Вільне козацтво

ВІ́ЛЬНЕ КОЗА́ЦТВО — національні добровільні військово-міліційні формува­н­ня, які 1917–18 діяли в Україні та на Кубані. Перші загони В. к. виникли весною 1917 на Звенигородщині як протидія збільшовиченим загонам демобілізов. солдат і армій. дезертирів. Їх створювали за козац. звичаєм у ви­гляді територіал. само­оборони з вибор. старшиною. Особливого пошире­н­ня рух В. к. набув на Київщині, Чернігівщині, Полтавщині — землях, що раніше входили до складу Геть­манщини і на яких збереглися козац. звичаї і традиції, а також на Херсонщині та Волині. Ініціатором руху за утворе­н­ня В. к. був селянин с. Гусакове Звенигород. пов. Київ. губ. (нині Звенигород. р-ну Черкас. обл.) Н. Смоктій. У квітні 1917 від­бувся 1-й зʼїзд козацтва, на якому були вирішені деякі організац. пита­н­ня та обрано кошового отамана — С. Гризла. Зав­да­н­ня обʼ­єд­на­н­ня окремих козац. загонів у єдину заг.-укр. структуру було вирішено на Всеукр. зʼ­їзді В. к., що від­бувся 3(16)–7(20) жовтня 1917 у м. Чигирин (нині Черкас. обл.). 200 делегатів зʼ­їзду пред­ставляли 60 тис. вільних козаків України та Кубані. На ньому було обговорено і ухвалено статут В. к. та затверджено Ген. раду з 12-ти осіб, зокрема отаманом усього В. к. обрано генерала П. Скоропадського, ген. писарем — В. Кочубея, наказним отаманом — І. Полтавця-Остряницю, ген. суд­дею — М. Левицького, ген. хорунжими — І. Луценка, С. Гризла і О. Шаповала. Організац. осередком козацтва обрано м. Біла Церква, де була створена військ.-козац. школа та виходив часопис «Вільний Козак». Як міліційні під­роз­діли В. к. під­порядковувалося Секретарству внутр. справ УЦР, його гол. структур. одиницею були сотні, які створювалися у селах і містах у межах волості. Сотні обʼ­єд­нувалися у курені; курені (у межах повітів) — у полки; полки (у межах губерній) — у коші. Сотен­на старшина складалася з 5-ти осіб, кожна сотня мала свій прапор, канцелярію і бібліотеку. За статутом до В. к. при­ймали громадян України (крім колишніх працівників поліції), яким виповнилося 18 р. і які не були по­збавлені прав за вчинені злочини. Кер-во УЦР із за­стереже­н­ням по­ставилось до створе­н­ня В. к., оскільки козаки, всупереч про­грамі соціалізації і націоналізації землі Ген. Секретаріату, вимагали збереже­н­ня і захисту прав приват. власності на землю. Окрім того, отаманом було обрано великого земле­власника П. Скоропадського, соц.-екон. і політ. про­грама якого докорін­но від­різнялася від позицій УЦР. Хоча гол. зав­да­н­нями В. к. були боротьба із пограбува­н­ням, наси­л­лям і дезертирством та під­тримка порядку у державі, внаслідок від­сутності в УЦР власних ЗС під час більшов. на­ступу козаки встали на захист незалежності України, зокрема під час оборони Києва у січні 1918 від­значилися частини В. к., сформов. із робітників київ. заводів. Не­зважаючи на це, 5 квітня 1918 під тиском німців уряд УНР роз­пустив збройні загони В. к. Проте значна частина козаків уві­йшла до складу Армії УНР, ін. частина — склала ядро пов­стан.-селян. руху, що роз­горнувся в Україні 1918–22. УЦР не зуміла викори­стати стихій. прояв нац. патріотизму і сві­домості українців для роз­будови війська. Її помилки намагався виправити П. Скоропадський, який прагнув ввести В. к. у спектр держ. політики, оскільки соц.-політ., селян. і військ. доктрини геть­мана (а отже й офіц. позиція Української Держави) були тотожними з прагне­н­нями осн. маси козацтва, за винятком окремих анархізов. загонів. У червні 1918 П. Скоропадський у «Від­ручному листі Геть­мана всієї України до Міністра Військових Справ» оголосив про роз­пуск В. к. і всіх ін. козац. військ. організацій, натомість 10 серпня 1918 ухвалено «Закон про від­новле­н­ня Українського Козацтва». Від­повід­но до нього В. к. пере­творювалося в Укр. козацтво на чолі з геть­маном, яке повин­не було протидіяти поширен­ню більшовизму та на­ступу пророс. організацій і стати воєнізов. структурою укр. су­спільства, яка б (за тимчас. від­сутності регуляр. війська) забезпечила держ. без­пеку і незалежність України. На пере­шкоді цих планів стала нім.-австр. військ. влада, яка намагалася не допустити формува­н­ня укр. воєнізов. формувань у су­спільстві. Геть­ман вимушений був таємно виділяти кошти на організацію Укр. козацтва, яке так і не встигло пере­творитися на організов. сусп. верству через швидке паді­н­ня Геть­манату, втягне­н­ня України у війну і втрату нею державності.

Літ.: Бантиш-Каменський О. До історії козацького руху на Україні в 1917–1918 рр. Біла Церква, 1923; Дорошенко Д. Історія України 1917– 1923 рр. Т. 1. Уж., 1930; Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 — грудень 1918. К.; Філадельфія, 1995.

П. П. Гай-Нижник

Завантажити статтю