Візіопоезія - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Візіопоезія

ВІЗІОПОЕ́ЗІЯ (від лат. visualis – зоровий та поезія) – специфічне надвидове явище поетичної творчості, пов’язане, на відміну від більш давніх, поширених та усталених, не з діахронним, ритміко-акустичним, а з синхронним та симультанним сприйняттям писаного тексту. Останній має у В. оригін. графічно-зорову орг-цію і в такий спосіб потверджує притаманну всій поезії підвищену змістовність форми. Ін. назви: зорова, візуальна, конкретна поезія, поезомалярство. Елементи генези В. добачають і в антич., і в ін. давніх літ-рах, включно з літ-рою Давньої Русі, пов’язуючи саме явище із виникненням та розвитком писемності, котра якісно змінила спосіб фіксації, відтворення та сприйняття поезії, а також із візант. традицією пишної декорованості манускриптів, із написами на іконах, фресках, надгробках, спорудах та ужитк. предметах, із графіті тощо. Виникнення книгодрукування дало нові потужні імпульси для подальшого розвитку В.: з одного боку – нові суто тех. можливості, з другого – оскарження одноманітного й «механічного» вигляду текстів, набраних друкар. способом. Дослідники припускають, що пожвавлення у 17 ст. інтересу до «фігурних текстів» було реакцією на зниження рівня книжк. видань порівняно з манускриптами: друков. продукція неминуче уніфікувалася, втрачала тепло, вигадливість, унікальність. Притаманні добі бароко увага до форми, декоративність, ігрове начало зробили В. суттєвим компонентом барокової поезії, зокрема української. В епіграматич. поезії укр. бароко вирізняють окремі групи творів: вірші курйозні (за Д. Чижевським – «вірші-іграшки»), емблематичні вірші з їхнім подвійним візуально-поет. метафоризмом, паліндроми (або «раки літеральні»), акровірші, анаграми тощо. Фактично, доба бароко явила пік розвитку В. (твори, зокрема, І. Величковського, Л. Барановича, Л. Крщоновича, І. Щирського, С. Полоцького, М. Довгалевського та ін.), якого згодом вона вже не сягала. Наступні покоління, що культивували «розумну красу» або й взагалі утилітарну доцільність, виявилися не в змозі оцінити «ці барокові вправи з відтінком містицизму і присмаком елітарності» (А. Макаров «Світло українського бароко», К., 1994, с. 249): про них надовго забули. Але дискрет. характер цієї літ. традиції може трактуватися і як свідчення її маргінальності, і як вияв здатності до латентного виживання та спорадич. самовідновлення. Імовірно, що причина криється також у сутнісній «авангардності» В. як експерим. форми, належної до «екстремального наративу». Адже й властива В. «гібридність» є типово авангардист. рисою: способи презентації тексту дають зрозуміти, що зміст його не існує сам по собі, а в різний спосіб пов’язаний зі структурою, формою та метою представлення. У кожному разі саме цього прагнули і В. Каменський у футурист. зб. «Танго с коровами. Железобетонные поэмы» (1914), і Ґ. Аполлінер у зб. «Calligrammes» («Каліграми», Париж, 1918), і, трохи згодом, М. Семенко у своїй радше показовій, аніж успішній практиці «поезомалярства».

На хвилі естет. новацій європ. модернізму В. культивували, зокрема, франц. поети Ш. Бодлер, А. Рембо, С. Малларме та ін.: програмові засади символізму, футуризму, дадаїзму, сюрреалізму містили передумови для такого роду експериментів. Натомість у рад. літ-рі боротьба з формалізмом однозначно перекривала шлях таким творчим інтенціям. Здійснені укр. футуристами спроби «гри шрифтів», залучення малярства, фотографії, кіно, освоєння поетики колажу, реклами та афіші фактично були останніми на цьому шляху (зокрема А. Чужий ввів елементи В. у свій роман «Ведмідь полює за сонцем»). Попри те, що свої зб. «Кабле-поема за океан» (1920– 21) та «Моя мозаїка» (1922) М. Семенко ще включав у наступні видання («Кобзар», К., 1924; 1925; «Повна збірка творів», Х., 1929–31) – з проголошенням соцреалізму єдиним творчим методом не лише зникала можливість подібних експериментів, а й самі їхні автори ставали жертвами спершу брутал. критики, а далі й репресій. Лише в літ-рі для дітей В. іноді допускалася як власне гра, проте за таких обставин охочих скористатися можливістю було мало. Натомість у світовій поезії В. зберегла позиції; «конкретна» або «зорова» поезія претендує на статус літ. руху, для якого засадничими є особл. динаміка статич. тексту, відхід від традиц. поетики, поєднання різних семіотич. елементів, гри слів, кольору, а також символьна наповненість та знаковий характер зорових образів. Серед провідних дослідників цього явища – і укр. науковці з діаспори О. Ільницький, Я. Балан, М. Сорока. Два останні є водночас і продуцентами візіопоет. текстів; до представників цього виду творчості за межами України належать також З. Бережан, Б. Дедора, Л. Госейко.

З кін. 80-х рр. 20 ст. в Україні також спостерігається певне відродження В., засвідчене зб. «Око» М. Мірошниченка (1989), «Скрипка для Орфея» М. Луговика (1991), «Вишуки» В. Мельника (В., 1992) тощо. Слід також відзначити віртуозні переклади світових зразків В. О. Жупанського, О. Мокровольського, М. Мірошниченка, Всеволода Ткаченка.

Літ.: Cоntextualities: Contemporary Visual Poetry in Canada // Open Letter. A Canadian J. of Writing and Theory. 1999. № 6; Лучук Т. Рак літеральний – живущий стиль української поезії // 2-й міжнар. з’їзд україністів. Доповіді і повідомлення. Літературознавство. Л., 1993; Сорока М. Зорова поезія в сучасній українській літературі // СіЧ. 1994. № 4–5; Назаренко Т. Візуальна поезія Ярослава Балана в контексті часу й історії жанру // Всесвіт. 1995. № 1; Сорока М. Поезомалярство М. Семенка // СіЧ. 1997. № 11–12.

Е. С. Соловей

Стаття оновлена: 2005