Відношення - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Відношення

ВІДНО́ШЕННЯ «В.» є загальновживаним словом в укр. звичай. мові та одним із важл. термінів у мові філософії, природн. та гуманітар. наук. Семант. прообразом цього слова є лат. relatio (віднесення, подання, послання, відношення, ставлення), від якого у європ. мовах є прямі запозичення (англ. – relation, франц. – rélation, італ. – relazione, іспан. – relación), але в ін. мовах побутують і власні відповідники цього слова, часто паралельно з похідними від relatio (нім. – Beziehung, Verhältnis; рос. – отношение; польс. – stosunek). Другим прообразом терміна «В.» є лат. слово referre (відносити, переказувати, називати, порівнювати, співвідносити), від якого в європ. мовах також маємо деривативи (англ. – refer to, термін «референція» в семантиці тощо). Багатозначність лат. relatio стала джерелом кальок. Найважливіші зі значень лат. relatio укр. мовою можна висловити так: а) В. реальне, зв’язок (relatio realis); б) В. розумове (relatio rationis); в) В., установлене звичаєм, нормою, правилом, конвенцією; г) ставлення, взаємини між людьми. Названі аспекти можна відповідно назвати онтолог., розумово-пізнавал., інтитуц.-конвенцій. та психол.-поведінковим. Зауважимо, що в укр. мові слово «В.» має смисл. відтінок relatio rationis – зв’язку розумового чи нормативно-конвенційного, тим часом як психол.-поведінк. аспект передають словами «ставлення», «стосунки», «взаємини» (на противагу рос. «отношение»). Хоча синонімом до укр. дієслова «стосується» (напр., у фразі «Це справи не стосується») часто виступає слово «відноситься», але іменникова форма («стосунок») у значенні «В.» рідко вживана.

Існує семант. серцевина названих аспектів значення: два об’єкти (чи дві множини об’єктів) різної природи мислимо як «пов’язані» реально чи тільки в свідомості, розумі, уяві, почутті, ставленні, поведінці. «Пов’язування» у свідомості часто зводиться до різновидів зіставлення, порівняння тощо. У багатьох випадках один елемент виконує роль основи чи «носія» В. (англ. – holder, нім. – Träger) – те, до чого щось відноситься. Так, у випадку атрибутив. В. вважаємо, що носієм властивості чи ознаки є деяка річ, жива істота, особа. У випадку В. материнства носієм В. є мати. На прикладі В. «мати – син» легко побачити осн. елементи будь-якого відношення: а) носій відношення (мати); б) віднесене (син); в) джерело, яке творить В. та визначає його тип (біол. факт народження). У випадку посади, становища, титулу носієм В. є особа (англ. – office-holder, place-holder), а джерелом В. – соц. та політ. структура, традиція, звичаєве чи письмове право. У випадку називання, присвоєння імен В. є переважно наслідком традиції або домовленості, угоди. Основу (носія) В. та віднесене називають сторонами В.

Хоча бінарність В. відіграє важл. роль у філософії та спец. науках, запропонована структура В. має ознаки спрощення. По-перше, у багатьох типах В. не можна виокремити основу (носія) В.: навіть у деяких дуже простих бінарних В. маємо рівноважливість сторін В.: В. тотожності, рівності, симетрії, просторові і часові В. (ліве–праве, верх–низ, раніше–пізніше) тощо. По-друге, у багатьох В. одна зі сторін В., а то й обидві представлені не одним об’єктом (однією множиною об’єктів), а багатьма об’єктами (множинами об’єктів). У випадку атрибутив. В. один і той самий носій володіє багатьма властивостями. Якщо причинні зв’язки розглядати як різновид В., то маємо такі типи В.: одна причина – один наслідок, одна причина – кілька наслідків, кілька причин – один наслідок, кілька причин – кілька наслідків (полікаузалізм). Приблизно таку ж ситуацію маємо у заг. випадку співвідношення слова і його значення (омонімія, полісемія). У математиці функцію можна розглядати як різновид В.: задається спосіб відображення (джерело В.) однієї множини в іншу, завдяки чому кожному елементу в одній множині (з обсягу визначення функції) поставлено у відповідність певний елемент з обсягу значень функції (якщо залишити осторонь багатозначні функції). У заг. випадку будь-яке В. можна розуміти як деяку відповідність.

До найважливіших зв’язків-відношень у філософії та наук. пізнанні можна віднести такі: носій властивості – властивість (атрибутивні В.); внутрішнє– зовнішнє; основа (суть, субстанція) – її вияви (явище); сталості («тіла») – їхні дії (функції); причинно-наслідкові зв’язки та наук. закони. Якщо використовувати слово «В.» у вузькому значенні (виключаючи зв’язки і взаємини), то до найважливіших типів В. можна віднести: а) повсякденні, представлені у звичай. мові (кількісні, якісні, часово-просторові тотожності, подібності, порівняння тощо); б) логічні; в) лінгвістичні та семантичні; г) математичні; ґ) правові; д) різного роду представництва (репрезентації) та ідентичності (особисті та колективні). Названі класи В. взаємно перетинаються: логічні В. є складником (якщо не основою) математичних, про зв’язки семантики й логіки свідчить логічна семантика. Серцевину класич. (аристотелевої) логіки склали атрибутивні В. (S є P) та логіка класів, яка є основою дедуктив. умовиводів (силогізмів). Неявною (імпліцит.) основою теорії понять у традиц. логіці була логіка класів, що знайшла обґрунтування в математиці наприкінці 19 ст. Те, що пізніше з’явилася особлива логіка В., яка досліджує умовиводи за В. (напр., із того, що a > b і b > c, слідує a > c), не означає, що дедукція не базується на певному типі В. Так само у математиці поняття «В.» не обмежене тими випадками, де термін «В.» явно використовують (напр., пропорційні В.).

Те, що укр. слово «В.» має згаданий смисл. відтінок В. розумового та конвенційного, а не реал. зв’язку чи взаємин між людьми, дає підставу не розглядати різноманітні зв’язки і взаємини як В. З огляду на те, що зв’язки, а також взаємини між людьми і ставлення людей є різноманітними, їх тематизують і докладно досліджують у природн. та гуманітар. науках. Такий підхід загалом правильний принаймні для укр. мови (з огляду на тенденцію до використання слова «В.» у вузькому значенні). Але просте розмежування зв’язків і взаємин, з одного боку, та В., з іншого, загрожує спрощенням проблеми. Мається на увазі той факт, що в історії філософії та спец. наук, у міру долання наїв. концепцій реалізму маємо поширення поняття «В.» на зв’язки і взаємини (на relatio realis). Суб’єктив. поворот у європ. філософії Нового часу можна вважати найважливішою спонукою до такого поширення поняття «В.» на зв’язки та взаємини (які раніше розглядали онтологічно, субстанційно). Дж. Локк розглядав чуттєві сприймання не як «відображення» властивостей речей, а як «ідеї» (хоча й намагався розділити властивості, які належать «самим речам», і ті, які є тільки суб’єктивними). Д. Г’юм, критикуючи цей поділ Дж. Локка, прийшов до формулювання позиції феноменалізму: реальність нам дана у наших сприйманнях (явищах), і ми не можемо знати ніякої ін. реальності. Він також твердив, що ідея причинно-наслідкового зв’язку є припущенням, уведеним на основі принципу «після того, значить внаслідок того» (лат.: post hoc, ergo propter hoc). Хоча це припущення, на його думку, і введене на підставі спостережень, але самі ці спостереження ще не свідчать, що ми знаємо, як причина породжує наслідок. Відоме розрізнення І. Кантом «речей самих по собі» (недоступних для нас) і «речей для нас» (явищ) є продовженням тієї ж тенденції, що знайшло свій розвиток у неокантіанстві, зокрема в ідеї «реляціонізму» Марбур. школи неокантіанства. В. Татаркевич в «Історії філософії» (Л., 1999, т. 3) пише про цю ідею так: «Звичайний погляд говорить, що первинними є речі (субстанції), а відношення (зв’язки) – вторинні, залежні від субстанцій. Марбурська школа обернула цей погляд: для думки первинними є власне відношення, а речі вторинними. Наука знає тільки їх відношення до інших речей. Цей погляд можна назвати реляціонізмом на противагу до натурал. субстанціалізму. Реляціонізм не є релятивізмом, бо про зв’язки маємо знання, котре є не релятивним, а безумовним». Продовження цього погляду знаходимо в емпіріокритицизмі (Е. Мах, Р. Авенаріус). Очевидно, що на концепцію Дж. Локка, феноменалізм Д. Г’юма і «дуалізм» І. Канта вплинув стан тодіш. наук. досліджень, які ще не проникли на мікрорівень, а тому в багатьох випадках не могли пояснити причинні механізми. Але це не спростовує того факту, що наук. дослідж. 20 ст. демонструють названу тенденцію поширення В. на сферу зв’язків. В останній третині 20 ст. нім. фізик і фізіолог Г. Гельмгольц, досліджуючи сприймання, показав що нерв. система має специф. енергію: вона не відображає чи копіює, а кодує імпульси із зовн. середовища. У сучас. нейрофізіології та когнітив. психології цей напрям мислення одержав розвиток і конкретизацію. Цю ж тенденцію маємо у погляді, що наук. узагальнення (закони) є певними гіпотезами, а теорії – гіпотетико-дедуктив. системами тверджень. Це не означає, що ці системи тверджень не схоплюють реальність (реал. зв’язки), але вони створюють моделі, які у різний спосіб репрезентують цю реальність.

У гуманітар. науках 20 ст. поняття «В.» набуло важливості під впливом використання методологій структуралізму (в лінгвістиці, літературознавстві, етнології, антропології), а також унаслідок появи семіотики та герменевтики. У структуралізмі реал. (емпіричні) явища визначені через В. елементів структури. Ту структуру, яка описує деякі реал. зв’язки, мислять не онтологічно, а як теор. модель (У. Еко в кн. «Відкрита структура» критикує К. Леві-Стросса за натяки на онтол. розуміння структури). Поява та бурхл. розвиток семіотики у 20 ст. також посилив тенденцію надання більшої важливості поняттю «В.», оскільки воно є основою будь-якого знака. Коли про дим говорять як про знак вогню, то це ін. підхід, ніж погляд на вогонь як причину диму. Т. зв. природні знаки з’являються внаслідок того, що природні (зокрема причин.) зв’язки замінюють В. В етіології симптом розглядається як наслідок хворобл. стану організму, тим часом у діагностиці набір симптомів-синдромів може тільки зіставлятися з певним захворюванням (і це може робити комп’ютер). Загалом названа тенденція у філософії 20 ст. не має однознач. оцінки в філософії. З одного боку, усвідомлення того, що вирішал. вплив на сприймання і розуміння людьми світу, свого особистого та сусп. буття, цивілізації і культури мають репрезентації та саморепрезентації, підвищило роль крит. свідомості. З допомогою мас-медій можуть нав’язуватися такі ціннісні орієнтації, коли те, що варте поцінування, залишається знехтуваним. Відтак будь-яка монополізація ЗМІ загрозлива для окремих сусп. та етніч. груп і навіть націй, які не мають можливості адекватно репрезентувати себе. Відомі практики замовчування або коментування, покликані відсікати особу від укр. нац. культури. Інші філософи зосереджені на критиці самого явища – наданні великої ваги презентаціям та репрезентаціям. Це оцінюється як «забуття буття» (М. Гайдеґґер), витіснення буття «симулякрами» (Бодрияр) та ін. (див. Постмодернізм).

Із поняттям «В.» пов’язане використання терміна «відносність» (релятивізм), яким позначають погляд, відповідно до якого наші розуміння та поцінування не ґрунтуються на підставі, яка б забезпечувала їхню заг. значущість. Наше розуміння світу, реальності, істини, наші морал., реліг. та естет. переконання є різними залежно від особистих чи колектив. відмінностей. Види релятивізму встановлюють за основою В. (особа, етнос, нація, цивілізація, істор. період) або залежно від того, що релятивізується (розуміння світу, реальності, істини, морал. норм, реліг. приписів, естет. уподобань). У першому випадку часто використовують термін «центризм»: особистий центризм (егоцентризм), етноцентризм, цивілізацій. центризм (напр., європоцентризм) тощо. Коли беруть за основу В. культуру чи мову, говорять про культур. та лінгвіст. релятивізм. Залежно від того, що релятивізується, говорять про метафіз., епістемол., етич., правовий релятивізми.

Літ.: C. G. Hempel. Problems and Chеnges in Empircist Criterion of Meaning // Michalos A. C. Philosophical Problems of Science and Technology. Boston, 1974; Прибрам К. Языки мозга / Пер. з англ. Нью-Йорк; Лондон, 1977; Фуко М. Слова и вещи / Пер. с франц. С.-Петербург, 1994; Эко У. Отсутствующая структура / Пер. с итал. 1998; Татаркевич В. Історія філософії / Пер. з польс. Т. 3. Л., 1999; Ділі Дж. Основи семіотики / Пер. з італ. Л., 2000; Слотердайк П. Критика цинічного розуму / Пер. з нім. К., 2002; Фрейре П. Формування критичної свідомості / Пер. з англ. К., 2003.

В. С. Лісовий

Стаття оновлена: 2005