже ставилося до укр. військ. формацій. Було санкціоновано також вербува­н­ня до рос. білогвардій. Добровольчої армії генерала А. Денікіна.

Українські політичні партії, які пере­бували в опозиції до геть­мана, на поч. серпня 1918 утворили Український національний союз (УНС). 13 листопада 1918 УНС створив Директорію УНР для керува­н­ня протигеть­ман. пов­ста­н­ням. До складу Директорії уві­йшли: В. Вин­ниченко (голова), С. Петлюра (гол. отаман), Ф. Швець, О. Андрієвський, А. Макаренко. Проголоше­н­ня П. Скоропадським 14 листопада 1918 грамоти про федерацію з майбутньою небільшов. Росією викликало велике обуре­н­ня в укр. колах і при­скорило пов­ста­н­ня. Його основною військ. силою були січові стрільці на чолі з Є. Коновальцем, які 16 листопада 1918 роз­почали на­ступ з Білої Церкви на Київ. У ході на­ступу до них при­єд­налися пов­стан. загони, а також частини геть­ман. військ. Вирішал. бій між пов­станцями і геть­манцями від­бувся 18 листопада 1918 під Мотовилівкою, де остан­ні були роз­биті й від­ступили до Києва. Нім. війська, яким Директорія гарантувала вільне поверне­н­ня додому, оголосили нейтралітет. У таких умовах 14 грудня 1918 геть­ман зрікся влади, пере­давши її своєму уряду. Згодом влада пере­йшла до Директорії, війська якої зайняли Київ, хоча опір окремих геть­ман. частин, під­триманих німцями, ще тривав на Чернігівщині та Волині. 19 грудня 1918 Директорія урочисто пере­їхала з Він­ниці до Києва, де була від­новлена УНР.

Своєю декларацією 26 грудня 1918 вона від­новила закони УНР, зокрема про пере­дачу поміщиц. землі селянам без викупу. 26 грудня 1918 Директорія при­значила свій перший уряд під головува­н­ням В. Чехівського, перед яким по­стали складні пита­н­ня організації влади, ЗС, від­носин з Антантою, а також, після проголоше­н­ня в Галичині й на Буковині ЗУНР, і справа обʼ­єд­на­н­ня двох укр. держав. Однак пріоритет. пита­н­ням було ставле­н­ня до більшов. Росії, яка не тільки кваліфікувала Директорію як таку, що «за­продалася капіталістам», але й організувала на території України свої ради. Водночас з Пн. на­ступали червоноармій. війська.

Щоб протидіяти більшовицькій пропаганді, Директорія разом з пред­ставниками політ. партій вирішила на поч. грудня 1918 взяти за основу роз­будови влади т. зв. трудовий принцип, за якого влада в губерніях і повітах мала належати трудовим радам робітників, селян і трудової інтелігенції без участі поміщиків і капіталістів. Центр. владу обирав Трудовий Кон­грес — своєрід. парламент, сформований з депутатів від селян, робітників, трудової інтелігенції, а також залізничників і поштовиків. Ця своєрідна система організації влади дала змогу рос. і польс. пропаганді кваліфікувати перед Антантою укр. владу, встановлену Директорією, як більшовицьку.

У сесії Трудового Кон­гресу, що від­булася 23–28 січня 1919 у Києві, взяли участь бл. 300 депутатів (із 528-ми при­знач.), зокрема і від Укр. Нац. Ради ЗУНР. Кон­грес, яким керувала президія на чолі з С. Вітиком, затвердив Акт злуки УНР і ЗУНР; пере­дав тимчасово Директорії, доповненій пред­ставником ЗУНР, законодавчу і верховну владу в Україні; ухвалив принцип заг. виборчого права для творе­н­ня майбутнього укр. парламенту. Через більшов. на­ступ Кон­грес пере­рвав свою сесію, доручивши подальшу роботу комісіям.

Від­разу після повале­н­ня геть­манського режиму Директорія опинилася у складному між­нар. становищі. З Пн. та Сх. на­ступали більшов. війська, на Пн.-Зх. виник польс. фронт, на Донщині оформилася білогвардій. Добровол. армія генерала А. Денікіна, за Дні­стром були вороже налаштовані румуни, а з Пд., на від­тинку Одеса–Миколаїв, за­грожував франц.-грец. десант, який від кін. грудня 1918 до січня 1919 захопив усю Пд.-Зх. Україну (держави Антанти по­ставили собі за мету повалити більшов. владу і від­новити велику Росію). На поч. грудня 1918 більшов. війська під проводом В. Антонова, під гаслом допомоги рад. уряду України роз­почали з р-ну Курська воєн­ні операції проти УНР. Не­значні військ. сили України на той час включали Корпус УСС, Запороз. корпус і недисципліновані пов­стан. загони, що часто пере­ходили до ворога. Більшовики зайняли Лів­обереж­жя і під­ступили до Києва, внаслідок чого 5 лютого 1919 укр. уряд пере­їхав до Він­ниці. Лише у березні 1919 війська УНР зупинили на Пд. фронті на­ступ більшовиків, які намагалися про­рватися через Румунію до Угорщини, на допомогу проголошеній там рад. республіці.

Оскільки УНР опинилася між двох вогнів, потрібно було дійти до поро­зумі­н­ня або з Москвою, або з Антантою. Спроба В. Чехівського, під­тримувана В. Вин­ниченком, поро­зумітися з Москвою не вдалася. Більшість чл. уряду і пред­ставників партій зайняли за­пропоновану С. Петлюрою антибільшов. позицію, шукаючи поро­зумі­н­ня з Антантою, від якої УНР сподівалася отримати військ.-тех. допомогу. 11 лютого 1919 В. Вин­ниченко зрікся головува­н­ня в Директорії, його обовʼязки пере­брав С. Петлюра.

Ново­створений уряд УНР пробував домовитися з франц. командува­н­ням про спів­працю та боротьбу проти більшовизму, однак франц. громадськість пере­бувала під впливом рос. білогвардійців, які не ви­знавали укр. держави, втручалися у її внутр. справи, зокрема вимагали, щоб укр. армія стала частиною рос. фронту. Серед населе­н­ня поширилося опозиційне ставле­н­ня до уряду, який під впливом більшов. пропаганди і навіть частини соціалістів почали називати «буржуазним». Роз­битий на різні осередки, він не контролював ситуацію, що було вигідно більшовикам. Укр. військ. частини деморалізувалися, до командува­н­ня дедалі частіше приходили отамани, зокрема загони отамана М. Григорʼєва від­тіснили війська Антанти з Херсона і Миколаєва (6 квітня ці війська залишили й Одесу).

9 квітня 1919 у Рівному Директорія сформувала з укр. соціал-демократів і есерів новий уряд, який очолив Б. Мартос. Своєю декларацією від 12 квітня цей уряд закликав до боротьби проти агресії рос. більшовиків-комуністів, запевняючи, що він не буде покладатися на іноз. військ. допомогу. Тим часом ситуація в Україні дещо поліпшилася: обурені початком комуніст. будівництва на окупов. тер. селяни чинили опір, зокрема, за пові­домле­н­ням голови уряду УСРР Х. Раковського, протягом квітня– червня 1919 в Україні від­булося бл. 328 антибільшов. пов­стань. Проти більшовиків ви­ступили і ліві формації соціал-демократів та частина есерів, створивши Всеукраїнський революційний комітет. У квітні–травні активну боротьбу проти більшовиків вели пов­стан. загони отамана Д. Зеленого. Початковим успіхам уряду УНР у боротьбі з більшовиками за­шкодив удар з боку отамана В. Оскілка, що 24 квітня 1919 організував у Рівному пере­ворот, який, однак, був без­кровно ліквідований. У травні 1919 Армії УНР довелося вести боротьбу на Волині та Поділ­лі як проти польс. Армії Гал­лера, так і проти нового більшов. на­ступу. Укладене 24 травня пере­мирʼя з поляками дало змогу укр. армії провести реорганізацію і витіснити на поч. червня більшовиків з Пд.-Зх. Поді­л­ля. Таким чином була під­готовлена тер. для Української галицької армії, яка під тиском поляків 16–18 липня 1919 пере­йшла Збруч.

У червні 1919 уряд УНР пере­їхав до Камʼянця-Подільського, який на деякий час став столицею УНР. У липні Армія УНР поповнилась за рахунок УГА і загонів Всеукр. рев. комітету. З Пд. сюди ж пробивалися частини отамана Ю. Тютюн­ника. На той час до складу Директорії входили С. Петлюра, Ф. Швець, А. Макаренко і Є. Петрушевич, який, отримавши від Укр. Нац. Ради поширені права з титулом диктатора, завідував тільки справами Галичини.

На поч. серпня 1919 роз­почався спільний на­ступ УГА і Армії УНР проти більшовиків із заг. напрямом на Київ і Одесу. Водночас генерал А. Денікін без погодже­н­ня з українцями роз­почав на­ступ проти більшовиків на Лів­обереж. Україні, прямуючи також до Києва. Обʼ­єд­нані укр. армії, на­ступаючи через Шепетівку, Жмеринку, Він­ницю, Бердичів, Житомир, вели запеклі бої з від­ступаючими більшов. військами. 30 серпня 1919 укр. частини вві­йшли до Києва, куди в той самий час прибули з Лів­обереж­жя під­роз­діли Добровол. армії. Щоб не допустити зброй. конфлікту між двома противниками більшовиків, укр. командува­н­ня від­вело свої війська з Києва.

У цей час між УНР і ЗУНР виникли роз­біжності у по­глядах щодо стратегії подальшої боротьби. Директорія й уряд УНР вважали осн. противниками білогвардійців і більшовиків, тому для здобу­т­тя допомоги від Антанти були готові укласти союз із Польщею. Натомість галицькі українці на чолі з Є. Петрушевичем найбільшим противником вважали Польщу і для звільне­н­ня Галичини були готові поро­зумітися з А. Денікіним та за його посередництва отримати під­тримку Антанти, хоча загалом держави Антанти не­прихильно ставилися до укр. держ. незалежності й тримали в блокаді тер. УНР, не допускаючи ввезе­н­ня озброє­н­ня, ліків, обмундирува­н­ня для війська, а також одягу та взу­т­тя для цивіл. населе­н­ня. Майже від­разу Добровол. армія повела на окупов. нею землях нищівну антиукр. політику, від­новлюючи поміщицьке землеволоді­н­ня. Це спричинило вибух масових селян. пов­стань, зокрема під проводом Н. Махна, Д. Зеленого та ін. С. Петлюра, якому Директорія пере­дала 15 вересня 1919 всі свої повноваже­н­ня, і уряд УНР вирішили допомогти пов­станцям і 24 вересня оголосили війну А. Денікіну, війська якого за­ймали значну частину Пд. Київщини і Поді­л­ля. Контрна­ступ укр. армії, що почався на­прикінці вересня, проходив у вкрай важких умовах. По­збавлене через блокаду Антанти ліків і сан. матеріалів, укр. військо втратило до 70 % особового складу, внаслідок чого у жовтні денікін. війська зайняли значну частину Прав­обереж­жя. У цих ката­строфіч. умовах Начальна команда УГА під проводом генерала М. Тарнавського під­писала 6 листопада 1919 пере­мирʼя з А. Денікіним, за умовами якого УГА вві­йшла до складу Добровол. армії. Є. Петрушевич, який був проти цього ріше­н­ня командува­н­ня УГА, 16 листопада разом з урядом ЗУНР ви­їхав до Відня. 17 листопада 1919 Камʼянець-Подільський окупували поляки.

На­прикінці листопада Армія УНР опинилась на Волині, оточена більшовиками, денікінцями та поляками. За таких умов С. Петлюра скликав 4 грудня 1919 у Чорториї нараду чл. уряду УНР і командирів частин Армії УНР, на якій було вирішено пере­йти до партизан. форм боротьби у тилу більшовиків і денікінців. 6 грудня 1919 частина військ УНР під командою генералів М. Омеляновича-Павленка і Ю. Тютюн­ника разом з головою РМ І. Мазепою вирушила у Перший Зимовий похід. С. Петлюра ви­їхав до Варшави, де пере­бувала місія УНР на чолі з Міні­стром закордон. справ А. Лівицьким, щоб спробувати змінити ставле­н­ня держав Антанти до укр. пита­н­ня.

7 листопада 1919 почався 3-й на­ступ більшовиків на Україну, внаслідок якого 16 грудня більшовики втретє зайняли Київ, а до середини лютого 1920 витіснили з України війська А. Денікіна. Після роз­грому денікінської армії, на під­ставі угоди між ревкомом УГА й більшовиками, УГА стала частиною їх армії під на­звою Червона УГА. Таким чином, за винятком Волині й Зх. Поді­л­ля з Камʼянцем-Подільським, зайнятих польс. військами, вся тер. УНР опинилася під контролем більшовиків. На окупов. поляками Поділ­лі пере­бували уповноважений уряду УНР І. Огієнко, а також частина уряду УНР з І. Мазепою. У березні 1920 С. Петлюра видав наказ армії Першого Зимового походу пробиватися на Зх., що й було виконане 6 травня 1920.

Тим часом українська дипломатична місія у Варшаві на чолі з А. Лівицьким продовжувала пере­говори з поляками, наслідком яких стало під­писа­н­ня 22 квітня 1920 Варшавського договору. Проти умов цього договору, зокрема пере­ходу до Польщі Зх. України, рішуче протестували екзил. уряд ЗУНР та вся укр. спільнота в Галичині, а також укр. політ. діячі на еміграції (М. Грушевський, В. Вин­ниченко, М. Шаповал, С. Вітик та ін.).

Уряд І. Мазепи був змушений скласти повноваже­н­ня. Новий уряд, остан­ній уряд УНР на укр. землях, сформував у травні 1920 В. Прокопович. Від­разу після під­писа­н­ня Варшав. договору, 25 квітня 1920, почався на­ступ польс.-укр. війська у напрямі на Київ та Бобруйськ. Укр. частини складалися з двох стрілец. дивізій під командува­н­ням полковників М. Без­ручка й О. Удовиченка, а також з армії, що повернулася із Зимового походу. 7 травня 1920 дивізія М. Без­ручка разом з польс. частинами уві­йшла до Києва, однак на поч. червня більшов. армія С. Будьон­ного примусила польс.-укр. військо від­ступити до Варшави. Після поразки більшовиків 15 вересня 1920 під Варшавою роз­почався польс.-укр. контрна­ступ. У серед. жовтня частини Армії УНР, що налічували до 25 тис. вояків, зайняли Поді­л­ля по лінії Шаргород–Бар–Літин. Тим часом польс. уряд 12 жовтня уклав з більшовиками пере­мирʼя, по­ставивши укр. війська у складне становище. Ще пере­буваючи в Україні, Директорія схвалила 12 листопада 1920 закон про Тимчас. упр. та законодавство в УНР. Після важких боїв 21 листопада 1920 Армія УНР від­ступила за Збруч. На тер. Польщі укр. вояків було інтерновано в таборах. Після цього збройну боротьбу з більшовиками на Поділ­лі, Київщині, Катеринославщині та Полтавщині вели різні пов­стан. загони, чисельність яких на­прикінці 1920 становила бл. 40 тис. осіб. Подекуди ця партизан. боротьба тривала до 1924. Для під­силе­н­ня пов­стан. руху в Україні восени 1921 з добровольців Армії УНР, інтернованих у Польщі, було організовано Волинську і Подільську пов­стан. групи під керівництвом Ю. Тютюн­ника, які, пере­йшовши рад. кордон, діяли на Прав­обереж­жі протягом листопада 1921. Частина учасників цього партизан. рейду, на­званого Другий Зимовий похід, потрапила в полон і була роз­стріляна під Базаром.

18 березня 1921 Польща уклала з РРФСР і УСРР Ризький мирний договір, яким ви­знавала УСРР. Натомість РРФСР ви­знавала при­єд­на­н­ня до Польщі зх.-укр. земель. Пере­буваючи на еміграції, пред­ставники УНР 3 лютого 1921 сформували в м. Тарнув (Польща) Раду республіки як тимчас. верхов. орган нар. влади під головува­н­ням І. Фещенка-Чопівського, що про­існував до серпня 1921.

Державне від­родже­н­ня на західноукраїнських землях — у Галичині, на Буковині й Закарпат­ті, що входили до складу Австро-Угорщини, від­бувалося під знач. впливом подій на Над­дні­прянщині. Усві­домлюючи не­примирен­ну ворожість рос. царату до ідей суверен­ності України, а також від­носну толерантність Австро-Угорщини до ідеї укр. автономії, зх. українці ще напередодні 1-ї світової війни запевнили австр. уряд у своїй лояльності, а з її початком у Львові з пред­ставників політ. формацій утворили Гол. укр. раду під проводом К. Левицького, що змагалася за укр. державу проти цар. Росії. 1914 було сформовано укр. Легіон УСС, який під час війни в складі австро-угор. армії воював на рос. фронті, а згодом став основою УГА.

Від вересня 1918, напередодні роз­паду Австро-Угорщини, українці в Галичині почали готуватися до пере­о­бра­н­ня влади в краї. З цією метою на­прикінці вересня у Львові створ. Військ. комітет, який згодом очолив сотник УСС Д. Вітовський. 18 жовтня 1918 Укр. парламентарна ре­презентація скликала у Львові збори всіх укр. послів у австр., галиц. та буковин. сейми. Було за­прошено також по 3 делегати від політ. партій Галичини і Буковини. Ці збори під проводом Є. Петрушевича вирішили укон­ституювати Укр. Нац. Раду — політ. пред­ставництво українського народу в Австро-Угорщині. Рада, спираючись на право самови­значе­н­ня народів, проголосила Укр. державу на тер. Галичини, Пн. Буковини й Закарпа­т­тя. 19 жовтня 1918 збори обрали головою Ради Є. Петрушевича, а для справ Галичини створили Делегатуру Укр. Нац. Ради під проводом К. Левицького. 30 жовтня Укр. парламентарна ре­презентація по­ставила перед австр. урядом вимогу про пере­дачу в руки Укр. Нац. Ради всієї влади в Галичині та Пн. Буковині, однак австр. намісник Галичини від­повів від­мовою. У від­повідь на це в ніч на 1 листопада 1918 укр. військ. під­роз­діли роз­зброїли австр. частини і зайняли важливі урядові установи у Львові та ін. повіт. містах Галичини. Після цього нім. і угор. військ. частини залишили Галичину, а Д. Вітовський був при­знач. командиром укр. військ. під­роз­ділів.

9 листопада 1918 Українська Національна Рада ви­значила назву для держави — ЗУНР. Галицька делегатура створила перший уряд — Державний Секретаріат на чолі з К. Левицьким. Від моменту створе­н­ня ЗУНР була змушена вести збройну боротьбу з поляками, які за­ймали ворожу позицію щодо укр. державності. Внаслідок цієї боротьби 21 листопада 1918 укр. військо залишило Львів. Уряд ЗУНР пере­їхав до Тернополя, де пере­бував до кінця грудня 1918.

Хоча у цій боротьбі полякам допомагала вся польська держава, а ЗУНР могла роз­раховувати лише на військ. ресурси Галичини, війна велася зі змін­ним успіхом. На­прикінці грудня 1918 уряд ЗУНР пере­їхав до Станіслава (нині Івано-Франківськ), де 3–4 січня 1919 зібралася сесія Української Національної Ради, яка обрала новий уряд під головува­н­ням С. Голубовича.

Після обʼ­єд­на­н­ня УНР і ЗУНР назву ЗУНР було змінено на ЗОУНР, однак формальна зміна назви і по­станова про соборність не змінили побудову й організацію влади в Галичині, оскільки зовн.-політ. об­ставини не сприяли реорганізації. Крім того, існували певні роз­біжності у політ. міркува­н­нях: від­повід­ал. політики Галичини вважали, що ЗУНР має більші шанси ви­зна­н­ня на між­нар. арені, натомість діячі УНР роз­раховували на допомогу Польщі у боротьбі проти більшовиків і готові були йти на територіал. по­ступки. Щоб закінчити війну з Польщею, ЗУНР намагалася здобути ви­зна­н­ня ін. держав. З цією метою вона утворила свої посольства у Відні, Берліні, Будапешті, Празі, під­тримуючи фактичні взаємини, оскільки лише Австрія ви­знавала легітимність пред­ставництва ЗУНР. Місії ЗУНР існували у Белґраді, Римі й Ватикані, згодом організовано пред­ставництво ЗУНР у США, Канаді й Бразилії.

Значну увагу уряд ЗУНР приділив мирній конференції у Парижі, куди в січні 1919 було надіслано делегацію. У серед. лютого 1919 УГА роз­почала Вовчухівську операцію з метою визволе­н­ня Львова. Однак успіш. на­ступ укр. військ був припинений з ініціативи Антанти, яка вислала до Львова місію на чолі з генералом Ю. Бартелемі для пере­говорів з урядом ЗУНР у справі пере­мирʼя з поляками. Місія за­пропонувала демаркац. лінію, на під­ставі якої Львів і Дрогобиц. нафт. бас. (прибл. 40 % тер. Сх. Галичини) залишалися Польщі, однак ці пропозиції уряд ЗУНР від­кинув, після чого від­новилися воєн­ні дії. Чергові спроби укладе­н­ня пере­мирʼя робилися з ініціативи Найвищої ради держав Антанти (19 березня 1919), згодом — між­союз. комісії, очолюваної генералом Л. Ботою (13 травня 1919). На пропозицію остан­ньої Дрогобиц. нафт. бас. повинен був залишитись на укр. боці. Ці ініціативи, у свою чергу, від­кинули поляки, які роз­почали на­ступ проти УГА. 15 травня 1919 польс. уряд надіслав на укр. фронт у Галичині та на Волині сформов. у Франції дивізії генерала Ю. Гал­лера, при­знач. для боротьби з більшовиками. За допомогою пере­важаючих числом і озброє­н­ням частин Гал­лера і румун. військ, які на­ступали на галиц. Поку­т­тя, на поч. червня поляки зайняли майже всю Галичину, окрім трикутника між Дні­стром і Збручем.

У цей критичний для ЗУНР момент уряд С. Голубовича 9 червня 1919 склав повноваже­н­ня, натомість Українська Національна Рада при­значила повно­власним диктатором ЗУНР Є. Петрушевича, який створив виконавчий орган — Раду уповноважених. Ці зміни під­несли дух населе­н­ня і війська. У червні під командою генерала О. Греківа УГА роз­почала Чортківську офензиву (7–28 червня 1919), яка увінчалася здобу­т­тям Сх. Галичини. Однак після цих початк. успіхів Антанта уповноважила Польщу продовжувати свої операції по Збруч. Між­нар. тиск, а також недо­стача зброї змусила УГА і уряд ЗУНР від­ступити протягом 16–18 липня 1919 за Збруч. Галичину окупувала Польща.

Тимчасове місцеперебува­н­ням диктатора й уряду ЗУНР та УГА, що нараховувала на той час 45 тис. вояків, від липня до листопада 1919 став Камʼянець-Подільський. Тут час від часу виникали суперечки із діячами УНР, які не схвалювали проголоше­н­ня диктатури, натомість галиц. кола критикували політику УНР, що почала щораз більше орієнтуватися на Польщу. Роз­ходже­н­ня між галичанами і над­дні­прянцями виявилися також у ставлен­ні до А. Денікіна, з яким перші, під впливом Антанти, готові були поро­зумітися, тоді як УНР воліла зна­йти ком­проміс із Польщею, щоб через неї мати під­тримку зх. держав у боротьбі проти більшовиків і денікін. білогвардійців. І хоча 24 вересня 1919 обидва уряди УНР і ЗУНР ухвалили спільну декларацію про боротьбу з А. Денікіним, УГА, охоплена епідемією тифу, незабаром пере­йшла до його армії, а на поч. 1920 уві­йшла до складу більшов. армії. Подальшу долю Галичини ви­значили Варшавський договір Директорії УНР з Польщею і Ризький мирний договір 1921. Остаточ. ріше­н­ням Ради Амбасадорів 14 березня 1923 вона була при­єд­нана до Польщі.

Українська визвольна боротьба на Буковині тривала короткий час. Делегати Буковини взяли участь 18–19 жовтня 1918 у створен­ні Укр. Нац. Ради у Львові. Укр. політ. пред­ставники на зборах 25 жовтня створили у Чернівцях Укр. кра­йовий комітет — своєрід. парламент, що вважався буковин. делегатурою Укр. Нац. Ради. На великому зборі у Чернівцях 3 листопада 1918 за участю бл. 10 тис. учасників було висунуто вимогу злуки Буковини з Україною. 6 листопада 1918 Кра­йовий комітет пере­брав владу в укр. частині Буковини, президентом краю було проголошено О. Поповича. Помірковані румун. посли на чолі з А. Ончулом погоджувалися на поділ Буковини на укр. і румун. частини, однак група Я. Флондора викликала війська з Румунії, які 11 листопада 1918 зайняли Чернівці, а згодом, не­зважаючи на опір населе­н­ня, і решту Пн. Буковини. Після цього спішно скликаний румунами Генерал. кон­грес Буковини проголосив 28 листопада 1918 злуку Буковини з Румунією. На мир. конференціях в Сен-Жермені та Севрі Буковину було закріплено за Румунією. Проти румун. окупації Буковини протестували лише пред­ставники ЗУНР, УНР і УСРР.

На Закарпат­ті після роз­валу Австро-Угорщини утворилися нар. ради, які здебільшого стояли за при­єд­на­н­ня до України. У Хусті «Собор Русинів» — 400 делегатів під керівництвом Михайла і Юлія Бращайків — 21 січня 1919 виявив бажа­н­ня при­єд­натися до УНР. 8 травня 1919 пред­ставники рад з Ужгорода, Хусту й Пряшева утворили Центр. нар. руську Раду, яка проголосила обʼ­єд­на­н­ня Карпат. Русі з Чехо-Словач­чиною. На це ріше­н­ня знач. вплив мала закарп. еміграція в США, яка вела пере­говори з Т. Масариком і чехо-словац. пред­ставниками. Більшість пред­ставників закарп. емі­грантів висловилися за при­єд­на­н­ня Закарпа­т­тя до федератив. респ. чехів і словаків. 10 вересня 1919 мирна конференція Сен-Жермен. договором санкціонувала при­єд­на­н­ня Закарпа­т­тя до Чехо-Словач­чини, а також встановила його автоном. статус.

Літ.: Грушевський М. На порозі нової України. К., 1918; Вин­ниченко В. Від­родже­н­ня нації. Т. 1–3. К.; Ві­день, 1920; Христюк П. Замітки і матеріяли до історії української революції 1917– 1920 рр. Т. 1–4. Ві­день, 1921–22; Капустянський М. Похід української армії на Київ і Одесу в 1919 р. Т. 1–2. Л., 1921– 22; Лозинський М. Галичина в рр. 1918–1921. Ві­день, 1922; E. Borschak. La paix ukrainienne de Brest-Litovsk. Paris, 1929; Левицький К. Історія визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни. Т. 1–3. Л., 1929–30, К., 1990; Дорошенко Д. Історія України, 1917–23. Т. 1–2. Ужгород, 1930, 1932; F. S. Reshetar. The Ukrainian Revolution, 1917–1920. Princeton; New York, 1952; Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. Т. 1–7. Скрентон, 1962–66; Скоропадський Павло. Спогади. Кінець 1917 — грудень 1918. К; Філядельфія, 1995; Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. Л., 1995; Рубльов О., Реєнт О. Українські визвольні змага­н­ня 1917–1921 рр. К., 1999.

А. І. Жуковський

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю