Візантиністика - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Візантиністика

ВІЗАНТИНІ́СТИКА – культурологічна дисципліна, що вивчає усі прояви життя у відповідних хронологічних і географічних рамках Східноримської (Візантійської) імперії. Наук. дослідж. із візант. історії та літ-ри започаткували у 16 ст. венеційські вчені, які вперше назвали Східноримську імперію Візантією, а її мешканців – візантійцями. Як окрема наук. галузь В. сформувалась у 90-х рр. 19 ст., коли нім. вчений К. Крумбахер заснував у Мюнхені першу університет. кафедру візантинології і перший спеціалізов. наук. часопис «Byzantinische Zeitschrift». Пізніше набула розвитку в ін. країнах, особливо в тих, де були зосереджені значні зібрання середньовіч. грец. рукописів, а також тих, які мали свого часу тісні культурні зв’язки з Візантією, зокрема у Франції, Росії, Італії, Бельгії, Австрії, Греції, Сербії, Болгарії; після 2-ї світ. війни розвивається у США. 1929 з ініціативи румун. історика Н. Йорґе створ. Міжнар. асоц. візантиністів, відтоді ж проводяться Міжнар. конгреси візантиністів.

В Україні візантинол. дослідж. розпочали наприкінці 19 ст. професори Київ. духов. академії (І. Малишевський, І. Соколов та ін.). У 1893 І. Франко захистив у Віден. ун-ті доктор. дис., присвяч. старослов’ян. перекладу візант. духов. роману «Варлаам і Йоасаф» (1897 ця праця вийшла окремим виданням). Згодом він написав наук. розвідку «Фотіїв Міріобібльон», декілька рецензій на праці К. Крумбахера, з яким підтримував листування, на перші випуски ж. «Byzantinische Zeitschrift», а також нім. та рос. видання візант. легенд і апокрифів. Наприкінці 19 – на поч. 20 ст. кілька праць з В. написав проф. Чернів. ун-ту В. Милькович, середи них – ст. «Die allmähliche Absonderung des Ostens von dem Westen Europas» («Поступове відокремлення Сходу від Заходу Європи»), опубл. у Німеччині. Історію і культуру Візантії досліджували вчені НТШ, зокрема П. Крип’якевич опублікував низку статей з маріології у «Byzantinische Zeitschrift»: «De hymni acathisti auctore» («Про автора гимна-акафиста»), «De hymnographia Mariana in Ecclesia Graeca» («Про марійську гимнографію в Грецькій Церкві») та ін., Г. Величко написав розвідку «Політичні і торговельні взаємини Руси і Візантії в 10 і 11 століттю» // «Зап. НТШ», Л., 1895, т. 6. Авторами статей на візант. тематику в наук. періодиці міжвоєн. періоду, а також делегатами на конгресах візантиністів у Софії (1934) та Римі (1936) були І. Свєнцицький, І. Скрутень та В. Залозецький-Сас. Останній, перебуваючи на еміграції у Відні, заснував у 1946 Австр. візант. т-во, а згодом його друк. орган – «Jahrbuch der österreichischen Byzantinistik».

Хоча ідея організувати академ. осередки візант. студій у Києві – кафедру та комісію В. – виникла ще у 1918, коли група укр. учених розробила проект ВУАН, створити Комісію для виучування візант. письменства та впливу його в Україні вдалося лише 1926 з ініціативи Ф. Міщенка (її голова), автора дослідж. «З історії східньо-візантійської культури. Споріднення й шлюб» // «Зап. Істор.-філол. відділу ВУАН», 1926, кн. 7–8; 1927, кн. 10. Творчим доробком членів Комісії стали статті у різних збірниках і підготовлений до друку, але так і не опублікований «Візантологічний збірник». У 1929 цю Комісію було ліквідовано, натомість 1930 створ. Комісію для дослідів з історії Близького Сходу та Візантії на чолі з В. Бузескулом, яка проіснувала до 1934 і підготувала до друку 3-том. зб. «Україна і Схід», який теж не було видано. Короткий термін існування обох комісій, політ. репресії проти їх членів і співробітників, незначна кількість друк. продукції та інформації про їхню роботу, – все це сприяло занепаду і фактич. вилученню В. із системи гуманітар. наук в Україні.

Від 30-х – до поч. 90-х рр. 20 ст. укр. науковці, які досліджували окремі проблеми В., працювали здебільшого на межі суміжних дисциплін. Лише спорадично вони брали участь у міжнар. наук. форумах візантиністів, переважно у галузі мистецтвознавства. Від 2-ї пол. 20 ст. у США різні проблеми візант. літ-ри та історії досліджує проф. Гарвард. ун-ту, почес. президент Міжнар. асоц. візантиністів І. Шевченко, автор кн.: «Society and Intellectual Life in Late Byzantium» («Суспільство та інтелектуальне життя пізньої Візантії», 1981), «Ideology, Letters and Culture in the Byzantine world» («Ідеологія, література і культура у візантійському світі», 1982), «Byzantium and the Slavs in Letters and Culture» («Візантія і слов’яни в літературі й культурі», Кембрідж, 1991), «Ukraine between East and West: Essays on Cultural History to the Early Eighteenth Century» («Україна між Сходом і Заходом. Нариси з історії культури до поч. 18 ст.», Едмонтон; Торонто, 1996; укр. перекл. – Л., 2001). Широкі можливості для розвитку візант. студій в Україні з’явились тільки зі здобуттям незалежності. Від 1991 укр. наук. делегації регулярно беруть участь у роботі Міжнар. конгресів візантиністів. Візантинол. публікації, кількість яких в Україні за останнє десятиріччя значно зросла, від 1994 регулярно анотуються у бібліогр. додатку ж. «Byzantinische Zeitschrift». У Києві 1994 постановою Президії НАНУ створ. Укр. нац. ком-т візантиністів, 2002 – з ініціативи архієпископа Харківського і Полтавського УАПЦ Ігоря (Ісіченко Юрій Андрійович) – Укр. центр візантиністики і патрології. У деяких ВНЗах, зокрема Укр. катол. ун-ті (1995), Львів. ун-ті (1998), запроваджено спеціалізов. курси з вивчення візант. історії та культури. Укр. науковці проходять стажування на кафедрах В. провід. ун-тів світу, що закладає підґрунтя для подальшого розвитку цієї наук. дисципліни в Україні. Останнім часом в Україні пожвавилося вивчення тексту й музики візант. пам’яток (Ін-т літургіки Укр. катол. ун-ту), з’явились описи візант. рукописів (Є. Чернухін), праці про окремі типи пам’яток (О. Сирцова, Ю. Ясиновський, Н. Сиротинська).

Літ.: Кіржаєв С., Ульяновський В. Причинок до студій української орієнталістики 1920-х – 1930-х рр.: незнаний зб. «Україна і Схід» // Україна в минулому. К.; Л., 1993. Вип. 4; Черніков І. Про діяльність Комісії для вивчення історії Близького Сходу Всеукраїнської Академії Наук (1930–1933 рр.) // УІЖ. 1993. № 9; Ясіновський А. Іван Франко як візантиніст // Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин: Мат. Міжнар. наук. конф. (Львів, 25–27 вересня 1996). Л., 1998; Чередниченко А. Становлення візантологічних студій в Україні (1926–1930 рр.) // Мовні і концептуал. картини світу. Ч. 6, кн. 2. К., 2002; Лильо І. Візантиністичні студії: сучасний стан і проблеми // Укр. історіографія на зламі 20 і 21 ст.: Здобутки і проблеми. Л., 2004.

А. Ю. Ясиновський

ВІЗАНТИНІ́СТИКА – культурологічна дисципліна, що вивчає усі прояви життя у відповідних хронологічних і географічних рамках Східноримської (Візантійської) імперії. Наук. дослідж. із візант. історії та літ-ри започаткували у 16 ст. венеційські вчені, які вперше назвали Східноримську імперію Візантією, а її мешканців – візантійцями. Як окрема наук. галузь В. сформувалась у 90-х рр. 19 ст., коли нім. вчений К. Крумбахер заснував у Мюнхені першу університет. кафедру візантинології і перший спеціалізов. наук. часопис «Byzantinische Zeitschrift». Пізніше набула розвитку в ін. країнах, особливо в тих, де були зосереджені значні зібрання середньовіч. грец. рукописів, а також тих, які мали свого часу тісні культурні зв’язки з Візантією, зокрема у Франції, Росії, Італії, Бельгії, Австрії, Греції, Сербії, Болгарії; після 2-ї світ. війни розвивається у США. 1929 з ініціативи румун. історика Н. Йорґе створ. Міжнар. асоц. візантиністів, відтоді ж проводяться Міжнар. конгреси візантиністів.

В Україні візантинол. дослідж. розпочали наприкінці 19 ст. професори Київ. духов. академії (І. Малишевський, І. Соколов та ін.). У 1893 І. Франко захистив у Віден. ун-ті доктор. дис., присвяч. старослов’ян. перекладу візант. духов. роману «Варлаам і Йоасаф» (1897 ця праця вийшла окремим виданням). Згодом він написав наук. розвідку «Фотіїв Міріобібльон», декілька рецензій на праці К. Крумбахера, з яким підтримував листування, на перші випуски ж. «Byzantinische Zeitschrift», а також нім. та рос. видання візант. легенд і апокрифів. Наприкінці 19 – на поч. 20 ст. кілька праць з В. написав проф. Чернів. ун-ту В. Милькович, середи них – ст. «Die allmhliche Absonderung des Ostens von dem Westen Europas» («Поступове відокремлення Сходу від Заходу Європи»), опубл. у Німеччині. Історію і культуру Візантії досліджували вчені НТШ, зокрема П. Крип’якевич опублікував низку статей з маріології у «Byzantinische Zeitschrift»: «De hymni acathisti auctore» («Про автора гимна-акафиста»), «De hymnographia Mariana in Ecclesia Graeca» («Про марійську гимнографію в Грецькій Церкві») та ін., Г. Величко написав розвідку «Політичні і торговельні взаємини Руси і Візантії в 10 і 11 століттю» // «Зап. НТШ», Л., 1895, т. 6. Авторами статей на візант. тематику в наук. періодиці міжвоєн. періоду, а також делегатами на конгресах візантиністів у Софії (1934) та Римі (1936) були І. Свєнцицький, І. Скрутень та В. Залозецький-Сас. Останній, перебуваючи на еміграції у Відні, заснував у 1946 Австр. візант. т-во, а згодом його друк. орган – «Jahrbuch der sterreichischen Byzantinistik».

Хоча ідея організувати академ. осередки візант. студій у Києві – кафедру та комісію В. – виникла ще у 1918, коли група укр. учених розробила проект ВУАН, створити Комісію для виучування візант. письменства та впливу його в Україні вдалося лише 1926 з ініціативи Ф. Міщенка (її голова), автора дослідж. «З історії східньо-візантійської культури. Споріднення й шлюб» // «Зап. Істор.-філол. відділу ВУАН», 1926, кн. 7–8; 1927, кн. 10. Творчим доробком членів Комісії стали статті у різних збірниках і підготовлений до друку, але так і не опублікований «Візантологічний збірник». У 1929 цю Комісію було ліквідовано, натомість 1930 створ. Комісію для дослідів з історії Близького Сходу та Візантії на чолі з В. Бузескулом, яка проіснувала до 1934 і підготувала до друку 3-том. зб. «Україна і Схід», який теж не було видано. Короткий термін існування обох комісій, політ. репресії проти їх членів і співробітників, незначна кількість друк. продукції та інформації про їхню роботу, – все це сприяло занепаду і фактич. вилученню В. із системи гуманітар. наук в Україні.

Від 30-х – до поч. 90-х рр. 20 ст. укр. науковці, які досліджували окремі проблеми В., працювали здебільшого на межі суміжних дисциплін. Лише спорадично вони брали участь у міжнар. наук. форумах візантиністів, переважно у галузі мистецтвознавства. Від 2-ї пол. 20 ст. у США різні проблеми візант. літ-ри та історії досліджує проф. Гарвард. ун-ту, почес. президент Міжнар. асоц. візантиністів І. Шевченко, автор кн.: «Society and Intellectual Life in Late Byzantium» («Суспільство та інтелектуальне життя пізньої Візантії», 1981), «Ideology, Letters and Culture in the Byzantine world» («Ідеологія, література і культура у візантійському світі», 1982), «Byzantium and the Slavs in Letters and Culture» («Візантія і слов’яни в літературі й культурі», Кембрідж, 1991), «Ukraine between East and West: Essays on Cultural History to the Early Eighteenth Century» («Україна між Сходом і Заходом. Нариси з історії культури до поч. 18 ст.», Едмонтон; Торонто, 1996; укр. перекл. – Л., 2001). Широкі можливості для розвитку візант. студій в Україні з’явились тільки зі здобуттям незалежності. Від 1991 укр. наук. делегації регулярно беруть участь у роботі Міжнар. конгресів візантиністів. Візантинол. публікації, кількість яких в Україні за останнє десятиріччя значно зросла, від 1994 регулярно анотуються у бібліогр. додатку ж. «Byzantinische Zeitschrift». У Києві 1994 постановою Президії НАНУ створ. Укр. нац. ком-т візантиністів, 2002 – з ініціативи архієпископа Харківського і Полтавського УАПЦ Ігоря (Ісіченко Юрій Андрійович) – Укр. центр візантиністики і патрології. У деяких ВНЗах, зокрема Укр. катол. ун-ті (1995), Львів. ун-ті (1998), запроваджено спеціалізов. курси з вивчення візант. історії та культури. Укр. науковці проходять стажування на кафедрах В. провід. ун-тів світу, що закладає підґрунтя для подальшого розвитку цієї наук. дисципліни в Україні. Останнім часом в Україні пожвавилося вивчення тексту й музики візант. пам’яток (Ін-т літургіки Укр. катол. ун-ту), з’явились описи візант. рукописів (Є. Чернухін), праці про окремі типи пам’яток (О. Сирцова, Ю. Ясиновський, Н. Сиротинська).

Літ.: Кіржаєв С., Ульяновський В. Причинок до студій української орієнталістики 1920-х – 1930-х рр.: незнаний зб. «Україна і Схід» // Україна в минулому. К.; Л., 1993. Вип. 4; Черніков І. Про діяльність Комісії для вивчення історії Близького Сходу Всеукраїнської Академії Наук (1930–1933 рр.) // УІЖ. 1993. № 9; Ясіновський А. Іван Франко як візантиніст // Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин: Мат. Міжнар. наук. конф. (Львів, 25–27 вересня 1996). Л., 1998; Чередниченко А. Становлення візантологічних студій в Україні (1926–1930 рр.) // Мовні і концептуал. картини світу. Ч. 6, кн. 2. К., 2002; Лильо І. Візантиністичні студії: сучасний стан і проблеми // Укр. історіографія на зламі 20 і 21 ст.: Здобутки і проблеми. Л., 2004.

А. Ю. Ясиновський

Стаття оновлена: 2005