Вівчарство

ВІВЧА́РСТВО — галузь тваринництва, що за­ймається роз­веде­н­ням овець. Осн. напрями В. — тонкорун­не, напів­тонкорун­не, напів­грубововнове та грубововнове (смушкове, шубне, мʼясо-вовно-молочне). В. забезпечує сировиною легку пром-сть (вовна, смушки, овчини, шкіра) та дає споживачеві продукти харчува­н­ня (мʼясо, жир, молоко і вироби з нього — бринза, сир), що мають цілющі властивості. Так, напр., мʼясо ягнят містить речовини, що певною мірою запобігають онкозахворюва­н­ням. Енергет. цін­ність овечого молока у 1,5 рази вища, ніж коровʼячого. Його використовують для лікува­н­ня шлунк.-кишеч. захворювань, окрім того овече молоко і продукти з нього вважають універс. засобом від перед­час. старі­н­ня. Продукти з овечого молока під­тримують регенерацію клітин, позитивно впливають на хвору печінку, очищають і зміцнюють судини, що значно знижує можливість виникне­н­ня інфаркту. Вироби з вовни та овчини за своїми гігієн. властивостями не мають аналогів, сприяють збережен­ню здоровʼя і продовжен­ню життя людини. Вони діють не тільки як природ. кондиціонер, створюючи здоровий мікроклімат, але й знімають статичну електрику, полегшують болі при ревматизмі і радикулітах, заспокоюють нервову систему та запобігають алергії. Геронтологи твердять, що вовнові вироби сприяють подовжен­ню життя людини в середньому на 15–18 р. В. — найменш енерговитратна галузь, яка успішно роз­вивається на мало­придатних для землеробства землях, що до­зволяє використовувати їх якнайрентабельніше. Статистика у світі свідчить про зро­ста­н­ня популярності ягнятини та баранини. У деяких країнах, де В. має давні традиції, її виробництво сягає 20–30 кг на душу населе­н­ня, напр., у Новій Зеландії — 30,5 кг, Австралії — 20 кг, Греції — 14 кг, тоді як в Україні — лише 0,7 кг.

В. ві­доме ще з часів неоліту. В Україні поширене від кін. 18 ст. Роз­вивалось пере­важно в р-нах, багатих на пасовища, — на полонинах у Карпатах, у ліс. зоні, де багато сіножатей і паші, та степах, доки вони не були роз­орані. До 1870-х рр. В. набуло там знач. роз­витку, натомість занепало в зоні Лісо­степу, особливо на Прав­обереж­жі й у Галичині, внаслідок пошире­н­ня ріллі. Основою для роз­витку В. в Україні були селян. господарства (на­прикінці 19 ст. на Лів­обереж­жі селянам належало 87 % усіх овець), де роз­водили овець грубововнових порід, які мали не стільки пром. характер, скільки задовольняли потреби селян (давали грубу вовну для виробництва домаш. сукна, мʼясо, жир, молочні продукти й угноє­н­ня). До цін­них грубововнових порід належали довгохвості смушково-молочні вівці Полтавщини — сірі сокільські і чорні решетилівські, смушки з яких використовували для виготовле­н­ня шапок і комірів; волоські вівці (або валаські, також пирнай), особливо поширені в Карпатах, Бес­сарабії й на Херсонщині, витривалі, з грубою довгою вовною, з молока яких виготовляли бринзу, один із осн. продуктів харчува­н­ня населе­н­ня (зокрема в горах і Бес­сарабії); споріднені з волоською вівцею породи малич (пере­важно в Криму, з цін­ним мʼясом і білим смушком) і чушка (у Бес­сарабії). Пром. характеру В. набрало у Пд. Україні, де його поширив рос. уряд на­прикінці 18 — поч. 19 ст., завозячи з-за кордону тонкорун­них мериносів і роз­даючи великі простори держ. земель із зобовʼяза­н­ням роз­водити овець. Кількість овець, особливо мериносів, швидко зросла, зокрема у 3-х укр. степ. губерніях їх було: 1823 — 0,4 млн, 1837 — 1,9 млн, 1848 –3,0 млн, 1866 — 7,1 млн. Укр. вовна здобула досить міцну позицію на світ. ринку (вивіз вовни за кордони Рос. імперії зріс від 1,4 тис. т у 1831 до 10 тис. т у 1860-х рр.). Мериносів вирощували майже виключно по великих маєтках. Від 1870-х рр. В. України почало занепадати у звʼязку з ро­зорюва­н­ням степів, що спричинило брак паші, а ще більше через паді­н­ня цін на вовну внаслідок конкуренції дешевої австралій. й арґентин. вовни. Особливо різко зменшилася кількість тонкорун­них овець, вовна яких екс­портувалася: у 3-х степ. губерніях України від 7 млн у 1860-х рр. до 1,2 млн у 1911– 12, кількість усіх овець — від 9 млн у 1883 до 2 млн у 1912. Значно меншим було зниже­н­ня кількості овець в ін. укр. губерніях (від 6 млн у 1883 до 4 млн у 1911), де були поширені грубововнові породи для внутр. вжитку, хоч і тут на їхню кількість вплинуло зменше­н­ня пасовищ і вигонів та витісне­н­ня продуктів домаш. ткацтва фабрич. мануфактурою. Залишилося сталим В. на Чернігівщині (1883 — 948 тис. овець, 1912 — 994 тис.). У Галичині кількість овець знизилася від 650 тис. у 1860-х рр. до 300 тис. у 1910. У степах пасли овець більшу частину року великими отарами далеко від по­стій. осель під опікою чабанів, у горах на полонинах протягом 3–5 літніх місяців. Заг. кількість овець на території України 1883 становила бл. 16 млн, 1916 — лише 6,8 млн. Більшов. пере­ворот 1917 та воєн­ні дії 1918–20 при­звели до зниже­н­ня кількості овець, проте незабаром вона значно зросла, зокрема через недо­статню кількість тканини пром. виробництва. Найбільше значе­н­ня В. мало у карпат.-бес­сараб., поліс. (зокрема черніг.) і крим. р-нах та на Сх. Пере­дкавказ­зі. Колективізація та голод 1932– 33 в Україні спричинили катастоф. паді­н­ня кількості овець, що лише у пере­двоєн­ні роки по­значилося повільним зро­ста­н­ням (1928 — 10,1 млн, 1933 — бл. 3 млн, 1940 — 6,7 млн). 2-а світова війна принесла нове паді­н­ня, після якого на­став досить швидкий приріст (1945 — 2,8 млн, 1953 — 8,3 млн, 1955 — 9,5 млн). В. зосереджувалось пере­важно в колгоспах (бл. 80 %) і спрямовувалось не на задоволе­н­ня потреб селянина, а на ринок, і тому знову найпоширенішим було у степ. зоні. Чимало зроблено для поліпше­н­ня порід овець. У результаті схрещува­н­ня місцевих укр. порід із тонкорун­ними баранами та селекц. роботи в Україні стали пере­важати тонкорун­ний і напів­тонкорун­ний напрями В.; одночасно збільшився настриг вовни з однієї вівці.

Нині в Україні найрозпо­всюдженішими є породи тонкорун­них овець, зокрема асканійська (в зоні Степу) і прекос (на Поліс­сі та Лісо­степу). З напів­тонкорун­них — поширена цигайська порода з двома типами (приазовський та кримський) в АР Крим, Одес., Донец., Чернів., частково Запоріз. обл.; з грубововнових — каракульська (Одес., Чернів., Херсон. обл.), сокільська (Полтав. та Дні­проп. обл.), українська гірськокарпатська (Карпати) породи. У звʼязку з екон. про­блемами в Україні поголівʼя овець скоротилось і 1998 становило 1,5 млн. Але завдяки високому рівню селекції у В. генет. потенціал різних порід і типів на племзаводах України не лише зберігся, а й збагатився. Після здобу­т­тя Україною незалежності апробовано таврійський тип асканійської тонкорун­ної породи овець, харківський та закарпатський типи овець породи прекос, нові типи мʼясо-вовнових овець — асканійські кросбреди та асканійський тип чорноголових овець з кросбредною вовною, а також асканійську мʼясо-вовнову породу овець з пʼятьма внутріпород. типами. Знач. інтерес становить асканійський тип багатоплідних каракульських овець. Окрім за­значених, в Україні роз­водять також овець порід полварс та ромні-марш, чорноголових овець тощо. Роз­роблені вченими України методи створе­н­ня та удосконале­н­ня нових порід і типів, а також ресурсозберіг. технологія виробництва продукції В. від­повід­ають світ. рівню. Вагомий внесок у роз­виток В. в Україні зробили М. Іванов, Л. Гребень, Д. Міхновський, П. Польська, Д. Степанов, В. Чепур, І. Макар, М. Штомпель, В. Шуваєв, а також З. Спешнєва, Я. Сулима, І. Помітун, Т. Черномиз та ін. Спеціалістів у галузі В. — зоотехніків-бонітерів, селекціонерів, техніків штучного осімені­н­ня, класирувальників вовни та стригалів — готує вища галузева школа при Нац. наук. селекц.-генет. центрі з вівчарства — Ін­ституті тварин­ництва степ. ра­йонів «Асканія-Нова» УААН (смт Асканія-Нова Херсон. обл.), який є гол. наук. установою з В. Наук. забезпече­н­ня галузі В. здійснюють також ін. установи УААН — Ін­ститути тварин­ництва (смт Кулиничі Харків. р-ну Харків. обл.) та землеробства і тварин­ництва зх. регіону (с. Оброшине Пустомитів. р-ну Львів. обл.), Буковин. (Чернівці), Закарп. (с. Велика Бакта Берегів. р-ну Закарп. обл.) та Крим. (с. Клепиніне Красногвардій. р-ну, АР Крим) ін­ститути агро­пром. виробництва, Кіровогр. с.-г. дослідна станція (с. Сазонівка Кіровогр. р-ну Кіровогр. обл.), а також Нац. (Київ), Одес. та Дні­проп. аграрні університети.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю