Вишивка - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Вишивка

ВИ́ШИВКА – вид декоративно-ужиткового мистецтва, в якому оранменти та сюжетні зображення виконують способом вишивання. Споріднені з В. різновиди мист-ва – аплікація, гаптування. В. оздоблюють одяг, предмети побуту, інтер’єрно-обрядові тканини; В. може бути також самост. твором – декор. панно, портрет, картина. Худож.-образні особливості нар. В. етногр. регіонів України зумовлені специф. техніками виконання, характерними орнам. мотивами, сталою кольор. гамою: графічність чорних або червоно-чорних узорів (Поділля), ажурність наскріз. шиття білим по білому (Полтавщина, Чернігівщина), декоративність дрібно-узорних композицій (Київщина), багатобарвність і насиченість складними геом. мотивами (Карпати і Прикарпаття), спорідненість з ткацтвом у колориті (червоний колір) і використання геом. орнаменту (Полісся) та ін. До кін. 19 ст. в орнаментах зберігалися мотиви, що відтворювали прадавні вірування (древо життя, берегиня, солярні знаки). Символічне значення мають кольори.

На тер. України В. відома з часів скіфів та сарматів. Скіф. одяг прикрашався аплікацією з кольор. шкіри, декор. швами, золотими нашивками із зображенням гепардів, грифонів, левів; святкові скіф. штани – узорами з боків у вигляді кружечків, зиґзаґів, ромбів, спіралей. Кафтани та куртки сарматів оздоблювали орнаментом на грудях, рукавах, подолі та спині, штани – переважно з боків. Про використання В. у давньослов’ян. одязі свідчать срібні фігурки людей з Мартинів. скарбу на Черкащині, бронз. статуетка з могильника на Полтавщині із зображенням широких смуг геом. орнаменту на грудях та плечах (усі – 6 ст. н. е.). В. була складовою частиною худож. культури Київ. Русі. В 11 ст. сестра Володимира Мономаха Анна організувала в Києві першу вишивал. школу. Значну увагу приділяли вишиванню подолів, низу рукавів та опліччя сорочки. В узорах золотого шитва – геом. і рослинні мотиви, зображення гепардів, левів, грифонів, птахів, мотив крину (символ життя). Найпоширеніший шов – у «прокол», з кін. 12 ст. – у «прикріп» золотими і сріб. нитками. В. 14–17 ст. притаманне використання давньорус. традицій. У 16–17 ст. посилився вплив ренесанс. форм (риза з гербом Адама Кисіля; єпітрахилі 1640, 1642, 1643). Від 2-ї пол. 17 ст. створювали худож. В. у стилі бароко. Це виявилося в урочистості виробів, пишності оздоблення. Розвивалося вишивання різнокольор. шовк. гладдю, старокиїв. швом та ін. (фелони 1729, 1749, 1763, завіса 1756; усі – в Києво-Печер. істор.-культур. заповіднику). Наприкінці 18 – на поч. 19 ст. в Україні при поміщиц. садибах почали утворювати кріпац. вишивал. майстерні, де оздоблювали речі пан. побуту – скатертини, подушки, одяг, гаманці, чохли для меблів. Такі майстерні існували в селах Качанівці на Чернігівщині, Григорівці на Київщині, Клембівці та Яланці на Поділлі, Великих Будищах та Долині на Полтавщині. Поширилося вишивання бісером та філейне – білим шовком на тонких тканинах (шарфи, чепці, носові хусточки, різні деталі жін. одягу) для влас. потреб і на продаж. У процесі соц.-екон. та культур. розвитку укр. народу наприкінці 19 – на поч. 20 ст. склалися локал. особливості укр. нар. В. Нею прикрашали одяг із домотканого лляного, конопляного полотна, сукна, овчини. Кожний вид одягу (сорочки, керсетки, спідниці, фартухи, пояси, свити, сердаки, кожухи, кептарі) чи гол. убору (очіпки, перемітки, хустки) мав притаманну лише йому орнаментацію й техніку виконання. Нитки для В. – доморобні, нефарбовані (сірі, білі, восковані) або фарбовані орган. барвниками (переважно рослинними). Наприкінці 19 ст. з’явилися фабричні нитки (заполоч, гарус, металеві – шир), анілінові барвники.

Укр. В. властиве багатство колорист. вирішення, розмаїття орнам. мотивів. Для В. Полтавщини характерні геом. і рослин.-геом. орнаменти. В основі геом. орнаменту – найпростіші мотиви: прямий та скісний хрести, квадрат, ромб, трикутник, зірчасті мотиви з деталізованою внутр. розробкою. Комбінації цих мотивів у різних сполученнях створюють безліч варіантів композиц. побудов. Рослинно-геометризовані мотиви: ламане дерево, гілка, калина, гарбузове листя, берізка. Найпоширенішу на Полтавщині В. виконують білим по білому, до неї додають відтінки сірих, вохристих, зеленкуватих, іноді чорних ниток. Техніки виконання – лиштва (залежно від узору має назви: хвильова, стежкова, яблучкова, ключова, барвінкова, порічкова, метеликова) та ажурні (виколювання, довбанка, вирізування, мережки-затяганка, гречечка, ляхівка), які часто поєднуються. На Київщині В. притаманні дрібно розчленовані орнам. мотиви, з яких складаються чіткі композиції рослин.-геом. чи геом. орнаментів. Поширені мотиви – грона винограду, хмелю, гілочки з ягідками, квітками, зірочки червоного кольору з графіч. окресленням чорним. У колориті переважає червоний колір, іноді додається жовтий, синій або чорний. Техніки – коса гладь, хрестик, мережки (овсяночка, квадратикова), набирування; змережування окремих частин черв’ячком, плахтовим швом. На Чернігівщині В. білі, із вкрапленнями цяточок червоного або чорного кольорів. Орнамент геом. або рослин.-геометризований, поширений мотив видовженого ромба – човник, черніг. берізка; техніки – лиштва, зерновий вивід, викол, вирізування, мережки, змережування «шабаком», т. зв. черніг. розшивка. На Серед. Наддніпрянщині різнокольор. гарусом, вовняними нитками, аплікацією з кольор. шкіри оздоблювали кожухи. Орнам. мотиви – сосонка, зорі, яблунька. На керсетах рослин. орнамент розміщували у верх. частині та знизу. Орнаментація рушників – у вигляді дерева-квітки, букета. Техніка – рушниковий шов, колір – червоний; на Київщині і Чернігівщині додавали синій, на Дніпропетровщині – зелений і жовтий. На межі 19–20 ст. поширилася тамбурна техніка. Композиції В. Полісся утворені з ромбів, восьмикут. зірок, ламаних ліній. Мотиви – волові очі, конячі голови, оленячі роги (Волинь, Полісся), рожі, хміль, барвінок, берізки, гусячі лапки, сливки (Київ. і Черніг. обл., Полісся). На Сх. Поділлі переважають геом. мотиви з мініатюр. розробкою. Техніка – низь чорного або чорно-червоного кольорів (за способами виконання назви: паршива, сліпа, дрібненька, квіткова). Орнам. мотиви – кривуля, купчаки, коропова луска, раки, вовчі зуби, волові очі, жабки та ін. Рідше використовують солов’їні вічка, змережування «шабаком», козац. мережкою; кольори – червоний, чорний, білий. У 19 ст. вишивали на бамбаку (тонке полотно) широм (срібна нитка, скручена з чорною, золота – з червоною). На Зх. Поділлі В. сорочок відзначаються темним колоритом (чорний з додаванням темно-вишневого або жовтого). Узори суцільно вкривають поле рукава. Рушники на Поділлі – невеликі, техніка – качалочки; нитки також вовняні зеленого, жовтого, червоного, синього, чорного кольорів. Сюжети – фантастичні коні з вершниками, жін. фігури з птахами, стилізовані рослинні мотиви. Вишивкам Прикарпаття та Закарпаття притаманне розмаїття локал. варіантів В. Так, на Сокальщині геом. орнаменти виконують переважно хрестиком, стебнівкою чорного кольору. На поч. 20 ст. поширилися рослинні мотиви, вводяться синій, жовтий, червоний кольори. У Городоц. р-ні виділяються композиції червоного кольору, виконані т. зв. городоц. швом (утворюється чергуванням розеток місяців і півмісяців та рядів ланцюжка). На Яворівщині різноманітні головні убори та одяг (кабати, запаски, камізелі, сорочки, хустки, бавниці) вишивали візерунками з дріб. мотивами – сосонки, купочки, деревця, клинці. Техніки – хрестик, стебнівка; кольори – чорний або червоний. На поч. 20 ст. поширилася В. гладдю (гапти або кладення) яскравих кольорів. Закарпаття виділяється різними техніками і барвистою кольор. гамою. У В. вводять склярус, лелітки, бісер. Рукава сорочок густо вкривають кучерявим швом, заволікуванням, ажур. швами. На Буковині поширені техніки – низь, настил, хрестик, кучерявий стібок, різнокольор. мережки. У В. додавали шовк, золоту чи срібну нитку, лелітки. Вишивки Гуцульщини виділяються в особливу групу. У с. Яворів переважають т. зв. сливові, черешневі, соснові, кручені, ріжкаті, скринькові візерунки. Колорит – червоний, який підсилено жовтим, зеленим, блакитним, чорним; у с. Брустури – зелений, чорний; у Верховині домінує чорний колір, орнамент складається з ромбів, трикутників. У Городенків. р-ні вишневий колір поєднують із зеленим, жовтим. Снятинські В. виконують білою мережкою (циркою), у с. Космач – дріб. хрестиком у жовтогарячій гамі. Орнаменти – дубовий лист, баранкові, качурові, лекачі. Кептарі, сердаки орнаментують яскравими вовняними шнурами з кручених ниток, обшивають кольор. сап’яном. На межі 19–20 ст. на всій тер. України поширилися В. хрестиком натуралістично вирішених квітк. мотивів у червоних і чорних кольорах, які витіснили в усіх регіонах традиц. техніки та ін. кольори.

У 2-й пол. 19 – на поч. 20 ст. почали вивчати і колекціонувати нар. В. Організуються земські школи інструкторів, курси з метою поліпшення худож. якості вишитих виробів. Навч.-кустарні майстерні було засн. у Миргороді, селах Опішні та Решетилівці на Полтавщині, Зозові на Вінниччині, Дігтярах на Чернігівщині та ін. Такі пром. майстерні існували в містах Косові, Коломиї, Хусті. Київ., Полтав., Черніг. і Поділ. земства видали альбоми узорів В. 18– 19 ст. Ескізи для В. на поч. 20 ст. створювали нар. майстри Г. Собачко-Шостак, Г. Цибульова, художниці Є. Прибильська, О. Екстер, Н. Давидова, А. Семиградова та ін. Після 1917 організовано мережу вишивал. артілей у традиц. центрах В. – у с. Клембівка та Городківка (артілі «Жіноча праця»), Решетилівка, Опішня (обидва нині смт), Полтаві та ін. Укр. В. з успіхом демонструвалися за кордоном: 1922 – у Берліні, Празі, Гамбурзі, Лондоні; 1925 – в Ляйпцизі, Мюнхені, Ліоні; 1925, 1937 – у Парижі (золота медаль).

Укр. сучасна В. – складне багатогранне явище, розвивається у сфері нар., самодіял. мист-ва і у творчості художників-професіоналів. Різні за асортиментом вироби виготовляли у системі нар. худож. промислів, мережі підпр-в «Укрхудожпрому», СХУ. Художники і майстри вивчають і розвивають традиції нар. В. різних регіонів України. 1960 худож. артілі перетворено на ф-ки, від 1971 – на худож.-вироб. об’єдн. («Вінничанка», «Гуцульщина», Київ. худож.-вироб. об’єдн. ім. Т. Шевченка, «Полтавчанка»). Нова основа розвитку худож. промислів сприяла формуванню нар. майстрів нового типу. Фахову підготовку набувають у спец. навч. закладах (Вижниц. уч-ще приклад. мист-ва, Решетилів. проф.-тех. уч-ще та ін.). Відбувається процес поглиблення індивід. пошуків, розвиток традиц. і введення нових мотивів. Вишитими рушниками і панно оздоблюють інтер’єри громад. будівель. У Закарп., Івано-Фр., Чернів. обл. поряд із традиц. для В. матеріалами застосовують бісер, склярус, люрекс, значно розширена кольор. гама. Серед майстрів – П. Березовська, О. Василенко, О. Великодна, Г. Герасимович, Р. Горбач, Г. Грабовська, Г. Гринь, Я. Грицишин, О. Гушул, Т. Левицька. Твори укр. вишивальниць зберігаються в МУНДМ, МЕХП, Черніг. істор. музеї, Канів. музеї укр. нар. декор. мист-ва, Косів. і Коломий. музеях нар. мист-ва Гуцульщини та Покуття (Івано-Фр. обл.) та ін.

Літ.: Українські народні вишивки: Альбом. К., 1957; Українське народне мистецтво. Тканини та вишивки: Альбом. К., 1960; Новицька М. О. Гаптування в Київській Русі // Археологія. 1965. Т. 18; Кара-Васильєва Т. Полтавська народна вишивка. К., 1983; Народні художні промисли УРСР. К., 1986; Древняя одежда народов Восточной Европы. Москва, 1986; Захарчук-Чугай Р. В. Українська народна вишивка. К., 1988; Українська вишивка. К., 1994; Кара-Васильєва Т. Літургійне шитво України ХVII ст. Іконографія, типологія, стилістика. Л., 1995.

Т. В. Кара-Васильєва

Стаття оновлена: 2005