Віра

ВІ́РА У заг. значен­ні словом «В.» по­значать психіч. стан впевненості, на противагу сумніву, ваган­ню. У такому слововжитку реліг. В. роз­глядають як один з різновидів В. Стан вага­н­ня найвиразніше виявляється в напрузі, повʼяз. із вибором способів дії, поведінки і життя. Частина тієї певності, з якою ми діємо в нашому жит­тєвому середовищі, є наслідком нашого індивід. досвіду: певність, що речі є саме такими, а не інакшими, шляхом по­втор. дій пере­творилася в наші звички. Звичка не потребує В. як особливого ментал. стану: кожен з нас щоден­но здійснює без­ліч дій суто автоматично, і в таких випадках пита­н­ня про В. не по­стає. Тільки тоді, коли звичні якості природ. чи сусп. середовища змінюються, зʼявляється вага­н­ня, по­стає пита­н­ня вибору способів дії і поведінки (це більшою мірою стосується змін у сусп., ніж у природ. середовищах). Друге і важливіше джерело впевненості особи у правильності її дій, способів поведінки та життя є наслідком її соціалізації. У процесі вихова­н­ня особа засвоює певні стереотипи поведінки та цін­ніс. пере­кона­н­ня, морал. на­станови, спосіб світоро­зумі­н­ня і мисле­н­ня.

Різні ступені В. висловлюють з допомогою споріднених слів: «гадаю», «вважаю», «певний», «пере­конаний», «повністю довіряю», «вірогідний» чи «ймовірний» (напр., подія, яку можна перед­бачити з певним ступенем істин­ності). Ви­окремлюють такі контекс­ти викори­ста­н­ня терміна «В.»: а) у звʼязку зі зна­н­ням; б) у порівнян­ні та у звʼязку з ін. станами ментальності (не­впевненість, сумнів, вага­н­ня, упевненість, реліг. В.); в) у звʼязку з практ. дією і поведінкою; г) у метафізиці (метафіз. чи філос. В.). Перший з цих під­ходів до В. є предметом епістемолог. дослідж.; другий — психології та філософії духу; третій є важливим у теоріях практ. дій та у філософії цін­ностей; четвертий — у метафізиці, зокрема у звʼязку з нігілізмом. Роз­гляд В. під кутом зору зна­н­ня та пі­зна­н­ня започаткували античні філософи. Зна­н­ня до­зволяє діяти успішно, впевнено внаслідок того, що воно обʼєктивне, В. ж є субʼєктивною і може містити різного роду ілюзії. Ілюзія ж не може бути основою успіш. дії. Одначе ще Платон звернув увагу на звʼязок В. і зна­н­ня: їх категоричне проти­ставле­н­ня є помилковим, бо ж В. є необхід. складником зна­н­ня. У творі «Теетет» він проти­ставив звичайну В. («докса») знан­ню («епістеме») як правдивій В. — В., що ґрунтується на пі­знан­ні істини. Однак у будь-яких зна­н­нях щось при­ймається за очевидне (без пере­вірки), а тому «докса» є складником будь-яких знань.

У багатьох мовах значе­н­ня слова «знати» включає В. (суперечливими є твердже­н­ня на зразок такого: «Я знаю, що мій друг тепер удома, але не вірю, що це так»). Окрім того, у звич. мовах наявна симетричність між значе­н­ням слів «знати» і «вірити». Це виявляється у тому, що звичай. тричлен. поділу зна­н­ня на предметне (я знаю цю людину), зна­н­ня-умі­н­ня (я знаю, як це зробити) і пропозиційне (я знаю, що Київ роз­таш. на Дні­прі) від­повід­ають три найважливіші значе­н­ня слова «вірити»: я вірю (довіряю) цій людині; я впевнений, що можу це зробити; я пере­конаний, що це саме так. На противагу субʼєктив. стану упевненості, зна­н­ня має бути «обʼєктивним». Йдеться про під­стави для В., які роблять В. виправ­даною, об­ґрунтованою для ін. осіб. Цю ознаку знань називають заг. значущістю, або інтерсубʼєктивністю: об­ґрунтува­н­ня знань має бути прийнятним для інших — таким, що спонукає інших вірити у сказане (навіть, якщо перед тим вони були схильні вірити, що стан справ є інакшим).

На від­мін­ність між субʼєктив. В. і В., джерелом якої є зна­н­ня, звертав увагу І. Кант: він від­різняв «гадку» (нім. Meinung) від В. (нім. Glaube). Гадці бракує як субʼєктив., так і обʼєктив. певності; В. властива субʼєктивна певність, але бракує обʼєктив. під­став; знан­ню властиві як субʼєктивна, так і обʼєктивна певність. Зна­н­ня ви­значають як В. у певні факти, твердже­н­ня, системи тверджень, за умови, що існують надійні під­стави для такої В. Певність, яку забезпечує зна­н­ня, — наслідок того, що зна­н­ня — пере­вірена, об­ґрунтов. В. У міру того, як зна­н­ня (повсякден­не та наукове) є тільки вірогідним, ступінь нашої субʼєктив. В., яка ґрунтується на такому знан­ні, також набуває характеру вірогідності. Зро­зуміло, що пере­вірку не обовʼязково має здійснювати той, хто використовує зна­н­ня: кожен із нас щоден­но використовує інформацію, якій довіряє. Одначе деякі філософи вважають, що ви­значе­н­ня зна­н­ня як В., яка ґрунтується на надій. під­ставах, є надто суворим (див. Знання).

Другий важл. аспект про­блеми спів­від­ноше­н­ня В. і зна­н­ня повʼяз. із тим, як зна­н­ня функціюють у су­спільстві — як їх здобувають, зберігають, пере­дають, засвоюють. Це є предметом соціології зна­н­ня. Т. Кун у пр. «Структура наукових революцій» показав, що прийня­т­тя нової парадигми наук. дослідж. наштовхується на опір наук. ін­ституцій та спільнот: нові методи і теорії повин­ні боротися за своє ви­зна­н­ня, долаючи інерцію, повʼязану з В. у певні методи і теорії. У межах практ. філософії тема В. є важливою під кутом зору ви­вче­н­ня цін­ніс. пере­конань. Спосіб життя людей ви­значається системою цін­ностей, яка домінує у даному су­спільстві. В архаїч. і знач. мірою традиц. су­спільствах пита­н­ня вибору способів життя по­ставало перед окремою особою та всією спільнотою у винятк. ситуаціях, адже культуру з її системою цін­ностей спри­ймали як щось єдино можливе, «природне». У міру того, як способи життя почали під­давати крит. рефлексії, було виявлено їхню від­носність — залежність від тих світо­глядів (ідеологій), що їх містять різні культури, цивілізації, епохи. Сучасне ставле­н­ня до способів життя і поведінки характеризується високим ступенем рац. рефлексії: звідси актуальність особистого і сусп. самови­значе­н­ня — вибору способів особистого та колектив. життя. І все ж ро­зумове крит. обдумува­н­ня цін­ніс. пере­конань та ідеалів було б хибно ототожнювати з абсолютизацією наук. під­ходів, із сцієнтизмом та концепцією деідеологізації (див. Ідеологія). Люди не можуть жити поза будь-якою ідеологією, без будь-яких цін­ніс. пере­конань. Йдеться, отже, не про усуне­н­ня ролі В., цін­ніс. пере­конань з особистого чи сусп. життя, а про по­єд­на­н­ня ро­зуму і В. Роль ро­зуму полягає у тому, щоб під­давати сусп. та особисті цін­ності крит. рац. рефлексії.

Успішність будь-якої практ. дії ви­значається зна­н­ням засобів і способів дії, за допомогою яких у даній особи­стій чи сусп. ситуації особа чи колектив можуть досягти мети. У дії, успішність якої гарантована дотрима­н­ням від­повід. технологій, впевненість чи В. у досягне­н­ня бажаного результату ґрунтується на вивіреності цих технологій досві­дом ін. людей, які їх використовували. Одначе у багатьох видах діяльності, крім дотрима­н­ня певних технологій, важл. роль ві­ді­грають субʼєктивні чин­ники, зокрема В. Це важливо у громад. та політ. діяльності. В. політ. діяча у свої сили є необхід. перед­умовою його волі і сприяє В. в нього ін. осіб. І навпаки, В. людей у свого лідера наснажує його В. і волю. Але ступінь субʼєктив. В. є одним із вимірів в оцінці та самооцінці будь-якого діяча. В. потребує доповне­н­ня крит. оцінкою та самооцінкою стратегій під кутом зору тих цін­ніс. орієнтацій (ідеологій), які за ними стоять, та реал. досяжності цілей. Важливою є не сама по собі субʼєктивна В. у певні цін­нісні орієнтації та ідеали, а крит. ставле­н­ня до пропонов. стратегій, їх рац. оцінка під різними кутами зору.

Про­блема метафіз. чи філос. В. повʼяз. із тим, що філос. зна­н­ня (філос. раціональність) не є цін­нісно нейтральним. Наслідком наук. пі­зна­н­ня є засоби, які з однаковим успіхом можна використовувати для досягне­н­ня як добрих, так і злих цілей. Навіть якщо вважати, що наук. зна­н­ня не є цін­нісно нейтральними і що вищою цін­ністю наук. пі­зна­н­ня є влада над пі­знаним обʼєктом, то саме по собі наук. пі­зна­н­ня не від­повід­ає на пита­н­ня, для чого має бути викори­стана така влада. Тим часом філос. пі­зна­н­ня спрямов. на пошук від­повіді на пита­н­ня, як повин­на жити людина. У серед­земноєвроп. філос. традиції це пита­н­ня повʼязують з імʼям Сократа. Філос. про­блема істини-цін­ності полягає в тому, що з опису реальності не можна вивести твердже­н­ня про те, якою ця реальність повин­на бути. Навіть дослідж. того, що люди фактично цінують, не від­повід­ає на пита­н­ня, що вони повин­ні цінувати. Завжди були філософи, які наполягали на тому, що філос. істина не є цін­нісно нейтральною, і що з її ви­зна­н­ня слідує певний спосіб життя. Це стосується не лише реліг. філософії. Із філос. напрямів 20 ст. таке ро­зумі­н­ня філос. істини найвиразніше наголошено в екзистенціалізмі, перед­усім К. Ясперсом, який не тільки спопуляризував сам термін «філос. В.», а за­пропонував низку аргументів, покликаних від­вернути субʼєктивізм і догматизм філос. В. На противагу Ж.-П. Сартру, в якого ви­зна­н­ня цін­ності та обовʼязку, повʼязаного з нею, є наслідком субʼєктив. акту особи (вибір, що здійснюється на рівні екзистенції), К. Ясперс вважає, що природу філос. В. не можна зʼясувати шляхом проти­ставле­н­ня субʼєкта обʼєкту. Філос. В. є наслідком того, що субʼєкт ви­знає обʼєктивність цін­ності внаслідок того, що ця обʼєктивність стає внутрішньою: «заклик», що її містить в собі цін­ність, стає складником екзистенції особи. Разом з тим, на думку К. Ясперса, В., як складник екзистенції, виводить сві­домість поза межі екзистенції, оскільки вказує на свої транс­цендентні джерела. В укр. філософії П. Юркевич, ґрунтуючись на традиції «філософії серця», вважав В. серцевиною філос. мисле­н­ня. Про­блема В. як складника філос. мисле­н­ня набула гостроти у 20 ст. у звʼязку зі спробами зна­йти протидію нігілізму.

Про­блема змін в успадков. системі сусп. цін­ностей стала центральною у звʼязку з утворе­н­ням незалеж. Української Держави, процесами модернізації та демократизації. Йдеться про необхідність від­мови від деяких успадкованих цін­ніс. пере­конань та ставлень, які знаходяться поза крит. усві­домле­н­ням. Вони зберігаються у мас. сві­домості інерційно, у ви­гляді упереджень і мають явні ознаки без­дум. В. Поширеним способом вижива­н­ня цих стереотипів є їхнє вижива­н­ня шляхом певних модифікацій. Зневіра у засадничі цін­ності — національно-культурні, правові, політичні є осн. джерелом нац., правового та політ. нігілізму. Внаслідок широкомас­штаб. корупції в період «кучмізму» поширилася зневіра людей у свою здатність контролювати владу, використовуючи механізми пред­ставниц. та прямої демократії. У цьому від­ношен­ні події, на­звані «Помаранч. революцією», можна оцінювати як пере­ломні у становлен­ні громадян. сві­домості. Але тільки успішність на­ступ. пере­творень здатні зміцнити цю В.

Особливим різновидом В. є реліг. В. (див. Релігія).

Літ.: N. Malcolm. Knowledge and Belief // Mind. 1952. № 4; Gettier, L. Edmund. Is Justified True Belief Knowledge? // Analysis. 1963. № 23; Серль Дж. Природа интенцинальных со­стояний // Философия, логика, язык / Пер. с англ. Москва, 1987; Ясперс К. Философская вера // Смысл и на­значение истории / Пер. с нем. Москва, 1991; Лютий Т. Нігілізм: Анатомія ніщо. К., 2002.

В. С. Лісовий

Завантажити статтю