Винниченко Володимир Кирилович

ВИН­НИЧЕ́НКО Володимир Кирилович (16(28). 07. 1880, м. Єлисавет­град, нині Кірово­град — 05. 03. 1951, м. Мужен, департамент Примор. Альпи, Франція) — прозаїк, драматург, політичний і державний діяч. Навч. у Єлисавет­град. чол. гімназії (1890–99). У 1900 вступив на юрид. факультет Університету св. Володимира (Київ); у лютому 1902 заарешт. і від­рах. за організацію проти­уряд. студент. акцій; закін. Університет екс­терном (1905). Від осені 1902 до лютого 1903 пере­бував на військ. службі у 5-му сапер. баталь­йоні (Київ). Від 16 лютого 1903 — «в бігах». За кордоном (Галичина) вів парт. роботу як чл. РУП, брав участь у ви­дан­ні й нелегал. до­ставці в Росію соц.-демократ. преси та літ-ри. Після затрима­н­ня на кордоні під час пере­везе­н­ня нелегал. літ-ри протягом 2-х р. утримувався «за дезертирство» у фортеці «Косий капонір» (Київ). У грудні 1905 після реорганізації РУП в УСДРП обраний до її кер-ва. У вересні 1906 — 3-й арешт В.; до квітня 1907 — увʼязне­н­ня в Лукʼянів. тюрмі (Київ). Від жовтня 1907 до травня 1914 жив в еміграції (Австрія, Швейцарія, від вересня 1908 — Франція), де активно за­ймався літ. працею. 1913 ініціював ви­да­н­ня укр. марксист. ж. «Дзвін». Повернувшись у Росію під чужим прі­звищем, продовжив парт. діяльність. 1914–17 нелегально мешкав у Москві, де спів­працював із ж. «Украинская жизнь»; брав участь у заснуван­ні й ви­дан­ні ж. «Промінь», у якому на­друкував кілька своїх творів, зокрема роман «Записки Кирпатого Мефістофеля». Після Лютн. революції 1917 в Петро­граді (нині С.-Петербург) повернувся у Київ. Разом із М. Грушевським очолив нац.-демократ. рух, спочатку як за­ступник голови УЦР, далі — як голова Ген. Секретаріату УЦР. Якийсь час дотримувався політики федераліст. союзу з більшов. Росією, проте у січні 1918, напередодні окупації Києва армією М. Мурав­йова, об­стоював політ. само­стійність України, проголошену ІV Універсалом УЦР. Після встановле­н­ня влади геть­мана П. Скоропадського залишив Київ і напів­легально мешкав на Княжій горі під Каневом. У листопаді 1918 очолив Директорію, яка організувала пов­ста­н­ня проти П. Скоропадського і на деякий час взяла владу. 22 січня 1919 у Києві Кон­грес трудового народу України проголосив обʼ­єд­на­н­ня Галичини, Закарпа­т­тя, Буковини й Над­дні­прянщини в УНР, фактично очолювану В. Проте 11 лютого 1919 під тиском керівництва Антанти, яке не бажало бачити на чолі УНР соціаліста, В. ви­йшов зі складу Директорії, зрікся своєї участі в уряді і подався за кордон (мешкав у м-ку Зем­мерінґ під Від­нем). У вересні 1919 ініціював створе­н­ня Закордон. групи Укр. КП. Написав і видав (1920) спогади «Від­родже­н­ня нації». У травні–вересні 1920 В. пере­бував у Москві, де вів пере­говори з більшов. урядом, маючи намір «одягти більшовизм в українську одежу». Ключовий пункт його про­грами — статус України як незалеж. собор. держави — не був під­триманий Л. Троцьким, Л. Каменевим, Х. Раковським. В. за­пропонували пост наркома закордон. справ України, проте до складу Політбюро ЦК КП(б)У, що давало б можливість реально вплинути на політику, його включити від­мовилися. В. повернувся за кордон і поселився під Берліном. Його політ. публіцистика цієї пори містить нищівну критику централізатор., імпер. політики РКП і КП(б)У.

1920-ті рр. — час великої творчої активності В. як романіста й драматурга. Від 1922 разом із М. Шаповалом він редагував літ.-громад. місячник «Нова Україна» (Прага), друкуючи в ньому свої художні твори й стат­ті на громад. та культурні теми, виношував проект створе­н­ня комерц. кінотовариства «Українфільм». У лютому 1925 по­друж­жя Вин­ниченків пере­їхало до Франції (до 1934 мешкав у Парижі, згодом — у Мужені). Від 1932 і до кінця життя В. зосереджений на роз­робці теорії «конкордизму» — вче­н­ня, в основу якого покладено ідею гармонії людини з самою собою, з соціумом і природою. Перед­бачаючи на­ближе­н­ня 2-ї світової війни, В. роз­горнув грандіозну дипломат. акцію: склав меморандум, у якому проголосив ідею «європ. протекторату України», і звернувся з від­повід. листами до Сталіна та ін. ключових політиків світу. Ще одним його політ. проектом цієї пори був намір провести всесвіт. референдум, учасники якого змусили б політиків від­мовитися від війни. Обидва проекти не мали успіху. Роки війни В. провів на своєму х. Закуток (м. Мужен), у гострих матеріал. не­статках. У червні 1941 окупац. фашист. влада пропонувала йому спів­працю (йшлося про можливість очоле­н­ня В. укр. уряду, під­контрол. Німеч­чині). В. від­мовився, «роз­платившись» за це кількома тижнями «концентраку». В остан­ні два десятилі­т­тя свого життя В. багато за­ймався живописом; колекція його картин складає бл. 100 робіт (2000 вони були пере­дані Україні УВАН у США і від­тоді зберігаються в Ін­ституті літ-ри НАНУ). Протягом 1940-х рр. В. мав намір ви­їхати до США, проте посольство цієї країни не видало йому візу, не бажаючи при­ймати в своїй країні скандал. політика-«комуніста».

Перші літ. проби В. від­носяться до гімназ. часів: поема про Запорозьку Січ (не збереглася); пізніше — поема «Повія» (ін. назва — «Софія»). Літ. дебют — 1902 (оповіда­н­ня «Сила і краса» // «КС», № 7–8). Перші оповіда­н­ня В. містять полеміку зі «старосвіт.» укр. літ. традицією (І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, М. Кропивницький), зорієнтованою на описовість, етно­графізм, а також на сюжетні схеми, в яких від­билося ідеалізов. уявле­н­ня про село, його конфлікти й типи. Як новеліста В. цікавили гострі соц. конфлікти, екзот. люд. типаж, зокрема «від­падки су­спільности» (І. Франко), заробітчани, солдати, молоді революціонери («Боротьба», «Біля машини», «Суд», «Салдатики!», «Заручини», «Контрасти», «Голота», «Голод», «Студент», «Темна сила», «На при­стані» та ін.). Селян. «грабіжки» 1902–05, стихія бунтів і заворушень, зі­ткне­н­ня влади з народом давали йому цікавий матеріал для соц.-психол. студій. Зі сторінок ран­ньої прози В. по­ставала панорама укр. «низового» життя. З часом гостра соц. колізія по­ступається місцем психол. зав­да­н­ням («Момент», «Чудний епізод», «Таємна пригода», «Талісман», «Олаф Стефензон», «Терень», «Раб краси»). Сюжети оповідань В. тримаються на динаміч. фабулах, в основі яких історія, пригода, до того ж — сповнена таємниць, несподіванок, загадок. На долі героїв письмен­ника часто падає трагіч. від­світ форсмажор. об­ставин, екс­тремал. ситуацій; частими є й «летальні» роз­вʼязки. Його герої бунтують проти панських кривд, а потім жорстоко роз­плачуються — хто брутал. роз­правою над собою, хто жи­т­тям («Суд», «Салдатики!»); ризикуючи, пере­ходять кордон («Момент»); роблять під­коп із тюрем. камери («Талісман»); влаштовують небезпечні ігри під час льодоходу («Федько-халамидник»); поширюють під «носом» у жандармів прокламації по селах («Студент», «Записна книжка»); рятують з палаючого будинку геніал. картину («Олаф Стефензон»); під­палюють панську садибу («Купля»). Не­звичайні об­ставини, за яких від­бувається дія, стають моментом істини. Небуден­ні, яскраві події висвітлюють злами, несподівані пере­творе­н­ня, що від­буваються з героями. Парадокс. метаморфози індивід. та масової психології від­творено в новелах «Суд», «Салдатики!», «Талісман», «Боротьба», «Студент», «Терень» та ін. «Чудні» метаморфози, які свідчили про парадоксальність як фундам. рису худож. мисле­н­ня, не є у В. сюр­реаліст. шоком; вони знаходять реаліст. мотивува­н­ня, випливаючи з психол. чин­ників, які не лежать на поверх­ні. Досить поширеною в творчості В. є новела кур­йозів, в якій використовується поетика анекдоту, фарсу, буфонади («Антре­пренер Гаркун-Задунайський», «Мнімий господін», «“Уміркований” та “щирий”», «Малорос-європеєць», «Записна книжка»).

Рання новелістика В. не виходила за рамки реалізму, проте деякі новели містили елементи неоромант. поетики («Момент»), її захоплено зу­стріли й під­тримали літ.-крит. від­гуками І. Франко та Леся Українка. Поява драм «Щаблі життя» (1907) та «Memento» (1908), а також скандал. роману «Чесність з собою» (1910) знаменували появу «нового» В. У центрі багатьох творів В. цієї пори — про­блема «нової моралі». В її осмислен­ні велике значе­н­ня мали соціаліст. ідеї та «філософія життя», перед­усім — Ф. Ніцше з його пафосом «пере­оцінки всіх цін­ностей». Зосередившись у ран­ній період творчості на явищах соц. та морал. дис­гармонії, В. тепер шукав позитив. про­грам, ставлячи своїх героїв у ситуацію морал. екс­перименту, повʼязаного з пере­віркою певних «теорій». Найчастіше такій пере­вірці під­лягала ідея «чесності з собою», що перед­бачала гармонію думки, почу­т­тя і вчинку, погодженість людини з самою собою, допускаючи, водночас, ігнорува­н­ня традиц. морал. приписів. Критика лицемір. сусп. (буржуаз.) моралі характерна для творчості В. 1910–20-х рр. У полеміці з Ф. Достоєвським письмен­ник намагався проти­ставити роз­двоєному Раскольникову цільну людину, «червоного ніцшеанця», який дотримується принципу «чесності з собою». Тип соціаліста-ніцшеанця поширений у драм. творах В. («Дис­гармонія», 1906; «Щаблі життя», 1907; «Memento», 1908; «Великий Молох», 1908), а також у його романах («Чесність з собою», 1910; «По-свій», 1912; «Божки», 1914; «Заповіти батьків», 1914; «Записки Кирпатого Мефістофеля», 1917). Проте «червоні ніцшеанці» не ви­ступають у ролі alter ego автора; найчастіше голос автора рівномірно роз­поділений між двома героями, які складають опозиц. пари. Звідси — амбівалентність автор. позиції, ефект «роз­митого фокусу». Влаштовуючи пере­вірку собі та ін., «червоні ніцшеанці» В. нерідко стають заручниками власного принципу «чесності з собою», оскільки він веде їх не до бажаної гармонії, а до нової дис­гармонії. Ціна екс­перименту виявляється надто жорстокою: йдеться вже й не про «сльозинку дитини» (як у Ф. Достоєвського), а про життя дитини — саме воно стає платою за ризиковані морал. екс­перименти в драмі «Memento», романі «По-свій»; лише на остан­ній грані зупиняється перед страшною жертвою герой роману «Записки Кирпатого Мефістофеля» Яків Михайлюк. Пере­вірка, яку — за прикладом Раскольникова — влаштовують герої В., врешті-решт свідчить, що «життя душить і ламає всякі найкращі принципи» (запис у «Щоден­нику» В. від 27 червня 1916). Проте усві­домле­н­ня того, що навʼязува­н­ня життю якоїсь умо­глядної «теорії» неминуче су­проводжується трагіч. наси­л­лям над законами життя, у творчості В. було болісним і вкрай суперечливим. У ньому змагалися «художник» і «доктринер», антиутопіст і утопіст. Як антиутопіст В. помічав «бісівщину» в середовищі революціонерів, «нових людей», за що 1909–14 був різко критикований М. Горьким (який картав В. за зніма­н­ня з революціонерів «романтических одеяний») та В. Леніним (який закидав укр. письмен­нику «архискверное по­дражание архискверному Достоевскому»). I М. Горький, і В. Ленін у своїх оцінках керувалися утилітар. критеріями корисності або некорисності твору для справи революції. «Бісівщина», що по­ставала зі сторінок пʼєс і романів В., — це перед­усім «нечесність з собою», по­двійна мораль революціонерів, які претендують на роль і статус «нових людей»; їх мак­кіавелізм; небезпека пере­творе­н­ня партії в монастир, в якому є свої «до­глядачі» й «прокуратори»; зне­особле­н­ня особистості, під­порядкува­н­ня «Я» Молохові колективності (див., зокрема, драми «Дис­гармонія», «Великий Молох», «Базар»).

Утопічне начало привносилося в творчість В. з його по­глядами ортодокс. марксиста, який «роз­рубував» мораль класовим мечем на дві частини. В цьому сенсі характерним є трактат В. «Про мораль пануючих і мораль гноблених» (1911). У ньому акцент зроблено на тому, що роз­ʼ­єд­нує людей різних соц. станів, і проігноровано те, що їх обʼ­єд­нує; заг.-люд. принесене в жертву класовому. З позицій ортодокс. марксизму В. виходив і тоді, коли йшлося про про­блеми естетики. В ст. «Спо­стереже­н­ня не­професіонала. Марксизм і мистецтво» //«Дзвін», 1913, № 12 він, полемізуючи з ідеологами модернізму і започатковуючи укр. версії теорії соціаліст. реалізму, намагався об­ґрунтувати ідею марксист. літ-ри, заангажованої ідеалами соціаліст. «голубої далечіні». І разом з тим, у власній творчій практиці В. далеко від­ходив від проголош. принципів «марксист. літ-ри», від­даючи пере­вагу вільній стихії художниц. таланту, який не під­владний парт. тенденційності та здатний скори­статися можливостями різних мист. стилів.

В. було близьким уявле­н­ня про су­спільно-пере­творюв. можливості худож. літ-ри, тому він вважав своїм обовʼязком художника ставити «на обговоре­н­ня су­спільства» найгостріші пита­н­ня, — з тим, щоб без­посередньо втрутитися в життя, пропонуючи навіть власні «сценарії щастя». Серед найбільш актуальних для В. перед­рев. пори були пита­н­ня про можливість кардинал. «пере­робки людини» шляхом подола­н­ня біол. про­грам (спадковості, інстинктів), про «про­блему статі» (вільна любов, про­ституція, нові форми шлюбу). Ця про­блематика ви­значала конфліктні вузли в драмах В. «Брехня» (1910), «Пригвождені» (1914), «Мохноноге» (1915), в романах «Заповіти батьків», «Записки Кирпатого Мефістофеля» та ін. Дещо осторонь стоїть роман «Хочу!» (1914), пройнятий радістю нац. пробудже­н­ня українства і полемікою з «вивихами» рос. шовінізму (хоча і в цьому творі автор не обі­йшовся без утопіч. проекту «визволе­н­ня праці»). Екс­периментуючи з «новою мора­л­лю», В. охоче вдавався до інтертекс­туальності. Характерними в цьому сенсі є числен­ні ремінісценції з Ф. Достоєвського («анти-раскольникови»; ледь приховані цитати з монологів героїв рос. письмен­ника в драмі «Великий Молох»; викори­ста­н­ня певних сюжет. ходів у романі «Заповіти батьків», де є героїня — аналог Соні Мармеладової і де «здубльовано» фінал «Злочину і кари»). У драмі «Memento», романах «По-свій» та «Записки Кирпатого Мефістофеля» викори­стано деякі сюжетні елементи з творів Ґі де Мопас­сана та Ґ. ДʼАн­нунціо. Повість В. «Історія Якимового будинку» є травестією однієї з вставних новел «Дон Кіхота» М. де Сервантеса.

Роз­суваючи традиц. рамки реалізму, В. надавав нових — неореаліст. — ознак жанрові роману. В його романах від­сутня гостра соц. конфліктність. Майже всі вони — з життя укр. інтелігенції. Автора цікавлять морал.-психол. аспекти поведінки людини. Світ героїв В. пере­важно за­мкнутий родин. колом; важливу роль від­ведено складній любов. інтризі, «трикутникам» та «багатокутникам», покликам продемонструвати химерію життя в його парадокс. виявах. У романах В. послаблена роль фабули; внутр. конфлікти його цікавлять більше, ніж зовнішні. Домінують рефлектуючі герої, без­посередня псих. активність яких (пі­зна­н­ня, спілкува­н­ня, пере­жива­н­ня) невід­дільна від само­аналізу, осмисле­н­ня своїх жит­тєвих принципів, цілей, цін­ностей, прагнень. Рефлексія в них є засобом самоконтролю та самовдосконале­н­ня. Рефлектуючі герої (поети, археологи, лікарі, журналісти, художники, юристи) вимагали нових способів зображе­н­ня характерів, зокрема не­власне прямого мовле­н­ня, внутр. монологів, складної структури діалогів та полілогів, динам. порт­ретів. При­йоми ці мали оголювати всю глибину (часом навіть надлам) психіки персонажів, роз­кривати процес їх без­упин. само­аналізу. Саме тому в романах В. досить часто зу­стрічаються щоден­ники героїв («По-свій»), листи («Хочу!»), записки («Чесність з собою»). В романі «Записки Кирпатого Мефістофеля» оповідь ведеться від 1-ї особи. Великого значе­н­ня набувають діалоги-дис­пути — вони мають ви­гляд словесних двобоїв. Несподіваною — порівняно з ран­ньою новелістикою В. — виявилася у В.-романіста й функція пейзажу. Він майже зник. На зміну сільс. матеріалу при­йшов урбаніст. колорит.

Драматургія В. також прикметна прагне­н­ням письмен­ника подолати етногр.-побут. традицію (хоча в ній і залишився активним мелодрам. елемент, характерний для укр. драматургії 19 ст.). Як драматург В. успішно транс­формував досвід «нової європ. драми». Особливо важливими для нього були творчі уроки Г. Ібсена. У деяких своїх пʼєсах письмен­ник вступав у творчий «діалог» з норвез. драматургом («Брехня» В. — і «Дика качка» Г. Ібсена, «Пригвождені» та «Мохноноге» — і «сімейна драма» «Привиди»). Цікавим у пʼєсах В. є тип жінки «вин­ниченків. віку» — наділеної сильним характером 26–27-річної красуні. Кращі пʼєси, перед­усім «Брехня» й «Чорна Пантера та Білий Ведмідь», ставилися на сценах провід­них театрів Європи. Заверше­н­ням 2-го періоду творчості В. стали його пʼєси «Закон», «Між двох сил», повість «На той бік». Два остан­ні твори споріднює і те, що написані вони на матеріалі драм. подій укр. революції; в обох — над­звичайно цікаві жін. образи.

3-й період у творчій біо­графії В. ознаменований появою роману «Сонячна машина» (1924), який від­кривав шлях до «невластивого Вин­ниченкові раніше, трохи авантюрного, соціально-фантастичного, ...фабульного, “утопійного” роману» (М. Зеров). Остан­ні 20 р. життя В. були від­дані обдумуван­ню теорії конкордизму, яку він уявляв як універс. ключ до гармонії людини з природою, соціумом і самою собою. Філос.-етич. трактат «Конкордизм» у 2-х т. досі не опубл., проте ідеї конкордизму «роз­литі» в багатьох творах В. остан­нього періоду — в романах «Поклади золота» (1927), «Вічний імператив» (1935), «Ле­про­зорій» (1938), «Нова заповідь» (1949), «Слово за тобою, Сталіне!» (1950). В еміграції В. написав також кн. дит. оповідань «Намисто», пере­йняту но­стальг. спогадува­н­ням власного дитинства. У цей же час створив драми «Пісня Ізраїля» (Кол Нідре), «Великий секрет» (обидві — 1926), «Над» (1928), «Пророк» (1929). У 1920-ті рр. В. виявляв зацікавленість кінемато­графом. Його роман «Сонячна машина» має ознаки кіносценарію; згодом за цим романом В. написав однойм. кіносценарій.

Від 1908 — після зна­йомства з М. Горьким — В. активно спів­працював з рос. видавництвами. 1914–16 у видавництві «Знание» (Москва) ви­йшло зі­бра­н­ня творів В. у 8-ми т. Деякі свої твори В. писав російською мовою, а 1909–13 через непоро­зумі­н­ня з укр. критикою та читачами неодноразово заявляв про свою готовність пере­йти в рос. літературу, що мало резонанс як в укр. пресі, так і в літературі (див. драм. поему «Оргія» Лесі Українки).

Вагомою є публіцист. спадщина В., присвяч. пере­важно злободен. політ. темам (тактика УСДРП, діяльність очолюваного В. уряду, обʼ­єд­на­н­ня укр. сил в еміграції, критика рос. шовінізму та тоталітаризму). Протягом 40 р. В. вів щоден­ник, який є цін­ним істор.-літ. джерелом.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю