Виховання

ВИХОВА́ННЯ — вплив су­спільства на особистість, яка роз­вивається; спеціально організований і науково інструментований процес створе­н­ня умов для роз­витку особистості. В. у широкому ро­зумін­ні — соціалізація, тобто процес формува­н­ня інтелекту, фіз. і духов. сил під­ростаючого поколі­н­ня; як пед. категорія — цілеспрямована діяльність, покликана сформувати систему якостей особистості, по­глядів і пере­конань від­повід­но до вихов. сусп. ідеалів. В. часто роз­глядається як виріше­н­ня конкрет. вихов. зав­да­н­ня (напр., В. патріотизму) і реалізується через культуру, освіту та навч. в процесі діяльності та під впливом спадковості й середовища. Як складне соц. явище В. є обʼєктом ви­вче­н­ня різних наук (філософії, соціології, етно­графії, економіки, біо­логії, фізіології, генетики, психології), але саме педагогіка (як наука про В.) здійснює повне й системат. дослідж. факторів впливу на особистість, принципів, змісту, мети, засобів і методів, шляхів організації цього процесу. Як конкретно-істор. явище В. від­ображає роз­виток су­спільства, зокрема етносоц. та етнопсихол. особливості умов життя.

Виховна спадщина України є на­дба­н­ням її народу на різних етапах існува­н­ня укр. держави і пред­ставлена діяльністю братських шкіл, Києво-Могилян. колегії (згодом — академії), Харків. колегії, Кременец. ліцею, Львів., Харків., Київ., Новорос., Чернів. університетів, Ніжин. ліцею, Колегії Павла Ґалаґана, «Громад», «Просвіт», ви­значними іменами мислителів, політ. діячів, учених, педагогів-практиків — Ярослава Мудрого, П. Могили, Г. Сковороди, С. Русової, Б. Грінченка, І. Соколянського, А. Макаренка, В. Сухомлинського. На сучас. етапі в Україні роз­робляються теор. і соц.-культурол. про­блеми В. з усві­домле­н­ням необхідності від­мови від сталої методол. позиції. Одне з най­актуальніших зав­дань пед. науки — роз­шире­н­ня уявлень науковців, викладачів, учителів, вихователів про можливість різних теор.-методол. під­ходів до ро­зумі­н­ня процесу В. дитини, озна­йомле­н­ня зі світ. пед. практикою. Нині формуються різні творчі під­ходи до роз­вʼяза­н­ня про­блем В. молоді. Етнопедагогічний (антропологічний, феноменологічний), крім опису традиц. пед. культури різних народів, від­ображає взаємо­впливи і взаємозвʼязки людино­знав. наук — психології та етно­графії, фольклористики й літературо­знавства, екології та релігіє­знавства, етики й естетики, антропології та історії. Використовуючи методи цих наук, у В. роз­робляються механізми пере­дачі етніч. культури через заклади освіти. Ін. напрям — орієнтація на вже існуючі пед. системи, найчастіше зарубіж. походже­н­ня (Вальдорфська педагогіка, система Монтесорі тощо). Цей напрям від­повід­ає персоналістич. теоріям недиректив., ліберал. В. і перед­бачає формува­н­ня вільної креатив. особистості, від­штовхуючись від актуал. рівня роз­витку дитини та повʼяз. з нею потреб, інтересів, і уваги до соціокультур. рівня та культурно-істор. контекс­ту роз­витку дитини. В Україні провід­ним залишається раціоналіст. (сцієнтистський) під­хід, коли наук. зна­н­ня та методи пі­зна­н­ня ви­ступають найвищою культур., духов. цін­ністю, найважливішою і самодо­стат. умовою орієнтації дитини у навколиш. середовищі. Нині поширюється тенденція долуче­н­ня до вихов. процесу реліг.-духов., християн. цін­ностей як єдино вірних і автентичних. Існує також і тенденція до вестернізації, американізації вихов. процесу, пропаганда зх. жит­тєвих взірців — цін­ності багатства й бізнесу як найвищих морал. ідеалів. Нові під­ходи у В. вимагають змін у логіці та технологіях побудови навч.-вихов. процесу і тісно повʼяз. з про­блемою ви­значе­н­ня вихов. ідеалу. Важл. теор. й практ. про­блемою В. є прилуче­н­ня дитини до тих ідеалів, цін­ностей, які мають універс. значе­н­ня, обʼєктив. характер, позитивну спрямованість — цін­ність життя (свобода, від­повід­альність тощо), доброчин­ність (справедливість, сміливість, правдивість, щирість, любов до ближнього, вірність, від­даність, працелюбність тощо), часткові етичні цін­ності (здатність дарувати іншим свої духовні на­дба­н­ня тощо). В. на основі цін­ностей має гуманіст. характер і повʼяз., насамперед, із пере­осмисле­н­ням науковцями й педагогами всього вихов. процесу, з виявле­н­ням у ньому тих аспектів, які досі не враховувалися, зокрема винятк. уваги до внутр. світу особистості.

Нині в Україні є багато ін­новац. концепцій, теор. під­ходів, про­грам В., за якими працюють різні типи навч.-вихов. закладів, серед них — ліцеї, коледжі, гімназії, автор. навч.-виховні заклади (О. Захаренка, В. Хайруліної, М. Чембержі, В. Алфімова, П. Лосюка, М. Гузика, М. Чумарної) та ін. Їхні зуси­л­ля спрямовані на В. творчої особистості, її самореалізацію за умов гуманізації, демократизації, гуманітаризації навч.-вихов. процесу, прилуче­н­ня до нац. та заг.-люд. цін­ностей. Для досягне­н­ня високих вихов. ідеалів потрібне ви­зна­н­ня пріоритет. ролі В. у соц.-екон. політиці держави, всього су­спільства.

Літ.: Вишневський О. Сучасне українське вихова­н­ня: Пед. нариси. Л., 1996; Карпенчук С. Г. Теорія і методика вихова­н­ня: Навч. посіб. К., 1997; Корженко В. В. Філософія вихова­н­ня: Зміна орієнтацій. К., 1998; Ващенко Г. Вихова­н­ня волі і характеру. К., 1999; Щербань П. М. Національне вихова­н­ня в сімʼї. К., 2000; Теоретико-методичні про­блеми вихова­н­ня дітей та учнівської молоді: Зб. наук. пр.: В 2 кн. К., 2002; Бех І. Д. Вихова­н­ня особистості: У 2 кн. К., 2003.

О. В. Сухомлинська

Завантажити статтю