Вікова психологія - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Вікова психологія

ВІКОВА́ ПСИХОЛО́ГІЯ – галузь психологічної науки, що вивчає закономірності розвитку людини на різних етапах її індивідуального життя. В. п. досліджує структурні зміни, які з’являються з віком у псих. діяльності людини, закономірності виникнення i розвитку псих. процесів та властивостей у дітей, підлітків, юнаків та дорослих; встановлює провідні умови і фактори розвитку та формування особистості; з’ясовує співвідношення природ. (спадковості, становлення організму тощо) i сусп. факторів, роль історично вироблених сусп-вом цінностей (мови, досягнень науки, техніки, мист-ва, сусп. норм поведінки тощо) у цьому процесі. До завдань В. п. належить вивчення рушійних сил індивід. розвитку людської психіки, закономірностей переходу від попередніх періодів до наступних, з’ясування iндивiд.-типол. відмінностей у псих. розвитку людей різного віку; встановлення факторів, що їх детермінують. Наукове вирішення цих питань має велике значення як для розроблення теор. проблем психології, так і для пед. практики. У самостійну галузь знань В. п. оформилась наприкінці 19 ст.; тривалий час коло наукових проблем, що входили до В. п., обмежувалося вивченням закономірностей псих. розвитку дитини, однак досягнення науки і сусп. потреби вимагали цілісного аналізу проблем становлення психіки в онтогенезі. Відповідно до цього у заг. структурі В. п. виділяють психологію дитячу, молодшого школяра, підлітка, ранньої юності, дорослої людини та геронтопсихологію. Сучасна В. п. розглядає вік як якісно своєрід. період фіз. та психол. розвитку, що характеризується рядом особливостей, сукупність яких визначає неповторність структури особистості людини на певному етапі її розвитку. Становлення людини як особистості передбачає діалектичну взаємодію двох відносно автоном., однак нерозривно взаємопов’яз. чинників розвитку – природ. i соц. Природна (органічна) основа задає передумови цього процесу, а визначальними факторами псих. розвитку виступає соц. середовище, планомірне, цілеспрям. навч. i виховання. Кожному віку притаманна своя специфічна соц. ситуація розвитку, що зумовлює типові вікові психол. особливості. Досягнувши певного віку, дитина, незалежно від особливостей її індивід. розвитку та рівня готовності, потрапляє у визначене сусп-вом становище i, тим самим, у систему об’єктив. умов, які i детермінують характер її життя та діяльності на даному етапі. Відповідати цим умовам для дитини життєво важливо, оскільки саме від цього залежить її емоційне благополуччя. Характер такого становища визначається, з одного боку, об’єктив. потребами сусп-ва, з іншого – існуючими у сусп-ві уявленнями про вікові можливості дитини та ідеал її розвитку. Конкретизується воно для кожного вікового етапу розвитку в особливих взаєминах з оточуючими людьми, в особливій провідній діяльності, у певній системі прав i обов’язків тощо.

Рушійними силами розвитку особистості є внутр. суперечності, які виникають у результаті складного шляху інтеріоризації зовн. суперечностей між особою та довкіллям і виражають притаманну людині заг. суперечність між тенденціями до інертності, стійкості та до зміни, руху. Як на основну суперечність, що закономірно виявляється на всіх вікових етапах i визначає розвиток особистості на кожному з них, Г. Костюк указує на розходження між потребами, цілями, прагненнями особистості та досягнутим рівнем освоєння засобів, необхід. для їх задоволення, причому процес оволодіння останніми здебільшого відстає від розвитку перших. Посилення цієї розбіжності викликає зміну провід. діяльності, в якій, передусім, і формуються необхідні для її подолання псих. новоутворення. Свідомість особистості, таким чином, розвивається внаслідок її власної опосередкованої взаєминами з ін. людьми діяльності з освоєння об’єктив. дійсності. Д. Ельконін вважав, що псих. розвиток протікає у формі оволодіння дитиною діяльностями двох типів: тими, у яких формується орієнтація в основних смислах людської діяльності та відбувається освоєння цілей, мотивів і норм взаємин між людьми (так, провід. діяльністю немовлят є безпосередньо-емоційне спілкування із дорослим, дошкільнят – рольова гра, підлітків – інтимно-особистісне спілкування), і тими, в яких засвоюються суспільно вироблені способи дій з предметами і еталони виділення в предметах тих чи інших сторін (провід. діяльністю дітей раннього віку є маніпулятивно-предметна діяльність, молодших школярів – учбова діяльність, раннього юнацького віку – учбово-професійна діяльність). Принциповим для В. п. є питання співвідношення навчання і розвитку особистості. Згідно з теорією Ж. Піаже, онтогенез психіки підпорядк. природному визріванню операцiональних структур, які, у свою чергу, формуються на основі предметно-життєвого досвіду дитини. Відповідно до зростання i ускладнення досвіду дитини з матеріальними діями відбувається інтеріоризація предметних дій (перетворення у розумові операції). Виходячи з цього, процес навч. має пристосовуватися до наявного, уже досягнутого рівня псих. розвитку дитини.

У працях вітчизн. психологів (П. Гальперін, В. Давидов, Д. Ельконін, Л. Занков, О. Запорожець, Г. Костюк, С. Максименко, О. Леонтьєв, А. Петровський, С. Рубінштейн та ін.) послідовно розробляється ін. підхід, основою якого є культурно-істор. концепція розвитку людської психіки Л. Виготського. Відповідно до сформульованого ним заг. генет. закону розвитку кожна псих. функція виникає спочатку в соц. плані, як реальні стосунки між людьми, i лише потім – у психол. Джерелом особистіс. розвитку дитини виступають форми соц. активності, що засвоюються нею і виявляються у взаємодії людей, у їх культурі, звичаях і традиціях, у системі виховання, ідеології та моралі. Саме вони утворюють потенціал майбут. особистіс. розвитку. Реалізується цей потенціал лише за певних умов: вчасного залучення дитини до системи соц. стосунків; наявності поряд з нею ін. особистостей, психологію яких вона зможе засвоїти і поведінку яких вона може наслідувати; застосування ефектив. методів виховання, які мають надати дитині все необхідне для її особистіс. розвитку. Провідну роль у формуванні особистості, таким чином, відіграє цілеспрям. орг-ція життя дитини. При цьому важливо, що вплив зовн. умов залежить від уже наявних потреб та мотивів діяльності дитини, від її ставлення до нових вимог та значущості для неї цих вимог, що, у свою чергу, визначається попереднім виховання та умовами життя. Спілкування і навч. як його найбільш систематизована форма та розвиток особистості діалектично взаємопов’язані. Добре організоване навч. зумовлює розвиток, викликаючи до життя псих. процеси, які без цього взагалі не можуть виникнути. У цілісному процесі розвитку дитини під час навч. можна виділити такі основні та взаємопов’язані аспекти: розвиток знань і способів діяльності; розвиток психол. механізмів використання освоєних способів; розвиток заг. властивостей особистості (спрямованості, психол. структури діяльності, свідомості та мислення). У той самий час навч. користується наслідками такого розвитку для досягнення нових цілей. Співробітниками лаб. психології навчання Ін-ту психології ім. Г. Костюка АПНУ під наук. кер-вом С. Максименка здійснено багаторічне комплексне дослідження проблеми навч. і розвитку учнів заг.-осв. шкіл, у ході якого експериментал. підтвердження отримала ідея про те, що розвиток вищих псих. функцій здійснюється завдяки опосередкуванню, тобто засвоєнню дитиною культур. засобів (знаків) в особливій формі активності – учбовій діяльності. Встановлено, що засобами, засвоєння яких забезпечує виникнення псих. новоутворень, можуть бути не лише теор. поняття, а й життєвий досвід, мовленнєве висловлювання, спільно-розподілена діяльність, учбове експериментування тощо.

Літ.: Вікова психологія. К., 1976; Костюк Г. С. Навчально-виховний процес і психічний розвиток особистості. К., 1989; Алексєєва М. І. Психологія ранньої юності. К., 1991; Вікова та педагогічна психологія: Навч. посіб. К., 2001; Савчин М. В., Василенко Л. П. Вікова психологія: Навч. посіб. Дрогобич, 2001; Максименко С. Д. Розвиток психіки в онтогенезі: В 2 т. К., 2002; Щотка О. П. Вікова психологія дорослої людини. Ніжин, 2002; Заброцький М. М. Вікова психологія. К., 2002.

С. Д. Максименко, М. М. Заброцький

Стаття оновлена: 2005