Відчуження

ВІДЧУ́ЖЕННЯ — філософсько-соціологічна та соціально-психологічна категорія, що означає такі від­носини між субʼєктом та певною його функцією, які виникають унаслідок втрати їхньої початкової єд­ності; процес роз­риву початкової єд­ності субʼєкта та обʼєкта; характеристику жит­тєвої ситуації індивіда чи соціальної групи, зумовленої пере­творе­н­ням жит­тєвого процесу на незалежну силу, що є над людиною. Від­носини В. призводять до примітивізації самого субʼєкта (індивіда чи групи) та до пере­творе­н­ня, пере­родже­н­ня, виродже­н­ня природи від­чуж. функції. До 17 ст. термін «В.» використовувався для характеристики від­носин власності (напр., В. власності однієї особи на користь іншої). Від 17 ст. значе­н­ня поня­т­тя «В.» повʼязується із громад. правами та незалежністю. Дж. Локк використовував термін «В.», роз­глядаючи необхідність В. деяких прав і повноважень як обовʼязк. умови існува­н­ня легітим. політ. соціуму. У такому ро­зумін­ні це поня­т­тя стало основою теорії сусп. угоди, де в якості В. ви­ступає процес деіндивідуалізації соц. стосунків, повʼяз. із пере­дачею прав особистості державі. За Ж.-Ж. Руссо, В. — невід­ʼємна частина роз­винутого су­спільства, де правові системи — морал.-реліг., політ., екон. — по­збавляють особу можливості ви­значе­н­ня міри влас. свободи. У цих умовах людина від­межована від влас. моралі. Цей факт спонукає до дій, спрямов. на пере­будову су­спільства на засадах роз­шире­н­ня само­стійності. В. — одна з гол. категорій у філософії Ґ. Геґеля; це зовн. вияв абсолют. ро­зуму в природі та історії, а також опредмече­н­ня, ін­ституалізація сутніс. сил людини. Геґелів. ви­значе­н­ня В. стало основою філос. трактувань цього явища. Л. Фойєрбах за­пропонував соц.-антропол. концепцію В., вбачаючи його сутність у контролі над людиною її влас. реліг. уявлень. В. у марксизмі — процес пере­творе­н­ня діяльності людей та її результатів у само­стійну, чужу і пануючу над ними силу у класово-антагоніст. формаціях. Породжується В. стихій. соц.-антагоніст. поділом праці і повʼязане з приват. власністю на засоби виробництва. Основу всіх видів В. марксизм вбачає у В. праці, яке виявляється в тому, що внаслідок стихій. поділу праці та соц.-клас. роз­шарува­н­ня певний вид і спосіб діяльності не обирається людиною вільно, а навʼязується їй зовн. об­ставинами; ця праця руйнує творчі сили працівника, який у капіталіст. виробництві потрапляє в цілковиту залежність від екс­плуататора. У марксизмі В. трактується як антропол. характеристика: як В. від людини її люд. сусп. сутності та природи, оскільки саме праця у марксизмі ви­ступає основою і способом буття сусп. людини, а продуктом праці є олюднена природа. В антагоніст. формаціях стосунки між людьми опосередковуються товарно-грош. від­носинами. У капіталіст. су­спільстві людина зводиться до рівня знеосібленого пред­ставника свого товару. У класово-антагоніст. су­спільстві, за К. Марксом, людина залежна від стихії товар. ринку, некеров. ходу істор. роз­витку, бюрократ. соц. ін­ститутів. В. у сфері духов. культури виявляє себе у створен­ні хибної сусп. сві­домості (напр., релігії). За марксист. теорією, В. властиве лише класово-антагоніст. формаціям і є історично минущим на шляху рев. пере­будови су­спільства на комуніст. засадах. Гуманіст. філос. думка 20 ст., від­мовившись від марксист. політ. радикалізму, аналізує найважливіші форми В., притаман­ні сучас. су­спільству. На увагу заслуговують форми В., субʼєктом яких є людина, яка втратила частину своїх сутніс. характеристик, власне єство, люд. подобу. Гол. ознаки В. у світос­прийнят­ті сучас. людини — від­чу­т­тя без­си­л­ля, непідконтрольності влас. долі зуси­л­лям індивіда та її залежності від зовн. об­ставин; від­чу­т­тя абсурдності існува­н­ня у світі, неможливості рац. діяльності та отрима­н­ня очікуваних результатів; сприйня­т­тя довколиш. світу як такого, у якому зруйновано люд. взаємозвʼязки, соц. норми взаємодії, поруйнована ін­ституаліз. культура, не ви­знається панівна система цін­ностей; від­чу­т­тя самотності, «виключеності» людини із соціуму; від­чу­т­тя втрати індиві­дом свого справжнього «я», руйнація автентичності особистості — самовід­чуже­н­ня. Е. Дюркгайм проти­ставляє сучасне пром. су­спільство традиційному, де існувало від­чу­т­тя спільності, втрачене сучас. су­спільствами з їхніми культами індивідуалізму, зро­ста­н­ням дезінтеграції. Е. Дюркгайм роз­робив концепцію, яка пояснює феномен В. через роз­виток індустріалізації. За О. Шпенґлером, В. зро­стає від­повід­но до пере­творень культури на цивілізацію. Цивілізація ж характеризується панува­н­ням без­душ. інтелекту, без­особистіс. механізмами соц. звʼязку, руйнацією творчих основ особистості. Подібні процеси описав М. Вебер, приділяючи особл. увагу формалізації соц. організації, її бюрократизації, зне­особлен­ню людини, втраті індивід. свободи. Ґ. Зім­мель аналізував тенденцію інтелектуалізації сусп. життя та В. індивіда від соціокультур. утворень, пере­хід особистості в раціон. «одновимірність». В остан. працях Ґ. Зім­мель роз­глядав В. як результат вічної суперечності між твор. аспектами життя та за­стиглими, обʼєктивованими формами культури (вче­н­ня про трагедію творчості). Для сучас. антисцієнтист. напрямів філософії (напр., екзистенціалізму) В. — процес пере­творе­н­ня техніки на самост. силу, що існує за влас. законами. К. Ясперс вважав, що тех. В. стало центральним, оскільки саме техніка пере­повнює предметне буття людини. Амер. екзистенціалізм до джерела В. додає рац. філософію, особливо логіч. позитивізм. Такі теорії ґрунтуються на тверджен­ні, що сприйня­т­тя на­станов раціоналізму, концепцій обʼєктив. істини змушує людину жити не за субʼєктив. нормами життя, а за законами наук. картини світу. Зня­т­тя таких форм В., від­повід­но до за­знач. теорій, можливе за умови пере­орієнтації людини на особистісне світос­прийня­т­тя та адекват. йому спосіб життя. На від­міну від такого виріше­н­ня про­блеми, К. Ясперс вбачав шляхи подола­н­ня В. у роз­витку комунікації, в індивід. та інтим. спілкуван­ні, самовихован­ні здатності до дис­кусії, у проти­стоян­ні виявам фанатизму. Ж.-П. Сартр стверджував, що свобода людини та фундам. конфліктність між­особ. стосунків, антитеза твор. індивід. практики та без­ликого, інерт. соц. буття породжують В. М. Гайдеґ­ґер трактував В. як форму існува­н­ня людини у зне­особл. світі повсякден­ності, яка проявляється у виконан­ні індиві­дом соц. ролей, у під­корен­ні його соц. нормам поведінки, мисле­н­ня, мовле­н­ня. Фройдомарксизм шукає причини В. і самовід­чуже­н­ня людини у між­особистіс. від­носинах, соц.-психол. явищах. Е. Фромм роз­глядав В. як деперсоналізацію особистості, а шляхи подола­н­ня цього явища окреслив домінува­н­ням «бути» над «мати», жит­тєтворчості над при­власне­н­ням і руйнува­н­ням. Франкфурт. школа вбачає причину В. у су­спільстві в домінуван­ні інструм. раціональності, що пере­творилася на ідеологію панува­н­ня людини як над влас. єством, так і над іншою людиною. Засобом подола­н­ня В. прихильники цієї школи вважають пошире­н­ня у су­спільстві світо­гляду, базованого на крит. мислен­ні, яке здатне викрити форми хибної сві­домості. Г. Маркузе роз­робив концепцію «одновимір. людини», не­здат. до крит. осмисле­н­ня дійсності та рев. боротьби за її пере­творе­н­ня. Г. Арендт стверджувала, що зро­ста­н­ня В. людини повʼяз. із по­збавле­н­ням її приват. власності. Саме завдяки приват. власності можливе забезпече­н­ня соціалізації людини, приват. життя. Прихильники альтернатив. соціології та ідеології від­значають, що від­бувається під­міна гуманіст. культури її ерзацформами — мас. та елітар. культурою, за допомогою ЗМІ створюються ідеол. штампи та стереотипи мисле­н­ня, навʼязується культ фальш. духов. цін­ностей, процвітає конформізм. У філос.-соц. літературі висвітлюється пита­н­ня про В. постколоніал. народів від здобутків світ. цивілізації та про В. належних до тієї чи ін. нації індивідів та соц. груп від нац. цін­ностей. Сучасна світ. ситуація посилює позиції тих, хто вважає В. довічних супутником людини. Долаючи його певні форми, людина своєю діяльністю створює умови для виникне­н­ня нових форм влас. несвободи. Повне подола­н­ня В. більшість філос., соц. та психол. теорій вважають неможливим.

Завантажити статтю