Визначеність і визначення - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Визначеність і визначення

ВИ́ЗНАЧЕНІСТЬ і ВИ́ЗНАЧЕННЯ Визначеним в укр. мові називаємо наявність в об’єкта чи множини об’єктів (природ. явищ, ментал. станів і процесів, слів та знаків, способів поведінки і життя) сталих властивостей, які дозволяють ці об’єкти не тільки виокремити, а й певним чином охарактеризувати (ідентифікувати). Визначеність будь-чого дозволяє відповідати на питання типу: «Що таке Z ?», де замість Z можна поставити індивідуал. чи заг. ім’я, що позначає об’єкт будь-якої природи. Залежно від природи тих об’єктів можна виокремити різновиди визначеності: 1) онтологічну (визначеність буття), 2) семіотичну (визначеність слів, термінів, знаків), 3) епістемологічну (визначеність наук. понять), 4) екзистенційну (визначеність люд. поведінки і життя, пов’язану із самовизначенням). Охарактеризуємо кожен із цих різновидів визначеності. 1) Традиція, започаткована антич. філософією (особливо філософією Платона та Аристотеля), полягає в тому, що осн. джерелом визначеності («оформленості») нашого мислення є «оформленість» буття. Буттєвим джерелом усіх наших розумових визначень є розмежованість (перервність) буття та наявність певних сталих властивостей і зв’язків, якими володіють поодинокі речі (індивіди). Крім того, певні сукупності індивідів володіють також спіл. сталими властивостями, що дозволяє поєднувати їх у множини – види, роди тощо. Останнє уможливлює здійснювати видову ідентифікацію: установлювати належність одиничного до множини (виду, роду). Сталими є також певні зв’язки та відношення між індивідами та множинами. Джерелом цієї сталості природ. буття у багатьох давніх міфах вважалося творення світу з хаосу, який уявляли як щось цілком неупорядковане, безформне, мінливе. В антич. філософії джерелом оформленості буття, його визначеності вважався світовий розум, Логос: Платон представив цей логос у теорії ідей, Аристотель – у теорії форм. На вершині всієї ієрархії форм Аристотель помістив форму всіх форм, ототожнивши її з божественним буттям. У деяких релігіях (юдаїзмі, християнстві, ісламі) Бога вважають творцем світу, джерелом не тільки визначеності буття (наявності косміч. ладу), а й сенсу люд. життя. У християн. теології та філософії приймається, що особа досягає своєї тотожності зі своєю суттю чи своїм призначенням на «дорозі» до Бога, адже тільки віра в Бога забезпечує людину тією опорою, яка відвертає душев. хаос і самовтрату. На противагу антич. філософам, які розум вважали наставником на шляху до істини та правил. способу життя, християнство, як і будь-яка інша релігія, таким наставником вважає віру в Бога. Думка про те, що в основі всього буття лежить божествен. розум чи задум, продовжує давніші реліг. уявлення про подвійність спостережуваної (зовн.) реальності, за якою приховується духовна реальність. Звідси розуміння природ. явищ як знаків чи символів. Такий спосіб світорозуміння особливо набув поширення в епоху європ. Відродження та в культурі бароко, зокрема українського. Такий погляд на світ представлений також у філософії (Я. Коменський; ідея двох натур у Г. Сковороди). Центр. місце символу у цьому світорозумінні визначає зміщення наголосу з однозначності на багатозначність, властиву для символів і метафор.

Поцінування розуму як джерела визначеності, започатковане антич. філософією, є найважливішою традицією зх. філософії. Все ж деякі античні філософи наголошували на мінливості буття. Якщо виходити з припущення, що все є плинним («в одну і ту ж річку не можна увійти двічі»), то зникає онтол. основа для розумових визначень: такі визначення не відповідають реальності, вони є хибними, ілюзорними. Інше заперечення проти можливості будь-яких визначень полягало у твердженні про взаємопов’язаність, безперервність буття (що робить будь-які розмежування умовними). Ще інші філософи наголошували на тому, що будь-які визначення є відносними тому, що залежать від точки зору того, хто визначає. Цей підхід властивий філософам, які дотримуються пізнавал. релятивізму (найвідомішим з антич. філософів був грец. софіст Протагор). Відтак одні з філос. напрямів, шкіл і традицій цінують та наголошують на визначеності буття та мислення, інші – на невизначеності. До перших належать раціоналістично зорієнтовані концепції, до других – різні види інтуїтивізму, діалектики та містицизму. Зх. інтелектуал. традицію, попри наявність у ній різних тенденцій, характеризують як таку, що високо цінує визначеність.

2) Коли йдеться про визначеність слів, термінів, висловів та різного роду знаків, то маємо справу із семіотич. визначеністю. Слово «визначеність» в укр. мові є похідним від «значення». Розглядаючи визначеність слів, термінів чи будь-яких знаків, мають на увазі не стільки саму наявність значення, скільки міру окресленості значення – на противагу його багатозначності, нечіткості та неясності. Та чи інша міра визначеності знака є необхідною його характеристикою? Але наше розуміння визначеності знака залежить від того, як ми розуміємо значення, на яку семант. концепцію спираємося. У концепції, яку можна назвати «функціонал. семіотикою» (див. Семіотика), значення розуміють як дію чи функцію, яку знак виконує. У випадку свідомого використання слів чи будь-яких інших знаків йдеться про те, якої мети ми хочемо досягти, використовуючи знаки. Для потреб лінгвіст. семіотики (звичай. мови) такий підхід використано у «теорії мовленнєвих дій», розвинутій Дж. Остіним і Дж. Серлем (див. Дії мовленнєві). Слова та вислови можемо використовувати, щоб щось стверджувати (тоді їх оцінюють під кутом зору істинності), щоб спонукати когось до певних дій чи способів поведінки (настанови, накази, прохання, інструкції тощо), щоб взяти на себе зобов’язання (обіцянки, домовленості), щоб викликати в уяві певні образи чи навіяти певний настрій (поезія, мист-во). Часто поєднують різні способи використання слів в одній мовленнєвій дії.

Невизначеність знака може бути як корисною (напр., метафора у поезії), так і небажаною чи шкідливою. Все залежить від того, у якій сфері діяльності та ситуації знаки використовують. А тому в науці та філософії велику увагу приділяють з’ясуванню значення тих слів чи знаків, якими ми користуємося. Що стосується звичай. мов, то відомим прикладом з’ясування значень є укладання тлумач. чи переклад. словників. Але вислів «встановити значення» стосується не тільки з’ясування уже наяв. значень (представлених у практиці використання слів чи знаків), а також уведення термінів чи знаків: у даному разі ми приписуємо певні значення певним об’єктам (візуал., звуковим тощо), яких вони раніше не мали. Та незалежно від того, чи ми з’ясовуємо уже наявне значення, чи приписуємо нове значення, маємо справу з дією визначання. Результат цієї дії часто прагнуть представити у вигляді речення чи низки речень. В укр. мові таке речення чи низку речень називають терміном «визначення». З формал. боку воно містить певну структуру, яка включає два осн. елементи – визначуване (лат. definiendum) та формулювання, яке встановлює значення – визначальне чи визначаюче (лат. definiens). Оскільки слова «визначальне» і «визначаюче» в укр. мові є незвичними, замість них переважно використовують термін «визначення». Слово «визначення» в укр. мові є двозначним: ним позначають, по-перше, все формулювання (з обома названими елементами), по-друге, тільки ту частину формулювання, яка пояснює значення (definiens). Вислів «встановити значення» може стосуватися двох видів дій: а) пояснити, у якому значенні у наяв. практиці використовують слово, термін, вислів чи будь-який знак; б) приписати слову, терміну, вислову, знаку нове значення чи ввести у вжиток нове слово, термін, знак. Поширені обидва різновиди цих дій. Коли ми встановлюємо значення слів звичай. мов, ґрунтуючись на наяв. практиці їх використання, то таке визначення називають «лексичним». До цього виду визначення можна віднести з’ясування наявного використання термінів у спец. мовах. Оскільки емпірич. основою для з’ясування значень у лексич. визначенні є фактичне використання слів та термінів, то одержані визначення оцінюють під кутом зору істинності. Коли ж ми приписуємо слову чи знаку певне значення незалежно від того, яке значення вони мали раніше (і чи мали його взагалі), то питання про істинність визначень є недоречним. Таке значення і поєднане з ним визначення називають умовним, чи конвенційним (англ. stipulative), адже значення тут вводять на основі умови, домовленості, угоди. Умовні визначення широко використовуються у звичай. мові та у мові науки (власні назви, абревіатури, різного роду знаки). Проміжним є т. зв. уточнювальне визначення. За допомогою цього способу вводили та вводять багато термінів з різних галузей діяльності, зокрема терміни природн. та гуманітар. наук, а також філос. поняття. За основу беруть слова звичай. мови, модифікуючи їх значення. Прикладом можуть бути ті модифікації, яких зазнали слова лат. мови у медицині та ін. науках. Особливість філос. мовлення полягає в тому, що філософи поєднують (у різних пропорціях) використання термінологічної і звичайної мов, адже вони призначають свої тексти не тільки для професіоналів, а намагаються впливати на сусп. свідомість). Серед ін. способів визначення варто згадати демонстративне (остенсивне) визначення, за допомогою якого діти засвоюють значення багатьох слів звичай. мови: воно полягає у вказуванні на певний об’єкт як щось одиничне чи як представника певної множини у супроводі висловів типу «це те-то і те» («це дерево» і т. п.). Демонстративне визначення використовують також у мові науки – показ моделей, зразків, ідеал. типів.

3) Коли говоримо про розгляд значення в епістемології (теорії пізнання), то в центрі уваги опиняються пізнавал. (когнітивні) значення (деякі філософи всі ін. значення, які не є когнітивними, об’єднують під назвою «емотивні значення»). Процес пізнання нерозривно пов’язаний з використанням мови – спочатку звичайної, а пізніше спец. наук. Звичайні і спец. мови стали засобами здобування, фіксування, збереження та передачі знань. Стверджувальне (асерторичне) використання мови підпорядковане її використанню для побудови тверджень та систем тверджень. При цьому від часу античності у центрі уваги опинилися терміни – слова, з яких складалися твердження (Аристотель, керуючись потребами логіки, обговорює їх у своєму творі «Про інтерпретації»). Будь-який термін може позначати індивід (зокрема власне ім’я людини) або будь-який об’єкт з деякої множини (напр., людина взагалі). Крім того, потрібні також терміни для позначення властивостей, зв’язків і відношень. Під кутом зору потреб науки найбільшу увагу було зосереджено не стільки на одинич. (індивідуал.) термінах (влас. назвах), як на заг. іменах. Пізніше стали вважати, що терміни позначають особливі «форми мислення», названі в укр. мові «поняттями»: при цьому стали вважати, що одиничні (індивідуал.) терміни позначають одиничні поняття, заг. терміни – заг. поняття. Природа заг. імен здавалася найбільш загадковою: з’ясування їх походження породжувало суперечки (напр., між номіналістами та реалістами у середньовіч. схоластиці та новочас. філософії). Одне з найпоширеніших способів визначення заг. понять стало відоме під назвою «визначення через рід і видову ознаку»: «бісектриса (рід) – лінія, що поділяє кут навпіл (вид)». Посилення ролі досвіду в наук. дослідженні Нового часу призвело до того, що провідну роль у визначенні наук. понять стали надавати узагальненню, яке здійснюється за допомогою індукції: кожен об’єкт із певної множини повинен володіти одним і тим же набором спільних ознак. На поч. 20 ст. з’явилися також принципово інші підходи до визначення наук. термінів, серед яких найбільш відомим став операціоналізм (розвинутий під впливом прагматизму): значення наук. термінів стали розуміти крізь призму тієї ролі чи функції, яку термін виконує у наук. дослідженні.

Все ж традиц. Аристотелева логіка, доповнена методами індукції, зорієнтована передусім на потреби математики та логіки. Тим часом метод узагальнення має обмежене застосування у гуманітар. науках: неокантіанці (В. Віндельбанд, Г. Рікерт) протиставили методу узагальнення у природн. науках, метод індивідуалізації – у гуманітарних. Піднесення важливості гуманітар. наук у 20 ст. потребувало теорій значення, які б могли задовольнити потреби цих наук. Цим вимогам відповідала, по-перше, поява семіотики, яка розглядала пізнавал. (когнітивні) значення як тільки один з видів значення серед інших; по-друге, розвиток герменевтики, в якій значення і смисл розглядали крізь призму інтерпретації. Звернемо увагу на деякі способи визначення термінів, які використовують гуманітарії. До таких належить контекстуал. визначення, коли значення терміна свідомо наперед не визначають, щоб надати провідну роль у визначенні контексту. Другим прикладом може бути «сімейне» визначення (введене Л. Вітґенштайном). У сімей. визначенні дається список ознак, які характеризують певну множину явищ взяту вцілому, але кожне окреме явище з цієї множини не обов’язково володіє всім набором цих ознак (може мати одну чи кілька ознак). До того ж сама ознака може характеризуватися різною мірою інтенсивності, аж до крайніх ступенів її ослаблення. Прикладом може бути «сімейне» визначення нації з набору ознак (компактне проживання, самобутня культура, спіл. та власна мова, власна держава, спіл. релігія, нац. і громадян. свідомість). У випадку збідненого набору ознак нація може володіти лише однією характеристикою – наявністю нац. свідомості. Із сімей. визначенням легко поєднується спосіб ідеал. типів, коли конкретне сусп. явище чи певна модель обираються за зразок (нації, релігії, ідеології тощо), а інші розглядаються як «вироджені» варіанти. Поширеним способом індивідуалізації в гуманітар. науках є використання визначення, яке нагадує генетичне, але, на відміну від природн. наук, не спрямов. на пошук заг. причини явищ, а зосереджене на неповторності тієї «біографії», яка дозволяє встановити особливість даної культур. традиції, цивілізації, нації, епохи, особистості тощо.

4) Поняття «визначеності» стосується не лише природного, а й люд. буття – особистого та суспільного. Таке визначення переважно розуміють як наслідок самовизначення. Найбільш фундам. питання самовизначення стосуються особистої та колектив. ідентичності – пошуки відповіді на питання, «хто я?» та «хто ми?» (див. Ідентичність). Спосіб життя людей у даному сусп-ві визначається культурою в антропол. значенні слова (всього створеного даним сусп-вом). Хоча сусп-ва і пристосовують свій «життєвий світ» до природ. оточення, але фактично вони творять способи сусп. життя у просторі свободи, не усвідомлюючи цього в ранні істор. періоди. Наявність цього простору свободи є найважливішим джерелом різноманітності тих способів життя (та пов’язаних з ним світорозумінь), які спостерігаємо у різних народів (хоча робилися спроби пояснити цю різноманітність природ. чинниками – геогр. редукціонізм тощо). У модерних сусп-вах люди почали усвідомлювати себе творцями способів колектив. життя. Що стосується європ. філософії, то це усвідомлення, хоч і зазнало впливу християнства (розуміння історичності люд. буття), є надбанням новочас. способу мислення. Питання колектив. культур. і політ. самовизначення набуло важливості в Європі під впливом становлення нових культур.-політ. цілостей, названих «націями». Водночас формувалося також усвідомлення єдності європ. цивілізації та роздумів над її майбутнім (твір О. Шпенґлера «Занепад Європи»). З ін. боку, зміни у цінніс. орієнтаціях, що супроводжували процес демократизації, полягали не тільки в наголошенні цінності нації, а й цінності окремої особистості. Особа почала мислити себе відповідальною за колектив. вибір і розглядати себе як вирішал. чинник колектив. самовизначення. Але особливості просвітницького світорозуміння, яке прийнято позначати терміном «модернізм», сприяли впливу ідеологій на суспільну свідомість. Загрози, пов’язані з владою ідеологій над індивідуал. свідомістю, та схильність людини до знеособлення, конформізму, розчинення в «масі», спричинили появу філос. течій 20 ст., які прагнули протидіяти їм (екзистенціалізм, персоналізм та ін.).

Актуальність проблем колектив. та особистого самовизначення у сучас. Україні пов’язана з виникненням незалеж. Української Держави. Гострота проблеми полягає в необхідності радикал. перетворень у колектив. та особистій свідомості. Йдеться про утвердження нової системи цінностей – поцінування нац. ідентичності та засадничих демократ. політико-правових цінностей. Для укр. громадян це воднораз означає здійснення цивілізацій. вибору – усвідомлення громадянами України своєї культур.-політ. єдності (політ. нації), яка належить до європ. (зх.) цивілізації. Це самовизначення може бути успіш. тільки завдяки поєднанню процесів на макрорівні – на рівні політ. та культ.-освіт. еліт (представлених у діяльності політ. та культ.-осв. інституцій) та на мікрорівні – особистого самовизначення (представленого активністю окремих громадян та різного роду громад).

Літ.: E. Nagel, R. B. Brandt. Meaning and Knowledge. New York, 1965; I. M. Copi. Introduction to Logic. New York; London, 1978; Даммит М. Что такое теория значения // Философия, логика, язык / Пер. с англ. Москва, 1987.

В. С. Лісовий

Стаття оновлена: 2005