Вірменія, Республіка Вірменія - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Вірменія, Республіка Вірменія

ВІРМЕ́НІЯ, Республіка Вірменія – держава у Західній Азії, на Південному Кавказі. Межує на Пн. з Грузією, на Сх. – з Азербайджаном, на Зх. – з Туреччиною, на Пд. – з Іраном та АР Нахічеван. Пл. 29,8 тис. км2. Насел. 3,2 млн осіб (2004): вірмен – 93,3 %, курдів – 1,6 %, росіян – 1,6 %, проживають також українці, ассирійці, греки. Держ. мова – вірменська. Вірмени переважно належать до Вірм. апостол. церкви з центром у м. Ечміадзин, яку очолює патріарх. Столиця – Єреван (1,2 млн мешканців, 1999). Найбільші міста: Ґюмрі (211 тис.), Ванадзор (172 тис.). Держ. устрій – республіка. Глава держави – президент (нині цю посаду обіймає Р. Кочарян). Законодавча влада – Нац. збори (однопалат. парламент, 131 депутат). Осн. політ. партії: Вірм. нац. федерація «Дашнакцутюн», КП В., С.-д. партія «Дзвін», Об’єдн. за самовизначення (християнофіли), Вірм. заг.-нац. рух, Респ. партія В., Нар. партія В., партія «Країна права», Нац.-демократ. союз. В. – чл. ООН, Ради Європи, ОБСЄ, СНД, ЮНЕСКО. Грошова одиниця – драм.

Тер. В. засел. з часів раннього палеоліту. Наприкінці 3 тис. до н. е. і в 1-й пол. 2 тис. до н. е. виникли давні вірм. племена та племінні союзи, на основі яких згодом сформувалися ранні держ. утворення. Ассирій. клинописи 12–11 ст. до н. е. згадують їх під узагальненою назвою «Країна Наїрі». У 9 ст. до н. е. на тер. Вірм. нагір’я виникає держава Урарту з адм. центрами Тушпа, Еребуні (Єреван). Наприкінці 2 – на поч. 1 тис. до н. е. в основному завершився процес формування вірм. народності. Вже в 520 до н. е. в Бехістунському тримовному написі перського царя Дарія І у перському та еламському варіантах Урарту згадується як країна Арміна, що може свідчити про безперервність державотвор. традиції вірм. народу, успадкованої ним від урартійців. Бл. 2-х ст. В. входила спочатку до складу Мідії, а згодом – до перської Держави ахеменідів. 331 до н. е. після перемоги Александра Македонського над персами більша частина В. зі столицею Армавір відновила свою незалежність. За царювання Арташеса I (189– 160 рр. до н. е.) відбувається об’єднання вірм. земель, завершується формування вірм. мови та остаточне етнічне оформлення вірм. народу. Була засн. нова столиця Арташат, яку Плутарх назвав «Вірменським Карфагеном». Цар Тиґран ІІ Великий (95–55 рр. до н. е.) перетворив В. в одну з наймогутніших тогочас. держав, яка охоплювала значну частину Передньої Азії, від Каспійського моря до Середземного і від р. Кура до Месопотамії. У В. значного розвитку набули торгівля, землеробство, ремісництво. Завдяки зносинам з Грецією та Римом культура В. значною мірою була еллінською, зокрема й пантеон вірм. богів, які ототожнювалися із схожими за функціями грец. та римськими божествами. Від 1-го ст. н. е. В. була втягнута в протиборство між Римом і Парфянським царством. На зміну Арташесидам приходить династія Аршакидів, засновник якої цар Трдат І 65 прийняв у Римі з рук імператора Нерона царський вінець. 301 В. першою запровадила християнство як держ. релігію. 387 В. була поділена між сасанідською Персією та Візантією та надовго втратила свою державність. Країна розпалася на окремі князівства, яких наприкінці 7 ст. налічувалося бл. 50. Збереженню нац. ідентичності та розвитку літ-ри, історіографії, філософії сприяло створення нац. церкви та винайдення Месропом Маштоцем 405 вірм. письмен. У 5–6 ст. прокотилися визв. повстання, найбільші з яких очолювали князі Вардан (450–451) та Ваган (481–484) Маміконяни. В серед. 7 ст. В. завоювали араби, проти яких також неодноразово вибухали повстання, де особливо проявили себе князі з династії Баґратидів. 885 Ашот Баґратид прийняв титул царя та відновив державність В. Своєї могутності царство Баґратидів досягло за часів правління Ґаґіка І (989–1020), зусиллями якого засновуються школи, лікарні, завершується спорудження знаменитого кафедрал. собору в тодіш. столиці Ані. Внаслідок феод. чвар, тиску Візантії, навали турків-сельджуків в серед. 11 ст. царство Баґратидів занепадає. Політ., екон. та культурне життя вірм. народу поступово переходить до Кілікій. вірм. царства (1080–1375), яке знаходилося в пн.-сх. частині Середземномор. узбережжя. Захоплення Пд. Кавказу татаро-монголами, навала орд Тимура спричинили переселення вірмен до Зх. Європи, Індії, Криму, Київ. Русі. В 16–18 ст. В. стає ареною боротьби між осман. Туреччиною та Іраном. 1639 Зх. В. відійшла до Туреччини, Сх. В. – до Ірану. 1722–28 відбулося повстання, яке очолив князь Давид-бек. Нац.-визв. ідеї поширювали вірм. громад. діячі І. Орі, Ґ. Емін, Ш. Шагамірян. 1717 розгорнула просвітницьку діяльність вірм. катол. конгрегація мхітаристів, яка була засн. у Венеції. Від 19 ст. Пд. Кавказ опиняється в зоні політ. інтересів Рос. імперії. У результаті рос.-іран. 1826–28 та рос.-турец. 1878–79 воєн Сх. і частина Зх. В. відійшли до Росії. У відповідь на спроби вірмен забезпечити свої нац. права, турец. влада вдалася до політики геноциду. Протягом 1894–96 загинуло 300 тис. вірмен. Під час 1-ї світ. війни за розпорядженням турец. уряду в Зх. В. було знищено 1,5 млн вірмен та понад 600 тис. депортовано до пустель Сирії та Месопотамії. Внаслідок розпаду Рос. імперії та більшов. жовтневого перевороту в листопаді 1917 виник Закавказ. комісаріат, а в лютому 1918 Закавказ. сейм, який перебрав на себе владні повноваження в Азербайджані, Сх. В. та Грузії. 28 травня 1918 було відновлено державність вірм. народу і проголошено незалежну демократ. Респ. В. 29 листопада 1920 більшов. Росія встановила у В. рад. владу. 1922 спільно з Азербайджаном та Грузією В. увійшла до складу Закавказ. РФСР. Від 1936 – у складі СРСР як союзна респ. 21 вересня 1991 В. проголосила назалежність.

В. – гірська країна зі складним, дуже розчлен. рельєфом. Бл. 90 % її тер. лежить на вис. понад 1 тис. м над р. м. На Пн. і Пн. Сх. проходять численні хребти Малого Кавказу – Сомхетський, Базумський, Ґуґарац, Шахдагський та ін., на Пд. від них – Вірм. нагір’я (в межах В. – пн.-сх. його частина) – Джавахетський, Ґегамський, Варденіський, Занґезурський хребти. Найвища точка В. – масив Араґац (4090 м над р. м.). Між гірськими хребтами – Памбакська й Ширакська долини, Севанська улоговина. В межах В. знаходиться лівобережна частина Середньоараксин. міжгір. западини, її пн.-зх. частина називається Араратською рівниною. Клімат В. відзначається різноманітністю в залежності від рельєфу. На рівнинах і в передгір’ях клімат сухий континентал. (пересічна т-ра липня +24 °С, січня –5 °С), в середньогір’ї – помірний (пересічна т-ра липня–серпня +18 °С, січня – від –2 °С до –8 °С), у високогір’ї – холодний (пересічна т-ра липня від +10 °С до +15 °С, січня – від –9 °С до –14 °С), на крайньому Пд. Сх. і Пн. Сх. – сухий субтропічний. Середньорічна кількість опадів складає від 200–300 мм на Арарат. рівнині до 800 мм у горах. Ріки В. належать до бас. Араксу (Ахурян, Касах, Граздан, Азат, Арпа, Воротан та ін.) і Кури (Дебет, Аґстев, Тавуш та ін.). У В. знаходиться найбільше озеро Кавказу – Севан (пл. 1032 км2, глиб. бл. 58,7 м, лежить на вис. 1897,05 м над р. м.). Ґрунт. покрив В. має виражену вертикал. зональність. Бурі, здебільшого карбонатні, ґрунти пошир. на Арарат. рівнині та на прилеглій до неї місцевості (на вис. 800– 1300 м над р. м.), гірсько-каштанові переважають в сухому гірсько-степовому поясі (в пд. р-нах на вис. від 1300 до 1700 м над р. м. і в пн.-сх. – від 400 до 800 м над р. м.), гірські чорноземи покривають значні площі майже всіх високогір. плато Вірм. нагір’я (1450–2400 м над р. м.), гірсько-лукові ґрунти покривають гірські схили (на вис. 1700–3500 м над р. м.) в субальпій. та альпій. зонах. Рослинність В. різноманітна за своїм видовим складом (бл. 3200 видів). На Арарат. рівнині, Ширак. плато окремими ділянками трапляється напівпустел. полинова й пустельна, в гірсько-степовому поясі – ковилова й типчакова рослинність. На кам’янистих схилах – колючі чагарники. Ліси (бук, дуб, граб) покривають бл. 10 % території (в основному в пн.-сх. та пд.-сх. р-нах). Осн. лісоутворювальні породи: платан, тис ягідний, горіх волоський, кизил, глід, алича, мушмула, малина, ожина. Гірські схили вкриває субальпій. та альпій. рослиннісь. У В. налічується понад 450 видів хребетних, бл. 10 тис. видів комах. В очеретах на берегах річок водяться дикий кабан, очеретяний кіт, шакал, в степах і на плоскогір’ях – гризуни, в горах – безоарова коза, муфлон, леопард, у лісах – косуля, дикий кабан, сирійський ведмідь, білка. У засушливих р-нах зустрічаються ящірки, отруйні змії, зокрема ґюрза та ін. рептилії. У річках та озерах водяться форель-ішхан, кармрахайт, сіґ. На тер. В. розташ. Хосровський та Диліжанський заповідники.

ВВП складає 2,86 млрд дол. США (2003), ВВП на душу населення – 800 дол. США (2003). Осн. види пром-сті: видобуток мідної руди, електротех., хім., легка, харч. та виноробство. 1995 запрацювала знову атомна станція, яка була зупинена після землетрусу. Частину виробленої електроенергії В. експортує до сусід. країн. С. госп-во спеціалізується на вирощуванні винограду, фруктів, овочів, тютюну, зернових; розведенні овець, великої рогатої худоби, свиней, птиці. На розвиток усіх галузей економіки вплинула майже 6-річна війна у Нагірному Карабасі. Торг.-екон. співроб-во В. з Україною регулюється міжуряд. угодами про вільну торгівлю, про вироб. кооперацію та про запобігання подвій. оподаткування.

Культура В. має давні традиції, а її літ-ра є однією з найдавніших у світі (збереглися рукописи поч. 5 ст.). Вершиною вірм. нар. творчості є героїч. епос «Давит Сасунський». Епоха вірм. Відродження пов’язана з творчістю видат. письменників 11–13 ст. Григора Нарекаці, Нерсеса Шноргалі, Мхітара Ґоша, Фріка, Вардана Айґекці. Світські мотиви поширені у вірм. середньовіч. ліриці 16–17 ст. К. Єрзинкаці, Говганнеса Тлкуранці, Мкртича Нагаша, Григора Ахтамарці та Нагапета Кучака. Заг. визнання здобула творчість поета-ашуга Саят-Нова (18 ст.). Засн. нової вірм. літ-ри став просвітитель Х. Абовян (поч. 19 ст.). Вагома роль у становленні вірм. літ-ри належить М. Налбандяну, П. Прошяну, Г. Агаяну, Раффі, зачинателям вірм. сучас. драматургії Ґ. Сундукяну та А. Пароняну, представникам критич. реалізму Ширванзаде, Нар-Досу, Мурацану, Є. Отяну та ін. Подальший розвиток вірм. літ-ри знаменувала творчість Г. Туманяна, Ісагакяна, В. Теряна, зх.-вірм. письменників М. Мецаренца, Д. Варужана, А. Сіаманто, Ґ. Зограба та ін. Творчими пошуками познач. доробок одного з найвидатніших вірм. поетів Є. Чаренца. Помітним явищем стала творчість А. Бакунца, С. Зоряна, Д. Демірчяна, Ґ. Магарі, Г. Шираза, Сільви Капутікян, П. Севака, Ґ. Еміна, Г. Сагяна, В. Давтяна. Новий етап розвитку вірм. літ-ри пов’язаний з іменами Г. Матевосяна, А. Айвазяна, М. Ґалшояна, З. Халафяна, Р. Говсепяна, Р. Давояна, Л. Хечояна та ін. Глибокі традиції має вірм. культура. В середні віки набула розквіту книжкова мініатюра Т. Росліна, С. Піцака. Серед чільних представників вірм. живопису у різні часи були Г. Говнатанян, Ґ. Башінджагян, І. Айвазовський, В. Суренянц, Є. Тадевосян, Ф. Терлемезян, М. Сарян, Г. Коджоян, Є. Кочар, М. Аветісян та ін. Першу вірм. оперу «Аршак ІІ» створив 1862 Т. Чухаджян. Багато зробили для становлення вірм. музики Х. Кара-Мурза, Комітас, М. Екмалян, А. Тиґранян, О. Спендіарян. Світ. слави своєю творчістю зажив А. Хачатурян. Серед визнач. сучас. композиторів – А. Бабаджанян, Е. Оганесян, Е. Мірзоян, Т. Мансурян. Високою майстерністю відзначалося вокал. мист-во – А. Данієлян, Т. Сазандарян, Ґ. Ґаспарян, П. Лисиціана, З. Долуханової, піаністів – Ю. Гайрапетяна, С. Навасардян, діячів театру та кіно – Г. Нерсесяна, В. Папазяна, В. Аджемяна, В. Вардересян, М. Мкртчяна, С. Сарксяна, Г. Бекназаряна, Ф. Довлатяна, Г. Маляна, А. Пелешяна та ін. У В. діють 15 театрів, серед яких Театр опери та балету ім. О. Спендіаряна, Нац. академ. театр ім. Ґ. Сундукяна, Єреван. драм. театр ім. Г. Капланяна. На тер. В. розкопані руїни міст-фортець епохи Урарту (6–9 ст. до н. е.): Тейшебаїні та Еребуні; від антич. часів збереглися залишки міст Арташата, Тіґранакерта, храму Ґарні (1 ст. н. е.). З християн. пам’яток привертають увагу кафедрал. собор в Ечмиадзині (5 ст.), церкви св. Грипсіме та св. Ґаяне (обидві – 7 ст.), монастирі Татев (9–10 ст.), Санагін (10–13 ст.), Ґегард (12– 13 ст.) та ін. Архіт. пам’ятки: Будинок уряду, Театр опери та балету (арх. О. Таманян), корпуси вин-тресту «Арарат» (арх. Р. Ісраєлян), сховище давніх рукописів «Матенадаран» (арх. М. Григорян), спорт. концерт. комплекс ім. К. Демірчяна (арх. А. Тарханян, С. Хачикян та ін.), споруда Єреван. кафедрал. собору (арх. С. Кюркчян) тощо. Станом на 1998 у В. налічувалось 1181 б-ка, 98 музеїв, 16 держ. та 88 приват. ВНЗів, 1409 заг.-осв. шкіл, 60 спеціаліз. серед. шкіл та 25 коледжів. Функціонують Амер. та Рос. ун-ти В. Працює АН та кіностудія «Вірменфільм». Створ. 3 галуз. академії (інж., с.-г., мед.).

18 грудня 1991 В. визнала незалежність України, 25 грудня 1991 були встановлені дипломат. відносини. Під час візитів президентів України у В. (1996, 2002) і В. в Україну (1997, 2000) закладено значну нормат.-правову базу двосторон. договорів і угод політ., екон., соц. та культур. характеру. 14 травня 1996 підписано Договір про дружбу та співроб-во між Україною і Респ. В., який закріплює друж. характер взаємовідносин між двома державами. Обидві країни активно взаємодіють у реалізації трансрегіонал. транспорт. та енергет. проектів ІНОҐЕЙТ та ТРАСЕКА. Найважливішими статтями укр. експорту у В. є продукція фармацевт. і хім. пром-сті (пневмат. шини), АПК (зерно, крупи, комбікорми, кондитер. вироби), чорної металургії, машинобудування. В. поставляє в Україну товари хім. пром-сті (синтет. каучук, кислоти), АПК (коньячні вироби, рослини, насіння, томати), машинобудування (пульти, панелі, двигуни та генератори). За даними Федерації українців В., у ній нараховується бл. 3 тис. українців (згідно з офіц. статистикою 2001 – 1633 особи), переважно жінки, які приїхали до В. за розподілом після закінчення навч. закладів в рад. часи або вийшли заміж за вірменів, які служили в рад. армії на тер. України. Більшість українців мешкає у містах Єреван, Ванадзор, Ґюмрі. У В. діють 2 громад. об’єдн. українців – Федерація українців В. (ФУВ, голова – Р. Явір) та Союз українців (голова – О. Пархоменко). ФУВ має регіонал. відділ. в містах Ванадзор, Ґюмрі, Граздан, Іджеван, Севан, при Федерації діє хор «Дніпро», дит. ансамбль «Дзвіночок», вокал. ансамбль «Вербиченька», видається щомісячник «Дніпро – Славутич» укр. та вірм. мовами. 2001 у Єревані відкрита філія Терноп. академії нар. госп-ва.

Вірм.-укр. контакти мають давнє коріння. В «Історії країни агванів» вірм. істориків М. Каганкатваці та М. Дасхуранці описується взяття 944 агванського (албан.) м. Партава тритисячною дружиною київ. князя Ігоря. Взаємозв’язкам сприяла поява вірмен на укр. землях унаслідок спустошливих нападів на В. сусід. держав. Згідно з писем. джерелами, уже в 11 ст. вірм. поселення існувало в Кафі (Феодосія), на поч. 12 ст. – в Києві. Протягом 13–18 ст. виникли колонії у Львові, Кам’янці-Подільському, Луцьку та ін. містах, де вірм. поселенці займалися ремеслами та торгівлею, мали власне самоврядування, школи вищого типу, зокрема львів. вірм. колегію (від 1701 – вірм.-укр. колегія), культ. споруди, які відзначаються високим архіт. рівнем, вели літописи. У 16 ст. у Львові виникає вірм. книгодрукування. У серед. 19 ст. на Лорій. плато В. було засн. укр. с. Миколаївка з 26-ти козац. родин, які приїхали з Полтавщини та Чернігівщини. У 2-й пол. 19 ст. започатковуються вірм.-укр. літ. та культурні зв’язки. Є версія, що, перебуваючи у Вільно, Т. Шевченко брав уроки живопису у вірм. художника, проф. Вільнюс. ун-ту Я. Рустемаса. 1879 вірм. часопис «Базмавеп» вмістив статтю про Т. Шевченка та переклади його віршів. Вірм. літ-ру та фольклор вивчав укр. письменник О. Навроцький, який певний час жив у В. П. Грабовський здійснив перші переклади укр. мовою поезій Р. Патканяна, Г. Туманяна та ін. Перекладав з оригіналу твори вірм. поетів П. Тичина. Серед перекладачів вірм. літ-ри – М. Бажан, М. Рильський, Л. Первомайський та ін. Неодноразово виходили у В. окремими книжками вірші Т. Шевченка в перекладах Ґ. Саряна, Сільви Капутікян, Л. Міріджаняна та ін., твори Г. Сковороди, Лесі Українки, В. Земляка, Григора Тютюнника, В. Близнеця, П. Загребельного, І. Драча, антологія «Древо життя», збірники укр. поезії та прози. Часопис «Ґарун» присвятив свій номер новіт. укр. літ-рі (№ 4, 1999). Укр. мовою відтворено епос «Давит Сасунці» (укр. перекл. В. Кочевського – «Давит Сасунський»), «Книга трагедії» Ґ. Нарекаці (перекл. М. Нестерчука), антології давньої та сучас. вірм. поезії. Творчості С. Зоряна присвятив своє дослідж. І. Дзюба. За визнач. внесок у розвиток вірм.-укр. літ. зв’язків орденом княгині Ольги нагороджено Сільву Капутікян. На ниві вірм.-укр. худож. перекладу успішно працюють В. Кочевський, М. Нестерчук, Л. Задорожна, Р. Карагезян, О. Божко, А. Мовсесян. Класич. дослідж. творчості Т. Шевченка стала праця «Тарас Шевченко» М. Шагінян (укр. видання – 1970). Етапною в царині укр.-вірм. зв’язків стала монографія видат. дослідниці Седи Амірян «Армяно-украинские литературные связи» (1972). Укр. літ-рі присвятили у друк. пресі публікації Г. Салахян, Г. Говнан, Л. Міріджанян, Г. Татосян. Укр.-вірм. істор. зв’язки глибоко досліджували Я. Дашкевич, В. Грабовецький, В. Григорян та ін.

Літ.: Дашкевич Я. Армянские колонии на Украине в источниках и литературе XV–XIX веков. Ереван, 1962; Амирян С. Армянско-украинские литературные связи. Ереван, 1971; Григорян В. История армянских колоний Украины и Польши. Ереван, 1980; Кочевський В. Глибинний передзвін. К., 1983; Дашкевич Я. Вірменія і Україна. Л.; Нью-Йорк, 2001; Задорожна Л. Українсько-вірменські літературні взаємини. Парадигма розвитку. К., 2004.

О. І. Божко

Стаття оновлена: 2005