Вівчарство - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Вівчарство

ВІВЧА́РСТВО – галузь тваринництва, що займається розведенням овець. Осн. напрями В. – тонкорунне, напівтонкорунне, напівгрубововнове та грубововнове (смушкове, шубне, м’ясо-вовно-молочне). В. забезпечує сировиною легку пром-сть (вовна, смушки, овчини, шкіра) та дає споживачеві продукти харчування (м’ясо, жир, молоко і вироби з нього – бринза, сир), що мають цілющі властивості. Так, напр., м’ясо ягнят містить речовини, що певною мірою запобігають онкозахворюванням. Енергет. цінність овечого молока у 1,5 рази вища, ніж коров’ячого. Його використовують для лікування шлунк.-кишеч. захворювань, окрім того овече молоко і продукти з нього вважають універс. засобом від передчас. старіння. Продукти з овечого молока підтримують регенерацію клітин, позитивно впливають на хвору печінку, очищають і зміцнюють судини, що значно знижує можливість виникнення інфаркту. Вироби з вовни та овчини за своїми гігієн. властивостями не мають аналогів, сприяють збереженню здоров’я і продовженню життя людини. Вони діють не тільки як природ. кондиціонер, створюючи здоровий мікроклімат, але й знімають статичну електрику, полегшують болі при ревматизмі і радикулітах, заспокоюють нервову систему та запобігають алергії. Геронтологи твердять, що вовнові вироби сприяють подовженню життя людини в середньому на 15–18 р. В. – найменш енерговитратна галузь, яка успішно розвивається на малопридатних для землеробства землях, що дозволяє використовувати їх якнайрентабельніше. Статистика у світі свідчить про зростання популярності ягнятини та баранини. У деяких країнах, де В. має давні традиції, її вироб-во сягає 20–30 кг на душу населення, напр., у Новій Зеландії – 30,5 кг, Австралії – 20 кг, Греції – 14 кг, тоді як в Україні – лише 0,7 кг.

В. відоме ще з часів неоліту. В Україні поширене від кін. 18 ст. Розвивалось переважно в р-нах, багатих на пасовища, – на полонинах у Карпатах, у ліс. зоні, де багато сіножатей і паші, та степах, доки вони не були розорані. До 1870-х рр. В. набуло там знач. розвитку, натомість занепало в зоні Лісостепу, особливо на Правобережжі й у Галичині, внаслідок поширення ріллі. Основою для розвитку В. в Україні були селян. госп-ва (наприкінці 19 ст. на Лівобережжі селянам належало 87 % усіх овець), де розводили овець грубововнових порід, які мали не стільки пром. характер, скільки задовольняли потреби селян (давали грубу вовну для вироб-ва домаш. сукна, м’ясо, жир, молочні продукти й угноєння). До цінних грубововнових порід належали довгохвості смушково-молочні вівці Полтавщини – сірі сокільські і чорні решетилівські, смушки з яких використовували для виготовлення шапок і комірів; волоські вівці (або валаські, також пирнай), особливо поширені в Карпатах, Бессарабії й на Херсонщині, витривалі, з грубою довгою вовною, з молока яких виготовляли бринзу, один із осн. продуктів харчування населення (зокрема в горах і Бессарабії); споріднені з волоською вівцею породи малич (переважно в Криму, з цінним м’ясом і білим смушком) і чушка (у Бессарабії). Пром. характеру В. набрало у Пд. Україні, де його поширив рос. уряд наприкінці 18 – поч. 19 ст., завозячи з-за кордону тонкорунних мериносів і роздаючи великі простори держ. земель із зобов’язанням розводити овець. Кількість овець, особливо мериносів, швидко зросла, зокрема у 3-х укр. степ. губерніях їх було: 1823 – 0,4 млн, 1837 – 1,9 млн, 1848 –3,0 млн, 1866 – 7,1 млн. Укр. вовна здобула досить міцну позицію на світ. ринку (вивіз вовни за кордони Рос. імперії зріс від 1,4 тис. т у 1831 до 10 тис. т у 1860-х рр.). Мериносів вирощували майже виключно по великих маєтках. Від 1870-х рр. В. України почало занепадати у зв’язку з розорюванням степів, що спричинило брак паші, а ще більше через падіння цін на вовну внаслідок конкуренції дешевої австралій. й арґентин. вовни. Особливо різко зменшилася кількість тонкорунних овець, вовна яких експортувалася: у 3-х степ. губерніях України від 7 млн у 1860-х рр. до 1,2 млн у 1911– 12, кількість усіх овець – від 9 млн у 1883 до 2 млн у 1912. Значно меншим було зниження кількості овець в ін. укр. губерніях (від 6 млн у 1883 до 4 млн у 1911), де були поширені грубововнові породи для внутр. вжитку, хоч і тут на їхню кількість вплинуло зменшення пасовищ і вигонів та витіснення продуктів домаш. ткацтва фабрич. мануфактурою. Залишилося сталим В. на Чернігівщині (1883 – 948 тис. овець, 1912 – 994 тис.). У Галичині кількість овець знизилася від 650 тис. у 1860-х рр. до 300 тис. у 1910. У степах пасли овець більшу частину року великими отарами далеко від постій. осель під опікою чабанів, у горах на полонинах протягом 3–5 літніх місяців. Заг. кількість овець на тер. України 1883 становила бл. 16 млн, 1916 – лише 6,8 млн. Більшов. переворот 1917 та воєнні дії 1918–20 призвели до зниження кількості овець, проте незабаром вона значно зросла, зокрема через недостатню кількість тканини пром. вироб-ва. Найбільше значення В. мало у карпат.-бессараб., поліс. (зокрема черніг.) і крим. р-нах та на Сх. Передкавказзі. Колективізація та голод 1932– 33 в Україні спричинили катастоф. падіння кількості овець, що лише у передвоєнні роки позначилося повільним зростанням (1928 – 10,1 млн, 1933 – бл. 3 млн, 1940 – 6,7 млн). 2-а світ. війна принесла нове падіння, після якого настав досить швидкий приріст (1945 – 2,8 млн, 1953 – 8,3 млн, 1955 – 9,5 млн). В. зосереджувалось переважно в колгоспах (бл. 80 %) і спрямовувалось не на задоволення потреб селянина, а на ринок, і тому знову найпоширенішим було у степ. зоні. Чимало зроблено для поліпшення порід овець. У результаті схрещування місцевих укр. порід із тонкорунними баранами та селекц. роботи в Україні стали переважати тонкорунний і напівтонкорунний напрями В.; одночасно збільшився настриг вовни з однієї вівці.

Нині в Україні найрозповсюдженішими є породи тонкорунних овець, зокрема асканійська (в зоні Степу) і прекос (на Поліссі та Лісостепу). З напівтонкорунних – поширена цигайська порода з двома типами (приазовський та кримський) в АР Крим, Одес., Донец., Чернів., частково Запоріз. обл.; з грубововнових – каракульська (Одес., Чернів., Херсон. обл.), сокільська (Полтав. та Дніпроп. обл.), українська гірськокарпатська (Карпати) породи. У зв’язку з екон. проблемами в Україні поголів’я овець скоротилось і 1998 становило 1,5 млн. Але завдяки високому рівню селекції у В. генет. потенціал різних порід і типів на племзаводах України не лише зберігся, а й збагатився. Після здобуття Україною незалежності апробовано таврійський тип асканійської тонкорунної породи овець, харківський та закарпатський типи овець породи прекос, нові типи м’ясо-вовнових овець – асканійські кросбреди та асканійський тип чорноголових овець з кросбредною вовною, а також асканійську м’ясо-вовнову породу овець з п’ятьма внутріпород. типами. Знач. інтерес становить асканійський тип багатоплідних каракульських овець. Окрім зазначених, в Україні розводять також овець порід полварс та ромні-марш, чорноголових овець тощо. Розроблені вченими України методи створення та удосконалення нових порід і типів, а також ресурсозберіг. технологія вироб-ва продукції В. відповідають світ. рівню. Вагомий внесок у розвиток В. в Україні зробили М. Іванов, Л. Гребень, Д. Міхновський, П. Польська, Д. Степанов, В. Чепур, І. Макар, М. Штомпель, В. Шуваєв, а також З. Спешнєва, Я. Сулима, І. Помітун, Т. Черномиз та ін. Спеціалістів у галузі В. – зоотехніків-бонітерів, селекціонерів, техніків штучного осіменіння, класирувальників вовни та стригалів – готує вища галузева школа при Нац. наук. селекц.-генет. центрі з вівчарства – Ін-ті тваринництва степ. районів «Асканія-Нова» УААН (смт Асканія-Нова Херсон. обл.), який є гол. наук. установою з В. Наук. забезпечення галузі В. здійснюють також ін. установи УААН – Ін-ти тваринництва (смт Кулиничі Харків. р-ну Харків. обл.) та землеробства і тваринництва зх. регіону (с. Оброшине Пустомитів. р-ну Львів. обл.), Буковин. (Чернівці), Закарп. (с. Велика Бакта Берегів. р-ну Закарп. обл.) та Крим. (с. Клепиніне Красногвардій. р-ну, АР Крим) ін-ти агропром. вироб-ва, Кіровогр. с.-г. дослідна станція (с. Сазонівка Кіровогр. р-ну Кіровогр. обл.), а також Нац. (Київ), Одес. та Дніпроп. аграрні ун-ти.

Літ.: Юрків Ф. Вівчарство в селянському господарстві. Х., 1927; Чайковський А. Вівчарство. Х., 1932; Развитие овцеводства на юге Украины. К., 1961; Степанов Д., Міхновський Д. та ін. Вівчарство. К., 1971; Система овцеводства в степной зоне Украины. Москва, 1972; Даниленко Г., Топиха І. та ін. Вівчарство. К., 1989; Штомпель М. Про золоте руно і сірий смушок. К., 1992; Сокол О. Шляхи відродження вівчарства в Україні. Х., 2001.

П. І. Польська

Стаття оновлена: 2005