Вірменія, Республіка Вірменія

ВІРМЕ́НІЯ, Республіка Вірменія  — держава у Західній Азії, на Пів­ден­ному Кавказі. Межує на Пн. з Грузією, на Сх. — з Азербайджаном, на Зх. — з Туреч­чиною, на Пд. — з Іраном та АР Нахічеван. Площа 29,8 тис. км². Насел. 3,2 млн осіб (2004): вірмен — 93,3 %, курдів — 1,6 %, росіян — 1,6 %, проживають також українці, ас­сирійці, греки. Держ. мова — вірменська. Вірмени пере­важно належать до Вірм. апостол. церкви з центром у м. Ечміадзин, яку очолює патріарх. Столиця — Єреван (1,2 млн мешканців, 1999). Найбільші міста: Ґюмрі (211 тис.), Ванадзор (172 тис.). Держ. устрій — республіка. Глава держави — президент (нині цю посаду обі­ймає Р. Кочарян). Законодавча влада — Нац. збори (однопалат. парламент, 131 депутат). Осн. політ. партії: Вірм. нац. федерація «Дашнакцутюн», КП В., С.-д. партія «Дзвін», Обʼ­єдн. за самови­значе­н­ня (християнофіли), Вірм. заг.-нац. рух, Респ. партія В., Нар. партія В., партія «Країна права», Нац.-демократ. союз. В. — чл. ООН, Ради Європи, ОБСЄ, СНД, ЮНЕСКО. Грошова одиниця — драм.

Тер. В. засел. з часів ран­нього палеоліту. На­прикінці 3 тис. до н. е. і в 1-й пол. 2 тис. до н. е. виникли давні вірм. племена та племін­ні союзи, на основі яких згодом сформувалися ранні держ. утворе­н­ня. Ас­сирій. клинописи 12–11 ст. до н. е. згадують їх під узагальненою на­звою «Країна Наїрі». У 9 ст. до н. е. на тер. Вірм. нагірʼя виникає держава Урарту з адм. центрами Тушпа, Еребуні (Єреван). На­прикінці 2 — на поч. 1 тис. до н. е. в основному завершився процес формува­н­ня вірм. народності. Вже в 520 до н. е. в Бехістунському тримовному написі перського царя Дарія І у перському та еламському варіантах Урарту згадується як країна Арміна, що може свідчити про без­перервність державотвор. традиції вірм. народу, успадкованої ним від урартійців. Бл. 2-х ст. В. входила спочатку до складу Мідії, а згодом — до перської Держави ахеменідів. 331 до н. е. після пере­моги Александра Македонського над персами більша частина В. зі столицею Армавір від­новила свою незалежність. За царюва­н­ня Арташеса I (189– 160 рр. до н. е.) від­бувається обʼ­єд­на­н­ня вірм. земель, завершується формува­н­ня вірм. мови та остаточне етнічне оформле­н­ня вірм. народу. Була засн. нова столиця Арташат, яку Плутарх на­звав «Вірменським Карфагеном». Цар Тиґран ІІ Великий (95–55 рр. до н. е.) пере­творив В. в одну з наймогутніших тогочас. держав, яка охоплювала значну частину Пере­дньої Азії, від Ка­спійського моря до Серед­земного і від р. Кура до Месопотамії. У В. значного роз­витку набули торгівля, землеробство, ремісництво. Завдяки зносинам з Грецією та Римом культура В. значною мірою була ел­лінською, зокрема й пантеон вірм. богів, які ототожнювалися із схожими за функціями грец. та римськими божествами. Від 1-го ст. н. е. В. була втягнута в протиборство між Римом і Парфянським царством. На зміну Арташесидам приходить династія Аршакидів, засновник якої цар Трдат І 65 прийняв у Римі з рук імператора Нерона царський вінець. 301 В. першою за­провадила християнство як держ. релігію. 387 В. була поділена між сасанідською Персією та Візантією та надовго втратила свою державність. Країна роз­палася на окремі князівства, яких на­прикінці 7 ст. налічувалося бл. 50. Збережен­ню нац. ідентичності та роз­витку літ-ри, історіо­графії, філософії сприяло створе­н­ня нац. церкви та вина­йде­н­ня Месропом Маштоцем 405 вірм. письмен. У 5–6 ст. прокотилися визв. пов­ста­н­ня, найбільші з яких очолювали князі Вар­дан (450–451) та Ваган (481–484) Маміконяни. В серед. 7 ст. В. завоювали араби, проти яких також неодноразово вибухали пов­ста­н­ня, де особливо проявили себе князі з династії Баґратидів. 885 Ашот Баґратид прийняв титул царя та від­новив державність В. Своєї могутності царство Баґратидів досягло за часів правлі­н­ня Ґаґіка І (989–1020), зуси­л­лями якого засновуються школи, лікарні, завершується спорудже­н­ня знаменитого кафедрал. собору в тодіш. столиці Ані. Внаслідок феод. чвар, тиску Візантії, навали турків-сельджуків в серед. 11 ст. царство Баґратидів занепадає. Політ., екон. та культурне життя вірм. народу по­ступово пере­ходить до Кілікій. вірм. царства (1080–1375), яке знаходилося в пн.-сх. частині Серед­земномор. узбереж­жя. Захопле­н­ня Пд. Кавказу татаро-монголами, навала орд Тимура спричинили пере­селе­н­ня вірмен до Зх. Європи, Індії, Криму, Київ. Русі. В 16–18 ст. В. стає ареною боротьби між осман. Туреч­чиною та Іраном. 1639 Зх. В. ві­ді­йшла до Туреч­чини, Сх. В. — до Ірану. 1722–28 від­булося пов­ста­н­ня, яке очолив князь Давид-бек. Нац.-визв. ідеї поширювали вірм. громад. діячі І. Орі, Ґ. Емін, Ш. Шагамірян. 1717 роз­горнула просвітницьку діяльність вірм. катол. конгрегація мхітаристів, яка була засн. у Венеції. Від 19 ст. Пд. Кавказ опиняється в зоні політ. інтересів Рос. імперії. У результаті рос.-іран. 1826–28 та рос.-турец. 1878–79 воєн Сх. і частина Зх. В. ві­ді­йшли до Росії. У від­повідь на спроби вірмен забезпечити свої нац. права, турец. влада вдалася до політики геноциду. Протягом 1894–96 загинуло 300 тис. вірмен. Під час 1-ї світової війни за роз­порядже­н­ням турец. уряду в Зх. В. було знищено 1,5 млн вірмен та понад 600 тис. депортовано до пустель Сирії та Месопотамії. Внаслідок роз­паду Рос. імперії та більшов. жовтневого пере­вороту в листопаді 1917 виник Закавказ. комісаріат, а в лютому 1918 Закавказ. сейм, який пере­брав на себе владні повноваже­н­ня в Азербайджані, Сх. В. та Грузії. 28 травня 1918 було від­новлено державність вірм. народу і проголошено незалежну демократ. Респ. В. 29 листопада 1920 більшов. Росія встановила у В. рад. владу. 1922 спільно з Азербайджаном та Грузією В. уві­йшла до складу Закавказ. РФСР. Від 1936 — у складі СРСР як союзна респ. 21 вересня 1991 В. проголосила назалежність.

В. — гірська країна зі складним, дуже роз­член. рельєфом. Бл. 90 % її тер. лежить на вис. понад 1 тис. м над р. м. На Пн. і Пн. Сх. проходять числен­ні хребти Малого Кавказу — Сомхетський, Базумський, Ґуґарац, Шахдагський та ін., на Пд. від них — Вірм. нагірʼя (в межах В. — пн.-сх. його частина) — Джавахетський, Ґегамський, Варденіський, Занґезурський хребти. Найвища точка В. — масив Араґац (4090 м над р. м.). Між гірськими хребтами — Памбакська й Ширакська долини, Севанська улоговина. В межах В. знаходиться лів­обережна частина Середньоараксин. між­гір. западини, її пн.-зх. частина називається Араратською рівниною. Клімат В. від­значається різноманітністю в залежності від рельєфу. На рівнинах і в перед­гірʼях клімат сухий континентал. (пере­січна температура липня +24 °С, січня –5 °С), в середньогірʼї — помірний (пере­січна температура липня–серпня +18 °С, січня — від –2 °С до –8 °С), у високогірʼї — холодний (пере­січна температура липня від +10 °С до +15 °С, січня — від –9 °С до –14 °С), на крайньому Пд. Сх. і Пн. Сх. — сухий субтропічний. Середньорічна кількість опадів складає від 200–300 мм на Арарат. рівнині до 800 мм у горах. Ріки В. належать до бас. Араксу (Ахурян, Касах, Граз­дан, Азат, Арпа, Воротан та ін.) і Кури (Дебет, Аґстев, Тавуш та ін.). У В. знаходиться найбільше озеро Кавказу — Севан (пл. 1032 км², глиб. бл. 58,7 м, лежить на вис. 1897,05 м над р. м.). Ґрунт. покрив В. має виражену вертикал. зональність. Бурі, здебільшого карбонатні, ґрунти пошир. на Арарат. рівнині та на прилеглій до неї місцевості (на вис. 800– 1300 м над р. м.), гірсько-каштанові пере­важають в сухому гірсько-степовому поясі (в пд. р-нах на вис. від 1300 до 1700 м над р. м. і в пн.-сх. — від 400 до 800 м над р. м.), гірські чорноземи покривають значні площі майже всіх високогір. плато Вірм. нагірʼя (1450–2400 м над р. м.), гірсько-лукові ґрунти покривають гірські схили (на вис. 1700–3500 м над р. м.) в субальпій. та альпій. зонах. Рослин­ність В. різноманітна за своїм видовим складом (бл. 3200 видів). На Арарат. рівнині, Ширак. плато окремими ділянками трапляється напів­пустел. полинова й пустельна, в гірсько-степовому поясі — ковилова й типчакова рослин­ність. На камʼянистих схилах — колючі чагарники. Ліси (бук, дуб, граб) покривають бл. 10 % території (в основному в пн.-сх. та пд.-сх. р-нах). Осн. лісо­утворювальні породи: платан, тис ягідний, горіх волоський, кизил, глід, алича, мушмула, малина, ожина. Гірські схили вкриває субальпій. та альпій. рослин­нісь. У В. налічується понад 450 видів хребетних, бл. 10 тис. видів комах. В очеретах на берегах річок водяться дикий кабан, очеретяний кіт, шакал, в степах і на плоскогірʼях — гризуни, в горах — без­оарова коза, муфлон, леопард, у лісах — косуля, дикий кабан, сирійський ведмідь, білка. У засушливих р-нах зу­стрічаються ящірки, отруйні змії, зокрема ґюрза та ін. рептилії. У річках та озерах водяться форель-ішхан, кармрахайт, сіґ. На тер. В. роз­таш. Хосровський та Диліжанський заповід­ники.

ВВП складає 2,86 млрд дол. США (2003), ВВП на душу населе­н­ня — 800 дол. США (2003). Осн. види промисловості: видобуток мідної руди, електротех., хім., легка, харч. та виноробство. 1995 запрацювала знову атомна станція, яка була зупинена після землетрусу. Частину виробленої електро­енергії В. екс­портує до сусід. країн. С. госп-во спеціалізується на вирощуван­ні вино­граду, фруктів, овочів, тютюну, зернових; роз­веден­ні овець, великої рогатої худоби, свиней, птиці. На роз­виток усіх галузей економіки вплинула майже 6-річна війна у Нагірному Карабасі. Торг.-екон. спів­робітництво В. з Україною регулюється між­уряд. угодами про вільну торгівлю, про вироб. кооперацію та про запобіга­н­ня по­двій. оподаткува­н­ня.

Культура В. має давні традиції, а її література є однією з найдавніших у світі (збереглися рукописи поч. 5 ст.). Вершиною вірм. нар. творчості є героїч. епос «Давит Сасунський». Епоха вірм. Від­родже­н­ня повʼязана з творчістю видат. письмен­ників 11–13 ст. Григора Нарекаці, Нерсеса Шноргалі, Мхітара Ґоша, Фріка, Вар­дана Айґекці. Світські мотиви поширені у вірм. середньовіч. ліриці 16–17 ст. К. Єрзинкаці, Говган­неса Тлкуранці, Мкртича Нагаша, Григора Ахтамарці та Нагапета Кучака. Заг. ви­зна­н­ня здобула творчість поета-ашуга Саят-Нова (18 ст.). Засн. нової вірм. літ-ри став просвітитель Х. Абовян (поч. 19 ст.). Вагома роль у становлен­ні вірм. літ-ри належить М. Налбандяну, П. Прошяну, Г. Агаяну, Раффі, зачинателям вірм. сучас. драматургії Ґ. Сундукяну та А. Пароняну, пред­ставникам критич. реалізму Ширванзаде, Нар-Досу, Мурацану, Є. Отяну та ін. Подальший роз­виток вірм. літ-ри знаменувала творчість Г. Туманяна, Ісагакяна, В. Теряна, зх.-вірм. письмен­ників М. Мецаренца, Д. Варужана, А. Сіаманто, Ґ. Зограба та ін. Творчими пошуками по­знач. доробок одного з найвидатніших вірм. поетів Є. Чаренца. Помітним явищем стала творчість А. Бакунца, С. Зоряна, Д. Демірчяна, Ґ. Магарі, Г. Шираза, Сільви Капутікян, П. Севака, Ґ. Еміна, Г. Сагяна, В. Давтяна. Новий етап роз­витку вірм. літ-ри повʼязаний з іменами Г. Матевосяна, А. Айвазяна, М. Ґалшояна, З. Халафяна, Р. Говсепяна, Р. Давояна, Л. Хечояна та ін. Глибокі традиції має вірм. культура. В середні віки набула роз­квіту книжкова мініатюра Т. Росліна, С. Піцака. Серед чільних пред­ставників вірм. живопису у різні часи були Г. Говнатанян, Ґ. Башінджагян, І. Айвазовський, В. Суренянц, Є. Тадевосян, Ф. Терлемезян, М. Сарян, Г. Коджоян, Є. Кочар, М. Аветісян та ін. Першу вірм. оперу «Аршак ІІ» створив 1862 Т. Чухаджян. Багато зробили для становле­н­ня вірм. музики Х. Кара-Мурза, Комітас, М. Екмалян, А. Тиґранян, О. Спендіарян. Світ. слави своєю творчістю зажив А. Хачатурян. Серед ви­знач. сучас. композиторів — А. Бабаджанян, Е. Оганесян, Е. Мірзоян, Т. Мансурян. Високою майстерністю від­значалося вокал. мистецтво — А. Данієлян, Т. Сазандарян, Ґ. Ґаспарян, П. Лисиціана, З. Долуханової, піаністів — Ю. Гайрапетяна, С. Навасардян, діячів театру та кіно — Г. Нерсесяна, В. Папазяна, В. Аджемяна, В. Вардересян, М. Мкртчяна, С. Сарксяна, Г. Бекназаряна, Ф. Довлатяна, Г. Маляна, А. Пелешяна та ін. У В. діють 15 театрів, серед яких Театр опери та балету ім. О. Спендіаряна, Нац. академ. театр ім. Ґ. Сундукяна, Єреван. драм. театр ім. Г. Капланяна. На тер. В. роз­копані руїни міст-фортець епохи Урарту (6–9 ст. до н. е.): Тейшебаїні та Еребуні; від антич. часів збереглися залишки міст Арташата, Тіґранакерта, храму Ґарні (1 ст. н. е.). З християн. памʼяток привертають увагу кафедрал. собор в Ечмиадзині (5 ст.), церкви св. Грипсіме та св. Ґаяне (обидві — 7 ст.), монастирі Татев (9–10 ст.), Санагін (10–13 ст.), Ґегард (12– 13 ст.) та ін. Архіт. памʼятки: Будинок уряду, Театр опери та балету (арх. О. Таманян), корпуси вин-тресту «Арарат» (арх. Р. Ісраєлян), сховище давніх рукописів «Матенадаран» (арх. М. Григорян), спорт. концерт. комплекс ім. К. Демірчяна (арх. А. Тарханян, С. Хачикян та ін.), споруда Єреван. кафедрал. собору (арх. С. Кюркчян) тощо. Станом на 1998 у В. налічувалось 1181 б-ка, 98 музеїв, 16 держ. та 88 приват. ВНЗів, 1409 заг.-осв. шкіл, 60 спеціаліз. серед. шкіл та 25 коледжів. Функціонують Амер. та Рос. університети В. Працює АН та кіностудія «Вірменфільм». Створ. 3 галуз. академії (інж., с.-г., мед.).

18 грудня 1991 В. ви­знала незалежність України, 25 грудня 1991 були встановлені дипломат. від­носини. Під час візитів президентів України у В. (1996, 2002) і В. в Україну (1997, 2000) закладено значну нормат.-правову базу дво­сторон. договорів і угод політ., екон., соц. та культур. характеру. 14 травня 1996 під­писано Договір про дружбу та спів­робітництво між Україною і Респ. В., який закріплює друж. характер взаємовід­носин між двома державами. Обидві країни активно взаємодіють у реалізації транс­регіонал. транс­порт. та енергет. проектів ІНОҐЕЙТ та ТРАСЕКА. Найважливішими ста­т­тями укр. екс­порту у В. є продукція фармацевт. і хім. промисловості (пневмат. шини), АПК (зерно, крупи, комбікорми, кондитер. вироби), чорної металургії, машинобудува­н­ня. В. по­ставляє в Україну товари хім. промисловості (синтет. каучук, кислоти), АПК (коньячні вироби, рослини, насі­н­ня, томати), машинобудува­н­ня (пульти, панелі, двигуни та генератори). За даними Федерації українців В., у ній нараховується бл. 3 тис. українців (згідно з офіц. статистикою 2001 — 1633 особи), пере­важно жінки, які приїхали до В. за роз­поділом після закінче­н­ня навч. закладів в рад. часи або ви­йшли заміж за вірменів, які служили в рад. армії на території України. Більшість українців мешкає у містах Єреван, Ванадзор, Ґюмрі. У В. діють 2 громад. обʼ­єдн. українців — Федерація українців В. (ФУВ, голова — Р. Явір) та Союз українців (голова — О. Пархоменко). ФУВ має регіонал. від­діл. в містах Ванадзор, Ґюмрі, Граз­дан, Іджеван, Севан, при Федерації діє хор «Дні­про», дит. ансамбль «Дзвіночок», вокал. ансамбль «Вербиченька», видається щомісячник «Дні­про — Славутич» укр. та вірм. мовами. 2001 у Єревані від­крита філія Терноп. академії нар. господарства.

Вірм.-укр. контакти мають давнє корі­н­ня. В «Історії країни агванів» вірм. істориків М. Каганкатваці та М. Дасхуранці описується взя­т­тя 944 агванського (албан.) м. Партава тритисячною дружиною київ. князя Ігоря. Взаємозвʼязкам сприяла поява вірмен на укр. землях унаслідок спустошливих нападів на В. сусід. держав. Згідно з писем. джерелами, уже в 11 ст. вірм. поселе­н­ня існувало в Кафі (Феодосія), на поч. 12 ст. — в Києві. Протягом 13–18 ст. виникли колонії у Львові, Камʼянці-Подільському, Луцьку та ін. містах, де вірм. поселенці за­ймалися ремеслами та торгівлею, мали власне самоврядува­н­ня, школи вищого типу, зокрема львів. вірм. колегію (від 1701 — вірм.-укр. колегія), культ. споруди, які від­значаються високим архіт. рівнем, вели літописи. У 16 ст. у Львові виникає вірм. книго­друкува­н­ня. У серед. 19 ст. на Лорій. плато В. було засн. укр. с. Миколаївка з 26-ти козац. родин, які приїхали з Полтавщини та Чернігівщини. У 2-й пол. 19 ст. започатковуються вірм.-укр. літ. та культурні звʼязки. Є версія, що, пере­буваючи у Вільно, Т. Шевченко брав уроки живопису у вірм. художника, проф. Вільнюс. університету Я. Рустемаса. 1879 вірм. часопис «Базмавеп» вмістив ста­т­тю про Т. Шевченка та пере­клади його віршів. Вірм. літературу та фольклор ви­вчав укр. письмен­ник О. Навроцький, який певний час жив у В. П. Грабовський здійснив перші пере­клади українською мовою поезій Р. Па­тканяна, Г. Туманяна та ін. Пере­кладав з оригіналу твори вірм. поетів П. Тичина. Серед пере­кладачів вірм. літ-ри — М. Бажан, М. Рильський, Л. Первомайський та ін. Неодноразово виходили у В. окремими книжками вірші Т. Шевченка в пере­кладах Ґ. Саряна, Сільви Капутікян, Л. Міріджаняна та ін., твори Г. Сковороди, Лесі Українки, В. Земляка, Григора Тютюн­ника, В. Близнеця, П. Загребельного, І. Драча, антологія «Древо життя», збірники укр. поезії та прози. Часопис «Ґарун» присвятив свій номер новіт. укр. літературі (№ 4, 1999). Укр. мовою від­творено епос «Давит Сасунці» (укр. перекл. В. Кочевського — «Давит Сасунський»), «Книга трагедії» Ґ. Нарекаці (перекл. М. Нестерчука), антології давньої та сучас. вірм. поезії. Творчості С. Зоряна присвятив своє дослідж. І. Дзюба. За ви­знач. внесок у роз­виток вірм.-укр. літ. звʼязків орденом княгині Ольги нагороджено Сільву Капутікян. На ниві вірм.-укр. худож. пере­кладу успішно працюють В. Кочевський, М. Нестерчук, Л. Задорожна, Р. Карагезян, О. Божко, А. Мовсесян. Класич. дослідж. творчості Т. Шевченка стала праця «Тарас Шевченко» М. Шагінян (укр. ви­да­н­ня — 1970). Етапною в царині укр.-вірм. звʼязків стала моно­графія видат. дослідниці Седи Амірян «Армяно-украинские литературные связи» (1972). Укр. літературі присвятили у друк. пресі публікації Г. Салахян, Г. Говнан, Л. Міріджанян, Г. Татосян. Укр.-вірм. істор. звʼязки глибоко досліджували Я. Дашкевич, В. Грабовецький, В. Григорян та ін.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю