Вінниця

ВІ́ННИЦЯ — місто обласного значе­н­ня, адміністративний, економічний, культурний центр Він­ницької області, райцентр, один із старовин­них осередків Поді­л­ля. Знаходиться на берегах Пд. Бугу при впадін­ні в нього правої притоки Вишні та лівої — Він­нички, за 260 км від Києва. Залізнична ст., 3 автовокзали, аеропорт. Площа 68,7 км². Насел. 356 665 осіб (2001, складає 95,3 % до 1989): українців — 73 %, проживають також росіяни, білоруси, євреї, поляки та ін. Місто роз­ділене на 3 р-ни (Ленінський, Староміський, Замостянський). На берегах Пд. Бугу (до поч. 19 ст. — р. Бог) та його приток, що в межах тер. В. і приміс. зони, виявлено поселе­н­ня трипіл. культури, скіф. городища, поселе­н­ня черняхів. культури та осередки давньорус. епохи — початкові центри роз­селе­н­ня в регіоні посілого землеробства. Археол. знахідки в межах В. свідчать про існува­н­ня словʼян. поселе­н­ня та городища від часів першого роз­селе­н­ня (черняхів. культури) до часів Київської Русі. Згадува­н­ня В. у ві­домому Списку міст руських — у пн. новгород. пере­ліку «А се имена всем градом рускым далним и ближним» (до 1390), що описував фактичні контури Русі 11–13 ст., та сх.-словʼян. памʼятки археології 3–13 ст. в межах В. свідчать про вірогідність становле­н­ня міста внаслідок політ. діяльності княжих часів (суперництво Галиц., Київ. та Чернігівського столів за вплив на Бозький уділ, або «Болоховську землю») та еволюції давньорус. громади з оборон­но-госп. центром — м. Вєніца, або Вєніча. Після навали орд Батия формува­н­ня сталого отаман. центру В. роз­почалося бл. 1354 внаслідок перших антиордин. успіхів Брацлавщини під проводом Дмитра у спілці з угорцями та поляками (за хронікою М. Віл­лані). За історіо­граф. традицією, тривалий час першою писем. звісткою про В. вважали пові­домле­н­ня литов. літопису, за яким бл. 1363, після пере­моги на Синіх Водах військ під проводом Великого князя Ольгерда над татарами та їх союзниками, племін­ники Великого князя Юрій, Олександр, Федір та Костянтин Корятовичі одержали регіон і від­будували поділ. міста. За князюва­н­ня Корятовичів могли бути від­новлені фортифікації, але місто як соц.-екон. організм існувало напередодні; також литов. замок мав зʼявитися чи був укріплений після взя­т­тя Поді­л­ля Великим князем Вітовтом та посадже­н­ня старости у В. (1393). Остаточ. роз­рив сусід. від­носин краю з ординцями призвів до порубіж. становища В. У період 1400– 1569 В. за­знала понад 30 спустошливих нападів татар. Бл. 1510 староста брацлавський та вінн. князь К. Острозький збудував новий замок в ін. місці, на не­при­ступ. скелі (за археол. даними, у колиш. давньорус. осередку 13 ст.). 1541 насел. В. та Брацлава брало участь в анти­старостян. ви­ступі. Після Люблін. унії 1569 В. потрапила під владу Польщі. Під час спале­н­ня замку татарами 1580 загинули грамоти та права міщан В., що надавалися литов. урядом до Люблін. унії. Через непокору брацлав. козаків та міщан владі польс. короля 1598 до В. пере­носять столицю Брацлав. воєводства Речі Посполитої. Від поч. 17 ст. активізується будівництво установ влади, римо-катол. монастирів, торг.-ремісн. будов на прав­обереж. території — в «Новому місті», під захистом нової фортеці на штуч. о-ві Кемпа, на противагу лів­обереж. «Старому місту». 1610 засн. єзуїт. місію (згодом — колегіум), 1616 — православні монастир та колегіум. 1640 В. під­тверджено привілеї за Маґдебур. правом. На поч. Нац. революції у липні 1648 козац. загони на чолі з М. Кривоносом звільнили В. від польс. влади.

Ви­значальною подією в історії міста був роз­гром польс. війська 1651 козац. полками під проводом І. Богуна. У грудні 1653 місто від­відав Б. Хмельницький. У 1653–67 В. — полкове місто. За Андрусівським договором 1667 місто поверталося під владу Польщі. За Бучацьким мирним договором 1672 В. потрапила під владу Османської імперії, і лише за Карловицьким мирним договором 1699 Польща повернула собі контроль над містом. 1697 польс. сейм своєю по­становою скасував усі права руської (укр.) мови, 1699 ліквідував козацтво на Брацлавщині та Київщині. 1790 міщани В. одержали під­твердже­н­ня маґдебур. привілеїв. Протягом 18 ст. Він­нич­чина була базою гайдамац. руху. Від 1793 В. входить до складу Рос. імперії. 1793–97 — центр Брацлав. намісництва, від 1797 — повітове місто Поділ. губ. На поч. 1798 у місті за­проваджується «Городовое положение», за яким до міського товариства, з виборною заг. думою, уві­йшли всі мешканці незалежно від національності та реліг. приналежності, які мали нерухоме майно, члени цехів і гільдій. Міський магістрат мав обмежені функції, під­порядковувався губерн. владі. 1846 утвор. міську думу, яка отримала муніцип. функції магістрату. 1861 міські магістрати як станові суди для міщан ліквідовано. 1870 скасовано стан. принцип виборів до міської думи та за­проваджено майн. ценз. 1874 створ. виконав. орган — міську управу, яку при­значала Дума. На роз­виток В. кін. 19 — поч. 20 ст. вплинули плідна діяльність міського голови М. Оводова (1899–1917) та міського арх. Г. Артинова (1900–19). В роки укр. революції 1917–20 певний час В. була місцем пере­бува­н­ня уряду УНР (1919). В 1920–30-і рр. пере­бирає значе­н­ня адм. центру Поді­л­ля у Камʼянця-Подільського. Від 1923 В. — центр округу, від 1932 — ново­утвор. Вінн. обл. За часів нім.-фашист. окупації (19 липня 1941 — 19 березня 1944) діяли осередки під­піл. та партизан. боротьби. У липні 1943 нім. окупац. влада від­крила багатотис. похова­н­ня загиблих від рук чекістів 1937–38 (див. Він­ницька трагедія 1937–38). Міська рада 1993 повернула місту старовин. герб: затверджені великий та малий герби і хоругва. Пром. під­приємства: швейна ф-ка «Володарка», ф-ка худож. виробів «Він­ничанка», «Він­ницький інструментальний завод», «Вінн. екс­периментал.-мех. завод», «Вінн. завод трактор. агрегатів», «Вінн. олійно-жир. комбінат», «Вінн. завод авто­електрообладна­н­ня», «Вінн. завод “Кри­стал”», «Міськмолокозавод», кондитер. ф-ка та ін. У місті — 33 заг.-осв. школи, 46 дитсадків, 10 серед. спец. закладів, 3 муз. школи, 20 ДЮСШ, вечірня школа, тех. ліцей, 5 початк. спеціаліз. мистец. навч. закладів, Він­ницьке училище культури і мистецтв ім. М. Леонтовича, Він­ницький державний аграрний університет, Він­ницький національний медичний університет ім. М. Пирогова, Він­ницький національний технічний університет, Він­ницький фінансово-економічний університет, Він­ницький проект­ний ін­ститут, Вінн. НДІ ві­деотермінальної техніки; 21 б-ка, зокрема й Він­ницька обласна медична бібліотека, Він­ницька обласна універсальна наукова бібліотека, Палац мистецтв «Зоря», кіно-концертна зала «Райдуга», кінотеатр ім. М. Коцюбинського, Будинок офіцерів; Він­ницька обласна філармонія, Він­ницький академічний обласний музично-драматичний театр ім. М. Садовського, «Золотий ключик» Він­ницький обласний театр ляльок; Він­ницький обласний художній музей, Він­ницький обласний крає­знавчий музей, Він­ницький літературно-меморіальний музей М. Коцюбинського, Пирогова М. І. музей-садиба; центр. стадіон, парк культури і від­починку з полем для хокею на траві, атракціонами; 7 готелів, від­діл. 10-ти банків. Реліг. громади: 30 — УПЦ МП, 10 — УПЦ КП, 3 — УАПЦ, рос. православ. старообрядниц. церкви, 5 — РКЦ, УГКЦ, 5 — юдеїв, 8 — РУНВіри, 6 — євангел. християн-баптистів, 5 — християн віри євангельської, 4 — адвентистів сьомого дня. У В. роз­таш. центр громади РУНВіри. Виходить г. «Він­ницькі вісті». Серед памʼяток архітектури — комплекс «Мури» (споруди домініканського та єзуїтського монастирів 17– 19 ст.), Свято-Преображенський собор (1758), Свято-Миколаївська церква (1746), монастир капуцинів (1760, нині костел Пресвятої Діви Марії), водонапірна башта (1912, нині Музей памʼяті воїнів, загиблих у Афгані­стані), собор Різдва Богородиці (19 ст.). Встановлено памʼятники М. Коцюбинському, М. Пирогову, В. Стусу, Героям Рад. Союзу І. Бевзу та Л. Ратушній. У місті народилися академік НАНУ А. Шлепаков, чл.-кор. НАНУ Ю. Зозуля, чл.-кор. АН СРСР П. Рутберґ, чл.-кор. АМНУ Є. Педаченко, д-р істор. н., ректор (1987–98) Бердян. пед. ін­ституту Ю. Лизогуб, д-р мед. н., дир. бароцентру Одес. НДІ мор. медицини К. Осташков, ректор (1984–2002) Терноп. фінанс.-екон. ін­ституту, політ. діяч О. Устенко; дипломати В. Крижанівський та А. Орел, політ. діяч О. Зарубінський; бібліє­знавець, пере­кладач І. Хоменко, літературо­знавці, пере­кладачі О. Жовтіс, М. Коцюбинська, К. Хоменко, письмен­ники М. Коцюбинський, К. Калитко, В. Петльований, І. Федоров; художники Н. Альтман, А. Васкевич, А. Дутківська, М. Мігрін, А. Сорока; нар. арт. України С. Крупник, засл. арт. України М. Драк, Г. Чеботарьова, Наум та Семен Калиновські, І. Кучер, В. Прусс; спортс­мени С. Гаврилюк (дзюдо, вільна боротьба), П. Горлатов (рукопаш. бій), Ф. Ляховський (веслува­н­ня на байдарках і каное), Г. Маркушевська (гандбол), Є. Маслов (плава­н­ня), Р. Під­горний, С. Чернявський (обидва — велоспорт), гол. тренер Нац. збірної команди України зі спорт. акробатики Л. Голяк, гол. тренер Нац. Олімп. збірної команди з боксу Л. Лоївський; військовий діяч (генерал-майор) В. Гречанінов, Герой Радянського Союзу В. Шарапа та ін. У 1920-х рр. працював укр. громад. діяч, історик, дир. Вінн. філії Всенар. б-ки ВУАН В. Отамановський.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю