Вірусологія

Визначення і загальна характеристика

ВІРУСОЛО́ГІЯ (від лат. virus — отрута і …логія) — наука, що ви­вчає віруси, а також процеси, які вони спричиняють в організмі хазяїв. В. поділяється на заг. (молекулярну), медичну, ветеринарну, фітовірусологію (вірусологію рослин) та бактеріофагію (див. Бактеріофаги).

Віруси — це паразитичні живі системи доклітин. будови, виділені в самост. під­царство Vira. Віруси складаються з нуклеїн. кислоти (ДНК або РНК) та білк. оболонки (капсиду). Особливістю вірусів є обовʼязк. внутр.-клітин. паразитизм, що від­бувається на молекуляр., генет. та органоїд. рівнях. На від­міну від клітин. форм, вони не мають власного апарату для синтезу білка та систем на­громадже­н­ня енергії, а тому ре­продукуються тільки в живих активно функціонуючих клітинах. Віруси використовують ферментні системи, апарат для синтезу білка, енергет. ресурси інфіков. клітини, індукуючи утворе­н­ня лише небагатьох власних ферментів, без яких ре­продукція є неможливою. Вони активно включаються в обмін­ні процеси інфіков. клітини. Віруси здатні роз­множуватися, проявляючи спроможність до реплікації свого геному в клітині-хазяїні. Це своєрід. процес, який не зводиться, як у клітин. організмів, до росту, тобто збільше­н­ня маси і на­ступ. поділу. Вірусна частинка (віріон) не росте, а формується, набуваючи певних ознак і точного роз­міру, який не змінюється поки вона існує як ціле. Вірусам притаман­на спадк. пере­дача властивостей, а також мінливість (внаслідок мутацій. змін та шляхом рекомбінацій).

Своєрідністю вірусів є їх здатність до без­симптом. збереже­н­ня в організмі і клітині, звичайно з інтеграцією обох геномів та активацією під впливом клітин. чи зовн. факторів. Віруси нечутливі до антибіо­тиків, не­здатні рости у штучно створюваних середовищах та мають роз­міри, менші від ві­домих мікроорганізмів, що до­зволяє їм проходити через бактеріал. фільтри. Віруси є збудниками багатьох інфекц. хвороб людини, хребет. тварин, птахів, рослин, комах, бактерій, одноклітин. синьо-зелених водоростей, грибів.

Від­кри­т­тя вірусів повʼязане з іменами укр. вчених М. Гамалії, який 1886 встановив проходже­н­ня збудників чуми рогатої худоби крізь бактеріал. фільтри, та Д. Івановського, який 1892 від­крив збудник мозаїч. хвороби тютюну та дослідив його природу. 1930 М. Гамалія опублікував одну з перших моно­графій з В. «Фильтрующиеся вирусы» та був одним з організаторів перших вірусолог. лаб. в Україні. 1886 разом з І. Мечниковим та Я. Бардахом організував в Одесі першу в Росії бактеріол. станцію (нині Укр. н.-д. протичум. ін­ститут), де проводили запобіжні щепле­н­ня населе­н­ня проти сказу і виготовляли противіспову вакцину. 1886 у Харкові створ. Пастерів. ін­ститут щеплень (нині Ін­ститут мікробіо­логії та імунології АМНУ), 1896 у Києві — Бактеріол. ін­ститут (нині Ін­ститут епідеміології та інфекц. хвороб АМНУ), 1912 в Катеринославі (нині Дні­пропетровськ) — Сан.-бактеріол. ін­ститут (нині не існує). В цих ін­ститутах, окрім вакцин проти сказу та віспи, виготовляли протидифтерійну сироватку та деякі ін. препарати. 1930 в Харкові організовано першу вірусол. лаб. У 30-х рр. вчені Ін­ституту мікробіо­логії та епідеміології АН УРСР (нині Ін­ститут мікробіо­логії та вірусології НАНУ) отримали понад 40 бактеріофагів, деякі з яких були описані вперше (Г. Ручко, Ф. Сергієнко). Був на­громаджений досвід за­стосува­н­ня фагів як препаратів для лікува­н­ня дизентерії, стафілокок. інфекцій тощо; роз­роблені при­йоми запобіга­н­ня шкідл. впливу фагів молочнокислих бактерій на під­приємствах харчової промисловості. У цей період також ґрунтовно ви­вчали процеси лізогенії та специфічності фагів (В. Дроботько, Г. Ручко, Ф. Сергієнко). 1960 в Ін­ституті організовано від­діл вірусології під керівництвом С. Московця.

Подальші наук. дослідж. повʼязані з виявле­н­ням природ. вогнищ вірусів і від­повід. захворювань в європ. частині СРСР, Україні, зокрема в Карпатах та на Поліс­сі (В. Васильєва, І. Вино­град, В. Жданов, К. Синяк, М. Чумаков). Значний внесок у ви­вче­н­ня вірус. хвороб, класифікацію вірусів, а також вірусну етіологію лейкозу та раку зробив В. Жданов, який роз­починав свою наук. діяльність у Харкові.

За період 1986–98 від­крито понад 50 вірусів, патоген. для людини, зокрема віруси, які стали причиною тяжких захворювань людини внаслідок її контакту з гризунами (арена-, бунья- та хантавіруси тощо). У сучас. Україні сформовано кілька ви­знач. шкіл та осередків з В. Так, в Ін­ституті мікробіо­логії та вірусології НАНУ послідовники школи С. Московця за­ймаються ви­вче­н­ням фітовірусів, зокрема Х, Y, F-вірусів картоплі, а також вірусів, що вражають бобові, овоч. культури, цукр. буряк, хміль, пшеницю. На основі отриманих результатів вперше створ. карту поширеності певних вірусів та фітопатол. ситуації в Україні. Одним із напрямів діяльності Ін­ституту є ви­вче­н­ня осн. закономірностей впливу вірус. інфекцій на фізіол.-біо­хім. показники зараженої рослини та роз­робле­н­ня засобів і при­йомів контролю за пошире­н­ням вірус. хвороб рослин.

Серед вірусологів ві­дома школа С. Гершензона, досягне­н­ня якої повʼязані з дослідж. особливостей організації геному вірусу ядер. поліедрозу шовкович. шовкопряду, встановле­н­ням інфекційності геном. ДНК та вірус­специф. РНК. Остан­нє було одним з перших під­тверджень не на моделі ретровірусів можливості зворот. пере­дачі генет. інформації в клітині — ви­знач. від­кри­т­тя сучас. В. та молекуляр. біо­логії. С. Гершензону належить пріоритет у від­крит­ті мутаген. дії вірус. ДНК. Учні і послідовники С. Гершензона роз­вивають молекулярну вірусологію, зокрема інтенсивно ви­вчають деякі онкорнавіруси та ВІЛ-структуру їх геному, особливості інтеграції з геномом клітини, функціонува­н­ня окремих вірус. онкогенів (А. Риндич, В. Кавсан), а також роз­робляють різні аспекти генет. інженерії із за­стосува­н­ням вірусів.

Ін­ститут епідеміології та інфекц. хвороб АМНУ залишається від часу створе­н­ня одним з гол. осередків дослідж. з В. в Україні. На поч. 20 ст. науковці Ін­ституту за­ймалися пита­н­нями практ. В., зокрема працювали над вдосконале­н­ням противіспової та антирабічної вакцин, під­вище­н­ням їхньої імуноген­ності (Г. Барг, Л. Руденко, М. Пікуль). В Ін­ституті започатковано дослідж. вірусів грипу, поліомієліту, кору, сказу, властивостей онкоген. вірусів; пере­вірено без­печність деяких вітчизн. вірус. інсектицидів. Нині Ін­ститут є центром дослідж. з питань мед. та заг. В.

Дослідже­н­ня пікорнавірусів, започатк. у 1960-х рр. С. Дяченком на каф. мікробіо­логії, вірусології та імунології Київ. мед. ін­ституту (нині Нац. мед. університет), з успіхом продовжують вчені цієї каф. і нині. Ви­вчено генет. неоднорідність популяції пікорнавірусів, функціон. значе­н­ня цього феномену, звʼязок з такими важливими властивостями як вірулентність та імуноген­ність (В. Широбоков). Окремі пита­н­ня мед. В. ви­вчають на каф. вірусології Київ. мед. академії післядиплом. освіти, каф. мікробіо­логії та вірусології Крим. мед. університету, Ін­ституті мікробіо­логії та імунології АМНУ, Укр. н.-д. протичум. ін­ституті, Львів. НДІ епідеміології та гігієни. В Україні, як і в ін. країнах, існує мережа закладів, які вирішують пита­н­ня практ. В. (діагностика вірус. інфекцій, вакцинація населе­н­ня, циркуляція деяких вірусів). Це мережа вірусолог. лаб. СЕС в системі МОЗ, які є в областях та великих містах. З пошире­н­ням ВІЛ-інфекції та СНІДу організовано мережу спеціаліз. центрів, спрямов. на контроль за пошире­н­ням цієї інфекції серед населе­н­ня, особливо серед груп ризику та донорів, уникне­н­ня можливості інфікува­н­ня цим та ін. вірусами препаратів з крові донорів. Окремі пита­н­ня В. в Україні висвітлені в «Мікробіо­логічному журналі», ж. «Біо­полімери і клітина», темат. період. зб. «Вирусы и вирусные заболевания» (вид. Ін­ституту епідеміології та інфекц. хвороб АМНУ).

Літ.: Гамалея Н. Ф. Фильтрующиеся вирусы. Москва; Ленин­град, 1930; Зильбер Л. А. Учение о вирусах. Москва, 1956; Жданов В. М., Гайдамович С. Я. Вирусология. Москва, 1966; Гершензон С. М., Александров Ю. Н., Малюта С. С. Мутаген­ное действие ДНК и вирусов у дрозофилы. К., 1975; Дяченко С. С., Синяк К. М., Дяченко Н. С. Патоген­ные вирусы человека. К., 1980; Дяченко Н. С. и др. Аденовирус, клетка, организм. К., 1988; Фролов А. Ф., Шевченко Л. Ф., Широбоков В. П. Практическая вирусология. К., 1989; Бойко А. Л. Экология вирусов растений. К., 1990; Гирін В. М. та ін. Посібник з медичної вірусології. К., 1995; Москаленко В. Ф. и др. Эпидемиологические и им­мунологические аспекты вирусных гепатитов и ВИЧ-инфекции. Х., 1997; Ситник І., Климнюк С., Творко М. Мікробіо­логія, вірусологія, імунологія: Під­руч. Т., 1998.

Н. С. Дяченко

Завантажити статтю